Розділ 12 ПОКАРАННЯ І ЗАОХОЧЕННЯ

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

Розділ 12

ПОКАРАННЯ І ЗАОХОЧЕННЯ

Кто не был тот будет.

Кто был не забудет.

Радянське прислів’я про тюрму.[875]

ШІЗО: ШТРАФНИЙ ІЗОЛЯТОР

Дуже небагато радянських таборів дожили до теперішніх часів, навіть як руїни. Цікаво, що водночас доволі багато «штрафных изоляторов» — штрафних ізоляторів — скорочено ШІЗО — стоять до сьогодні. Від Лагпункту № 7 Ухтпечлагу не залишилося нічого — крім штрафного блоку. Зараз тут майстерня автомеханіка-вірмена. Він залишив на місці загратовані вікна, сподіваючись, як він каже, що Солженіцин купить у нього цю будівлю. Нічого не залишилося від сільськогосподарського лагпункту в Айжеромі (Локчімлаг) — крім, знову ж таки, його штрафного блоку, тепер перетвореного на житловий будинок, у якому мешкають кілька сімей. Одна старша жінка, яка тут живе, дуже хвалить добротність дверей. У цих дверях і досі є вічко та щілина посередині, через які наглядачі колись стежили за в’язнями і в які просували їм їхні хлібні пайки.

Довге життя штрафних блоків свідчить про міцність їхньої будови. Часто штрафні ізолятори були єдиними цегляними спорудами у дерев’яних таборах — зоною у зоні. У їхніх стінах правив режим у режимі. «Похмура кам’яна будівля, — писав про ізолятор у своєму таборі один в’язень, — зовнішні ворота, внутрішні ворота, всюди навкруги пости озброєної варти»[876].

На початку 1940-х років Москва видала ряд докладних інструкцій як щодо влаштування штрафних блоків, так і стосовно того, кого у них поміщати. Кожен лагпункт — чи група лагпунктів у разі їх невеликих розмірів — мав свій штрафний блок, як правило, безпосередньо біля зони, або ж якщо у самій зоні, то «обнесений непрохідною огрожею» і на певній відстані від інших табірних будівель. За словами одного в’язня, такі суворі заходи, ймовірно, були зайвими, оскільки багато в’язнів намагалися триматися осторонь штрафних ізоляторів, «далеко їх обходили і старалися навіть не дивитися у бік тих сірих кам’яних стін, отвори в яких, здавалося, видихають холодну темну порожнечу»[877].

Кожному табірному комплексу також належало мати центральний штрафний ізолятор біля своєї штаб-квартири, будь то у Магадані, Воркуті чи Норильську. Центральний блок насправді часто являв собою дуже велику тюрму, котра, як наказувалося у нормативних документах, «має влаштовуватися у місці, найвіддаленішому від населених районів і шляхів сполучення, має бути добре охоронюваною і забезпечувати сувору ізоляцію. Охорона має складатися тільки з найбільш довірених, дисциплінованих і досвідчених стрільців, відібраних з-поміж вільнонайманих працівників». Ця центральна тюрма мала як загальні, так і одиночні камери. Останні мали розміщуватися у спеціальній окремій будівлі і резервувалися для «особливо злісних елементів». В’язнів, яких тримали в ізоляції, не виводили на роботу. До того ж їм заборонялися будь-які прогулянки, тютюн, папір і сірники. Це було вершиною «звичайних» обмежень, які застосовувалися до в’язнів у загальних камерах: жодних листів, жодних посилок, жодних зустрічей з родичами[878].

З огляду на це існування штрафних ізоляторів, здається, суперечить загальним економічним принципам, на яких стояв ГУЛАГ. Утримувати спеціальні будівлі і додаткову варту коштувало дорого. Забороняти в’язням працювати означало марнувати кошти. Разом з тим, з погляду табірної адміністрації, ізолятори являли собою не ще одну форму тортур, а невід’ємну частину широких зусиль, спрямованих на те, щоб примусити в’язнів більше працювати. Поряд з урізаними пайками штрафний режим був призначений для того, щоб залякувати «отказчиков» — тих, хто відмовлявся працювати, — а також для покарання тих, кого впіймали на скоєнні злочину в таборі, наприклад убивства, чи на спробі втечі.

