1. Перший літописець

1. Перший літописець

«Нєстор – пєрвий русскій летопісєц», – так його звали завжди, хоч на той час такого слова – «русскій» для позначення якогось народу – просто не існувало; ніким не вживалося. Іще один приклад свідомого історичного шахрайства, але й не випадковий. Частина своєрідної системи шахрайства. А заразом – своєрідна іронія історії.

Бо його темність, невігластво та ксенофобія (страхання чужого) іноді б’ють у вічі. Вони – мало не сучасні, мало – не московські, класичні. Не випадково ж, його там так високо цінують.

Наведемо, щодо цього літописця, деякі опінії совєцьких істориків. От хоча би, так пише відомий академік Б. А. Рибаков:

Із середовища літописців особливо виділяється киянин Нестор (початок XII ст.). Він написав широко задумане історичне введення до хроніки подій – «Повість врем’яних літ». Хронологічний діапазон уведення – від V–VI ст. нашої ери до 860 року, коли руси вперше виступили як сила, рівна Візантійській імперії. Історико-географічне введення Нестора до історії Київської Русі, написане з небувалою широтою та достовірністю, заслуговує на повну довіру з нашого боку.

(Б. А. Рибаков, Мир истории, Москва, 1984, с. 327)

Не відстав від нього й попередник, такий собі лавреат Сталінської премії Б. Д. Грєков:

Нестор зрозумів своє завдання дуже широко, він і переробив, і завершив труд своїх попередників, значно роздвигнув його хронологічні рамки й присвятив багато уваги самому князеві Святополку, затушував темні сторони його діяльності та підкреслив позитивне, – до цього побуджувало його безсумнівно почуття подяки за добре ставлення до Печерського монастиря та за підтримку його програми.

(Б. Д. Греков, Киевская Русь, Москва, 1953, с. 416)

Оцінки – понад високі, але – хто оцінює («а судьі кто»?). Нічого собі, об’єктивний історик: «затушував темні сторони», «підкреслив позитивне»… Як же це все знайоме! Не літописець – совєцька людина! А це ще й питання довіри до наступних істориків. Але, саме в цьому, як ми переконуємося, – справи є понад кепські.

Видатний римський історик Амміан Марцеллін писав колись: «Історик, що свідомо замовчує якісь події – творить не менше шахрайство, ніж той, що пише про події, яких не було». Це дійсно так, та годі шукати якісь попередні історичні події в літописі Нестора. Там їх просто немає. Згадується для чогось Траян; потім – Олег. Між ними промайнуло сімсот років, а – де вони? – проміж них – наче нічого не було. Хіба, що отой дурний анекдот про аварів. Пишеться все це, зверніть особливу увагу, в тому самому місті, яке було першою столицею середньовічної наддержави Європи з 375 року; було, багато років і потім. Не згадується й словом – про Аттілу; згадується, однак, про Траяна. Це виглядає дослівно так, якби в Римі – уявляєте? – ніхто й ніколи не чув би про Юлія Цезара або про Августа, ганьба світового рівня, чи не так? Що це, – темнота, невігластво? – так, є й вони. Але, може то й свідоме шахрайство, – хто знає… Бо, про тих же Аттілу та Бояна є надвишок відомостей по візантійських християнських джерелах, але… З другого боку – Нестор буває, часом, аж дивно сучасний.

Ми, в Третій російській імперії – славетному Союзі Совєцьких Соціалістичних Республік, – звикли жити в оточенні ворогів. Це, до речі, так і звалося – «вражєское окружєніє». Чимало їх було, пригадаємо: «польскіє пани» (або «бєлополякі»), «руминскіє боярє», «бєлофіни», «нєдобітиє японскіє самураі» (колишні «макакі»), «нємєцкіє фріци», «англо-амєріканскіє поджігатєлі войни»… Це останнє дещо свідчить про «кризу жанру», бо надто вже довге та до того – вкрадене у колишнього союзничка Гітлера. Це – щодо «врага унєшнєго».

Були й інші – «враг унутрєнній»: «жідо-масони» (потім – «сіоністи»), «хахли-бандєровци» (в минулому «пєтлюровци»), «чуркі»… Нікого, здається, не забув наш «старшій брат», спасибі йому за ласку; дослівно – «нікто нє забит».

