Розділ 26 ЕПОХА ДИСИДЕНТІВ

Розділ 26

ЕПОХА ДИСИДЕНТІВ

Однако радоваться рано —

и пусть орет иной оракул,

что не болеть зажившим ранам,

что не вернуться злым оравам,

что труп врага уже не знамя,

что я рискую быть отсталым,

пусть он орет, а я-то знаю:

не умер Сталин.

Как будто дело все в убитых,

в безвестно канувших на Север —

а разве веку не в убыток

то зло, что он в сердцах посеял?

Пока есть бедность и богатство,

пока мы лгать не перестанем

и не отучимся бояться, —

не умер Сталин.

Борис Чичибабин. Клянусь на знамени веселом. 1959.[1887]

Смерть Сталіна справді позначила кінець епохи масової рабської праці у Радянському Союзі. Хоча репресивні заходи в Радянському Союзі у наступні 40 років і набували певних дуже суворих форм, ніхто більше не пропонував у повному масштабі відновити концентраційні табори. Ніхто не робив спроб поставити їх у центр радянської економіки чи використовувати їх для ув’язнення мільйонів людей. Таємна поліція вже ніколи не контролювала такої великої частки виробничих потужностей, а начальники таборів не діяли як керівники великих промислових підприємств. Навіть приміщення на Лубянці перестало бути тюрмою: останнім її в’язнем став американський льотчик Гері Пауерс, літак якого У-2, що виконував шпигунське завдання над територією СРСР, був збитий 1960 року[1888].

Проте табори і не зникли повністю. Не стали частиною «нормальної» пенітенціарної системи виключно для кримінальних злочинців і радянські тюрми. Вони змінилися.

Почати хоча б із того, що змінилися політичні в’язні. За життя Сталіна репресивна система нагадувала велику рулетку: арештувати могли будь-кого, з будь-якої причини і у будь-який момент — це однаково стосувалося селян, робітників і партійних чиновників. Після Хрущова таємна поліція часом також арештовувала «ні за що», як одного разу сказала Анна Ахматова. Проте у більшості випадків брежнєвський КГБ арештовував людей за щось — якщо не за справжній злочин, то за літературну, релігійну чи політичну опозиційність до радянського режиму. Представники цього нового покоління політичних в’язнів, яких найчастіше називають «дисидентами» чи, іноді, «в’язнями сумління», знали, за що їх арештовують, усвідомлювали себе політичними в’язнями; поводилися з ними відповідно. Їх тримали окремо від кримінальних, давали іншу уніформу, встановлювали інший режим. Тавро дисидентів залишалося їм на все життя, що вело до дискримінації при працевлаштуванні і служило джерелом недовіри.

Політичних в’язнів також стало набагато менше, ніж у сталінські часи. В середині 1970-х років, за оцінками міжнародної правозахисної організації «Міжнародна амністія», в Радянському Союзі з мільйона в’язнів політичні вироки відбували не більше як 10 тисяч осіб; переважна частина з них утримувалася у двох «політичних» табірних комплексах — у Мордовії (на південь від Москви) та у Пермській області на Західному Уралі[1889]. Ймовірно, на рік здійснювалося не більше кількох тисяч очевидно політичних арештів. Для будь-якої іншої країни ця кількість є дуже великою, та вона, поза сумнівом, дуже мала за мірками сталінського Радянського Союзу.

У спогадах відзначається, що в’язні цієї нової категорії почали з’являтися в таборах ще 1957 року, відразу після угорської революції жовтня 1956-го, яка також стала причиною арештів радянських громадян (зокрема, військових), які співчували угорському повстанню[1890]. Приблизно в цей самий час почали в тюрмах з’являтися і перші «відмовники» — євреї, яким було відмовлено у дозволі емігрувати до Ізраїлю. 1958 року польському єврею Біму Гіндлеру, який після війни опинився по радянський бік кордону, було відмовлено у репатріації до Польщі — на тій підставі, що він там матиме можливість виїхати до Ізраїлю[1891].

Наприкінці 1950-х років відбулися також і перші арешти радянських баптистів, які невдовзі стали найчисленнішою групою дисидентів за колючим дротом, та членів інших релігійних груп. 1960 року дисидент Авраам Шифрін зустрів навіть групу старообрядців, прихильників давніх обрядів православної церкви, — у штрафному ізоляторі політичного табору в Потьмі. Їхня громада пішла в дрімучі північноуральські ліси 1919 року і жила там у повній ізоляції, поки її не виявив через 50 років гелікоптер КГБ. Коли Шифрін їх бачив, старообрядці вже стали постійними мешканцями штрафного ізолятора, через те що категорично відмовлялися працювати на «радянського Антихриста»[1892].

Сам Шифрін теж належав до в’язнів нової категорії: синів і дочок «ворогів народу», яким наприкінці 1950-х років виявилося нелегко пристосовуватися до радянських порядків. У наступні роки серед дисидентів, і зокрема представників руху захисту людських прав, виявлялося вражаюче багато дітей або родичів репресованих у сталінські часи. Серед найвідоміших прикладів — брати-близнюки Медведєви, Жорес і Рой. Історик Рой Медведєв став одним із найзнаменитіших підпільних публіцистів Радянського Союзу; Жорес став дисидентом-науковцем, якого зрештою посадили до психіатричної лікарні. Вони були синами «ворога народу», якого арештували, коли вони були маленькими дітьми[1893].

Були й інші. 1967 року 43 дітей комуністів, репресованих у сталінські часи, надіслали відкритого листа до Центрального комітету, попереджаючи про загрозу неосталінізму. Цей лист, один із перших серед численних адресованих владі листів протесту, підписали кілька підпільних видавців і лідерів дисидентського руху, чимало з яких невдовзі самі опинилися в тюрмах: Петро Якір, син командарма Якіра, Антон Антонов-Овсєєнко, син більшовика-революціонера, Лариса Богораз, батька якої за троцькістську діяльність було арештовано 1936 року. Здається, родинного табірного досвіду могло бути достатньо для радикалізації настроїв молодших членів сім’ї[1894].

