5. Україна та Рим – подальші події. Епоха Аттіли

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

5. Україна та Рим – подальші події. Епоха Аттіли

Започаткований ханом Белембером Гунський каганат, – продовжував квітнути. Система виборів голови держави – кагана – забезпечувала високий рівень влади над країною. Ґарантувала від випадкових несподіванок. Її, цю державу, часто звуть «імперією гунів», зокрема, так назвав свою книгу Іштван Бона (Будапешт, 1984), але – то невдала назва. Бо то радше була справжня федерація багатьох народів, де ніхто не відчував себе пригніченим, хоч її душею полишалися енерґійні та відважні гуни. Вони інтеґрували численні народи великої країни до єдиного цілого. Наступники Белембера – кагани Каратун, Ульдин та Ругила, – далі поширювали межі каганату.

Однак, до історїї назавжди увійшла блискуча епоха Аттіли (434–453) – п’ятого кагана гунської України; дещо затьмаривши дії його попередників, що було не зовсім справедливо для них; хоч і нелегко.

Сам він був доброго роду – небіж попереднього кагана Ругили. За молодих років побував закладником у Римі – «за обміном», звідси добре знав римську культуру. Був у пізньому Римі такий звичай: обмінюватися закладниками з добрих родин із іншими країнами. Вважалося, що це обнижує небезпеку раптових воєн, яких старенькому Римові було вже задосить. Так само, у родині Ругили прожив кілька років римлянин Ецій Флавій, згодом консул, майбутній головнокомандуючий Західного Риму. Там він став добрим кіннотником та стрільцем із лука, вражаючи цим варварським мистецтвом своїх римських колег. Доля зведе цих людей, знайомих із молодих років, наприкінці їх життя під Парижем, у величезній битві народів на Марні.

Аттіла, ставши каганом (так пишуть), якийсь час правив разом із братом Бледою, потім – ніби, убив його, прибравши на себе всю повноту каганської влади. Ну, скажімо, так:

445 року Аттіла зрадницьки замордував свого брата Бледу. З того часу він був єдиним володарем цілого люду і держави гунів – охоплювала вона тоді простір від Середньої Європи аж по землі над Волгою – і з усією певністю найпотужнішою людиною світу тієї епохи.

(О. Кравчук, Падіння Риму. Книга Воєн, Варшава, 1978, с.152–153)

Абсолютну неправдоподібність цієї примітивної версії ми висвітлимо у Доповненні 8.

На той час розклад політичних сил у Європі – нічим не нагадує недавнє минуле. Україна тоді розтягнулася від Волги по Альпи, та її ніщо не пов’язує з Римом; чи то Західним, чи то Східним. Ролі навіть дещо перемінилися. Рим не лише став християнським, але й прийняв християнство державною релігією, а в Скитії хоч і є християни – ґоти, але гуни є тенґеріанці. Вони теж вірують в єдиного Бога – Хана Тенґрі – Владця Неба, але… Це є віра без церкви або попів, та не є державною, приватна справа кожної людини. А до того й невизнана християнством – «погани».

Від минулого йде протилежність суспільних устроїв та тепер переважає саме це. В Гунії – країні вільних виробників, нема рабства та вона не толерує рабовласницький Рим, хоч один, а хоч другий. З ближчого – Візантії, Гунія систематично побирає данини за мир. За Аттіли вони сягають вже до 100 000 золотих солідіс річно (десь півтонни золота – до 5 млн. доларів США).

Зовнішня політика каганату полягає на тому, щоб усіляко підривати сили обох рабовласницьких імперій, поширюючи межі вільного світу варварів.

Блискуча епоха Аттіли полишила глибокі сліди в пам’яті народів. Спогади про звитяжні війни Аттіли, про нього самого, залишились у фольклорі низки європейських країн: Угорщини, Німеччини, Італії, Франції, створюючи оманливе враження, начебто вся майже тисячолітня історія гунів у Європі вмістилася у ті короткі 19 років його володарювання.

Аттіла багато воював, на заході та на сході, значно поширивши підлеглі каганату терени. Він остаточно закріпив був за ним сучасну Угорщину, поширивши її межі до Драви – притоки Дунаю на півдні. На північ? – важко судити, але німецькі тюринги, що мешкали на північ від Чехії, – займали деякі звичаї гунів, на це є незаперечні свідоцтва. Гуни, як і майї Америки, мали звичай іноді деформувати, дещо сплощувати лоб немовлятам жіночої статі. Цей звичай, як показує дослідження захоронень, – часом переймали й ґермани – тюринґи; втім, в Україні він так і не прищепився. На сході воював син Аттіли, хан Ілек, разом із досвідченим воєводою Онегом. Він приєднав, кажуть, до каганату угрів Середньої Волги та поріднені гунам народи – вашкардів («залізні шаблі»), предків сучасних башкирів, та мадярів, які тоді кочували поміж Камою та Уралом-рікою.