Та от – чи не тим самим шляхом, бува, пішов іще «пєрвий лєтопісєц»? Здається, – що там слов’яни? Бо, в них «един язык Словенеск», але – ні, не так воно все просто; поляни – то хлопці як треба, але всі інші… Такий вже мотлох, що уявити неможливо. Послухаємо самого Нестора: «Древляне живяху зверьским образомъ, жівуще скотьскы». Радимічі? – але вони, як і вятічи, – «от Ляхов», – тобто не ліпше від «польских панов» (вони ж – «бєлополякі»), що ж тут доброго? До того ж, усі вони, радимічі, вятичі та северяни, – «одинъ обычай имяху: живяху в лесе, якоже всякый зверь, ядуще все нечисто и срамословье в нихъ…» Тут, бачите, суто римський підхід до природи: вона визнається лише у вигляді дачної; а «дикий ліс» – то «дикі звіри», і все; такі собі, родові спогади про різню в Тевтобурзькому лісі. Тільки от, звідки це все побралося у нашого дрімучого «слов’янина»?

Кривічі? – нащадки великих скирів-«сокир», що дали світові Едекона та Одоакера, а можливо – й Аларіха Балта. Не ліпші й вони, бо: «Си же обычай творяху Кривічи и прочии погани». Отак воно є: мова одна – словенска, а от ґатунок, сортність, – виходить різна.

А, що ж інші люди, які живуть у широкому світі? – «інородци», так би мовити. Ой, тут і зовсім нічого втішного… таке сміття…

Половці? – оті самі, великий нарід кипчаків? – та вони ж: «ядуще мертвечину и всю нечистоту, хомакы и сусолы, и поимають мачехы своя…»

Болгари? – але ж: «ихъ вера оскверняет небо и землю». Християнство, як загальну релігію, прийняв у Болгарії ще Борис I (852–858), іще в часи Кирила та Методія. Але київський невіглас про це ще, за триста років – так і не довідався. Далі він, поґотів, звинуватить їх у мусульманстві…

Десь іще далі – й зовсім погано:

«Въ Вритании же многи мужи съ единою женою спять, такоже и многыя жены съ единым мужемъ похотьствуют и беззаконъныя законъ отецъ творят независтьно и невоздержанно».

Він дуже освічений, знає про весь світ:

Ибо яве таче прилежащим к ним Индомъ, убийстводейца, сквернотворящии, гневливи паче естъства; вънутренейшии же стране ихъ человекы ядуще, и страньствующихъ убиваху, паче же ядять яко иси. Етеръ же закон Халдеем и Вавилоняном: матери поимати и съ братними чады блудъ деяти, и убивати.

Цих, халдеїв та вавілонян, – уже не існує більше тисячі років, але – що це йому?

Отже, ні про кого, крім його полян – жодного доброго слова. Чи не звідси вона, бува, й починається, ота уславлена у світі російська ксенофобія?

Не в ладах літописець із іменами, абсолютно не знаючи, як видно, жодних там іноземних мов (невід’ємна властивість і сучасного «інтєрнаціоналіста»). У нього Олег убиває двох своїх супротивників чи узурпаторів, Аскольда та Діра. Почитаємо, як це було. Олег з’являється у Києві, спливши Дніпром, з малим Ігорем, та:

И приступль подъ Угорськое, похоронивъ вои свои, и посла къ Асколду и Диру, глаголя: «яко гостье есмы, идемъ въ Грекы отъ Олга и от Игоря княжичича; да приедета к роду своему к намъ». Асколдъ же и Дирь придоста; и выскакаша вси из лодей, и рече Олгъ къ Асколдови и Дирови: «вы ни князя, ни роду княжя, но азъ есмъ роду княжа», и вынесоша Игоря, «а съ сынъ Рюриковъ». И убиша Асколда и Дира, и несоша на гору, еже ся ныне зоветьУгорьское. Идеже ныне Олминъ дворъ; на той могиле поставил Олма церковъ святого Николы; а Дирова могила за святою Ориною. И седе Олегъ княжа в Кыеве, и рече Олегъ: «се буди мати городомъ Рускым».

Отже, свідчимо: убивство є, насамперед, підступне – «похорони вои свои», а потім – «и выскакаша вси из лодей». Далі, чи це аргумент для вбивства: – «вы ні князі, ни роду княжя»?

Так само оте, «азъ есмъ роду княжа»; чи є достатнім це все, разом, щоб «седе и княжа» в Києві? Не бачимо й тіні намагання виправдати дії Олега хоч чимось, крім наведених дитинчих аргументів. Чи не свідчить це про повне забуття почуття легітимності (не кажучи про мораль) у новому – княжому Києві, де колись (тільки подумати!) владних осіб обирали всенародно?

Але, повернемося до суті справи. Аскольд (власне Асгольд – Честь Асів), був тоді людиною відомою, волоцюжним конунгом з півночі (неправда, що «не рода княжа»!), з Ладоги (тоді Альдейг’юборґ). У молоді роки – начальником охорони еміра Кордоби в Еспанії, та згадується там і у документах, як «Асгольд аль Дюр». Артікль «аль» і вирішує все, – ідеться про одну особу. Бо до того і Дюр, або Д’юр, – то не ім’я, то ґотською мовою просто «звір», «тварина». Прізвисько конунга Асгольда, якого він, слід гадати, – заслужив.

