Доповнення 2 Самозванська афера

Доповнення 2

Самозванська афера

Правління Боріса Ґодунова (1598–1605) не можна було вважати за повністю легітимне, що й не оминуло уваги сучасників. Голод 1601–1602, з якого він та боярська верхівка ще й тягнули для себе користі, наганяючи ціни на хліб, – не збільшив його популярності. До того, й уся інша політика – була не найкращою. Як пишуть нам сучасні російські історики:

Щоб якось полегшити долю села, уряд Ґодунова 28 листопада 1601р. терміном на рік відновив селянський вихід у Юр’їв день. Щоправда, цьому різкому поворотові у політиці царя сприяв не тільки голод, що починався (його жахи були ще попереду), скільки страх Боріса перед соціальними потрясіннями.

(И. А. Заичкин, И. Н. Почкаев, Русская история, Москва, 1992, с. 382)

Ця аж так важлива пільга – один день на рік, за який раб міг змінити власника, – підноситься тут мало не як революція («рєзкій поворот»), хоч і він був відмінений вже 1603. От на такому політичному тлі й виникла ота самозванська афера єзуїтів.

Дімітрієм, що об’явився у Польщі звикли (та й зараз наче всі погодились) вважати збіглого дяка московського Чудова монастиря – Ґріґорія Отрєп’єва; добре. Але, й тут є свої підводні камені, виникають певні непорозуміння.

Так, ота – ніби передсмертна сповідь самозванця єзуїтові – існує й досі записана латиною передбачливим отцем. Однак, є дещо дивною за змістом. Бо сповідуваний досить ясно та правдоподібно викладає стан справ і окремі подробиці життя годуновського двору, але понад неправдоподібно та плутано історію власного спасіння; саме те, чому найлегше надати правдоподібність. Чи не могли би її для більшої правдоподібності – підправити отці-єзуїти? Певно, що могли би, але…

Отже, більш-менш ясної історії чудесного спасіння царевича в Уґлічі, з датами, іменами та місцями подій – просто не існує. А, чому ж так? – бо це – історія – справа відповідальна.

Король Зиґмунд III, якому представили чудесно спасеного Дімітрія, – відразу визнав його офіційно та поклав йому на особисте утримання пенсію в 40 000 злотих річно. Одночасно розпорядився набрати військо з добровольців на гроші Сандомєжського воєводства, та зібрати його десь поблизу Самбора, готувати до походу на Москву.

Потім, заздалегідь охрещений у католицтво самим папським нунцієм (тобто принаймні кардиналом) – він пише польською мовою власноруч листа до папи Клімента IV. А той визнає його та обіцяє свою всіляку допомогу.

Лист зберігається в архівах Ватикану, де ніколи й нічого не пропадає, та, як пишуть нам попередні автори:

Установлено:

автор листа володів вишуканим стилем і одночасно припускався грубих помилок;

автор листа був великоросом, який погано знав польську мову; російською писав вільно, почерк відрізнявся зграбністю та мав особливості, характерні для московських канцелярій.

Напрошується висновок: самозванець всього тільки переписав листа, складеного для нього єзуїтами, лист підтверджує тотожність Лжедмітрія та Грігорія Отрєп’єва, котрий, як відомо, мав красивий каліграфічний почерк.

(теж там, с. 389)

При цьому автори посилаються на аналіз С. Л. Пташицького та І. А. Бодуена де Куртене. Про першого – не чув, а другий вважається досить відомим російським лінґвістом. Але тут ми знову натрапляємо на щось незрозуміле та протирічливе. Не можна пропустити пункт перший, згідно якого автор володіє вишуканістю стилю (польської мови?) та одночасно припускається грубих помилок. За наступним висновком автор, мовляв, був великоросом та погано знався на польщізні. Все так. Великорос дійсно має незаперечне право не знати жодної мови крім «общєпонятного», отого їх «вєлікого і могучєго». Але, підкреслимо, що будь-яка людина, що оволоділа «вишуканим стилем» – не стане робити «грубих помилок». Це, так би мовити, очевидна абетка справи.

Більше ніж дивним є й висновок авторів. Бо, як самозванець усього тільки переписував лист єзуїтів, – то звідки тоді помилки? Як сталася помилка – можна переписати; раз, два, три рази, – скільки знадобиться. То, звідки ж оті помилки? – чи може не знайшлося грамотного польського єзуїта? А дяки, до речі, то й є саме переписувачі; які документи, складені будь-як, – переписували розбірливим почерком. Такий зміг би вірно скопіювати польський текст і не знаючи польської. Як треба – скопіював би й турецький.

Чи не найбільш дивним видається останній пункт, що російською писав вільно, та саме почерком того Отрєп’єва. Бо, звідки б же у польському листі до папи – побралася російська? – або почерк?

