12. Зрадницький напад
12. Зрадницький напад
Війна, дата початку якої була відома у межах півмісяця та десь за півроку кожному, хто не лінувався стежити за подіями: нарешті спалахнула в коротшу ніч року. Не відати про її наближення могла або абсолютно байдужа до всього людина, або така, що живе у вигаданому світі. Все, що писалося, пишеться чи буде писатися про цей «зрадницький напад», – є хемічно чиста брехня.
Бо, всі люди знали своєчасно про мобілізацію резервістів, всі бачили колони призовників, що марширували «строєвим шагом» з палками «на плєчо» замість гвинтівок. Бачили й військову техніку, яку вдень і вночі везли потягами на захід. Чи й цього було мало? А, щодо отого «прєдатєльского нападєнія», то… Пригадаємо рік після пакту Молотова-Ріббентропа, коли СССР, без найменших причин, підкреслимо це, брутально порушив пакти про ненапад із Естонією, Латвією, Литвою, Польщею та Фінляндією. А наприкінці війни – і з Японією. Ото й були насправді «прєдатєльскіє нападєнія» – одвічне свідоцтво московської подвійної моралі.
Дивною вона була насамперед цим, упертим видаванням її за неочікувану та непередбачену. Однак, не передбачаючи воювати – не підтягують танки та авіацію поближче до західного кордону країни. Таким чином уся її неочікуваність вичерпувалася хіба тим, що німці не попередили заздалегідь про час наступу. Так – було ж і це! – бо, були перебіжчики.
Що було на початку війни поближче до кордонів – добре відомо. А прихід війни у глибокому тилу, – втілився у двох відгуках, двох діях: обвальному ритті протитанкових ровів, та шпіономанії. Рови копали тоді повсюдно, можливо, що й на Уралі та під Новосибірськом. Що ж до шпіономанії… Це, загалом, нормальний стан імперського народу, та його добрий звичай – мерщій тягти до поліційного відділку будь-кого незнайомого, – добре відчули на собі «народнікі» минулого сторіччя, які щиро намагалися просвітити цей нарід. Навіяти йому щось розумне, добре, вічне.
Негайно була повсюдно, по всіх підприємствах, навіть самих малих, де кожен знав кожного, заведена система перепусток. Очікувалося, правдоподібно, що країною негайно піде повінь німецьких шпигунів, а як вони вже перепусток мати не будуть – то відразу й спіймаються. В країні був накопичений великий досвід по вилову саме іноземних шпигунів ще з 1937, коли чимала кількість її громадян виявилася шпигунами польських панів та недобитих японських самураєв, а інші віддавали першість румунським боярам.
Не було рідкістю, коли сам нарід, на вулиці, доставляв «куда надо» людей, що порізнювалися добрим одягом, як от московських акторів, що гастролювали десь провінцією. Бо всі, схоже, як не думали, то підсвідомо відчували, що ніде не одягаються гірше, ніж «на родінє всєх трудящіхся». Адже, – «бді!», рекомендував іще Козьма Прутков… І усі мусили «бдєть». Адже ж краще «пєрєбдєть» ніж «нєдобдєть».
Що ж до протитанкових ровів, то скільки ж їх було тоді накопано! – копали всі, школяри, студенти, пенсіонери… Та, наскільки ці рови в сумі, затримали просування німецьких танків? – на п’ять, на десять (хвилин). А може, як скласти по Союзу, – то й на цілу добу? Зате німці потім благословляли цю безкорисливу допомогу, – бо в цих ровах були зариті сотні й сотні тисяч розстріляних…
Дивним у цій війні було інше: відносно легке та хутке зайняття німцями України та Білорусі. Зараз, коли про все це стільки написано та переписано, – виникає стійке враження не випадковості. Часом це враження набуває характеру впевненності: армія робила, що могла, щоб їх відстояти, а Головне командування в цьому наче й не було зацікавлене, якось надто легко пішло на зайняття німцями цих двох важливих для країни «рєспублік».
