Доповнення 5 Полковник Андрій Мельник

Доповнення 5

Полковник Андрій Мельник

Полковник Андрій Мельник (1890–1964) був селянським сином із Якубової Волі на Дрогобиччині. Примітною людиною був його батько, Атанас Мельник (1857–1905), сільський громадський діяч, близький до Івана Франка. Він був не лише обраним членом місцевої, а потім і повітової ради, але й видатним діячем місцевої «Просвіти». Можна сказати, що Андрій виростав під безпосереднім впливом свого батька.

Все було наче добре в родині, але 1897 раптом помирає мати Андрія. Мачуха любить хлопця як рідного сина, але 1905, коли він учиться в 5 класі стрийської гімназії, – від сухот помирає батько.

Втім, незабаром і він, дужий, красивий та розумний хлопець, – теж починає хворіти на сухоти; під тінню цієї зловісної хвороби, на яку тоді не було ради, Андрій Мельник житиме все життя. Він, що вирішив із молодих років присвятити себе визвольним змаганням, бореться з хворобою сам, як може: фізичними вправами, далекими походами, вживає на це всю силу своєї рано розвиненої крицевої волі, але… вона супроводжуватиме його по кінець життя.

Матуру він складає у Стриї тільки 1910, та з тих же причин загострення хвороби тільки 1912 поступає вчитись до Вищої Школи Землеробства (Боденкультур) у Відні, звідки з початком війни записується добровольцем до Українських Січових Стрільців.

Вища школа зробила його, за свідоцтвом сучасників, знавцем ботаніки та агрономії. Хоча він був так само досконально обізнаною людиною не лише у військових справах, але й у літературі, музиці та театрі. Не був він тільки, здається, вдалим політиком.

Вже взимку 1914 хорунжого А. Мельника нагороджує на фронті срібною медаллю за хоробрість – престолонаслідник Карл фон Габсбурґ. Про цю хоробрість їх сотенного у січових стрільців ходили леґенди.

Російський полон, до якого він потрапив разом із хорунжим Є. Коновальцем, укріплює його проґерманські симпатії (він, як і Коновалець, бездоганно володів німецькою та польською), так і ідею соборної та незалежної України.

Цікаво й те, що коли 1918 виникла альтернатива – боронити Львів від польської армії, чи Київ від російського нападника, обидва полковники не коливалися; погодились на тому, що: «Шлях до вільного Львова лежить через вільний Київ». За це їм чимало дорікали були місцеві галичанські патріоти.

Повернувшись додому, Андрій Мельник відзначив себе відразу, головним чином у ті критичні часи більшовицької навали на Київ на початку 1918. Задум більшовиків був далеко ідучим: ішли мирні переговори у Бересті (сучасний Брест на Бузі) і захоплення та повалення ЦР незмірно полегшило би їх власну позицію. Україна, як повноправний суб’єкт переговорів у Бересті припиняє своє існування, а вони тепер, – одні представляють інтереси всієї імперії. З цим було пов’язане більшовицьке повстання, з цим пов’язане й зайнятя Києва.

В розпорядженні УНР на той час, завдяки зусиллям пана В. Винниченка, – було обмаль військових сил, але… Але, це були люди із Січових Стрільців (CC), та кожен був вартий десятка більшовицьких «ґєроєв». Перелік цих сил – не викликає ентузіазму. На 29 січня 1918 в Києві на боці України були: кілька сотен СС, під полковником А. Мельником, рештки Богданівського полку, який воював за Арсенал, та полк ім. Костя Гордієнка, який щойно прибув з фронту.

Проти були російські технарі, інженерно-військові частини, разом із авіацією, полк «Гєорґієвскіх кавалєров» (!) та інші частини. Визначна роль відводилася озброєним зграям київських інтер-люмпенів, п’ятій колоні Росії. Усіх разом було в кілька разів більше, ніж захисників ЦР.

Стратеґічна задача полягала на тому, аби не дати з’єднатися більшовикам із Подолу – з більшовиками на Печерську. Це нелегке завдання було виконане у трьохдобових запеклих боях, на 31 січня 1918. Вночі з 1 на 2 лютого більшовики були вибиті й із Подолу, та збігли на Щековицю. Так були зірвані всі їх підступні плани щодо ЦР. Втрати СС були досить великі, до половини особового складу; але – вони вистояли. Бо, не забудемо – їх було у кілька разів менше.

* * *

Часи Директорії 1918, коли А. Мельник і Є. Коновалець були вже Отаманами війська УНР, пов’яжуть їх обох на все життя з Симоном Петлюрою та його державницькими ідеями. Мабуть саме тому, коли тоді ж виник проект триумвірату Коновалець – Мельник – Петлюра, вони обидва відмовились, довіривши повністю політичне керівництво республікою С. Петлюрі.

Остаточну поразку Других Визвольних Змагань полковник А. Мельник зустрічає начальником штабу армії УНР, але – обставини змінюються, С. Петлюра присвячує себе політично-дипломатичній діяльності, а А. Мельника і Є. Коновальця спрямовує на орґанізацію збройного підпілля. Так виникає УВО (Українська Військова Орґанізація), яку очолює Євген Коновалець. Після виїзду Є. Коновальця за кордон 1922, головою Крайового Проводу полишається полковник А. Мельник. Але, 1924 його арештовують та він вимушений провести 5 років терміну в польських тюрмах. Це тяжко для невиліковно хворої людини, але польська поліція переконується – полковника А. Мельника – не зламати.