Це просто цікавий побіжний приклад того, як люди роблять (або переписують) висновки, не замислюючись над їх змістом. Але, повернемося до розвитку подій.

В Самборі самозванець підкоряє серце князівни Марини Мнішек та заручається з нею; шлюб відкладається до утвердження на московському престолі. А поки самозванець, сидячи у Польщі, щедро роздає російські володіння: дружині – Новгород і Псков з усіма «уєздамі і волостямі», тестеві Юрієві Мнішеку «жалуєт» князівства Сіверське та Смоленське.

А по цьому вирушає у звитяжний похід та 16 вересня 1604 перекрочує російський кордон. На березі Десни, в першому ж зіткненні, царські війська поносять доткливі втрати, та хоч самозванця покидає чимало поляків, які розраховували не на війну, а на тріумфальний похід, він не нітиться. Бо, до тих запорожців, що він уже має та 2-х тисяч «донскіх казаков», що прийшли без запрошення, власною охотою, – доєднується іще 4 тисячи запорожців.

Тим часом Ґодунов ставить головнокомандуючим князя Васілія Шуйского, а той збирає військо десь на 60–70 тисяч.; проти десь 15 тисяч у самозванця. Вони зустрічаються на північ від Сєвська, та самозванець уміло заатаковує, проявляючи – дивно, і хоробрість і знання військової справи, цілком нечекані від звичайного монастирського дяка; хоч і з яким каліграфічним почерком.

Самозванець практично знищує московську кінноту, але вирішує перевага в артилерії, якої у нього замало, та він вимушений відступити.

Але, напочатку 1605 наглою смертю помирає у віці 53 років цар Боріс, і становище змінюється докорінно: опір дослівно розпадається. Бо, як відомо, коли у Москві відсутній самодержець, – полишається не країна, а отара. Отже, 20 червня 1605, через два місяці по смерті Годунова, самозванець урочисто в’їжджає до Москви. Його зустрічають дзвонами з усіх дзвінниць. Самозванця – дивно, відразу визнає за царевича Дімітрія мати останнього, інокиня Марфа. На той час вона перебуває у цілком доброму здоров’ї. Чи вона чимось ризикувала, не визнавши його? – або чогось набула, зробивши вигляд, що то й є її син?

На московському престолі він став явищем небувалим, та його довго пам’ятали. Так прямо й пише про нього чи не солідніший з російських істориків:

На престолі московських государів він був небувалим явищем.

І – дещо далі:

…багато обдарований, зі спритним розумом, що легко вирішував у Боярській думі найважливіші питання, зі жвавим, навіть палким темпераментом, який в хвилини небезпеки доводив його хоробрість до завзятості, податний на захоплення, він був майстер мовити, посідав доволі різноманітні знання.

Він відразу показав себе діяльним управителем, сторонився жорстокості, сам вникав до всього, кожного дня бував у Боярській думі: сам навчав ратних людей.

(В. О. Ключевский, Сочинения, Москва, 1957, т. 3, с. 33)

Все це було б аж як добре будь-де, у будь-якій європейській країні, та не лише, бодай навіть у Туреччині, – але тільки не в Росії. Де все це просто не могло мати жодного значення.

Зате, припускався й помилок – порушував звичаї, що вже було неприпустиме:

… не спав по обіді, не ходив у баню, з усіма поводився просто, привітно, не по-царському.

(теж там, с. 33)

До цього, шкода, додалися й інші істотні помилки. Самозванець не відправив додому своєчасно своїх пихатих та неробних шляхтичів, котрих слід би якнайскоріше замінити, знову ж, на православних, найліпше – на донських казаків. Бо ця шляхта не лише хрестилася на диявольський спосіб – зліва направо, але й постійно підграбовувала населення, наповнюючи за його рахунок власні бездонні кишені.

Коли ж через рік прибула наречена Марина, з нею прилізло й ще майже 4 тисячі нової неробної шляхти, це вже стало понад усяку міру. Одне слово, було припущено стільки помилок, тактичних та стратегічних, що аж дивно. Поґотів, з боку людини, ніби, місцевого походження. Дивують і його радники, уславлені своєю інтелігентністю та проникливістю отці-єзуїти; не так великого розуму, як видно, були й вони.

Не дрімав і Васілій Шуйскій, котрого слід було повісити негайно, разом із чадами та домочадцями, та якого нерозсудливо помилував самозванець.

Саме він і скористався приїздом Марини для змови. Пушкін у своєму «Борісє Ґодуновє», як це йому властиве, облагороджує цього суб’єкта: «лукавий царєдворєц», «уклончівий, но смєлий і лукавий»… Але то був типовий для свого середовища шахрай та пройдисвіт, хитрий та підступний; і позбавлений будь-якої моралі, бодай – розбійницької. Та, не полінуємося повторити ще раз: ґрунтовною помилкою самозванця було те, що він його не скарав на горло. Що, додамо від себе, теж не надто пасує до особи Отрєп’єва, який мав досконало розуміти місцеві обставини.