Змінилися не тільки в’язні, а й деякі аспекти системи судочинства. 1960 року, який зазвичай згадують як пік «відлиги», набув чинності новий кримінальний кодекс. Поза сумнівом, він був ліберальнішим за попередній. Ним чітко заборонялися нічні допити, він обмежував повноваження КГБ (яке проводило слідства у справах підозрюваних у політичних злочинах) і МВД (яке керувало тюрмами). Ним надавалися більші повноваження прокуратурі, і, головне, у ньому вже не було сумнозвісної 58-ї статті[1895].

Деякі з цих змін справедливо критикувалися як чисте маскування — зміна у назвах замість змін у дійсності. «Ви помиляєтеся, — писав другові у таємно переданому з тюрми листі письменник Юлій Даніель. — Ви помиляєтеся, коли вважаєте, що я сиджу в тюрмі. Мене "утримували у слідчому ізоляторі", звідки мене не кинули в карцер, а "помістили у штрафний ізолятор". І робилося це не тюремниками, а "співробітниками", і цей лист надіслано не з концентраційного табору, а з "установи"»[1896].

Даніель мав рацію також і в іншому: якщо влада хотіла когось арештувати за підозрою в інакодумстві, вона, як і раніше, мала змогу це зробити. Замість 58-ї статті в новому кримінальному кодексі були 70-та, «Антирадянська агітація і пропаганда», та 72-га, «Організація особливо небезпечних злочинів проти держави, а також участь в антирадянських організаціях». Крім того, у кримінальний кодекс було введено ще й 142-гу статтю — «Порушення закону про відділення церкви від держави». Іншими словами, якщо КГБ хотіло когось арештувати за його релігійні переконання, то воно могло зробити і це[1897].

Та не все залишилося точно таким самим, як раніше. У післясталінську епоху влада — прокурори, тюремники, табірні охоронці, наглядачі — стала набагато чутливішою щодо того, як усе виглядає, вона справді намагалася дотримуватися певної видимості законності. Наприклад, коли виявилося, що 70-та стаття надто розпливчаста для того, щоб можна було відправляти за грати всіх, кого влада вважала за потрібне, до кримінального кодексу було додано статтю 190–1, якою заборонялося «усне поширення завідомої брехні, яка дискредитує радянську політичну і суспільну систему». Судова система мала виглядати саме як судова система, навіть якщо всі знали, що це обман[1898].

Як віддзеркалення засудження сталінської практики «тройок» і «особых совещаний» нове законодавство вимагало, щоб справи арештованих розглядалися законним судом. Як виявилося, це створило для радянського керівництва набагато більше незручностей, ніж воно могло очікувати.

Хоча Йосипа Бродського і не судили за новим «антидисидентським» законодавством, суд над ним багато в чому став передвісником нової епохи. Новим явищем був уже сам факт такого суду: в минулому людей, які дратували державу, не судили публічно — за винятком тих випадків, коли такі суди були заздалегідь підготовленими показовими виставами, — або й не судили взагалі. Ще важливіше те, що на суді Бродський поводився так, що було очевидно, що він належить уже до нового покоління, покоління, яке відрізнялося від покоління Солженіцина і політичних в’язнів ближчого минулого.

Якось Бродський написав, що його покоління «сія чаша почасти обминула», маючи на увазі політичну обробку, яку мусили обов’язково проходити люди, старші всього лише на кілька років. «Ми виросли з післявоєнного щебеню — держава зализувала власні рани і не могла як належить за нами простежити. Ми пішли до школи, і, хоч як годувала нас вона піднесеною дурнею, страждання і убогість були перед очима всюди. Руїну не прикриєш сторінкою "Правди"»[1899].

Росіяни покоління Бродського, як правило, критикували становище у Радянському Союзі через неможливість у брежнєвські часи висловити відкрито свої літературні й мистецькі смаки. Прибалти, представники кавказьких народів чи українці частіше приходили до цього через успадкований від батьків націоналізм. Бродський являв собою класичного ленінградського дисидента. Він з дуже раннього віку відкидав радянську пропаганду, у 15-річному віці залишив школу. Працював на численних тимчасових роботах, почав писати вірші. У дуже молодому віці він вже був добре відомим у ленінградському літературному світі. Ним стала опікуватися старіюча Ахматова. Його вірші ходили серед друзів, їх читали на таємних літературних зібраннях, які стали ще одною відмітною рисою нової епохи.

Як і можна було передбачати, діяльністю Бродського зацікавилася таємна поліція. Спочатку з Бродським розмовляли і залякували, потім арештували. Його звинуватили у «дармоїдстві» — він займався літературною діяльністю, не маючи відповідної ліцензії від Спілки письменників. На суді, що відбувся у лютому 1964 року, представлені стороною обвинувачення — державою — свідки свідчили про його «аморальність», «ухиляння від служби в армії» та «писання антирадянських віршів». На захист Бродського виступали відомі поети і письменники, зокрема й Ахматова. Їм зі злістю відповідали свідки обвинувачення:

«Ці сіятельні друзі почали бити в усі дзвони і вимагати — ах, врятуйте молодого чоловіка. А його потрібно лікувати примусовою працею, і ніхто йому не допоможе, ніякі сіятельні друзі. Я особисто його не знаю. Знаю про нього з преси. І з довідками знайомий. Я медичну довідку, яка звільнила його від служби в армії, піддаю сумніву. Я не медицина, але піддаю сумніву»[1900].

