2. Центральна Рада
2. Центральна Рада
Українська революція стала відлунням російської, та буде незмінно її наслідувати. В цьому була перша, можливо, основна помилка Української революції. У відповідь на лютневу революцію в Росії, у Києві в кінці лютого формується Рада об’єднаних громадських орґанізацій, до якої переходить на час міська влада. Одночасно створюються Ради робітничих і селянських депутатів по промислових центрах України – більшовицька заявка на владу в Україні. Селянство України на той час було досить однорідним, на заході та сході, та ще не розкладеним більшовиками, але робітництво… Воно чітко поділялося, соціально і географічно, на здебільшу національно свідомих робітників цукроварень та гуралень Правобережжя, і на денаціоналізованих імперських люмпенів, шахтарів та металургів сходу. Саме ці останні й стануть основою для антинаціональної більшовицької контрреволюції, – більшовизму.
Слідом утворюється в Києві, спочатку шляхом самостворення та кооптації, – Українська Центральна Рада (УЦР). Провід її, наче досить вагомий. Голова – історик М. Грушевський (1866–1934), заступники: Д. Антонович (1877–1945) – син відомого українського історика В. Антоновича, теж історик, Д. Дорошенко (1882–1951) – історик, Ф. Крижанівський (1878–1938) – правник і економіст, В. Науменко (1852–1919) – педагог. Вона вперше заявляє про себе загальною відозвою до народу України. Згодом Українська Центральна Рада буде дообиратись, поповнюватись та структуризуватись.
Останнього дня лютого 1917 у Пєтрограді відбувається представницька українська демонстрація під жовто-блакитними прапорами, із більше як 20 000 учасників, – перша заява України про себе, до якої Київ не має жодного відношення. Він відповідає на це патріотичною демонстрацією з десь 100 000 учасників, а мітинг на Софіївському майдані затверджує резолюцію про «національно-територіальну автономію України», але – тільки у складі нової, революційної Росії.
На кінець березня припадає низка з’їздів: Установчий з’їзд есерів – негайне здійснення національно-територіальної автономії, Конференція соціал-демократів (УСДРП) – резолюція за автономію. Нарада радикальних демократів (УРДП, Д. Дорошенко, С. Єфремов та інші), – поміркованих націоналістів. Проходить з’їзд селянських представників, який створюється на підтримку автономії та на здійснення аграрної реформи, – Українську селянську спілку.
Увінчується ця з’їздівська діяльність Всеукраїнським національним конґресом, із десь 1000 представників з усієї України. Знову, та ж «національна автономія», але конгрес леґітимує УЦР, офіційно утвердивши або дообравши її, у складі 118 осіб. Великих змін у її складі не сталося, але… Зайшли досить відчутні зміни у керівництві. А саме – у заступниках голови.
Як спочатку їх було четверо: Д. Антонович, Д. Дорошенко, Ф. Крижанівський та В. Науменко, то тепер стали соціал-демократ і письменник В. Винниченко (1880–1951) та учений С. Єфремов (1876–1939). Саме з особою першого з них, воістину – непотопимого (він згодом очолить і Директорію), – буде пов’язана левова частина провалів тодішнього визвольного руху. Та, вся біда в тому, що він був далеко не один. Бо, на заході України, де було набагато менше соціалістичної дурості, ще з 1914 свідомо відстоювали «вільну Україну»; то й цікаво придивитися, звідки ж вона побралася, ота «автономія»? Чи, це дійсно був «народний вибір»? Автономію виправдовують тактичними міркуваннями, але саме з цієї точки зору вона була заздалегідь планованим провалом, та марно вилазив свого часу зі шкіри М. Грушевський, запевняючи усіх, ніби: «українці не мають заміру відривати Україну від Росії» або «українці не мають наміру віддалятися від російської республіки». Цей дипломований історик (!) вживає терміну «відривати», – тільки подумайте! Чи він не знає, бува, що Україна ніколи не була частиною Росії? – була брутально захоплена нею шляхом окупації? – а, як знає, то навіщо кривить душею?
