III. ВЕЛИКА ЛИТВА

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

III. ВЕЛИКА ЛИТВА

1. Становлення держави

З часів монгольського наїзду 1240 (див Доп. 1) та здобуттям ними Києва, – незалежна українська державність продовжує якийсь час (а саме до 1340) існувати в Галичині. Незалежним від монголів полишається й поріднений Києву, хоч тепер і відрізаний від нього, Новгород, князь якого Олександр (Невський) зумів заздалегідь стати побратимом Сартах-хана, сина Бату – правителя західного улуса Монголії Алтин Орду та онука Чінгіс-хана.

Однак, панування монголів в Україні (принаймні, західній половині) – не протягується й на сотню років. Причиною тому стала нова держава на мапі Європи – Велика Литва.

Окрема державність балтицьких народів, слід гадати, існувала на півночі з давніх давен, хоч її повністю проблимала європейська історія, імперська та ромацентрична. Принаймні, єдиною силою, що могла її на коротший час призупинити, – то була влада остроґотів Ґерманаріха Великого (324–375). Влада Аттіли, схоже, на ці терени не простягалася, навряд чи степових гунів цікавили лісові пущі, а київські князі, хоч і ходили на ятвягів та литвинів, але про якісь успіхи в цій справі літописи промовчують.

Звістка про звитяжних монголів стала тривожним сигналом для цієї прастарої поганської цивілізації, та вже 1230 кунігас Мендавгас (1230–1263) об’єднує балтицькі народи до єдиної держави: відповідь Європи на монгольський виклик. Він правитиме довго та буде вбитий за не досить ясних обставин. Життєвий шлях цього першого з великих князів Литви – був не простим. Щоб якось спекатися хрестоносних розбійників Заходу, він, завідомо, з тактичних міркувань, приймає 1251 християнство, а року 1260 так само його зрікається. Його справу з 1263 продовжують його син Войшелк (до 1267) разом із зятем Мендавґаса Шварном (1263–1269), сином князя Данила Галицького. Це – початки великодержави, її народження та зміцнення.

Додаються, так чи інакше, подальші труднощі, та Литва продовжує набирати сили за кунігасів Лютавора (1283–1292) та Вітенаса (1292–1315), які продовжують традиції дохристиянської Литви.

Справжнє становлення починається з кунігаса Ґедімінаса (1316–1341), брата Вітенаса, який визначає напрям поширення, – на південь! Воїни в куртках із зубрової шкіри, яких не беруть монгольські стріли – методично витісняють непереможних монголів, прямуючи на південь, до кимерійського моря балтів. Сам Ґедімінас приєднує до Литви Берестейщину та Турівську Пінщину, а сина Любартаса 1340 садить князем на Волині. Ґедімінаса змінюють його доблесні сини, спочатку Альґірдас (1269–1377), а з 1345 він править разом із братом Кестутісом.

Альґірдас 1362 займає відбудований по монголах Київ, а 1363 розбиває монголів над Синіми Водами та займає усе Поділля. Ця своєрідна Реконквіста протриває, загалом, до самого кінця XIV ст.

Можна й потрібно задуматися, а в чому ж були причини таких успіхів Литви проти першої мілітарної потуги світу? Видатний сучасний історик теж задає собі таке запитання; та в наступний спосіб на нього відповідає:

Що було секретом швидких успіхів Литви? Сила литовського війська, що стала першим викликом досі незвитяжній Алтин Орду, – робила можливим постійне теренове поширення. Але, як литовські погани, з їх відносно примітивною соціальною та адміністративною організацією, – були в стані контролювати країни з більш високим рівнем політичного та культурного розвитку? Найбільш прийнятним поясненням буде те, що з самого початку литвини мало чого змінювали на зайнятих ними теренах. Політика, підсумована в реченні одного з великих князів: «ми новин не уводимо, а старин не рухаємо».

