7. 1937. Рік «Великого Полювання»
7. 1937. Рік «Великого Полювання»
Більшовицький переворот мав повний успіх, як завдяки відсутності демократичних традицій (адже, Друга імперія не була навіть конституційною монархією), так і завдяки щедрому фінансуванню більшовицької афери, яке забезпечив колишній меншовик Парвус (А. Ґєльфанд), тепер – західний тіньовий бізнесмен, – вкупі з німецькою кайзерівською розвідкою. Та ще, як звичайно, завдяки повному нерозумінню справи та невтручання завжди політично короткозорого Заходу. Від його країн надіслали лише кілька батальонів для евакуації власних громадян, як це прийняте у світі, але й це дало більшовикам нагоду для звичного свинячого вереску, можливість брехати та хвалькуватися, що от вони побили «полчіща іностранних інтєрвєнтов», або відбили якийсь неіснуючий «поход Антанти».
А все це разом – своє ж власне брехальство, так надихнуло більшовизм, що вже незабаром була здійснена перша та абсолютно авантюрна спроба реваншу: намагання повернути втрачені Польщу та Прибалтику. Другий крок до відновлення загарбницької імперії під гаслом «міровой рєволюціі». Але, то була вже не Україна, яка – дослівно, роїлась від «п’ятоі колони» (як і завжди). Справжню ціну військовій силі більшовизму визначили на Віслі 1920 поляки та українці. Вони знищили або погнали геть назад червону пошесть, що рвалася пограбувати багату Європу. А тому й потрапили ці землі до смітника «родіни всєх трудящіхся» – майже на два десятки років пізніше. А без цього запізнення запитаємо себе, – чи міг би він відбутися, незабутній всесвітній історичний подвиг Української Повстанчої Армії (УПА).
Усі ці події вичерпно показали невігласній більшовицькій верхівці, що шлях до світового панування не прокладається через «ура!» або «долой!», а потребує орґанізованих та систематичних зусиль. Шляхом подальшого перманентного пограбування країни та її народів і зміцнення влади над ними. Починалася типова побудова держави, «соціалістічєской» (тобто – розподільчої) за формою, але тоталітарної та експлуататорської за змістом та суттю.
Бо приклад Другої імперії, з її послабленням абсолютизму, лібералізмом, та відміною рабства, – був іще свіжим у пам’яті. Саме оте послаблення стало причиною двох поспіль програних імперіалістичних воєн, та мало не призвело 1917 до остаточного розпаду імперії. Росія, то штучне імперіалістичне утворення, яке потребує на свою підтримку примусу, силою єдиної та абсолютної влади: «єдіная і нєділімая». Тоді саме її тимчасове послаблення цієї влади, й стало причиною всього подальшого, – загрози повного розпаду.
Коротше, пройшов час розкидати каміння та критикувати «царскіх сатрапов». Настав час це каміння збирати, – будувати нову імперію.
Але, повного єднання щодо цього не було на той час і серед більшовиків, бо тодішні комуністи ще дозволяли собі вірити в якісь утопічні соціальні ідеї; хоч вони й були, як традиційно в Росії, – у кожного – свої. Сталіну, який висунувся на перший план десь із 1925 та був свідомим прибічником імперської ідеї, – все їх теоретизування було ні до чого. До того ж, усі ці теоретичні розбіжності, як він на цьому добре розумівся, – були лише маскою в боротьбі за єдину цінність у Росії – особисту владу. Бо, всі історичні Росії, як ми це бездоганно знаємо, – це арени жорстокої боротьби за владу, одноосібну і абсолютну. Ця гризня між президентом і парламентом іде вже десять років у Росії. Їм би, будь-що, побороти президента, а там – хоч трава не рости, хоч хай усе у прірву летить. А, як переможуть президента, – тоді гризтимуться поміж себе; за ту ж абсолютну владу над парламентом.
Таким чином, формулюючи коротко, масовий терор 1937 був закономірним та остаточним фіналом боротьби за владу над Третьою імперією. Усунення переможним угрупуванням Сталіна, яке не надавало великого значення вже здискредитованому соціалізмові, а робило ставку на відродження імперії – усіх інших груп та владних структур і сторонництв у партії: Зінов’єва–Камєнєва, Бухаріна–Рикова тощо. Якою була би імперія без Сталіна, а з кимось іншим – марно гадати; бо вона все одно була би.