Підчас вторгнення німців до України всіма справами в Києві керував Н. С. Хрущов. У своїх спогадах він не одного разу пише про те, як ставилося до нього Головне командування, що аж ніяк не поспішало з якоюсь допомогою. Чого варта хоча би його телефонна розмова зі Сталіним, коли він просив вогнепальної зброї для «ополчєнія», а той порадив йому організувати виробництво залізних ланців та озброїти ними нарід. Така порада відганяє вже нічим не прикритим знущанням. Не можна забути й колони новобранців, що йшли на війну з палками замість гвинтівок на плечах. Перехожі дещо дивувалися, але казали: «нічого, їм там видадуть все, що потрібно…» Схоже, що для багатьох із них оте там – означало на тому світі… Велику частину студентської молоді великих міст поклали трупом, захищаючи ці міста, хоча було достеменно відомо, що їх – здадуть. Так, навіщо класти трупом молодь, майбутнє нації? А раз це не мало військового сенсу, значить було зроблено заради московського геноциду. Бо, дослівно те саме (як не ще гірше) можна було спостерігати у Білорусі.
Мало хто вже пам’ятає, хоч все це підтверджується документально, що етнічний кордон Білої Русі спокон віку проходив на схід від Ржіва, Вязьми, Смолєнска, повертаючи потім на південний захід, на схід від Брянска. За площею це була майже ще одна нинішня Білорусь. За свідоцтвом царських етнографів тут неподільно домінувала білоруська мова, аж до 1920, коли все це було приєднано до РСФСР, а білоруська мова хутко та енергійно викорінена; ввозити туди щось білоруською мовою – адміністративно каралося.
Привертає увагу й становище підчас війни. Ліси Білорусі (в Україні їх, хвала Богові, було значно менше) були швидко наповнені скинутими з повітря московськими партізанами, які постачалися усім необхідним. Вони холоднокровно вибивали німців по містах і селах, добре знаючи, що за кожного німця розстрілюють 100 закладників із місцевого населення. Так їм удалося за роки війни скоротити населення Білорусі принаймні на третину; німецькими руками.
Що це було? – зведення старих порахунків між дикою великоруською Москвою та цивілізованим білоруським Новгородом, чи зовсім свіжий, новий злочин, – важко сказати.
* * *
Підтверджується наявність подібних планів, заздалегідь, і на прикладі України. Від неї відразу відторгли українську Кубань та Крим (щоправда, повернений потім у зруйнованому стані та без корінного населення), а перенесення столиці з Харкова до Києва на початку тридцятих було лише підготовчим заходом, було пов’язане з великим та далеко ідучим планом її подальшого розчленування, який теж є документально відомий: передбачалося приєднати (а може – «добровольно воссоєдініть», як заведене у цих кримінальників) до РСФСР усю промислово розвинену лівобережну частину України, разом із Харковом та Донбасом. Для рештків України зберегалася роль сільсько-господарського додатка. Чому цей чудовий план так і не дочекався свого втілення, – важко сказати.
В усіх цих міркуваннях, які як же досконало підтверджуються історичними фактами, – нема нічого неймовірного. Бо ж, і тим і другим, росіянам і німцям, були однаково не до смаку люди, що думають, – так чому би росіянам не допустити німців спеціально на те, щоб ті зробили за них частку чорної роботи геноциду? Треба сказати, що ці російські надії повністю виправдалися, німецький геноцид працював не набагато гірше від російського; хоч німців певною мірою виправдовує те, що вони знаходились у ворожій країні. Особливо ж добре підставили Білорусь, від якої по війні мало чого й полишилося.
Сьогодні білорус або українець, що виступає за «союз» з Росією, це або затятий кримінальник, місце якому на шибениці, або душевно хвора людина. В обох випадках – запеклий ненависник власного народу.
Війна, що розпочалася тоді, влітку 1939, підкреслимо, не була і не могла бути несподіваною ні для кого, ні для совєцького махтгабера із ЦК, ні для звичайного совєцького громадянина.