Очевидно, що суд був спрямований не тільки проти Бродського, а взагалі проти залишків класу незалежних інтелектуалів — з їхніми зв’язками, з їхньою, напевне ж, опозиційністю до радянського режиму, з їхньою зневагою до «праці». У певному сенсі організатори суду точно вибрали його ціль: Бродський справді був не згодним з радянською владою; він справді зневажав безглузду і безплідну працю; він справді був представником певного «чужого класу» — групи, глибоко розчарованої реакцією, що наступала після «відлиги». Бродського, який це дуже добре розумів, арешт зовсім не здивував, а суд не збентежив. Ось уривок із запису суду:

«СУДДЯ: А взагалі яка ваша спеціальність?

БРОДСЬКИЙ: Поет. Поет-перекладач.

СУДДЯ: А хто це визнав, що ви поет? Хто зачислив вас до поетів?

БРОДСЬКИЙ: Ніхто. (Без виклику.) А хто зачислив мене до роду людського?

СУДДЯ: А ви вчилися цього?

БРОДСЬКИЙ: Чого?

СУДДЯ: Щоб бути поетом? Не намагалися закінчити вузу, де готують… де навчають…

БРОДСЬКИЙ: Я не думав, що це дається освітою.

СУДДЯ: А чим же?

БРОДСЬКИЙ: Я думаю, це… (розгублено)… від Бога…»

Пізніше, коли його запитали, чи не має він якихось клопотань до суду, Бродський сказав: «Я хотів би знати, за що мене арештували». Суддя відповіла: «Це запитання, а не клопотання». Бродський сказав: «Тоді у мене клопотання немає»[1901].

Формально Бродський суд програв: його було засуджено на п’ять років примусової праці, які він мав відбувати у колонії в Архангельській області на тій підставі, що він «систематично не виконує обов’язків радянської людини з виробництва матеріальних цінностей і особистого забезпечення, що видно з частої зміни роботи». На основі довідки від «комісії по роботі з молодими письменниками» суддя проголосила, що майбутній Нобелівський лауреат у галузі літератури Бродський «не є поетом»[1902].

Проте в іншому сенсі Бродський «виграв» — так, як не мали змоги це зробити радянські в’язні попередніх поколінь. Він не тільки прилюдно поставив під сумнів логіку радянської правової системи, цей його сумнів був зафіксований для майбутнього. Одна журналістка таємно вела запис суду, який зрештою було передано на Захід. Завдяки цьому Бродський став знаменитим і в СРСР, і за кордоном. Його поведінка на суді не тільки стала зразком для тих, хто йшов за ним; вона також спонукала як радянських, так і зарубіжних письменників клопотатися перед урядом щодо його звільнення. Через два роки його справді було звільнено, і зрештою його фактично примусили залишити СРСР.

За життя Сталіна нічого подібного не відбувалося. «Людей, як завжди, кидали за грати і, як завжди, везли на Схід, — писав невдовзі після цих подій український історик-дисидент Валентин Мороз. — Але цього разу вони не зникають у невідомості»[1903]. І саме це стало найбільшою відмінністю між в’язнями сталінської доби і в’язнями за Брежнєва і Андропова: світ про них знав, про них турбувався і, що найважливіше, міг впливати на їхню долю. Незважаючи на це, радянський режим ліберальнішим не ставав, — а після суду над Бродським події розвивалися швидко.

Так само, як 1937 рік є особливим в аспекті переслідувань радянської інтелігенції сталінської епохи, так особливим для покоління «відлиги» є 1966-й. 1966 року вже було зрозуміло, що неосталіністи перемогли. Була відновлена офіційна репутація Сталіна як гідного захоплення, хоча й не без вад, вождя. Йосип Бродський відбував термін примусової праці. Твори Солженіцина заборонили. Хрущова було зміщено і замінено Леонідом Брежнєвим, який виступав із публічними заявами, що мали на меті відновлення репутації Сталіна[1904]. Через рік призначений керівником КГБ Юрій Андропов виголосив промову з нагоди 50-річчя створення ЧК. Промова, серед іншого, прославляла радянську таємну поліцію за «нещадну боротьбу з ворогами держави»[1905].

У лютому 1966 року відбувся суд над Андрієм Синявським і Юлієм Даніелем. Обидва вони були відомими письменниками, обидва видавали свої твори за кордоном, і обох їх було визнано винними за 70-ю статтею в «антирадянській агітації і пропаганді». Синявському дали сім років виправно-трудових таборів, а Даніелю п’ять[1906]. Вперше судили не просто за «дармоїдство», а за зміст літературних творів. Через місяць в обстановці посиленої секретності в Києві відбувся суд над більш як двадцятьма українськими інтелектуалами. Одного з підсудних звинуватили ще й у тому, що він мав примірник вірша українського поета XIX століття Тараса Шевченка. Оскільки імені автора поряд з віршем не було, радянські «експерти» кваліфікували його як антирадянський вірш невідомого автора[1907].

За моделлю, яка невдовзі стала звичайною, одні суди породжували інші — тому що обурені інтелектуали стали використовувати положення радянської правової системи і конституцію СРСР у своїй критиці радянського судочинства і радянської таємної поліції. Наприклад, справа Синявського і Даніеля справила велике враження на ще одного молодого москвича — Олександра Гінзбурга, тоді вже відомого в «неофіційних» культурних колах. Він уклав свою «Білу книгу» — запис суду над Синявським і Даніелем, яку поширював у Москві. Він разом зі своїми трьома, як стверджувалося, пособниками невдовзі був арештований[1908].

Приблизно в цей самий час київські суди справили велике враження на молодого українського правника Вячеслава Чорновола. Він написав документальне дослідження про судову систему УРСР «Правосуддя чи рецидиви терору?», де відзначалися внутрішні суперечності радянського судочинства, доводилися незаконність і абсурдність арештів українських інтелектуалів[1909]. Невдовзі після цього його самого було арештовано[1910]. Так рух інтелектуалів і діячів культури, що починався з письменників і поетів, став рухом захисту людських прав.