Через те що ці два типи злочинів зазвичай скоювалися в’язнями різних категорій, атмосфера у штрафних ізоляторах деяких таборів була специфічна. З одного боку, їх заповнювали професійні злодії, які ймовірніше ставали убивцями і втікачами. Однак з часом карцери почали заповнюватися в’язнями іншої категорії: релігійними в’язнями-чоловіками та «монашками», які також принципово відмовлялися працювати на «радянського Сатану». Наприклад, Айно Куусінен була на лагпункті у Потьмі, начальник якого збудував спеціальний штрафний барак для групи глибоко віруючих жінок, які «відмовлялися працювати на полі й увесь час вголос молилися та співали псалми». Ці жінки не їли разом з іншими в’язнями і отримували свої штрафні пайки у себе в бараці. До вбиральні двічі на день їх водили під конвоєм: «Іноді з’являвся з батогом комендант, і з бараку лунали стогони і крики. Зазвичай черниць били по голому тілу, але нічого не добивалися — вони продовжували молитися і поститися». Врешті-решт вони кудись зникли. На думку Куусінен, їх розстріляли[879].

Також торували собі дорогу до штрафних ізоляторів і представники інших категорій «відмовників». Справді, саме існування цих ізоляторів давало в’язням певний вибір. Вони могли або працювати — або кілька днів сидіти у карцері на скороченому пайку, потерпаючи від холоду і жахливих умов, але не виснажуючи себе на роботі в лісі. Лев Разгон розповідає історію графа Тишкевича, польського аристократа, який, опинившись у сибірському лісовому таборі, дійшов висновку, що просто не виживе на цьому пайку, і відмовився працювати. Він гадав, що таким чином йому вдасться зберегти сили — навіть отримуючи лише штрафний пайок:

«кожного ранку перед розводом, коли колона зеків вишиковувалася у дворі зони, два наглядачі приводили з карцеру графа Тишкевича. Оброслого сивою щетиною, стриженого, у дранті старого пальта і в опорках, його підводили до начальника лагпункту, який починав свою виховну виставу: "Ну, ти, граф, так твою й перетак, ти працювати підеш? А, то ти не можеш! Ти…" І тут начальник, на загальну радість табірного населення, для якого це було щоденною виставою, пояснював графу, що він думає про нього, про його близьких і далеких родичів та що він з цим графом зробить найближчим часом. Граф спокійно і велично слухав, поки не лунала команда: "До карцеру його…" І наглядачі відводили графа до карцеру, де, як розповідали, він мав серед відмовників авторитет і повагу.»[880]

Разгон розповідає цю історію з гумором, однак така стратегія була дуже ризикованою, тому що штрафний режим не мав на меті приносити комусь задоволення. Офіційно денний штрафний пайок для в’язнів, які не виконували норми, становив 300 грамів «чорного житнього хліба», 5 грамів борошна, 25 грамів гречки або макаронів, 27 грамів м’яса і 150 грамів картоплі. Це дуже невелика кількість, але в’язням у карцерах давали ще менше: 300 грамів «чорного житнього хліба» на день з окропом та «гарячу рідку їжу», тобто юшку, раз на три дні[881].

Проте для більшості в’язнів найгіршим у штрафному режимі були не фізичний тягар — ізольоване приміщення, брак їжі, — а свавільні муки, яких вони зазнавали від місцевого табірного начальства. Загальні нари могли, наприклад, замінити просто лавкою. Чи хліб міг бути з непросіяного борошна. Чи «гаряча рідка їжа» могла майже не відрізнятися від води. Януша Бардаха кинули до карцеру, в якому стояла вода, а стіни були вологі й запліснявілі:

«Нижній одяг промок, мене трясло від холоду. Шия і плечі закостеніли й боліли. Вологе дерево лавки було гниле, особливо по краях… Лавка була до того вузька, що не давала змоги лягти на спину, а коли я повертався на бік, звисали ноги; я увесь час їх піджимав. Тяжко було вирішити, на якому боці лежати — або я впирався обличчям у липку стіну, або на спину капала вода»[882].