Виник був закономірний і паростки війни були посіяни 24 серпня 1939 та проросли всього за тиждень. Гітлеру не вистачало саме цього пакту на те, щоб розв’язати Другу світову, саму жахливу (поки що!) в історії людства. Хто ж, однак, несе всю вагу відповідальності за неї? Він сам, хто її практично розв’язав, або той, хто свідомо його підставив, відмінно знаючи, що цим творить? Дав йому до рук якраз ту ланку, якої не вистачало, щоб замкнути ланцюг.
Дуже хутко, спочатку 17 вересня 1939, а потім – і влітку 1940, виявилося що змова далеко не вичерпується «нєнападєнієм», бо таке, «нєнападєніє», – можна би й вибачити.
Захоплення половини Польщі, Прибалтики та Бесарабії – старих колоніальних набутків російського царизму – остаточно відкрило світові очі на те, що являє собою «новоє россійскоє государство», нове за формою, але одвічно старе за змістом, за цілями, – «покорять», «прісоєдінять», «подчінять»… А потім – геноциди…, геноциди…
Колись російський письменник Ф. Сологуб писав:
Я ніколи не належав до класу тих, що панували в Росії, та не маю жодної особистої причини жалкувати за кінцем старого устрою життя. Але я в цей кінець не вірю. Не для того, що мені подобається те, що було, а просто тому, що у новинах наших старовина мені чується наша. Я повірив би у сконання старого світу, якби змінилися не лише форма правління, але й форма світосприйняття, не тільки устрій зовнішнього життя, але й настрій душі. А цього якраз і немає ніде та ні в кому.
Це було написане 1924, а все це відбувалося 1939 і тепер усі могли пересвідчитись, що агресивно-геноцидний «строй душі» не змінився, дійсно, ніде та ні в кому. Частина «царства Польского» і «Лівонія» знову воссоєдінілісь с Россієй.
На Фінляндії доблесне російське воїнство дещо обпалилося, а її нарід, у свою чергу, – штовхнуло в обійми Гітлера: важлива стратегічна помилка Сталіна. А прагматичному Гітлеру це дало привід засумніватися у боєздатності союзника, що так легко поласився на шмат закривавленої Польщі, але не зумів упоратись із малим, але стійким народом. Не дарма про цю війну ніде й нічого не узнати, ніби її й не було; магічне мислення. Про неї мовчить, наче лайна набравши до роту, «Иллюстрированная история СССР», вище досягнення брєжнєвської епохи. А, чому би й не пригадати? – та ні. Адже, там навіть крейсера «Варяг» не було…
* * *
Наступна війна 1941 – «Вєлікая Отєчєствєнная», це продукт пакту 1939 та наступної невдалої, по суті – програної зимової війни.
Нова дружба була недовгою, але міцною як сталь. На захід чередою, круглодобово та майже два роки, до червня 1941, – йшли ешелони зі стратегічною сировиною й пальним, із зерном та маслом: «нєнападєніє» ще можна було би вибачити. Поблизу Новоросійска німці 1939 побудували величезний на той час нафтовий термінал для вивезення пального з Кавказу та «Люфтваффен фербенде», що полишили купу руїн від Ковентрі, – літали на високооктановому грозненському бензині. Запасів того, що було тоді навезено, німцям вистачило, правдоподібно, аж по травень 1945.
Дружба була не лише міцною, але й теплою, – Адольф Гітлер, фюрер німців, устиг отримати від Іосіфа Сталіна, «вождя русскіх», два погратулювання на день народження (та відповідно); як у Сталіна це було 21 грудня, так у Гітлера 21 квітня. А восени 1940 фюрерові був зроблений і позачерговий дарунок: до Німеччини був відправлений цілий ешелон (та, твердять, що не один) із політемігрантами – польськими, німецькими й австрійськими комуністами (в тому числі – й жидами), переданий у Бресті з рук до рук, від сірих макінтошів КҐБ – чорним макінтошам гестапо. Частково то були ті, що пережили 1937 та відсиджували свої терміни по таборах, частково – й неофіти. Їм тепер належало заради різноманіття змінити місце відсидки. Із таких, однаково небажаних для протилежних, поріднених, єдино, соціалізмом та тоталітаризмом, систем, – фашистської та антифашистської, вийшло на волю десь із півдюжини. Марія Губер-Нойман та Олександр Вайсберг (Цибульський) полишили колоритні спогади, що мають невмирушу історичну цінність, тому що за ними ми можемо судити як про подібності, так і різниці в обходженні з політв’язнями у цих двох протилежних, але як же схожих соціальних системах.