Для кращого розуміння контексту розвитку радянського правозахисного руху слід зазначити, що радянські дисиденти ніколи не створювали масової організації, як це було, наприклад, у Польщі, і радянський режим зрештою був повалений завдяки не лише їхній діяльності: цьому рівною мірою слід завдячувати гонці озброєнь, війні в Афганістані та економічним негараздам, спричиненим системою радянського централізованого планування. Також їм вдалося провести тільки дуже небагато відкритих демонстрацій. В одній з найвідоміших — влаштованій 25 серпня 1968 року на знак протесту проти радянського вторгнення у Чехословаччину — участь брало усього сім осіб. Опівдні ці семеро зібралися перед собором Василя Блаженного на московській Красній площі та розгорнули прапор Чехословаччини і плакати з написами «Хай живе вільна й незалежна Чехословаччина!», «Руки геть від Чехословаччини, за нашу і вашу свободу!». За кілька хвилин пролунав свисток, і на демонстрантів напали співробітники КГБ у цивільному, які, здається, на них чекали; вони кричали: «Всі вони жиди!» і «Бий антирадянщиків!» Вони порвали плакати, побили демонстрантів і забрали всіх у тюрму — крім однієї учасниці, яка прийшла зі своїм тримісячним немовлям[1911].

Незважаючи на такі незначні масштаби, для радянського керівництва це було джерелом великих неприємностей, особливо з огляду на постійно проголошувану відданість справі поширення радянського ладу у світі і, внаслідок цього, постійну величезну стурбованість думкою міжнародної громадськості щодо СРСР. У сталінські часи масові репресії можна було приховати навіть від віце-президента США, який відвідував район розташування таборів. У 1960–1970-х роках звістка про єдиний арешт ставала відомою на іншому кінці світу вже наступного дня.

Почасти ці зміни відбулися завдяки розвиткові засобів масової інформації — «Голосу Америки», «Радіо Свобода», телебачення. Почасти також і тому, що радянські громадяни знайщли нові способи передавання інформації. І тут 1966-й рік також є віхою: саме тоді з’явився термін «самвидав». Він являє собою скорочення, творці якого свідомо прагнули, щоб воно асоціювалося з іншим словом-скороченням — «Держвидав»; буквально «самвидав» означає «самостійне видавництво», вживався ж термін для позначення підпільної преси і видавничої справи. Концепція не була новою. В Росії самвидав мав майже таку саму давню історію, як і писане слово взагалі. У 1820-ті роки рукописи своїх творів з політичним змістом приватно поширював Пушкін. Не зникало зовсім приватне поширення непідцензурних копій різних творів навіть в епоху Сталіна.

Але після 1966 року самвидав набув всесоюзного розмаху. «Відлига» прищепила багатьом радянським громадянам смак до вільнішої літератури, і початково самвидав був переважно літературним явищем[1912]. Та дуже швидко він почав набувати більш політичного характеру. У звіті КГБ, поширеному серед членів ЦК партії у січні 1971 року, аналізувалися зміни за останні п’ять років; відзначалося, зокрема, що було виявлено «понад 400 досліджень і статей з економічних, політичних і філософських питань, які з різних позицій критикують історичний досвід побудови соціалізму у Радянському Союзі, ревізують внутрішню і зовнішню політику Комуністичної партії і пропонують різні програми опозиційної діяльності»[1913].

Наприкінці звіту подавався висновок: КГБ має проводити роботу з «нейтралізації і викриття антирадянських тенденцій, представлених у самвидаві». Але заганяти джина назад у пляшку було вже запізно — самвидав продовжував розширюватися і набувати нових форм, це були: машинописні вірші, які друзі передавали одне одному і за першої нагоди знову передруковували; саморобні інформаційні бюлетені; записи програм західних радіостанцій; і, набагато пізніше, книжки і журнали, професійно видані у підпільних типографіях, які доволі часто були розташовані в комуністичній Польщі. Поезія і вірші-пісні, написані російськими «бардами» — Олександром Галичем, Булатом Окуджавою, Володимиром Висоцьким, також швидко поширювалися за допомогою нової на той час технології — побутового магнітофона.

І в 60-ті, і в 70-ті, і у 80-ті роки однією з найзначніших тем самвидаву була історія сталінізму взагалі і ГУЛАГу зокрема. У самвидаві друкувалися і поширювалися твори Солженіцина, на той час у СРСР вже заборонені. Підпільно почали поширюватися також проза і вірші Варлама Шаламова та спогади Євгенії Гінзбург. Обидва ці автори завоювали прихильність багатьох читачів. Навколо Євгенії Гінзбург у Москві утворився гурток уцілілих в’язнів ГУЛАГу і літераторів.

Переслідування дисидентів стало ще однією значною темою самвидаву. Справді, саме завдяки самвидаву — і особливо його виходам за кордон — інформація про порушення і захист людських прав у СРСР набула в 1970-ті роки великого поширення у світі. Зокрема, радянські дисиденти навчилися використовувати можливості самвидаву не тільки для того, щоб вказувати невідповідність методів КГБ радянському законодавству, а і для того, щоб часто й голосно розповідати про невідповідність того, що відбувалося у радянській дійсності, тим міжнародним договорам з людських прав, які підписав СРСР. Найчастіше використовувалися тексти Декларації людських прав та Заключний Гельсінський акт. У декларації, яку Радянський Союз підписав 1948 року, є, зокрема, і Стаття 19, яка проголошує:

«Кожна людина має право на свободу переконань і на вільне їх виявлення; це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань та свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів»[1914].

Другий документ було підписано в результаті всеєвропейського переговорного процесу, який урегулював ряд питань, що залишалися відкритими після Другої світової війни. Хоча на це не дуже зверталася увага у момент підписання Гельсінського договору, він також включав у себе певні угоди щодо людських прав — частина з так званого третього кошика переговорів, які підписали усі держави-учасниці. Серед іншого, Договір визнавав «свободу думки, совісті і віри»:

«Держави-учасниці визнають загальне значення людських прав і основних свобод… вони будуть постійно поважати ці права і свободи у своїх взаємних стосунках і докладатимуть зусиль, як спільно, так і самостійно, зокрема в рамках співробітництва в ООН, для сприяння загальній і дійсній повазі до них»[1915].