Все це штучне зниження вимог було сутим глупством, як психологічно, так (і це випливає з першого) – тактично. Бо російські патріоти, хоч царські, а хоч і оті – «тимчасові», – все одно на стіну лізли чуючи, чи то про незалежність України, чи то навіть про автономію. Українських же патріотів така, ні чим не вимушена (вони це знали) поступливість великодержавності тільки відштовхувала. І марно брехав Винниченко у своєму «Відродженні нації», що ми, мовляв, хотіли державності, а от маси, – вони не були готові (не на часі, як тепер кажуть з першого ліпшого приводу). Бо насправді – все було якраз навпаки.
Як із граничною чіткістю сформулював це Валентин Мороз («Україна у XX ст.»):
Всі ці обіцянки «не відділятися» од імперії чужих все одно не заспокоювали, а от своїх відганяли..
Може маси й насправді не були в чомусь готові сприйняти ідею самостійності, не дозріли до неї? – але й так не було. Звернемося знову до попереднього джерела, чи не єдиного досі, де послідовно та логічно (а тому – й правильно) висвітлені події епохи та їх сенс. Наведемо аналіз перебігу Всеукраїнського селянського з’їзду з десь 2200 делегатів у червні 1917.
У виступах більшості, так би мовити, звичайних делегатів з’їзду бриніла думка: потрібно УЦР негайно проголосити незалежну Українську республіку, а відомий селянський діяч А. Степаненко запропонував з цього приводу відповідну резолюцію; вона не тільки проголошувала республіку, але й відкликала із «всєросійськіх організацій» українських представників, а головне – постановляла припинення виплати податків до Пєтрограду.
Отже, тоді вперше офіційно повстала альтернатива: незалежність, чи тільки автономія? Орґанізатори з’їзду, приперті до стінки у головному питанні, – не розгубилися. Було вирішено надати слово прихильникам обох концепцій: соціал-демократу Б. Мартосу (1879–1977) та тому ж А. Степаненку (1889–1931?); а потім – проголосувати. Наче – все демократично.
Бориса Мартоса важко звинуватити в притаманності саме соціалістичним ідеям, бо це він казав, що «широке громадянство просто не доросло до соціалізму», а до того «селяни розуміють соціалізм як перенесення майна із панського двору до свого власного»; в цьому було багато справедливого. Але, усім арсеналом «інтернаціональної» демагогії соціал-демократів, – він володів бездоганно. Так, із самостійниками йому було не по дорозі, бо:
Самостійники – це люди, які хочуть самодержавства, хочуть щоби було так, як за старого ладу… самостійники, як не самі поміщики, то поміщицькі синки. Соціалісти натомість хочуть, щоб селяни жили вільно.
І – далі, в тому ж дусі типової демагогії:
Пощо нам відділятися кордоном від народів Росії, коли той кордон тільки буде утруднювати поїздки, коли комусь треба буде кудись поїхати, от хоч би до свояків, що живуть десь поза Україною. Автономія – це слово грецьке і значить воно підчинення своєму власному законові, отже значить – самостійність, тільки самостійність без панських витребеньок, без оплачування різних дармоїдів. Соціалісти – то все сини селянські й робітничі, які розуміють, що таке злидні, а самостійники жили і хочуть жити коштом працівників. Ми знаємо, що коли селянинові доводиться судитися, то його адвокат так оплутає, що той усі гроші просудить. А хто ж такий Міхновський? З чого він жив перед війною? Та він був адвокатом і жив з того, що обдирав селянство. Отакі вони, самостійники…
(В. Мороз, Україна у XX ст., цит. за журн. Україна, № 28, 1992, с. 18)
Що ж тут сказати? – такій демагогії, яка не має жодного прямого відношення до справи, – міг би позаздрити і Лєнін, і Троцкій. Додамо, що абсолютно така сама ідіотична арґументація – ходить і досьогодні, нагадаємо:
Сьогодні відділяти Україну – значить різати через мільйони сімей і людей: яка мішанина населення; цілі області з російською перевагою; скільки людей, що затрудняються вибрати собі національність із двох; скільки мішаного походження…
(А. Солженицын, Как нам обустроить Россию, Москва, 1990)
Такому – прохопись тільки щось про «автономію», – на весь світ верещатиме…
Але, повернемося до справи. Після доповіді Б. Мартоса, його однодумці просто не допустили А. Степаненка до трибуни, зчинивши несамовитий галас: «Не хочемо слухати!», «Не треба нам самодержавства!» Тобто, панове «автономісти» не погребували найбруднішими прийомами більшовицької «дємократії»; діяли, як звичайні шахраї… Що ж тут іще додати?. Не вадить з цього приводу навести точну та вичерпну характеристику В. Мороза (теж там):
До речі, той же Мартос був пізніше 1919 міністром фінансів, і навіть прем’єр-міністром самостійної України, тобто, згідно з його ж словами, був «дармоїдом», який «обдирав селянство»; дармоїдом, якого «селянин не потребує», бо мусить йому платити із власної кишені. Вже сам факт, що Мартос після такої промови не посоромився зайняти посаду міністра самостійної Української держави, свідчить про етику цієї людини.