Олександр Вайсберг працював свого часу у Харківському фізико-технічному інституті у 30 роки та був посаджений, схоже – звично, як чийсь шпигун, виданий 1940 до Німеччини, дивом уникнув крематорію як жид. Потім він був «освобождєн» совєцькими 1945, але – шкода, виявилося, що він ще не відсидів призначеного йому совєтами терміну (спасибі, зарахували гітлерівський «стаж»), та вийшов на свободу остаточно лише 1948. За нього марно клопоталися перед Сталіним колеги-фізики: безпартійний Альберт Айнштайн та комуніст Фредерік Жоліо.
Про необхідність (або – ні) пакту Молотова-Ріббентропа багато дискутували, але саме тут, здається, і відсутній предмет дискусії: пакт був необхідний. Не було у Сталіна такої альтернативи, – з ким бути?
Розсудимо самі, за нього; з одного боку були «дємократіі» – Англія, Франція (нехай і США), але булі голі, морально й фізично, – нічого в обмін за союз приплатити не могли. По другий бік була щедра Німеччина, що вже окупувала чимало країн та за союз могла запропонувати «зємлі», щоправда не свої – чужі, але ж – могла!
Так, з ким же поруч могли опинитись оті, прославлені історією аматори чужих земель? Та вони перестали би бути самими собою, якби полишились не з Німеччиною!
Весь совєцький пропагандовий апарат того часу слухняно виконав команду «кр-ру-гом-м!» та до самого 21 червня 1941 наливав нам усім про те, як зухвало кривдять миролюбну Німеччину англо-французькі «поджігатєлі войни» («Крігсфербреннер») та завзяті імперіалісти. Захопилися були цим аж до такого ступеню, що підзабули були й про звичний камінь, якого традиційно тримали за пазухою, заключаючи будь-яку дружню угоду; та й, як тут сказати, попереду ще стільки треба було ділити: Близький Схід, Іран, Індію…
Невідомо, чи продивлявся Сталін всі шляхи графа, що лежав тоді перед ним, але спробуємо зробити це за нього, поготів, цей граф і не був особливо складний.
Перша розвилка графа починається саме там: з ким бути з самого початку? Якщо з союзниками (в минулому Антанта) то далі виникають дві можливості – знову вилка.
1. Війни не буде. Добре, мир, але… де ж прибутки? Прибутків жодних, бо відтягується рішення, зберігається статус кво.
2. Війна спалахує, Німеччина переможена удруге, але… Всі країни, які можна було би собі пригородити в разі перемоги – на боці союзників переможців, – чи віддадуть вони незалежні Польщу, Прибалтику та Фінляндію, «нєотъємлємиє часті єдіной і нєділімой» – без бою? – навряд. Не віддадуть. Прийдеться воювати з ними, а на їх боці потужна Америка. Тут мислиме, щоправда, принаймні – теоретично, ще одне відгалуження: Німеччина перемагає, але про це якось не хочеться думати. Та й надто це вже мало ймовірне, – надто вже непорівняні є ресурси.
Значить, як не кинь, а союз зі союзниками – ні до чого. Не вигідний.
Другий шлях вилки: союз або дружба, як хочете, із Німеччиною, а що тут може бути?
Вилок тут немає: із забезпеченим тилом Гітлер буде воювати негайно, так виходить по всьому. Але – далі, що буде далі?
Наступна вилка – раз війну вже почато, то це буде – так чи ні? Перемога чи поразка? Але, тут маємо вже аж два параметри: перемога – поразка, союз – протистояння. Відповідно й більше варіантів.