І в СРСР, і за кордоном переважна частина інформації про зусилля дисидентів, спрямовані на дотримання в СРСР положень вищеназваних договорів, поширювалася через найвизначніший самвидавний журнал — «Хроніку поточних подій». Цей інформаційний бюлетень, присвячений нейтральним повідомленням про події, не висвітлювані в офіційних ЗМІ — порушенням людських прав, арештам, судам, демонстраціям, новим виданням і публікаціям самвидаву, — був заснований невеликою групою знайомих між собою москвичів, серед яких були Синявський, Даніель, Гінзбург, а також ще двоє дисидентів, що стали знаменитими пізніше — Павло Литвинов і Володимир Буковський. Історія розвитку «Хроніки» сама по собі заслуговує на окреме дослідження завбільшки з цю книжку. У 1970-х роках таємна поліція фактично розв’язала проти «Хроніки» справжню війну — у помешканнях всіх, хто підозрювався у зв’язках з цим журналом, проводилися скоординовані обшуки. В одному пам’ятному випадку під час обшуку її квартири КГБ редакторка «Хроніки» засунула небезпечні папери у каструлю з киплячим супом. Проте «Хроніці» вдавалося виживати, незважаючи на арешти редакторів, як вдавалося їй і досягати Заходу. Врешті-решт «Міжнародна амністія» стала регулярно публікувати її переклади.

«Хроніка» також відігравала особливу роль і в історії системи таборів. Дуже швидко вона стала головним джерелом інформації про життя у післясталінських радянських таборах. У хроніці була постійна рубрика «У тюрмах і таборах» (а пізніше і «У штрафних ізоляторах»), у якій подавалися новини з таборів і публікувалися інтерв’ю з в’язнями. Ці вражаюче точні повідомлення про те, що відбувалося в таборах — хвороби дисидентів, зміни режиму, організовані протести, — вкрай дратували владу: начальство різних рівнів не могло зрозуміти, як інформація виходить назовні. Пізніше один з редакторів пояснював:

«Деяка [інформація] передається через звільнених товаришів. Після звільнення він комусь розповідає про інших. Або можна дати хабара охоронцям, і на побаченні з родичами можна передати записку чи усне повідомлення. Тоді родичі зупиняються в Москві і передають те, що ви сказали. Підкупити охорону можна, наприклад, в Мордовії. Це нові табори, створені 1972 року, і там уся охорона нова. Вони іноді передають повідомлення, якщо співчувають вам. У таборах 1974 року проводилося масове голодування, і охорона, яка це бачила, співчувала в’язням.

Також охорону можна підкупити. Там багато не заробляють. Грошей в охоронців мало. Всі вони з провінції. Можна, наприклад, щось привезти з Москви — запальничку, скажімо, — і віддати її охоронцю. Чи ж він вам дає адресу. А хабар — речі чи гроші — потім за нею надсилаються в обмін на інформацію…»[1916]

Були також і методи таємної передачі. Колишня ув’язнена описує один з них:

«На вузенькій (чотири сантиметри) смужці цигаркового паперу мурашиними літерами я записую свої останні вірші… ці смужки ми згортаємо у компактний пакет розміром менше мізинця і за зручної нагоди передаємо крихітну, наглухо загерметизовану від вологи за нашою спеціальною технологією, маленьку річ»[1917].

«…сьогоднішні радянські табори для політв’язнів так само жахливі, як сталінські. Де в чому вони кращі. А де в чому гірші».

Так починаються спогади про роки ув’язнення Анатолія Марченка — документ, який, з’явившись у Москві наприкінці 1960-х років, глибоко вразив представників московської інтелігенції, які вважали, що радянські трудові табори більше не існують. Робітник, батьки якого були неписьменними, Марченко відбував свій перший термін за хуліганство. Другим його злочином була вже зрада: він зробив спробу втекти з Радянського Союзу, таємно перейшовши кордон з Іраном. Свій політичний термін він відбував у Дубравлагу в Мордовії — одному з двох зловісних радянських таборів суворого режиму.

Багато з того, що Марченко розповів про пережите ним в ув’язненні, напевно, видавалося знайомим для тих, хто чув про сталінські табори. Так само, як і його попередників, Марченка віз у Мордовію столипінський вагон. Як і його попередникам, Марченкові на всю дорогу видали хлібину, 50 грамів цукру і солоного оселедця. Як і для попередників, можливість дістати води для Марченка залежала від того, яким був черговий солдат: «Якщо добрий, то він принесе два чи три чайники, але якщо йому набридло бути на побігеньках, то можна так і сидіти, поки не вмреш від спраги»[1918].

Прибувши в табір, Марченко побачив той самий жахливий голод, який був і в минулому. Щоденна норма становила 2400 калорій: 750 грамів хліба, 400 грамів зазвичай гнилих овочів, 85 грамів зазвичай зіпсованої тріски, 50 грамів м’яса. Для порівняння: табірні сторожові собаки отримували по 400 грамів м’яса на день. Як і в минулому, не все, що входило до Марченкового пайка, насправді йому діставалось; додаткові харчі також були рідкістю. «Протягом шести років у таборі й тюрмі я двічі їв хліб з маслом — коли до мене приїжджали. Також я з’їв два огірки — один 1964-го, а другий — 1966 року. Я не з’їв жодного помідора чи яблука»[1919].