От перемога Сталіна над іншими конкурентами – й стала приводом для ґенеральної політичної, а загалом – етнічної чистки (а, як же без неї в Росїі), здійсненої незабутнього 1937.
Для проведення цих обох чисток було підібрано надійну людину – вірну та віддану маріонетку Сталіна, якій, одначе, було створено абсолютно непропорційну її значенню популярність. Нею став мало відомий, але ретельний та добре знайомий з партійними кадрами партфункціонер Ніколай Єжов, низенький з великою головою, родом «із города Лєніна». Як спеціально підкреслює Мілош Мікельн у своій капітальній праці про Сталіна – «Життєвий шлях самодержця», 1985, – він був першим із міністрів внутрішніх справ – росіянином. Бо, Уріцкій та Ягода були жидами, а Дзєржінскій та Мєнжінскій – поляками. Ніколай Єжов перед тим низку років займався кадровими питаннями та добре в них орієнтувався. Він виконував, до найменших подробиць, усі вказівки й настанови Сталіна, але для совєцьких мільйонів усе це була зловісна «Єжовщіна». А Сталін, як був, так і полишився, – «мудрий вождь і учітєль»: над усім. От як треба працювати! У цьому теж була чимала частка властивого цій людині лицемірства, витонченого та розлеглого.
Спритні історики, дещо заторкнуті дологічним мисленням, уже безпомилково розподілили ролі, – що це Н. Єжов «проводіл масовиє рєпрєссіі», а от А. Вишінскій – той «проводіл показатєльниє процєсси». Але для нас є важливий, єдино, добрий старий римський принцип: «Кому від цього добре?» Бо отой і є головний злодій; принцип – мотиву збродні. А найдобріше було – саме йому: «вождю і учітєлю».
Існує також красива леґенда, хоч зараз уже, здається, не поширювана. Що ніби спочатку ловили насправді, дійсних «ворогів народу», а потім, чи то надто вже захопилися цією доброю справою, чи то стався якийсь загадковий зрив, цілком непередбачений. І вийшли з нього вже самі «нєобоснованниє рєпрєссіі». З нагоди яких і прийшлося потім сидіти та «реабілітувати», «реабілітувати»…
По-перше, зауважимо, що реабілітація – то сута формальність. Яка не знімає відповідальності з тих, хто скоїв злочин, з приводу якого й прийшлося «реабілітувати». Яка не є, ні виправданням для того, кого «реабілітують», або покаранням для тих, хто припустився злочину; типово совєцький обряд.
По-друге, нема сумніву, що були й зловживання, бо в Росії без них не буває нічого: хтось звів порахунки, хтось в такий спосіб звільнив помешкання поруч, щоб собі «расшіріть площадь» (див, спогади В. Гризодубової), хтось… Але, загалом у техніці кампанії давно розібрались: хоча би Роберт Конквест у своєму «Великому терорі». Бо з самої статистики репресій чітко вимальовуються наміри та напрями.
Перше, це знищення всіх іноземців, по можливості: людей із Прибалтики, Польщі, німців, фінів тощо; типове звинувачення – шпигунство на користь будь-якої з іноземних держав.
Друге, це винищення національної інтеліґенції, національної еліти по «рєспубліках» Совєцького Союзу. В першу чергу – у найбільш небезпечній та небажаний з них, Україні. Та, не лише, а всякого, про кого було відомо (чи була підозра), що то є людина національно свідома («націоналіст»). Поготів, такі вже засвітилися підчас дозволеної перед тим «українізації». Бо, «вождь народов», – підкреслимо це, був не тільки їх катом: він був ще й ґеніальним провокатором. Пригадайте школу «царской охранкі».
Про чітку продуманність всього дійства свідчить ще одна характерна обставина: зворушлива турбота про «дружбу народов». Арештованих українців або росіян доручали слідчим жидам або вірменам; і – навпаки. Першим це помітив і описав, здається, наш Іван Багряний.