Коли читаєш вищецитований виступ Мартоса – просто захоплюєшся, яких талановитих полемістів ми мали в 1917 році. Але ж працювали вони… проти нас! Це приводить нас до однієї з ключових державницьких істин: коли не виховаєш в еліті власного патріотизму – вона стає не просто безужитковою, а й шкідливою! Здичавілий собака робиться вовком і поїдає тих овець, яких мав би боронити від вовка.
Є досить характерним, що всі ці суб’єкти, від Мартоса по Винниченка, у своїх спогадах обходять мовчанкою своє антисамостійництво. А останній, навіть, мав нахабство писати, що – мовляв: «маси не були готові» (сприйняти ідею незалежності), Добре знала кішка, чиє м’ясо вкрала…
Тимчасовий уряд у Пєтроґраді, зрозуміло, відкинув навіть натяки на автономію, а російські прислужники в Україні зі свого боку зробили все, щоби навіть її, цю куцу автономію, – якось та саботувати. На тому ж з’їзді, той же Мартос, що так розписував переваги автономії та щосили наклепував на самостійність, потім хутенько відступив. Тепер, коли з його подачі з’їздом була відкинута самостійність, він став обґрунтовувати думку, що й автономії відразу вводити не можна, бо – а що ж на це скажуть національні меншини? Отже, як бачимо, вже тоді роблено вигляду, ніби ота нещасна Україна, – мало не вся складається з національних меншин. Використовувалася «інтернаціональна» демагогія й зі ще більш цікавого боку. Один із есерів, такий собі Андрій Заливний з Полтави, критикуючи ЦР (до якої був дообраний на з’їзді) добалакався до того, що, мовляв, «на російську буржуазію треба впливати, а з українською треба боротись.»
Одне слово, хто з них в Україні тоді працював на Росію, можна легко судити не лише за документованими виступами у пресі або на з’їздах, але й простежуючи за подальшою долею цих людей. За тим, кого з них не вбили потім. Бо Росія ніколи й нікому нічого не вибачала. На превеликий жаль, ми тут матимемо, так би мовити, – тільки нижню межу всього цього багатства. Бо московська катівська більшовичня мала звичку часом таємно розправлятися й зі своїми найвідданішими служаками.
А загалом, як бачимо, українські поля, іще перед війною та революціею, – були рясно захаращені бур’янами російського імперського «соціалізму».
Так стояли тоді справи з ґрунтовним питанням – українською незалежністю. Але були ще два питання, подальшого ступеню важливості: про землю та про армію.
Борці проти «передчасного самостійництва» (як от Винниченко або Мартос), видно, кепсько розрахували були свої сили, бо їх уже не вистачило на те, щоб поховати питання про земельну реформу. А може зробила свою справу гризня поміж тими, хто завжди розумів потреби народу – ліпше від самого народу: есерами та соціал-демократами (нагадаємо, на всякий випадок, що останніх на північ від Курска називали вже більшовиками). Тому, що були прийняті вельми проґресивні рішення, які відповідали бажанням селян. А саме, що землю оголошено загально-народною власністю та створено з неї загальноукраїнський земельний фонд, яким мав керувати Український Сейм (парламент). Щоправда – за затвердженням Всеросійських Установчих Зборів.