Як і раніше, деяке значення мала робота, проте вона вже була іншою. Марченко працював вантажником і теслею. Леонід Сітко, який теж був у цей самий час у Дубравлагу, робив меблі[1920]. Ув’язнені мордовських жіночих таборів працювали на фабриках, часто швачками[1921]. В’язні у другому політичному табірному комплексі — неподалік міста Перм біля підніжжя Уральського хребта, також працювали з деревом. Ті, кого поміщали у штрафну камеру — що часто траплялося у 1980-ті роки, — шили рукавиці та спецодяг[1922].

З часом Марченко також виявив, що умови поволі погіршуються. В середині 1960-х років існувало щонайменше три категорії в’язнів: привілейовані, звичайні й суворого режиму. Дуже скоро в’язнів суворого режиму — до них належали усі «найнебезпечніші» політичні дисиденти — знову почали одягати у чорну бавовняну уніформу замість власного одягу. Хоча дозволялося отримувати необмежену кількість листів, як і отримувати необмежену кількість друкованих видань — за умови їх радянського походження, — надсилати дозволялося лише два листи на місяць. В’язням суворого режиму також не дозволялося отримувати посилки з продуктами і цигарками.

Марченкові довелося відбувати і звичайний кримінальний, і політичний терміни, і його розповідь про злочинний світ також звучить знайомо. Якщо тут і відбулися якісь зміни, то вони полягали в тому, що з часу смерті Сталіна кримінальний світ став ще брутальнішим і виродженішим. Після «злодійської війни» у середовищі професійних злодіїв продовжилися подальші розколи. Колишній в’язень, арештований 1967 року за крадіжки, Євген Федоров розповідає про кілька груп, не тільки «сук» і «злодіїв», а також і про свояків — за його поясненнями, «учнів» злодіїв, і «червоних шапочок» — ймовірно, наступників тих «червоних шапочок», що з’явилися у таборах після війни. Інші в’язні також об’єднувалися у «сім’ї» з метою самозахисту та для вирішення інших проблем: «Коли когось треба було вбити, "сім’ї" вирішували, хто це має зробити», — каже Федоров[1923].

У злочинному світі тепер набагато більшу роль відігравала жорстока культура гомосексуального згвалтування і домінації, відома вже з деяких свідчень про життя у в’язницях для малолітніх злочинців. Тепер, за неписаним законом, в’язні ділилися на дві групи: ті, що відігравали роль «жінок», і ті, що відігравали роль «чоловіків». «Перших зазвичай зневажали, тоді як другі ходили в героях, вихваляючись своєю чоловічою силою і "перемогами" не тільки перед іншими в’язнями, а й перед охороною», — пише Марченко[1924]. За словами Федорова, такому становищу підігравало й керівництво, тримаючи «нечистих» в окремих камерах. Потрапити туди міг кожен: «Якщо програєш у карти, то тебе могли примусити "робити це", як жінку»[1925]. У жіночих зонах так само стало дуже поширеним лесбіянство, яке часом набувало не менш жорстоких форм. Одна політична ув’язнена пізніше згадувала про жінку, яка відмовилася від побачення з чоловіком і маленькою дитиною — так боялася помсти з боку своєї тюремної коханки[1926].

У 1960-ті роки в російських тюрмах почалося поширення туберкульозу, з яким не вдається впоратися і сьогодні. Федоров говорить про це так: «Якщо в бараку було 80 людей, то в 15 з них був туберкульоз. Ніхто не намагався їх лікувати, на всі хвороби були одні таблетки, хоч голова болить, хоч будь-що інше. Лікарі були такі собі есесівці, ніколи з вами не говорили, не дивилися на вас, ви — ніхто»[1927].

Становище погіршувалося ще й тим, що багато злодіїв тепер пристрастилися до чифіру — особливим способом приготованого надзвичайно міцного чаю, від вживання якого виникає наркотичне сп’яніння. Інші йшли на все, щоб дістати алкоголь. В’язні, які працювали за межами табору, винаходили особливі прийоми його таємної доставки:

«До довгого шматка пластмасової трубки міцно приєднується презерватив. Потім зек його ковтає, залишаючи кінець трубки в роті. Щоб випадково не проковтнути трубку, він затискає її чимось у щілині між зубами: навряд чи с зеки, що мають усі 32 зуби. Тоді за допомогою шприца у презерватив через трубку накачується до трьох літрів спирту, і зек повертається в зону. Якщо презерватив до трубки погано припасований або розривається у зековому шлунку, то це означає напевну і болісну смерть. Незважаючи на це, зеки ідуть на цей ризик: з трьох літрів спирту виходить сім літрів горілки. Коли "герой" повертається в зону… його підвішують униз головою на бантині під дахом бараку, а під трубкою тримають миску, поки звідти не витече остання крапля. Тоді порожній презерватив витягують…»

Як і раніше, поширеним було самокалітцво, яке тепер набувало ще жахливіших форм. Одного разу у тюремній камері Марченко став свідком того, як двоє злодіїв ковтали ложки, заздалегідь їх вирівнявши. Після цього вони розбили шибку і почали ковтати скло; лише після цього охоронцям вдалося витягти їх із камери[1928]. Едуард Кузнецов, засуджений за участь у сумнозвісній спробі захоплення пасажирського літака у ленінградському аеропорту «Смольный», описує десятки методів самокаліцтва:

«Я бачив засуджених, які ковтали у великих кількостях цвяхи і колючий дріт; бачив, як ковтали термометри зі ртуттю, олов’яні миски (спочатку розбиті на "їстівні" шматки), шахові фігури, доміно, голки, товчене скло, ложки, ножі та багато інших подібних предметів. Я бачив в’язнів, які зашивали собі роти й очі ниткою або дротом, пришивали собі до тіла ряди гудзиків; прибивали яєчка до нар… Бачив, як ув’язнені робили на руках і ногах надрізи, а потім згортали шкіру, як шкарпетки; або відрізали від себе шматки м’яса, смажили їх і їли; або зливали кров через надріз у вені в миску, кришили туди хліб, а потім ковтали все це, як юшку; або загорталися в газети і підпалювали себе; або відрізали собі пальці, носа, вухо чи статевий орган…»

Кузнецов пише, що ці ув’язнені так робили не з протесту, а просто без жодної конкретної причини, або ж просто для того, щоб «потрапити до лікарні, де гойдають стегнами медсестри, де ви отримуєте лікарняний пайок, і вас не примушують працювати, де є ліки, поживна дієта, поштові листівки». Багато з тих, хто вчиняли самокаліцтво, були мазохістами, які перебували «у постійній депресії від одного кровопускання до іншого»[1929].