(П. Р. Маґочі, Історія України, Сіетл, 1997, с. 130)

Можна з усим цим погодитись, але не без деяких застережень. Автор виходить із очевидного для нього: презумпції вищості всього християнського над усім поганьским, що вочевидь не відповідає жодній дійсності, як пригадати, що християнство нищило поганські культури, не замінюючи їх нічим. Крім, хіба, отієї убогості духом. Поганський же триб життя убогості духу не потурав, та будь-хто з простих литвинів був незмірно вищий будь-якого з «лицарських» хрестоносних покидьків, у яких вважався набожним той, хто знав до кінця «Батьку наш». Протиріччя виникає відразу, бо звідки ж тоді бралася вона, ота «сила литовського війська»?

Монголи були непереможними за рахунок трьох складових: військової доблесті, дисципліни й організованості на полі бою, та стратегічного мислення. Отже, все це потрібно було мати й литвинам, бо перемагати монголів, скажімо, просто чисельністю – вони не могли, не так їх було багато. Значить і вони мали за собою все, перераховане вище. А протиставитись монголам – найбільшій мілітарній (та й усякій іншій!) потузі світу, – то було щось!

Бо християнська Європа яскраво продемонструвала повну нездатність на це: тоді – після 1240. Як у Мадярщині, що поступово, але неухильно піддавалася під силою монголів, так і в катастрофі під Леґніцею. Тут це стало навіть своєрідним символом, бо у битві загинув сам король Генрик II, прозваний Побожним.

Додамо до цього, що великі князі Альґірдас та Кестутіс, були й досить кмітливими політиками, зуміли використати тимчасове послаблення Алтин Орду, пов’язане з проникненням до неї іншої духовної отрути – ісламу.

Але, як же нам бути з християнізацією самої Литви? Сутність справи полягає, мабуть, на тому, що литовські кунігаси, починаючи з самого Мендавґаса, – формально прийняли християнство, лише на те, щоб якось припинити постійну агресію з заходу, а до Литви попів іще довший час не допускали. А тому й не пали смертю хоробрих під Леґніцею. Не змігши усіма силами (підкреслимо це) протиставитись розвідувальному (практично) загонові Байдар-хана.

Однак, перейдемо до цивільного життя. Подивимось, чи з такою вже «відносно примітивною адміністративною організацією» прийшли литвини до завойованих ними поріднених країн? Та, чи такий вже був у цих країнах «більш високий рівень політичного та культурного розвитку»?

Тут ми, це треба визнати, починаємо ступати по плиткому ґрунті міркувань та здогадок, за браком фактичного матеріалу. В Київській Русі, на тлі нескінченної гризні за владу на верхах, серед отих Рюриковічів, – існувала і якась система народного самоврядування; хоч нею й зовсім не займаються убогі духом літописці. Однак, ця система є такою, що часом здатна перемогти й князівську владу (!). Зібравшись на міське віче, кияни або новгородці (чернігівці, полочани тощо), – можуть прийняти до себе якогось князя, або навпаки – не пустити (!) його до себе. Але, за майже повним браком документів або свідоцтв, все це проходить повз історію, на превеликий жаль.

Є в цьому й інший підводний камінь. Терени Алтин Орду після 1240 простягалися до Дунаю на заході, підковою Карпат, на північ течією Сірету та по лінії Белзи – Полтава – Харків. Остаточно включені до Литви, по Дніпро та Ворсклу на сході, вони були лише за Вітавтаса, сина Кестутіса (1392–1430). Отже, перебували у складі Алтин Орду де й більше ста, а де й дещо менше двохсот років. От і виникає слушне запитання: а як же в цей час було з управлінням, самоврядуванням?

Відомо, що монголи, щодо васальних теренів, ні у що не втручались, обмежуючись виключно побиранням данин та наглядом за центральною владою (отой «ярлик на велике княжіння»). Але, то васальні терени, а тут ідеться про те, що було включене до складу Алтин Орду, тобто жило за законами Монголії, отже – яке ж могло бути самоврядування? Та, якою була тамішня, саме монгольська адміністрація?

До речі, на цих теренах виникла й чимала кількість міст, які теж якось та кимось управлялися. За ними відсилаємо читачів до Доп. 2. А поки зазначимо, що литовська адміністрація радше замінила якусь монгольську, ніж ту, яка діяла у Київському князівстві. Отже, й питання про їх відносну досконалість (або ні), – так і полишається відкритим.