Важливою була й настанова самостійників – «земля тому, хто її обробляє». До цього були проголошені народною власністю надра та природні ресурси країни: все передавалося у державний фонд без жодного викупу. «Автономністи», схоже не добачали, що все це є радше компетенція суверенної держави.
Військові питання – теж, зовсім особлива частина визвольних змагань. Раніше від Селянського з’їзду, на початку травня, відбувся в Києві ж І Український Військовий З’їзд, що зібрав десь 900 делегатів від майже мільйона українських вояків у складі російського війська. Він затвердив УЦР єдиним орґаном державної влади в Україні та вимагав від тимчасового уряду негайного акту про автономію України; хоч так і не домігся.
Найбільша полеміка спалахнула з приводу обрання голови з’їзду, на що претендували як Микола Міхновський, так і Симон Петлюра. Обох добре знали у військових колах, та… Петлюрі дещо заважала його минула соціалістична репутація, а проти націоналіста Міхновського виступив В. Винниченко. Як завжди, ретельно відробляючи своє на користь більшовиків. Він вдався до тієї ж дешівки та демагогії, яку потім, на Селянському з’їзді, повторюватиме за ним Б. Мартос.
Мовляв, що ви! – не наша людина – «пан» та «має маєток», та ба, – і це ще не все. Бо він, бачите, іще хоче «завести старі порядки, панщину»… Людина без честі та совісті? – так, на жаль. Демагог? – безумовно; за фахом, так би мовити. Але ж, на той час і демагогія в Україні, – мала великий вплив на маси, шкода. Поготів, більшовичня взагалі не мала за душею нічого, крім демагогії; а – перемагала, і совісних, і розумних.
Згоди досягти не вдалося та зійшлися на компромісі, – обрали колективну президію. А Петлюрі прийшлося задовольнитись посадою голови уформованого з’їздом Українського Генерального Військового Комітету, що було значно важливіше. З’їзд установив принципи орґанізації української армії та проголосив право України на Чорноморський флот; в цьому пішов далі від сучасних незалежників.
Було вислано також делегацію до Пєтроґрада у складі десятка осіб на чолі з Винниченком, який був уже на той час заступником голови УЦР. Однак, не дивлячись на це (а, можливо, й завдяки цьому) делегація хутко повернулася зі столиці, потягнувши повного гарбуза. Ні старі «соглашатєлі» – тимчасовики при владі, ні претенденти на їх владу – Совєт Рабочіх, Крєстьянскіх і Солдатскіх Дєпутатов, – про жодну там автономію й чути не бажали.
Чашу терпіння переповнила нахабна телеґрама А. Кєрєнского, про якого, за далекістю Петроґрада вже дещо були й забули: «З огляду на воєнні умови, вважаю Український військовий з’їзд за несвоєчасний».
Вона, ця телеґрама, безумовно прискорила скликання, незабаром після Селянського з’їзду, – II Українського Військового з’їзду із 2038 делегатів, який запропонував УЦР не оглядатися більше на Тимчасовий уряд, а працювати над тим, щоби забезпечити «тверду орґанізацію краю», саме на підвалинах автономії. Та, схвалив проект І Універсалу. Який і був потім оголошений 10 травня 1917.
Він являв собою дивну мішанину того й іншого, починаючи з того, що Україна повинна бути вільною, але в жодному разі, – не відриваючись від Росії. Потім довго й розлегло викладалася історія питання про автономію та поставлення його перед російським урядом, його від’ємна позиція щодо цього. Та доходили, нарешті, того, що «український нарід вимушений сам визначати свою власну долю». Далі слідували настанови, на яких мусить засновуватись ця власна доля. Та висловлювалися надії, що Установчі Збори, – все це згодом ратифікують. Це вже було щось. Схоже на незалежність. Але, щодо всього іншого…
Період УЦР незмінно вражає, як чисельністю владних структур, так і кількістю людей у них. Перший склад самої УЦР (березень 1917) становив 94 персони; він же, але обраний Всеукраїнським національним конґресом (березень 1917) – становив 115 осіб; остаточний склад УЦР, затверджений у липні 1917 – уже 147. До цього була ще Всеукраїнська рада робітничих депутатів – 100, та Всеукраїнська рада військових депутатів – 132.