1. Гітлер перемагає та зберігає союз. Він вдячний вірному другові та союзнику й наступає полюбовний поділ світу. Ізоляціоністська Америка ні до чого, у неї немає геополітичних інтересів (а так на той час і було), є лише економічні. Китай занурився до своїх внутрішніх змагань, китайська примара вся у майбутньому. Тепер у світі дві дружніх наддержави та треба запасати один проти одного вагомий камінь за пазухою. Спокійно та систематично готуватися до вирішальної війни з Німеччиною. Від жаданого світового панування СССР відділяє тепер лише один крок, але цей крок має бути зроблений. Саме цей варіант був би найвигіднішим, але йому не судилося відбутись.
Покластися на вірність Гітлера? – ой, ой…
2. Гітлер перемагає, але союзу не зберігає. Тоді – погано, погано. Не можна зберігати союз до кінця, треба своєчасно вдарити йому в спину, а там – подивимося.
3. Гітлер не перемагає на заході та кидається на схід, в надії перемогти там. Самий неприємний та небезпечний варіант (який і реалізувався насправді). Що ж, тут потрібно покладатися на вимотаність німецького війська та на допомогу Заходу, який стає тоді природним союзником.
4. Гітлер замирюється зі союзниками, війна виходить внічию та повертається на схід. Цей варіант здається, на перший погляд, найжахливішим, але чи так є насправді? Подумаємо. Адже, мир із союзниками був би немислимий без полишення мало не всієї захопленої Європи – Норвегії, Нідерландів, Бельгії, Франції, включаючи Східну Європу. А це значно послабило би Гітлера, змусивши його воювати зі скупими, відносно, ресурсами самої Німеччини. Поготів, це потребувало ломки всієї антигітлерівської коаліції, на що народи демократій не були налаштовані.
Таким чином Сталін, віддамо йому належне, в цьому зробив усе оптимальним для себе засобом, хоч і розв’язав Другу світову: і з Гітлером устиг поділитись Європою, і антифашистський капітал сподобився заробити.
У його співвітчизників це називається: «і капітал пріобрєсті, і нєвінность соблюсті». Якщо хто й пошився в дурні, так це союзнички. Ті самі, за антигітлерівською коаліцією.
Але, всі ці міркування, хоч у багатьому й неспірні, однак і грунтовані на подальших та свіжих фактах. Між тим дійсність не завжди буває простою та однозначною, часом не вадить заглянути й до глибини речей. Війна, що розпочалася 1939 не могла бути нечеканою ні для кого, вже роки перед тим. Але, – а у більш великому історичному масштабі, – чи могло би її не бути?
Більш деталічне дослідження приводить до висновку, що після того, як у Росії 1917 перемогли більшовики, – Другої світової – вже просто не могло не бути. Втім, про це ми вже писали.
А вже про те, що він – кат народів Сталін, із властивою йому геніальною підлістю – підставив Гітлера, зробивши його в очах недоумкуватого світу XX ст. єдиним винуватцем війни та спровокувавши Нюрнберг, – мабуть і писати не варто…
* * *
І наостанку – дещо про оту «Вєлікую Отєчєствєнную». Ще перед нею, після поразки Франції у Другій світовій, шеф штабу генерал Гамелен передав СССР офіційний звіт французького генштабу про війну 1939–1941 на заході. Звіт був переданий до совецької розвідки, яка проаналізувала дії німців і прорахунки французів та видала розлеглі рекомендації щодо боротьби проти взаємодії танкових з’єднань, підтримуваних артилерією та авіацією. Тодішній начальник генштабу КА – Г. К. Жуков – повернув ці рекомендації з властивою йому хамською резолюцією: «Мнє ето нє нужно»; додавши при цьому дещо загадкове речення: «Сообщітє, сколько ізрасходовано заправок горючєго на одну колєсную машіну». Коментарі, як кажуть в таких випадках, – абсолютно зайві…