Cкільки людей було тоді винищено? – важко сказати. Дані переписів 1929 і 1939 свідчать про зникнення, невідомо куди, майже двох десятків мільйонів людей. Але, чи можна до кінця вірити переписам, особливо останньому?
Ствердимо, що нема в Україні жодного більш-менш великого міста, де не було би викрито таємних поховань таємно ж розстріляних жертв НКВД. Перше таке кладовище було відкрито у Вінниці, німецькою окупаційною владою (за свідоцтвами місцевих жителів), 1942. Його тоді ж обслідувалі міжнародні комісії. Кількість похованих там складає десь 30–40 тисяч людей, а Вінниця не була аж так великим містом. Як у ній і жило хоч 150 тисяч людей, то оті 30–40 тисяч все одно, становитимуть помітний відсоток дорослого населення. А такі самі поховання, підкреслимо ще раз, відкриті по всіх помітних містах в Україні.
Чи були масові репресії в СССР – суто більшовицькою новиною? Навіть побіжний історичний огляд свідчить: ні, в жодному разі. Масові репресії були навіть у європеїзованій Другій імперії, пригадайте хоча би роки по 1905 – вєшателя А. Столипіна, так улюбленого російським нобелівським лавреатом А. Солжєніциним; бували й раніше: пригадайте наслідки польських повстань 1830 та 1861–1863, масові депортації до Сибіру. Можна пригадати часи Пєтра I, війну 1709, коли Батурин та інші міста Черкащини були геть сполюндровані, а їх населення вирізане російськими військами, цілком і повністю свідомо. Потім Єкатєріна II знищила Велику Січ Запорізьку, вигнавши тих, хто вижив, – до Кубані, поселивши на їх місце росіян («Новороссія»). Нею ж, коронованою злочинницею, був 1783 сплюндрований весь татарський Крим. За кілька років його населення зменшилося удвічі.
Не відставала й попередня Московія. Пригадаємо дві російські масакри на Новгородщині, Івана III і Івана IV. Найбільший акт геноциду, що має за собою Московія, то геноцид хантів і мансі на початку XVII ст. Ці народи найдовше, майже півтори сотні років, чинили збройний опір загарбникам, але після останнього невдалого повстання підчас «смутного врємєні» їх було виселено на пустельний Ямал, де їх переважна частина загинула від голоду; отже, це можна розглядати і як перший (чи – не перший?) в історії приклад управління шляхом голодомору. Отже, нищення людей інших народів, це традиційна практика російських імперій; починаючи з тих часів, коли ще й імперії не було. Третя імперія всього тільки розвинула та нечувано поширила практику своїх попередниць.
Єдине на цьому й полягає особиста «заслуга» більшовиків. Бо їх 1937 не був поокремим злочином, хоча би й глобальних масштабів. Він був лише кульмінацією системи злочинів, розпочатих «Вєлікім Октябрєм». А цей, у свою чергу, кульмінацією історії попередніх історичних злочинів.
* * *
Підкреслимо одну цікаву обставину. Злочинні масові вбивства 1937 потребували чимало катів, яких у імперії завжди було в достатку. Але, їх переважна більшість – на чолі із самим Єжовим, була понищена слідом, іншими катами, щоб не залишати зайвих свідків. Бо, традиція ретельно замітати сліди, чи то масових, чи то поокремих злочинів, – то чи не старіша традиція імперії. Так от, цікаво, чи вони теж були «реабілітовані»? Певних даних немає.
Але, чи шкодувати нам і за вимордованими тоді злочинцями: ягодами, єжовими або їх численними поплічниками? Адже, були там і такі «жєртви нєобоснованних рєпрєссій», як С. Косіор або П. Постишів (а з ними й В. Балицький), що 1933 вимордовували голодом Україну. Цих обох «взялі» ніби того ж 1937, а розстріляли тільки 1939. Що ж, це добре, що не відразу: мали час подумати – навіщо жили на землі? Бо смерть нікого і ніколи зрівняти не може, що би не писав про це великий російський гуманіст Ф. Достоєвскій (отой, від «жідішєк і полячішєк»). Хоча би для того, що одним по смерті братські могили, а іншим – мосяжні монументи. Поставили були такий і С. Косіору; можливо, стоїть і досі.