Цікаво, що літописцеві вдалося, по смерті Асгольда, розділити, так би мовити, добру та дурну частину його природи (як то було значно пізніше з доктором Джекіллом та містером Гайдом у Р. Стівенсона) та поховати їх окремо; конунга у Аскольдовій могилі, а «Звіра» – поза церквою св. Ірини… Зауважимо, що ця дурна помилка, як і наступна, – досі полишається в ранзі «краєугольних камнєй» російської історії.

От і перейдемо до неї, наступної. Самий початок офіційної Київської історії, іще докиївської, автор подає так:

И зебрашася трие брата с роды своими и пояша по собе всю Русь, и придоша къ Словеном первее и срубиша городь Ладогу, и съде старейший в Ладозе Рюрикъ, а другий Синеус на Белеозере, а третей Труворъ въ Изборьсце. И от тех Варягъ прозвася Руская земля. По девою же лету умре Синеусъ Труворъ, и прия Рюрикъ власть всю одинъ.

Пише наш мудрець, як під руку попаде, де «къ», а де просто «к», слово «восвояси» зустрічається у літописі в чотирьох (!) різних варіантах; щодо стилю – коряво та кострубато. Але, все нічого, аби історичні постаті не вигадував.

Звернімо увагу й на те, що ґотське слово «верінг» – варяг, завжди означало жолдака (перекладається – «озброєний»), найманця, що служить за контрактом, за гроші. Але автор літопису (а за ним і російські історики) вживає його виключно як збірну назву для скандинавських народів. Зазначимо, що навіть далекі ромеї – правильно розуміли семантику цього слова.

Друге, що є тут цікаве, так це те, що Русь – то ніяк не самоназва Києва або Київської землі-України: «И от тех Варягъ прозвася Руская земля».

Цікаво також, що звали княжити одного Рюрика, а він і приведи із собою ще двох братів; «на кормлєніє», як у них кажуть. Зазначимо, знову, що такі імена, як Синеус або Трувор, – більше ніде не відомі. Так само, як оті Кий, Щек та Хорив; не вірите – то пошукайте. Та й Рюриковичів було в Росії нічим отих бліх на волоцюжній собаці, а от синеусовичів або труворовичів, – так ніхто й не бачив: ні єдиного. Не дивно, що їм довелося якнайскоріше померти, та – очевидно, іще парубками.

Гадаю, що й тут нема великої складності для досвідченого історика-детектива, та схоже, що літописець переписав відомість із якогось ґотського тексту. Де й писалося, єдино, що прибув кудись там: «Кунунг Раґрік мед сіне гус ок тру верн»; всього тільки. Тобто: «Князь Раґрік (згодом Рюрик) зі своїм домом та вірною дружиною». Нагадаємо, що на той час у ґотських текстах слів не розділювано, а розділювали тільки речення – двома крапками.

Саме в такий спосіб міг він наплутати й з отими трьома братами від заснування Києва. Зауважимо, що за тисячу років ніхто й ніколи над усім цим не задумався: переписували одне в одного. Та так, мабуть, і переписуватимуть надалі: легше – думати не треба…

Слід би розібратися також у тих відносинах, що пов’язували Олега (879–912) та Ігора (912–945). У літопису – читаємо:

В лето 6387 (вважається, що це 879, О. Б.) умершю же Рюрикови, предастъ княжение свое Олгови, отъ рода ему суща, въдав ему на руце сына своего Игоря; бяше бо молодъ велми.

Отже, наступник – то Ігор, син Рюрика: Олег править, як регент. Покладемо, що Ігореві було тоді, скажімо, 4 роки, що він народився 875. Олег править, Ігор підростає. Потім знаходимо повідомлення:

В лето 6411 (903, О. Б.) Ігореви възрастъшю, и хожаше по Олзе и слушаше его; и приведоша ему жену отъ Плескова именем Ольгу.

Ну що ж; парубійкові вже 28 років (а якнайменше – то 25), має право одружитись, але… Справа не в тім, а – чому ж він ще й досі не князь? Чому Олег правитиме ще дев’ять років? А правив би й далі, якби не ота несамовита смерть, якби не збулося провидіння старого вайделота (балтицькими – «мудрий», «знаючий»). Коли по його смерті княжитиме Ігор, йому буде вже 37 років (а якнайменше – то 34)! Так, чи не пізно він заступає на престол? – та пізно. Великий Аларіх в його роки вже скінчив свій життєвий шлях, знесмертивши себе.

Пригадаємо, що Олега не раз іменували «Ольгов-когань». Таким він згадується навіть пізніше, 1187 у «Слове о полку Ігореве».