Він і зробив саме те, що тільки й могло спрацювати в Росії. Не революцію, не селянську або громадянську війну, а… звичайний путч. Це сталося 1 травня 1606, коли за умовленим заздалегідь набатом вдалося зненацька перебити більшість поляків, а головне – убити самозванця. А по цьому Шуйского проголосили новим «самодєржцєм».

Великий Ґегель учив колись, що ідея лише вперше навідує світ у постаті високої трагедії. Бо вже друга її поява буде неодмінно фарсом. Далі другої появи він, на превеликий жаль, так і не пішов. А тому ми й досі не знаємо так багато істотного та важливого. Знаємо, що перше явлення імперської ідеї у тому, найстарішому та першому Римі, – було трагедією народів. Знаємо, що друге – у Візантії – Другому Римі, – було незаперечним фарсом історії. Але, чим же тоді було явлення третє – у третьому ж Римі? – супер-фарсом? – гіпер-фарсом? Чим саме, нарешті?

Російський історик С. М. Соловьєв, пояснюючи причини того, що марксисти потім охрестили «Крєстьянской войной» (викликаною, ясна річ, суто класовими причинами), вбачає їх у падінні авторитету Москви:

До цієї пори області вірили Москві, визнавали кожне слово, що надходило до них із Москви, незаперечним, але тепер Москва явно зізнається, що чаклун прельстив її помраченням бісівським; із необхідністю народжувалося й питання: чи не помрачені москвитяни й Шуйскім?

Коротше –

…держава помутилася; що раз похитнулася, повела за необхідністю до марновірства; втративши політичну віру у Москву, почали вірити всім і всьому.

(С. М. Соловьев, История России с древн. врем., Москва, 1959, т. IV, с. 447)

Іще ближчим до істини було би визнати, що по всіх цих численних компроматах влади, – почав зникати страх перед нею. А в авторитарному суспільстві, яке скріплює – єдино, страх перед владою, це стає сигналом до загального зведення порахунків. З окремими особами, етнічними групами, інститутами влади. Бо, в суспільстві, де всі ідеї витіснені одною, скажімо, тією ж православною, – не може бути суспільних або національних рухів; бувають, тільки – єдино, – особисті порахунки. А коли вони переважно здійснені, все заспокоюється більш-менш саме по собі. Та й повертається поступово на звичайні «кругі своя». Нічого істотного не змінивши, нікого й нічому не навчивши. Такою була ця «Крєстьянская война», таким були виступи Разіна або Пугачова.

Таким і тільки таким був і весь сенс «Смутного врємєні».

А приводцям подібних рухів потрібно лише одне: міцно триматися у сідлі. Триматися руками щосили за кермо та робити вигляд, ніби не воно тобою рухає, а навпаки – ти ним.

Отже, за Шуйского починається в Росії нова смута, яку заради пристойності іменують «Крєстьянской войной Івана Болотнікова». Але він був, іще з Самбора, у супроводі самозванця, та й тепер продовжував триматись на чутках, ніби Дімітрій – живий, та розсилав від його імені, як пише царський воєвода, – численні фальшиві грамоти. Розбивши війська Шуйского двічі, під Кромами, а потім побіля Калуги, Болотніков став під Москвою. До нього пристають якісь там свої «польові командири», Істома Пашков, два брати Ляпунови та Григорій Сунбулов. Всі вони розташовуються тепер у царських покоях, у Коломенському, під Москвою.

Болотніков намагається з боями вдертися до Москви, але у критичний момент четверо його нових союзників нечекано перебігають до Шуйского. Отже, самі бачите, що то за люди. Болотніков закріплюється у Калузі, а військо Шуйского марно його облягає. Повстанці 1607 розбивать наче царські війська, але відступають до Тули.

«Крєстьянская война» цілком і покінчилась, коли спокушений обіцянками «всіх відпустити», – Болотніков через чотири місяці облоги здає Тулу, а московський цар – пройдисвіт Шуйскій, – негайно страчує ватажків повстання. Так і покінчується ота «селянська війна» в Росії, до якої селяни мають таке саме відношення, як і будь-хто.

* * *

Але, влітку ж 1607 об’являється ще один претендент, самозванець, що видає себе за першого самозванця; ця подія відбувається у князівстві Сіверському. Його підтримує знову, польська шляхта, козаки Івана Заруцького та прибічники Болотнікова, що тимчасово опинились поза справою. Але, сил вистачило знову, тільки дійти Москви, та самозванець заснувався в Тушині, отримавши почесний титул «Тушінского вора». Однак, що там! – до Тушина зібралось, кажуть, не менше 100 тисяч таких, що присягли «вору», – армія!