З убивством полковника Є. Коновальця найманим кіллером Москви, полковник Андрій Мельник залишається найбільш авторитетною фігурою в українському визвольному русі, але…

Тут ми підходимо до надмір делікатного історичного питання чималої ваги – розколу єдиної ОУН на так званих мельниківців (Провід українських націоналістів (ПУН) або ОУН-М та бандерівців (ОУН-Б або ОУН-Р – революційна). Наскільки можна судити, ОУН-М віддзеркалювала, якоюсь мірою, ґерманофільські погляди самого Андрія Мельника, який не втрачав надії схилити Німеччину на бік української незалежності. В той час, як ОУН-Р трималася останнього заповіту Є. Коновальця та Д. Донцова: спиратись на власні сили.

Надамо тут слова більш-менш об’єктивному авторові, який коротко та (схоже) безпристрасно формулює сутність розбіжностей, які призвели до розколу, орґанізаційно оформленому вже по смерті полковника Є. Коновальця, творця ОУН, 1929:

Захисники і прихильники першої концепції створили в лютому 1940 р. Революційний Провід ОУН, ініціювали створення в 1941 р. Українського Національного Комітету, проголосили 30 червня 1941 р. Акт відновлення Української Державності. Прихильники другої концепції робили безпосередні заходи, щоб переконати провідні кола німецьких нацистів у доцільності визнання Німеччиною самостійної України.

(А. Бедрій, Розвиток ідеології українського націоналізму, в зб. Український Націоналіст. «Іди за мною!», ОУН, 1995, с. 15)

Зауважимо тут, що обидві концепції були принципово взаємовиключаючими: якщо сподіватися на німців, то проти них не можна було збройно боротись; і навпаки.

* * *

Однак, реальне життя незабаром розставило все по своїх місцях. Німецькі окупанти на самому початку – не надто суворо реаґували на проголошення Акту, та це, можливо, дещо обнадіяло та підбадьорило мельниківців. У жовтні 1941 вони створюють у Києві, попри провал акції з Актом, – Українську Національну Раду на чолі з професором М. Величківським. Розвинули дещо ризиковану, але широку українську діяльність у Києві, видаючи ґазету «Українське Слово» та літературний журнал «Литаври» (Олена Теліга). Безумовно, розраховуючи на те, аби – як не офіційною підтримкою, то принаймні ескалацією дрібних доконаних фактів, – домогтися свого. Але, все це хутко покінчилося, вже у лютому 1942, – Бабиним Яром.

Ми часто недооцінюємо й досі, як ця тоталітарна збиранина хутко засвоювала досвід одне в одного. Тут було чи не дослівне копіювання того, як совєти заохочували до «украінізації», щоби висвітити цим національно свідомі елементи українського народу, та – репресувати їх; гестапівці діяли тут у стисло подібний спосіб.

Ці події якоюсь мірою отверезили ОУН-М, та в подальшому ці люди об’єднувалися з ОУН-Б у відчайдушній боротьбі з німецькими окупантами. А полковник А. Мельник, попри його ґерманофільство, був так само запроторений до арешту, як і С. Бандера.

По війні, хоча примирення з ОУН-Б так і не було досягнуто, полковник А. Мельник спромігся 1948 створити Українську Національну Раду та реорґанізувати Державний Центр УНР.

Перебуваючи 1957 в Канаді, він закликав підчас одного із своїх виступів, об’єднати сили українців світу, поза межами окупованої батьківщини, ясна річ. Та цим поклав початок існуванню Світового Конґресу Вільних Українців, який розпочав своє народження Першим світовим Конґресом Вільних Українців, шкода, вже по смерті Андрія Мельника, 1967.

Найкраще, мабуть, написав про цю благородну людину, великого українського патріота, – Євген Маланюк, який особисто знав полковника: у своєму нарисі – «Андрій Мельник».

Наприкінці наведемо досить цікавий документ – складений напередодні смерті власноручний заповіт:

Перед українським народом і націоналістами ще важка й затяжна боротьба. Але перемога буде за нами. До всенародного зриву в совєцькому блоці держав, разом з тим і в Україні, неминуче мусить прийти, сили революції розгорнуть себе, і немає найменших підстав сумніватися в тому, що прийде час, коли затріщить московсько-більшовицька імперія і розсиплеться в порох, а на її руїнах поруч інших вільних народів постане визволена з нестерпимого рабства Україна, будуючи власне життя, у власній, ні від кого не залежній державі.

До всіх же тих, що готові продовжувати бій проти окупанта, – наш заклик:

Дійте з найбільшою обережністю, але дійте невпинно. Лише через найближчу інтимну дружбу включайте нових неофітів у лоно націоналістичного підпілля.

Використовуйте кожну нагоду, кожне становище, щоб діяти на користь трудящого українського народу, поборюючи паразитну московсько-комуністичну державу!

Вияснюйте, де знайдеться можливість, що людина ніколи не зазнавала таких важких форм визиску, як в СССР!

Розтлумачуйте, кому можна, що нинішній так званий розвиток соціалістичних націй є найпідступнішою і найнахабнішою денаціоналізацією, якої світ ще не знав, – є вбиванням живого духа нації!

Будіть віру в прийдешнє, в Українську Самостійну Державу, в якій не буде місця ні для визиску людини людиною, ні для національного гноблення, ні для затиску вільної думки, в якій український нарід буде свобідним господарем на своїй землі й по своїй волі.

Вірте у краще майбутнє, яке неминуче прийде. І нехай Господь Бог кріпить ваші сили, вашу волю і впевненість у перемозі!

Слава Україні!

Андрій Мельник