Ігор та всі його наступники – то були вже просто князі: звичайне династичне наслідування. Їх не обирали, як каганів. Отже, тут ми вбачаємо неприховане прагнення літописця – затушувати корінні, можливо, зміни, що зайшли. Якось невимушено, не привертаючи уваги, – пов’язати кінець каганату після Олега, та початок київського князівства з Ігорем. Чогось він тут, можливо, не домовляє.

В історії корисними бувають аналогії. Повернемося дещо назад, до V ст. Пізній Рим догорав, імперія розвалювалася, розпадалась на очах, цезарі мінялися чи не щорічно. Спостерігаючи цю метушню, командуючий гвардією, подільський скир Одоакер, – приймає єдине можливе рішення. Він, разом із ґерманськими легіонами, зчиняє військовий переворот та свідомо ліквідує Західну імперію, полишаючи від неї те, що є найбільш життєздатне: королівство Італію. Об’явивши себе її королем, він відправляє імперські клейноди Західного Риму – імператорові Сходу, Зенону.

Жодний справжній римлянин так би ніколи не вдіяв. Він прирік би на загибель усе, але ніколи не відмовився би від імперії, від влади. Але, то було чи не єдиним правильним рішенням; приклад варварського здорового глузду. Без римських амбіцій.

Чи не так воно, бува, відбувалося й у нас цим разом?

Після Ґотських воєн 250–278 Рим згасав, та якби не його поділ Діоклетіаном, після якого обидві частини імперії почали якось потроху відроджуватись, – він, мабуть, зійшов би з арени історії ще тоді. Створення Гунського каганату було політичною відповіддю вільної Скитії на виклик із боку двох відроджуючихся рабовласницьких імперій, двох Римів. То була не імперія, тоталітарна та агресивна, але демократичної структури об’єднання багатьох народів перед зовнішньою небезпекою; різних народів. Хоч і створилося внаслідок війни – бліц-крігу хана Белембера. Війни Аттіли не покінчили безпосередньо з Римом, його мрія так і не здійснилася, але підірвали його сили, створили умови для розпаду Західної імперії, який свого часу й стався.

Після нього, каганат мав би спрямувати всі сили на Східний Рим, так само тоталітарний та рабовласницький: так і сталося. Але, вирішальна війна 610–629 – була програна. На відміну від гунів, що повалили Західний Рим, мовчазні та горді розумом авари – не стали тією силою, яка була би в змозі довести до розпаду Рим Східний. А потім, внаслідок власних прорахунків та політики ізоляціонізму – самі стали здобиччю неоримської імперії Карла. Була програна остання війна – 795. Л. Ґумільов сказав би, напевно, що цьому старому народові не вистачило пасіонарності. Після зайняття (втім – тимчасового) франками аварської Паннонії, від гунського каганату остаточно відпала Дакія. А за Ольгова-коганя від нього залишилася взагалі, лише Правобережна Україна.

Олег, останній каган, віддамо йому належне, багато воював, намагаючись відродити великодержаву минулого, знову зібрати її докупи, але… Завоюваннями створюються імперії, а не каганати. Ці останні створюються радше згодою народів: щодо спільної цілі. А, спільної цілі більше не було; власне, була, але люди перестали її бачити.

Досить красномовним є старий переказ, згідно з яким Олег та його воєвода, – когось там перемогли, добре. Але, розглядаючи полонених, вони бачать людей у добрих чоботах. Та й кажуть одне одному: «Е-е-е… та вони усі в добрих чоботах, – такі нам данину не платитимуть! – пошукаємо собі краще лапцюжників…»

А каганатові, до речі, – сплачували щорічні данини сама Візантія. Ходив на неї свого часу й Ольгов-когань, ніби й щит прибив «на вратах Царєґрада»… Але здобич виявилася не по зубах: не та вже була Україна… А бути не в змозі протистояти Візантії, означало їй піддатись; не військово – так духовно. З усіма наступними наслідками.

Істою манією, щодо відродження сили та слави колишнього великого каганату, був охоплений все своє коротке життя син Ігора – Святослав (964–972). Він із молодих років сповідував культ великого Аттіли. Північний ґот (його мати Ольга була з народу ругів), блакитноокий та білявий – він свідомо прийняв зовнішність гуна: запустив вислі вуса та оселедець. Він провоював усе життя, але… часи незворотньо минули. Люди за ним не йшли, а з дружиною багацько не навоюєш. Йому так і не судилося стати новим Аттілою, хоч він і зробив надможливе: повернув до України Леведію; хоч і не зміг повернути Дакію (див. Доповнення 11).

Отже, схоже, що Ігор, наступник Олега-кагана, зробив щось подібне до Одоакера: привів ранг держави у відповідність до її розмірів та політичного значення.

І – останнє. А, чи не були, після появи літопису Нестора – свідомо знищені, ним же, – всі попередні?

Що ж, і це є цілком можливо…