При оцінці наслідків Великого Полювання, не слід бути однобічними й в іншому. Совєцький світ був побудований у такий спосіб, що нещастя одного – стає новою життєвою можливістю для іншого. Бо, не можуть же всі нікчеми суспільства бути «всім», а тому на кожного, хто був «всім» та став «нічім», – завжди знайдуться ті, хто пройшли зворотній шлях. Отже, не забудемо й тих, хто 1936 був ще майже нічим, а от уже 1939 став… Ну, не «всім», ясна річ, але чимось; уже не «із масси». Для прикладу пригадаємо хоч двух цехових парторґів, А. Н. Косиґіна і Л. І. Брєжнєва, які вже 1939 були членами ЦК. Отже, якби не цей пам’ятний рік, – ми могли би й не дорахуватися багатьох «видатних» в наступному совєцьких політиків. Хоч, де ж правди діти, – й не з найбільш розумово розвинених…
Заторкнемо наприкінці ще одну красиву леґенду. Ось що, наприклад, писав з приводу репресій такий собі Рой Мєдвєдєв, що набув свого часу популярності дешевим дисидентством. Це, одна з провідних московських ґазет від 21.03.1991:
Зараз деінде доводиться чути, як Комуністичну партію порівнюють з нацистською – ті ж, мовляв, методи, та сама структура, ті ж задачі. Але, це ж абсурд! Треба розуміти, що гітлерівський режим створювався для захисту диктатури і нацистська партія первісно призначалася для підтримки цього режиму. Комуністична ж партія (я маю на увазі в даному випадку сталінський період) свої злочини творила таємно, і про ці злочини не знала не тільки більша частина суспільства, але навіть і більша частина партії. А тому не можна звинувачувати партію в цілому, як не можна обвинувачувати й нарід, котрий вірив тій партії. Треба звинувачувати завжди конкретних злочинців.
Так, все слушно, треба завжди звинувачувати конкретних людей за конкретні злочини. Але, вибачайте, – чи такі вже вони були наївняки, чи так уже й «ми – нє зналі!»? Бо, було репресовано десятки мільйонів людей, не одиниці, та таке щось фізично неможливо укрити. Більшість із них якось-такось «судили». Так, скільки ж слідчих та «суддів» отих «троєк» потрібно було на всіх розстріляних, або охоронців на тих, хто були ще живі? Чи вони, бува, теж «нє зналі, нє вєдалі», що творять? Або, може вони не були, всі до єдиного, – «вєрнимі комуністамі», членами ВКП(б)? Бо, хто ж би довірив таку державного значення справу – безпартійним? Так, чи ж не ясно, що тут одна половина партії – нищила другу; а до неї прихопила ще й силу нас, безпартійних? Отже, треба звинувачувати саме конкретних людей, так, але й брехати, що хтось там чогось «нє знал» – не слід. Бо не знали ті, хто не хотів знати. Бо, як же могла «нє знать» більша частина суспільства, коли чи не в кожній третій родині хтось та був репресований.
Якби ми не знали, що є свідками чергового виливу дологічного мислення, – могла би виникнути й слушна підозра, а – чи при здоровому глузді був уславлений дисидент, автор попередньої цитати, комуніст Рой Мєдвєдєв? Адже, його порівняння з німецькими «наці» – не на користь комуністів. Бо оті «націсти», принаймні, не обіцяли всім підряд «свєтлого будущєго», а радше обіцяли «єдем дас зайне» – «кожному своє»; саме так було написане на воротах Бухенвальду, як не помиляюсь. Та відповідно й забезпечували, оте, «кожному своє». Не брехали так розкуто і розгнуздано, принаймні. Не зайве пригадати до цього, що гітлерівці ніколи жодних переворотів не робили, а прийшли до влади демократичним шляхом (принаймні не фальшували результати виборів, про це ніде не згадується).
Дехто хотів би сьогодні, щоб люди геть забули злочини минулого, закликаючи до якихось «миру та політичної злагоди», але… «Злагоди» власне, кого з ким? – злочинця з жертвою або її родичами? Без розрахунку з минулим – не може бути жодного майбутнього.