Вогкість і холод були явищами звичайними. Хоча згідно з правилами температура в ізоляторах не мала бути нижчою за 50 градусів, вони часто не опалювалися. Густав Герлінг згадує, що у штрафному ізоляторі, де він сидів, «віконця у тісних камерах не були ні засклені, ні навіть забиті дошками, і температура повітря була не набагато вищою, ніж зовні». Він описує й інші способи завдання в’язням додаткових страждань:

«Моя камера була така вузька, що одним великим кроком я переходив від стіни до стіни… На верхніх нарах неможливо було сидіти, не притуляючись зігнутою спиною до дерев’яної стелі камери, на нижні ж потрібно було залазити рухом нирця, головою вперед, а вилазити, відштовхуючись, як плавець на мілкому місці, руками від дощок. Відстань між краєм нар і дверима, біля яких стояла параша, становила не більше звичайного півкроку»[883].

Начальники таборів також вирішували, чи дозволяти в’язням носити в ізоляторі одяг — багатьох тримали в самій нижній білизні — і чи посилати їх на роботу. Якщо в’язень не працював, його тримали весь день на холоді без прогулянок. Якщо він працював, то був дуже голодний. Надію Улановську місяць тримали на штрафному пайку, при цьому примушуючи працювати. «Я постійно хотіла їсти, — пише вона, — я могла говорити тільки про їжу»[884]. Через часте свавілля у застосуванні штрафного режиму в’язні боялися потрапляти до карцеру. «В’язні плакали, як діти, обіцяючи добре поводитися, щоб тільки вийти звідси», — пише Герлінг[885].

У великих табірних комплексах муки були інші: не просто карцери, а штрафні бараки і навіть цілі штрафні лагпункти. У Дмитлагу, таборі, який будував канал Москва-Волга, 1933 року було створено «лагпункт суворого режиму» для «тих, хто відмовляється працювати, втікачів, злодіїв тощо». Для забезпечення ізольованості табірне начальство постановило, що новий лагпункт має бути огороджений двома рядами колючого дроту замість одного; що на роботу в’язнів має водити посилений конвой; і що в’язні мають виконувати тяжку фізичну роботу на робочих місцях, з яких тяжко втекти[886].

Приблизно в цей самий час штрафний лагпункт створюється і в Дальстрої. До кінця 1930-х років він зажив слави одного з найзловісніших місць ГУЛАГу: Серпантинная — або Серпантинка, — на сопках далеко на північ від Магадана. Штрафний табір було спеціально розміщено так, щоб до нього доходило якомога менше сонячного світла, у ньому було холодніше і темніше, ніж в інших таборах Колими (тут і без того холодно й темно протягом більшої частини року). Штрафний табір Дальстрою був потужніше укріплений, ніж інші лагпункти, а 1937 і 1938 років саме тут виконувалися смертні вироки. Вже сама його назва використовувалася для залякування в’язнів, які прирівнювали відправлення до Серпантинки зі смертним вироком[887]. Один із дуже небагатьох, хто побував на Серпантинці й вижив, розповідав, що бараки там «були такі набиті, що сидіти на підлозі можна було тільки по черзі, інші стояли. Вранці відчинялися двері, і викликали 10–12 осіб по прізвищах. Ніхто не відповідав. Тоді хапали абикого і везли на розстріл»[888].

Насправді про Серпантинку відомо дуже мало, переважно тому, що мало хто залишився живий, щоб про неї розповісти. Та навіть ще менше відомо про штрафні лагпункти інших таборів, такі, наприклад, як Іскітім, штрафний лагпункт табірного комплексу Сиблаг, побудований на вапняковому кар’єрі. В’язні там працювали без жодних механізмів і устаткування, вапняк видобували вручну. Рано чи пізно вапняковий пил багатьох їх убивав, викликаючи легеневі та інші захворювання[889]. В’язнем Іскітіму протягом короткого часу пробула молода дружина Бухаріна Анна Ларіна. Більшість інших іскітімських в’язнів — і загиблих там — залишаються невідомими[890].