Були ще якісь «представництва»: територіальне – 61, від українських колоній – громад (в Росії) – 8; було професійно-просвітнє та економічне представництво – 17, представництво політичних орґанізацій – 10; найчисленнішим, однак, було представництво національних меншин – 152; своєрідний рекорд отого «представництва».
Думається, що за таких обставин уся діяльність цих численних утворень могла носити лише балаганно-мітинговий характер, та не дивно, що отой IV Універсал, про повну незалежність, – сподобилися прийняти лише за тиждень до бою під Крутами. А обрати президента УНР – напередодні гетьманського перевороту.
Не сприяла конструктивній діяльності УЦР її соціалістична основа, з постійним нахилом у бік звичайної охлократії. Протистояння з Росією було спочатку безнадійним, бо були спільні соціалістичні переконання, а більше… Що ж розділювало, поставимо питання: – коли нічого більше не було за душею, крім отієї «автономії»? А у Росії, до декоративного «соціалізму» – була ще добра стара імперська аґресивність, стала та нестримана. З усім цим у УЦР – жодних реальних історичних шансів не було.
Зазначимо в цьому важливий історичний елемент, – стале внутрішнє протиріччя, яке неможливо не помітити та ще важче іґнорувати. Бо воно стало мало не вирішальним. Будь-яка влада в той бурхливий час могла утриматись лише якоюсь військовою силою. Для УЦР то були формації УСС, створені та вишколені українським патріотичним рухом у Галичині. То були люди освічені, підготовані до своєї діяльності за настановами Дмитра Донцова та інших бездоганно українських людей. На сході ж усі вони потрапили до соціалістичного балагану, де взагалі ніхто не сушив собі голову, ні поняттям незалежності, ні поняттям держави. Де вели відверту «пацифістську» пропаганду більшовицького спрямування, доводячи, що Україна – країна мирна, та армія їй взагалі не потрібна. А вістря пропаґанди в Росії – було спрямоване на те, що в Росії не потрібна царська армія, а от червона – потрібна, як повітря. Щоб за допомогою своєї аґентури в УЦР знову підібрати під себе багату колонію – Україну.
Очевидно, що за подібних умов жодних історичних шансів Центральна Рада не мала, і мати не могла.
Вони, ці історичні шанси, з’являться тільки з гетьманатом, вільним від політичної демагогії, який відкине соціалістичний балаган та продовжить натомість якось розвивати необхідне, українство, – єдину можливу опору нації.
Історичною очевидністю було та є те, що незалежність України може бути утримана лише у повсякденній антиімперіалістичній боротьбі з російським імперіалізмом, створенням максимального ідеологічного та ментального дистанціювання України від Росії.
Жодної української незалежності не буде доти, доки Україна остаточно не відліпиться від Росії, не лише фізично й політично, але насамперед морально та духовно. Поки «Геть від Москви!» не стане принципом життя для кожного окремого українця.
Насамкінець наведемо, без жодних коментарів, дещо повчальну статистику з неодноразово цитованого нами біографічного видання В. Верстюк, Т. Осташко, Діячі Української Центральної Ради, Київ, 1998, яке містить загалом 127 позицій. Відкинувши тих, про кого достеменно не відомо, за яких обставин помер, ми матимемо для позосталих 109 наступну статистику:
– Репресовано та знищено совєцькою владою – 53, в тому числі 5 із тих, що еміґрували.
– Померло своєю смертю по совєцький бік кордону – 14 (дехто з них і відсидів).
– Зуміли врятуватися за кордон та померли там власною смертю – 42.