Можна думати, що саме тоді була створена перша відома нам державність тих народів, бо з 490 року з’являється в історії Булгарський (Волгарський) каганат, який тоді, здається – мирно, відокремився від Гунії. Його не слід плутати із Хозарським каганатом, який утворюється пізніше на Нижній Волзі.

Обидва ці каганати, після монгольського завоювання 1238, створять могутню великодержаву пізнього Середньовіччя – Алтин Орду. Остаточно буде покінчено з державністю цих народів, коли Іван IV сплюндрує Казанське ханство. Татарстан та Башкортостан сьогодні, то тільки ниці залишки цих великих та древніх державницьких традицій. Таким чином, державність Булгарського каганату, що тягнеться з 490 року – на півтисячоліття старіша від російської. А розхожий вислів «Волга – русская рєка» – є не більш правдивим, ніж уся остання імперська історія.

До речі, з історії Булгарського каганату можна видобути дечого цікавого щодо національної політики у державах подібного типу. Каганат проіснував з 490 по 1238, тобто – десь більше 700 років (!); за цей час, правдоподібно, в ньому створилася мова загальнодержавного спілкування, ітіль-тюркі. Потім вона стала державною мовою Алтин Орди. Однак, аж до російського завоювання, перебуваючи у складі двох каганатів більше 1000 років (!), – окремі волзькі народи зуміли зберегти свої ориґінальні, власні культури та мови. Більше тисячі років! Але, досить було їм пробути триста років у складі імперії, і… куди все поділося…

Так само, можливо, могли б дотривати до нашого часу в Україні ґотська та гунська мови, але… Мусили з’явитись якісь потужні чинники злиття та нової етноґенези, на слов’янському рівні, десь на початку VII ст. Схоже, що це співпадає з великою війною 610–629 та приходом до влади у каганаті «білих гунів» – аварів. На превеликий жаль, ми менше всього знаємо саме про ці століття нашої історії, чи не найважливіші для нас. Чи може українська мова, як мова міжнаціонального спілкування, – склалася в каганаті ще за гунів? – що ж, і це можливе. Але, повернемося до подій історії.

Аттіла переніс столицю країни з Києва далі на захід, спочатку на береги середньої течії Тиси, десь до сучасного Тисафюреду, а наприкінці життя – до Етцельбурґу на Дунаї (колишній римський Аквінкум, сучасний Будапешт). Він плекав честолюбні плани – приєднати до Гунії римську Ґаллію, на півдні якої було тепер королівство візіґотів, засноване людьми Аларіха Балта. А, як вони були родичами його підданих із Поділля та Дакії, то… Саме ця, дещо божевільна ідея – створити єдину державу вільних народів, без рабства та утиску, від Уралу та по Атлантик, – і призвела до великої битви на Аґрі Каталауні, яка навічно закарбувалася в історичній пам’яті Європи. Аґрі Каталауні означає латиною «Ґото-аланські поля», та ця назва зберігає в собі пам’ять про мужні народи, що протиставились гунам та ґотам Аттіли 451.

Похід до римської Ґалії (тепер Франція) розпочався навесні 451 з берегів Дунаю, з Етцельбурґу.

Тодішній римський хронікер пригадує в складі армії Аттіли, крім гунів та скирів («сокир» – отих майбутніх кривічів), ще споро ґерманів: ґепіди, остроготи, руги, тюринґи… Наїхавши Ґаллії гуни взяли Метц, потім Реймс, – старі римські міста, повернули на південь від Лютеції (Париж) та облягли Орлеан у долині Луари.

Долина Луари здавна була найбільш багатою місцевістю Ґаллії, потім Франції. Це її наїдуть та пограбують п’ятсот років потім мадяри везера Такшоня, онука Арпада, родичі гунів; вони пройдуть нею до самого океану, повернувшись додому з байковою здобиччю: для кінських ніг – не буває далеких доріг. Вони – безперечно, – добре пам’ятали походи гунів Аттіли.