Інтелігентністю «другий», кажуть, капітально поступався «першому», а російський історик минулого сторіччя взагалі написав, що то був «бєздарний нєвєжєствєнний мужік, грязний і сквєрнословний», Однак, зібрав і у себе Боярську думу, та чимось там теж керував. Слід гадати, що за своїми якостями був, принаймні, значно ближчий народу, ніж його попередник.

Аби тільки упоратись з «вором», Шуйскій навіть укладає якийсь мир з Польщею. З поверненням полонених та відкликанням польських військ. В числі російських полонених були Марина з її батьком, але ці зуміли не повернутись до Польщі, а дорогою збігли під крильце «вора». Там відбулося взаємне признання, та Марина нарешті «воз’єдналася з «чоловіком», не погребувавши «мужіком». А той дав панові Мнішеку 300 тисяч золотих рублів та відправив додому. «Вор» виявися до того, неабияким політиком. Він у 1608 узяв Ростов та вивіз звідти митрополита Філарета, посадивши його у себе в Тушині. Той, батько майбутнього царя Міхаіла Романова, – не заперечував. Бо тепер він очолював те духівництво, що визнало «вора» царем.

Російські війська, що мають звільнити Москву від зазіхань чергового самозванця, починають збиратись у Новгороді, а воєводою призначається небіж нового царя, М. Скопін-Шуйскій, який громив іще Болотнікова. Як пишуть нам сучасні автори:

Молодий князь Міхаіл Васільєвіч Скопін-Шуйскій – одна з найбільш привабливих постатей «Смутного врємєні» на Русі. Рослий та поставний красень, він викликав прихильність усіх не тільки своїми ввічливими та привітними манерами, але й проникливим розумом, військовим талантом та яскраво вираженими почуттями російського патріота.

(И. А. Заичкин, И. Н. Почкаев, Русская история, Москва, 1992, с. 411)

Князь, не барячись, погромив тушинців під Тверью. В Тушині це спричинило паніку, та з наближенням царського війська тушинський табір починає розбігатись, а «вор» з Мариною та загоном вірних, подався до Калугі. Розігнавши поляків Сапєґі та Лісовського, що таборилися біля Троіце-Сєргієва монастиря, князь із тріумфом вступає до Москви. Та тріумф був, мабуть, завеликий, не уникнув уваги царя.

Бо десь через місяць на учті у князя Воротинского, з нагоди народження сина – стає неминуче. Хресним був князь, а хресною – дочка Малюти Скуратова. Як там у них кажуть – «красна дєвіца, вєсєлая да прігожая». Вона й піднесла йому чару, випивши яку, князь «разболєся умрє». Нарід мабуть не помилився, приписавши все, хоч і без жодних доказів, – його дядькові, цареві Васілію. Події показали, однак, що цар дещо поспішив.

Бо, поляки знову вирушають на Москву. Воєводою призначається брат царя, Дмітрій Шуйскій, та збирає 40 тисячну армію, але терпить нищивну поразку від коронного гетьмана С. Жолкєвського.

А до того ожив і самозванець, погромивши тих, хто попався на шляху та заснувавшись у Коломенському. Для новоявленого царя ситуація з патової переходить у матову, та його скидає Захар Ляпунов, видаючи полякам всіх трьох Шуйських. В полоні помирає Васілій, колишній «цар всієя Русі» та його брат Дмітрій. Івана відпускають додому тільки десь 1618.

Поспіхом зібрана Боярская дума вирішила, ні більше, ні менше, як запропонувати московський престол синові короля, теж Владиславові. Але обставила це купою умов не до прийняття: переходом Владислава на православ’я, очищенням усіх захоплених російських земель, на чолі зі Смоленськом і т. п. А тим часом тихо впустили поляків до Москви. Одночасно родич Шуйскіх, що перебіг до «вора», – убиває цього на полюванні. Так закінчується історія другого самозванця.

Були вони й далі, але все це вже менш цікаве, та на цьому можна кінчати. Доволі очевидним є те, що поляки не могли нескінченно довго окупувати Росію, а прийняти католицтво вона аж ніяк не була готова. В кінці перемогло «народноє ополчєніє» Кузьми Мініна та Дмітрія Пожарского і поляки нарешті, восени 1612, – вимушені були піти з Москви. Нічого не зміг удіяти навіть коронний гетьман Ходкевич.

Так покінчилась загальною смутою та розрухою самозванська афера польських єзуїтів. Вона істотно послабила Польщу та Росію, і якби козаки не чухали потилиць, а почали козацькі війни одночасно з польською авантюрою, або безпосередньо по ній, – шанси на перемогу були би, можливо, й вищі. Але, як воно оте чухання потилиці перетворюється мало не на національну рису, – що ж тут поробиш…