Дуже люблять у нас із цієї нагоди кивати на Еспанію, там, мовляв, зібрали усіх, лівих і правих, та й поховали під одним спільним хрестом у горах Гвадаррами. Так, це зробив іще Франко, але повторимо ще раз, – смерть не рівняє; принаймні, ката і жертву. Бо там лежать ті, що воювали, а не ті, що творили злочини проти людства. А за того ж Франко був упійманий останній республіканський комісар Барселони, комуніст Хуліан Грімау Ґарсіа (1911–1963). Він біснувався там до кінця, до січня 1939, та встиг розстріляти тисячі безвинних людей. Його судили за всіма правилами, за злочини проти людства, які не знають жодних термінів, та скарали на горло, попри спільний хрест у горах Гвадаррами.
Посилаються, з іншого боку, на християнське «всєпрощєніє», але… чи вони самі, більшовики, – ним колись керувалися? А як так, то які ж підстави? Зазначимо, що й Біблію не заважає читати уважно, бо, попри оту – «другу щоку», дещо дивну та загадкову (а тому – може – так часто і згадувану), там можна вичитати й чимало набагато розумнішого. Хоча би оте прислівне «око за око»; або про оту відповідальність нащадків за гріхи предків. Та – не абияку – аж по сьоме коліно.
Таким чином, остаточно заспокоїтися з усіма цими проблемами ми зможемо лише тоді, коли кожен український школяр достеменно знатиме й про російський ґеноцид 1937. Так само, як і про будь-який інший рік нашої мученицької історії.
Чи ґарантовані ми від повторення чогось подібного, в ще більших масштабах? – теж ні. Бо наше сторіччя, то не тільки сторіччя найбільш вражаючих масових злочинів в історії людства, але й сторіччя нечуваної безкарності. Чи отримали своє Лєнін, Сталін, Гітлер або Пол Пот із Мілошевичем? – теж ні.
Поготів, коли продовжує свій традиційний шлях імперіалістична Росія, яка не лише принципово не змінилася, а вже навіть і не бажає цього задекларувати, як робила 1917, удаючи з себе проґресивне «государство рабочіх і крєстьян».
А ніщо, не забудемо цього, не розбещує так, як безкарність.
* * *
Злочином проти людства, великим і непростим був рік 1937.
Але, для історії він був оправлений аж понад добре. Рік перед тим було прийнято Сталінську Конституцію, яка… Важко сказати, чи були такі права, яких вона не надавала би совєцьким громадянамі – хіба, що права на життя, якого там передбачливо не було. Здається, тоді – злегка повівши своєю люлькою, «Вєлікій Сталін» вимовив свої знаменні слова: «жіть стало лучшє, товаріщі, жіть стало вєсєлєє». А наступного 1938, коли репресії дещо вщухли, а наркомом внутрішніх справ став знову неросіянин, Л. П. Берія, – на баштах Кремля вперше засяяли криваво – червоні зірки, наче налиті свіжою кров’ю «врагов народа».
Сталінський приклад повної безкарності не полишив байдужими інших, – не відстав би від нього Гітлер, якби його зазіхання не прикартала безжальна історія. Втім, уже його попихачів, навіть дещо покарали після суду в Нюрнберзі; але то був один-єдиний, та й те навдалий прецедент. Щось там наслідував від більшовицького злочинства навіть розсудливий Мао, зчинивши у себе «культурну революцію» з її недоумкуватими «хунвейбінами», про яку й досі нічого певного не відомо. Не крилися, зате, подальші вірні учні Лєніна і Сталіна, а заразом – і вихованці західної демократії, абсольвенти паризької Сорбонни, – Пол Пот та Ієнг Сарі, що безтурботно вимордовали мало не половину власного народу на очах байдужого світу. Ніщо так не розбещує, як безкарність, та в наші дні слідом полізла й зовсім уже плюгава дрібнота, якісь там сербські кримінальники: С. Мілошевич, Р. Караджич, Р. Младич…
Справедливість, віддамо їй належне, спала у XX ст. спокійно та міцно, як ніколи раніше, але – на що ж тут було й сподіватись? Коли навіть з очей уславленої Феміди, послугами якої світ користується щоденно, – так і досі ніхто не наважився (за тисячі років!) зірвати оту її дурну пов’язку. А, хіба можна вимірювати справедливість на сліпо? – подумайте самі…