Гуни вже заходили до Орлеану, коли помітили на півдні колону римських військ. Їх кількість не була їм відомою, а більшість армії перебувала на півночі, на пасовиськах між Сеною та Марною; туди й прийшлось відступити. Там, неподалік містечка Шалон сюр Марн (назва – сучасна) – і відбулася велика битва. Гунам та ґерманам Аттіли протистояли ґальські візіґоти й алани, під командою старого конунга Теодоріха, та дещо слабіші римляни консула Еція Флавія, приятеля молодих років Аттіли. Сторіччя по тому аланський священик Йордан напише в своїй славетній «Історії ґотів»:

Війська зустрілися на Каталаунських полях, що звуться також Мауріатськими. Вони 100 ліг довжиною та 70 шириною. Ґальська ліга – то є 1500 кроків. Ось ця земля й стала полем змагання незчисленних народів. З обох сторін виступали кращі сили. Не застосовувано жодних хитрощів, билися у відкритому полі. Яка ж могла бути ґрунтовна причина для руху таких великих мас? – та яка ж ненависть наказала їм так озброїтись одне проти одного? Доведене, що рід людський живе для королів, оскільки внаслідок зриву одної свідомості створюється різанина цілих народів, а воля самозакоханих монархів знищує вмить те, що природа створювала віками.

Досить глибокі думки, але… на політичних ідеях Йордан не надто розумівся, бо ж ні Аттіла, ні Теодоріх не були монархами; були обранцями своїх народів. Згадаємо, що то були за часи. Не існувало так званих «сілових міністєрств» з їх штатом та військовою силою. Влада Аттіли, як Теодоріха, не трималася силою чиїхось багнетів, а тільки й виключно – особистою шаною; часи озброєного народу. Люди з ними – не були мобілізовані, не існувало такого поняття, всі були добровольці, отже…

Ненависть?… Радше ні. Для гунів то була, як завжди, проблема престижу, ненависті до рабовласництва та втілення великого задуму Аттіли. Для візіґотів – питання принципу (або, знову ж, престижу), реваншу за поразку предків від воїнів Белембера. Для римлян – іще простіше – питанням життя чи смерті; їх власної імперії.

Йордан пише, що за півтори доби з обох сторін пало десь 150 000 людей. Така цифра не є, на жаль, – невірогідною.

Коли гуни зрозуміли, що їм не перемогти, вони перейшли до оборони, – виставили свої вози кругом та з-за них відстрілювалися від нападаючих. Цікаво, що про таку саму кругову оборону з возами, напише у XVII ст. інженер Ґійом Левассер де Боплан, описуючи військову тактику українських козаків; а пройде ж більше тисячі років!

Битва вирішилася дещо неочікувано – у бою було вбито старого конунга візіґотів Теодоріха. У ґерманів це завжди вважалося за дурний знак та сигнал до припинення походу. Візіґоти й пішли собі додому, до Тулузи, – обирати нового конунга. Після цього відступили й римляни, не в змозі одні стримати гунів, але й гуни не стали нікого переслідувати, та теж відступили, зализуючи рани. Величезна битва народів на Марні так і покінчилась ремісом.

Колись Мирослав Іванов описав у своєму «Марсовому полі» (Прага, 1974) історичні поля битв у Європі. В тому числі – й під Верденом, за першої світової. Там, у битві 1916, загинуло десь 770 000 людей. Верден знаходиться приблизно у 75 км від Каталаунських полів. На північ, на такій же відстані від них, – є відомий Седан, де капітулювала французька армія за часів франко-пруської війни. Що ж то, однак, за кляте місце Європи? – де час від часу гине стільки людей?

Отже, битви так і не було виграно, хоч не було і програно, але… Тут ми знову приходимо до тої ж проблеми: на чому трималася у каганаті влада? Що не на «сілових міністерствах» – досить ясно. Мабуть, на чомусь ґрунтовнішому, надійнішому. На тій самій шані, повазі та вірі в людину. Адже, на Аґрі Каталауні, Аттіла, хоч і поклав трупом чи не половину армії, але все одно не виграв: чи хтось дорікнув йому за це? – цього ми не знаємо. Але те, що він повернувшись додому так само легко набрав нову армію, – ми знаємо достеменно, отже… Велика річ була, ота шана…

Не було тоді – тільки подумати! – й того, без чого ми не можемо помислити сучасного політичного життя, – реклами політичного шахрайства або продажу брехні; що сьогодні скорочено звуть пропаґандою. Хоч і була, безумовно, звичайна людська помовка; яка, схоже, працювала не гірше, хоч і правдивіше.

Але, вже наступного 452 року Аттіла з армією захоплює Північну Італію та невдовзі стоїть під Римом. Однак, побесідувавши з папою Леоном, що об’являє Рим відкритим містом – він так і не заходить до нього. Історики й досі ламають собі голови, – чому? Кажуть, що в небі над Римом з’явилися перед Аттілою двоє янголів, які погрожували йому мечами, але не кажуть, шкода, кому він про це розповів. Але тут, здається, – все очевидне. Зайшовши до Риму Аттіла став би другим варварським можновладем, що увійшов до нього. А, чи таке можливе? – для нього, володаря половини світу? От він і вирішив проблему з властивою йому дотепністю: став першим, хто міг зайти до Риму та знехтував цим. Не два янголи в небі врятували тоді Рим, а несмертельна тінь великого конунга – Аларіха Балта.