Безперечно, від сталінської доби дуже змінилися стосунки між кримінальними і політичними в’язнями. Справді, кримінальні часом знущалися і били політичних: українського дисидента Валентина Мороза було поміщено в камеру з двома кримінальними, які вночі не давали йому спати, і зрештою напали на нього, завдавши поранення в живіт заточеною ложкою[1930]. Але були й кримінальні, які поважали політичних — про це, зокрема, пише Володимир Буковський: «Вони зазвичай просили розповісти, за що нас посадили і чого ми хочемо… єдине, у що вони не могли повірити, то це в те, що ми робили все це не за щось, не за гроші»[1931].

Були навіть кримінальні в’язні, які прагнули потрапити до категорії політичних. Гадаючи, що політичні в’язниці «легші», деякі професійні злодії намагалися отримати політичні вироки. Вони писали в людних місцях сповнені непристойностей гасла проти Хрущова і партії, робили «американські прапори», які потім вивішували у вікнах. На кінець 1970-х років серед кримінальних стали дуже поширеними татуювання на лобі «Комуністи п’ють народну кров», «Раб КПСС», «Більшовики, дайте хліба»[1932].

Глибшими були зміни у стосунках політичних в’язнів нового покоління з владою. У післясталінську епоху політичні в’язні вже знали, за що вони сидять, кого можуть посадити і що в тюрмі слід чинити організований опір. У лютому 1968 року група в’язнів у Потьмі — серед них був Юлій Даніель — влаштувала голодування. Вони вимагали послаблення тюремного режиму, припинення примусової праці, скасування обмежень на листування і — відлуння початку 1920-х років — визнання особливого статусу політичних в’язнів[1933].

Влада пішла на поступки, а потім поволі їх скасувала. Незважаючи на це, вимога політичних щодо окремого утримання зрештою була виконана, не в останню чергу через бажання тримати цих нових політичних, з їхніми постійними вимогами і голодуваннями, якомога далі від звичайних в’язнів.

Такі протести відбувалися часто і набули великого поширення — такого великого, що з 1969 року про них повідомляється майже у кожному числі «Хроніки». Того року, наприклад, в’язні влаштовували голодування з вимогою відновлення поступок, зроблених попереднього року; протестували проти заборони побачення з родичами; протестували проти поміщення їхнього товариша до штрафної камери; протестували з приводу того, що ще одному в’язневі заборонили отримати посилку від родичів; протестували проти переведення групи політичних в’язнів з табору до тюрми; навіть відзначили 10 грудня Міжнародний день людських прав[1934]. Цей 1969 рік не був якимось особливим. Протягом наступного десятиліття голодування, страйки й інші протести стали звичайним явищем життя як мордовських, так і пермських таборів.

Голодування, що відбувалися як у формі коротких одноденних протестів, так і тривалих виснажливих протистоянь із владою, з часом навіть набули певних «узвичаєних» рис, про що пише Марченко:

«У перші кілька днів ніхто не звертав ані найменшої уваги. Потім, через кілька днів, часом аж через 10–12, переводили до особливої, влаштованої спеціально для таких, камери і починали годувати штучно, через трубку. Опиратися немає сенсу, бо що б ви не робили, вам заломлюють руки за спину і сковують наручниками. Ця процедура, як правило, відбувається у таборах ще жорстокіше, ніж у тюрмі — коли вас раз чи два так погодують, часто втрачають зуби…»[1935]

В середині 1970-х років деяких «найгірших» політичних забрали з Мордовії та Пермі і помістили у спеціальні тюрми суворого режиму — найвідоміша з них у Владимирі, знаменита з царських часів, — де їхнє протистояння з керівництвом було майже постійним. То була небезпечна гра зі своїми складними правилами. Мета в’язнів полягала у полегшенні режиму і у «набиранні очок», про що через самвидав повідомлялося на Захід. Мета ж керівництва полягала в тому, щоб ламати в’язнів: щоб вони ставали інформаторами, співробітничали з адміністрацією, і — цього прагнули найбільше, — щоб вони публічно зрікалися своїх поглядів, про що можна було повідомляти у радянській пресі, а потім повторювати за кордоном. Хоча методи влади мали певні спільні риси з тортурами, застосовуваними під час слідств у сталінські часи, зазвичай використовувалися психологічні прийоми, а не завдання фізичного болю. Ось як цю процедуру описує один з найактивніших учасників протестів кінця 1970-х — початку 1980-х років, а зараз відомий ізраїльський політик Натан Щаранський:

«Вони викличуть вас на бесіду. Думаєте, від вас нічого не залежить? Навпаки: вам там пояснять, що все тільки від вас і залежить. Вам чаю, кави, м’яса? Хочете піти зі мною до ресторану? Чому ні? Ми одягнемо вас у цивільне і підемо. Якщо ми побачимо, що ви стали на шлях реабілітації, що ви готові нам допомогти — що, ви не хочете доносити на товаришів? Але що таке доносити? Цей росіянин (чи єврей, чи українець — залежить від ситуації), який з вами відбуває термін, ви що, не розумієте, що то за націоналіст? Ви що, не знаєте, як він ненавидить вас, українців (росіян, євреїв)?»[1936]

Як і в минулому, влада давала і забирала привілеї і накладала стягнення, що зазвичай означало термін у штрафній камері. Вона контролювала умови життя через дрібні, але дуже чутливі зміни у повсякденному житті в’язня, «підвішеного» між звичайним і суворим режимом — які, звичайно ж, завжди суворо відповідали тюремним правилам. Як пише Марченко, «відмінності між цими режимами для того, хто не відчув їх на своїй шкурі, можуть видаватися зовсім дрібними, та для в’язнів вони величезні. За нормального режиму радіо є, за суворого немає; за нормального режиму вам дається година прогулянки на день, за суворого — півгодини, а по неділях прогулянок немає зовсім»[1937].