Проте їх не зовсім забули. На місцевих мешканців муки в’язнів справили таке враження, що, коли через багато десятків років на схилі пагорба прямо біля колишнього табору забило джерело, вони сприйняли це як чудо. Оскільки, за легендою, в яру поблизу джерела колись розстрілювали в’язнів, мешканці вірять, що святою водою Бог нагадує про жертв цього страшного місця. Одного тихого морозного дня наприкінці сибірської зими, коли землю ще вкривав метровий шар снігу, я бачила, як групи віруючих йшли на пагорб до джерела, набирали з нього воду у пластикові склянки і пляшки, благоговійно її пили, — час від часу опускаючи шанобливі погляди на яр унизу.

«ПОЧТОВЫЕ ЯЩИКИ»

ШІЗО було кінцевим і гранично можливим покаранням у пенітенціарій системі. Але ГУЛАГ міг також і винагороджувати своїх в’язнів: поряд з батогом був і пряник. Разом з їжею, можливістю спати і робочим місцем табір контролював і доступ в’язня до зовнішнього світу. Рік у рік московські начальники ГУЛАГу розсилали вказівки, в яких обумовлювалася кількість і обсяги листів, посилок і грошових переказів, які дозволялося отримувати в’язням, а також те, коли і які родичі можуть їх відвідувати.

Як і вказівки щодо штрафних ізоляторів, правила, що регулювали контакти із зовнішнім світом, з часом також змінювалися. Чи, мабуть, точніше буде сказати, що з часом можливість таких контактів дедалі більше обмежувалася. Наприклад, у правилах тюремного режиму 1930 року просто відзначалося, що в’язні можуть отримувати будь-яку кількість листів і посилок. Дозволялися також зустрічі з родичами — без особливих обмежень, хоча їх кількість залежала від поведінки в’язня[891].

Вказівки 1939 року вже набагато докладніші. У них конкретно говориться про те, що з родичами зустрічатися дозволяється тільки тим в’язням, які виконують норми, до того ж тільки раз на півроку. В’язням, які перевиконують норми, зустрічі дозволялися раз на місяць. Обмеження також поширилися і на посилки: в’язням дозволялося отримувати не більше однієї на місяць, а в’язням, засудженим за контрреволюційні злочини, — раз на три місяці[892].

Також 1939 року з’явилася ще й купа нових правил, якими регулювалося листування в’язнів. Одні політичні в’язні мали право отримувати листи один раз на місяць, інші — раз на три місяці. Табірна цензура забороняла в’язням писати на певні теми: заборонялося писати про кількість в’язнів у таборі, про подробиці табірного режиму, про те, яким виробництвом займається табір, а також називати імена охоронців. Листи з такими подробицями не тільки конфісковувалися табірною цензурою, а й ретельно відзначалися в особовій справі в’язня — очевидно, як доказ «шпигунської діяльності»[893].

Усі ці правила постійно змінювалися, до них вносилися поправки і уточнення залежно від обставин. Наприклад, у роки війни було послаблено обмеження на кількість дозволених продуктових посилок: судячи з усього, табірне керівництво просто сподівалося, що родичі допомагатимуть їм прогодувати в’язнів, що було для НКВД особливо тяжко в ті роки. З іншого боку, після війни в’язням у спеціальних таборах суворого режиму для кримінальних, а також політичним злочинцям ще раз було скорочено можливості контакту із зовнішнім світом. Їм дозволялося відсилати листи лише чотири рази на рік і отримувати листи тільки від членів сім’ї, що означало батьків, рідних братів чи сестер, чоловіків чи дружин і дітей[894].

Саме через те, що правила були такими складними і так часто змінювалися, контакти із зовнішнім світом насправді залишалися — і в цьому — справою примхи табірного начальства. Листи і посилки напевно не доходили до в’язнів у штрафних ізоляторах, штрафних бараках і штрафних лагпунктах. Не доходили вони і до в’язнів, які чомусь не сподобалися табірному керівництву. До того ж існували дуже віддалені табори, в які пошта не ходила[895]. Були і такі безладні табори, у яких поштою, яка туди приходила, ніхто не займався. Про один табір інспектор НКВД обурено писав, що «посилки, листи і гроші в’язням не роздаються, а лежать тисячами на складах і постах»[896]. До багатьох таборів листи йшли місяцями. Тільки через багато років вони потім розуміли, скільки листів і посилок так і не отримали. Ніхто не міг сказати, чи їх вкрали, чи то вони просто загубилися. І навпаки, в’язні, яким було суворо заборонено отримувати листи, незважаючи на всі зусилля адміністрації, їх часом таки отримували[897].