Великий Аттіла помер раптово, 453 у себе в Етцельбурзі. Правдоподібно, як і Аларіх, був отруєний нарешті візантійськими агентами, які на нього давно полювали.

Це привело до ряду невдач. Підступний конунг ґепідів Ардаріх, що снував змову проти Аттіли («Ґепідська Ліга»), піднімає ґерманські народи (крім ґотів) проти гунів, та у битві на річці Недао вирішується доля Паннонії. Вона належить тепер ґепідам та ругам. Столиця каганату, очевидно, знову повертається до Києва.

Гинуть у війнах з ромеями-візантійцями сини Аттіли, хани Ілек та Тенґізі, але каганат продовжує існувати. Та, не просто існувати. Бо відомо – золоті гунські данини сплачуються Гунії навіть і в правління Юстиніана Великого (527–565). Яке одноголосно вважається істориками за своєрідний зеніт могутності Східної імперії; за її чи не золотий вік.

Недовго пережив Аттілу його римський друг і ворог Ецій Флавій. Успішне протистояння гунам на Агрі Каталауні, яке, що би там не було, але відвернуло на час чергове варварське зайняття Ґаллії, – підняло його особистий авторитет у підстаркуватому Римі. А Рим – то є Рим. За Ецієм пильно стежить західний імператор Валентиніан III, якому він свого часу допоміг дістатися влади; чи не цілиться, бува, цей улюбленець народу на його місце? Та… не сушить собі голову, убиває Еція. Він був радше боягузом, ніж злочинцем, адже половина цезарів Риму була скинута кимось з підлеглих.

Консул полишив по собі родину та родичів, але – Рим є Рим, ніхто й не подумав за нього помститись; це сталося пізніше. Був весняний, соняшний та вітряний день березня 456, та цезар особисто тренував на Марсовому полі свої легіони, забувши, що іди березня не завжди бували щастливими для цезарів Риму. Але, звідкілясь під’їхали два вершники, два літніх гуни, з іще чорними вусами та вже білими оселедцями. Вони з холодною кров’ю убили імператора на очах у скам’янілих від жаху легіонів та так само неквапно поїхали геть. Ніхто й не подумав їх затримувати. Це були Оптила і Трустила – гунські побратими Еція Флавія, які ще тоді, багато років тому у своєму далекому Києві, – навчили римського хлопчика їздити верхи та стріляти з гунського лука.

Бо те, що дарується в Римі – не дарується в Гунії: то була гунська справедливість.

Однак, для Риму то був не перший дзвінок.

Західний Рим невдовзі припинить своє існування. Його добивають разом: череда зовнішніх невдач, переселення варварів у межі імперії та жорстока гризня за владу над гинучою імперією. Імператор змінює імператора, поки все не покінчується військовим переворотом. Його зчиняє командуючий імператорською гвардією, скир із Поділля Одоакер – син міністра Аттіли, конунга Едекона. Він відправляє на пенсію останнього неповнолітнього імператора – Ромулуса Августа (!), сина впливового сенатора Орестеса (колишнього секретаря та референта Аттіли) та вбиває самого Орестеса. Він – варвар, та розуміється на реаліях життя: рятує від Риму те, що можливо – королівство Італію; об’являючи себе її королем (476–493).

Але, Рим до кінця полишався Римом. За якихось півстоліття до загибелі Західної імперії, він (нема більше, чого робити) починає переслідувати інаковіруючих. На сході та на заході, одночасно, 426, виходять імператорські едикти, за якими іновірці (серед них найбільше було жидів та маніхеян, послідовників пророка Мані (216–276), – позбавляються права заключати будь-які юридичні акти, а через це виключаються з суспільного життя. Приречені на вигнання.

Простежимо за динамікою подій, вона заслуговує на увагу. Християнство, переслідуване ще за часів Діоклетіана (284–305), але проходить іще менше від півстоліття і воно зраджує себе, стає державною релігією своїх переслідувачів. Проходить іще кілька десятків років, і з 426 воно саме стає гноблячою та переслідуючою силою. Яка ж хутка моральна метаморфоза!

Але, підсумуємо коротко все попереднє. Отже, війни Аттіли остаточно підірвали сили Західної імперії, батьківщини рабовласництва в Європі. В цьому й був, напевно, основний історичний сенс цієї великої, хоч і такої короткої історичної епохи.