На кінець 1970-х років кількість харчових норм зросла від усього кількох до 18, від 1А до 9Б, кожна з яких передбачала свою конкретну кількість калорій і набір продуктів. В’язням ці норми змінювали залежно від незначних змін у їхній поведінці. Найнижча норма 9Б, призначена в’язням штрафних камер, передбачала маленький шматочок хліба, ложку каші й суп, що, теоретично, містив 200 грамів картоплі і 200 грамів капусти, яких у дійсності часто не було[1938].

Також в’язнів могли поміщати до штрафних камер — «карцеру»; ця форма покарання з погляду керівництва була ідеальною. Вона була абсолютно законна, і формально це покарання неможливо визнати тортурами. Штрафна камера на в’язнів впливала повільно, і вплив цей накопичувався, але, оскільки ніхто нікого не гнав добудовувати в тундрі дорогу, тюремна влада повільністю темпів переймалася мало. Камери ці можна порівняти з винаходами сталінського НКВД. У документі Московської Гельсінської групи 1976 року докладно описуються штрафні камери Владимирської тюрми, яких там було близько 50. Стіни там були покриті цементним розчином, «шишками» і зубцями. Підлога була брудною і мокрою. В одній камері вікно було вибите і затулене газетами, в інших вікна були закладені цеглою. Єдиним місцем для сидіння був бетонний циліндр, близько 25 сантиметрів у діаметрі, у залізному ободі. На ніч до камери заносили дерев’яні нари — подушки чи простирадла не передбачалося. В’язень мав спати на голих дошках і залізі. У штрафних камерах було так холодно, що в них було тяжко спати і навіть просто лягти. В деякі камери вентиляцією гналося повітря з каналізації[1939].

Найскладніше для людей, звиклих до активного життя, було переносити нудьгу, про яку Юлій Даніель писав у своєму вірші:

За неделею неделя

Тает в дыме сигарет,

В этом странном заведенье

Все как будто сон и бред…

Тут не гасят свет ночами,

Тут неярок свет дневной,

Тут молчанье, как начальник,

Утвердилось надо мной.

Задыхайся от безделья,

Колотись об стенку лбом!

За неделею неделя

Тает в дыме голубом[1940].

Ув’язнення у штрафній камері могло тривати невизначено довго. Формально в’язнів могли там тримати до 15 діб, але цю норму обходили, випускаючи в’язнів на один день, а потім кидали їх туди знову. Марченко одного разу просидів там 48 днів. Кожного разу, коли вибігали 15 діб, охоронець випускав його на кілька хвилин — яких було достатньо для того, щоб зачитати йому наказ про його наступне ув’язнення у штрафній камері[1941]. У таборі Пермь-35 одного в’язня у штрафній камері тримали майже два місяці, звідки його забрали до лікарні; інший в’язень сидів там 45 днів — за те, що відмовився працювати не за своїм фахом — на обробці металу[1942].

Багато в’язнів кидали до штрафних камер навіть за ще менші порушення: коли по-справжньому хотіли когось зламати, суворі покарання накладалися з найменшого приводу. 1973 і 1974 року у пермських таборах двох в’язнів позбавили побачення з рідними за «сидіння на ліжках вдень». Іншого покарали за те, що для приготування варення, яке йому прислали в посилці, було використано алкоголь. Інших в’язнів карали або виносили догани за те, що вони надто повільно ходили або на них не було шкарпеток[1943].

Часом такий тривалий тиск приносив бажані для влади результати. Один з відповідачів у справі Олександра Гінзбурга — Олексій Добровольський «зламався» дуже рано; він подав письмове прохання про надання йому можливості по радіо розповісти усю історію своєї дисидентської «злочинної» діяльності — щоб попередити молодь про небезпечність вибору такого шляху[1944]. Також під час слідства зламався і Петро Якір, який «зізнався» у фальшивих злочинах[1945].

Інші вмирали. Ще один із співвідповідачів у справі Гінзбурга, Юрій Галансков, помер 1972 року. У тюрмі в нього почалася виразка шлунку. Його не лікували, і врешті-решт вона звела його в могилу[1946]. 1986 року помер і Анатолій Марченко — ймовірно, від тих ліків, які йому давали під час голодування[1947]. Кілька в’язнів померли — один наклав на себе руки — під час голодування у таборі Пермь-35, що тривало протягом місяця 1974 року[1948]. Пізніше, 1985 року, в пермських таборах помер український поет і правозахисник Василь Стус[1949].

В’язні завдавали ударів у відповідь. 1977 року політичні в’язні Пермі-35 так розповідали про акції непокори:

«Ми часто влаштовуємо голодування. У штрафних камерах, у вагонах на етапах. У звичайні, нічим не відмітні дні й у дні смерті наших товаришів. У дні високої активності в зоні — 8 березня і 10 грудня, 1 серпня і 8 травня, 5 вересня. Ми влаштовуємо голодування надто часто. Дипломати, державні діячі підписують нові договори про людські права, про свободу інформації, про заборону тортур — а ми оголошуємо голодування, тому що в СРСР цих норм не дотримуються»[1950].

Завдяки їх зусиллям увесь час зростав рівень поінформованості Заходу про дисидентський рух, а голоси протесту звучали дедалі гучніше. Внаслідок цього із деякими в’язнями почали обходитися трохи інакше.