Деякі табірні цензори не тільки виконували свої обов’язки, пов’язані з листуванням в’язнів, а й навіть іноді пропускали листи, не відкриваючи їх. Дмитро Бистрольотов згадує одного такого цензора, «молоду комсомолку», яка віддавала в’язням листи невідкритими: «Вона ризикувала не просто шматком хліба, а свободою: за таке давали десять років»[898].

Звісно, існували способи обійти як цензуру, так і обмеження щодо кількості листів. Одного разу Анна Розіна отримала від свого чоловіка листа, запеченого у пирозі: коли вона його отримала, чоловіка вже розстріляли. Вона також бачила листи, які зашивали в одяг в’язнів, що звільнялися з табору, і листи, які переправлялися за межі табору у підошвах черевиків[899]. У таборі загального режиму Барбара Армонас передавала листи на волю через безконвойних в’язнів, які працювали поза зоною[900].

Генерал Горбатов також описує, як він відіслав листа своїй дружині з «етапного» поїзда за допомогою способу, що згадується багатьма колишніми в’язнями. Спочатку він купив у кримінального в’язня маленький шматочок графіту з олівця:

«Він погодився продати його за дві пачки махорки. Виписавши з крамнички ці дві пачки і дві книжечки цигаркового паперу, я віддав йому махорку, взяв олівець і написав на тоненьких аркушиках листа… Конверт я зробив з паперу, у який була загорнута махорка, і заклеїв його хлібом. Щоб лист не занесло вітром у кущі, коли викидатиму з вагона, я прив’язав до нього скоринку хліба нитками, які витяг з рушника, а між конвертом і скоринкою вклав рубль і чотири аркушики з написом: «Хто знайде конверт, прошу приклеїти марку і вкинути до поштової скриньки». Проїхавши якусь велику станцію, я влаштувався біля вікна вагона і непомітно викинув листа…»[901]

Невдовзі його отримала дружина.

Деякі обмеження щодо листування в інструкціях не згадувалися. Писати, наприклад, дозволялося — але не завжди було легко знайти, чим і на чому писати, як згадує Бистрольотов: «Папір у таборі цінується дуже високо, тому що він дуже потрібен в’язням, а взяти його ніде. Що означає крик: "Поштовий день! Здавайте ваші листи!", — якщо немає на чому писати, якщо тільки небагато щасливців уміють писати, а решта мусять похмуро лежати на своїх нарах?»[902]

Один в’язень згадує обмін на хліб двох сторінок, видертих з книжки Сталіна «Питання ленінізму». Між рядками він написав листа до своєї родини[903]. Навіть начальство на маленьких лагпунктах мало вдаватися до творчих рішень. У Кедровому Шорі для ведення документації обліковець користувався старими шпалерами[904].

Навіть ще складнішими були правила щодо посилок. В інструкціях, розісланих усім начальникам таборів, недвозначно вказувалося, що в’язні мають відкривати посилки у присутності охоронця, який має конфісковувати усі заборонені вкладення[905]. Насправді отримання посилки часто супроводжувалося цілою церемонією. Спочатку в’язневі повідомляли цю добру звістку. Потім охоронці відводили його до комори, де під замком трималися особисті речі в’язня. Після того як він відкривав посилку, охоронці могли розрізати або оглянути будь-яку річ — кожну цибулину, кожний шматок ковбаси, — для того, щоб пересвідчитися, що у ній не приховуються таємні повідомлення, зброя або гроші. Якщо огляд проходив успішно, в’язневі дозволялося щось взяти з посилки. Решта лишалася в коморі, очікуючи його наступного приходу. В’язням, посадженим до ШІЗО, або тим, хто з якихось причини потрапляли в немилість, заборонялося отримувати продукти, які присилали їм з дому.

Система мала варіації. Один в’язень швидко зрозумів, що коли він залишає посилки у коморі, то речі з них зникають — їх крадуть охоронці. Тому він знайшов спосіб проносити в штанях пляшку з маслом: «Зігріте теплом тіла, воно завжди було рідким». Увечері він намащував маслом хліб[906]. Дмитро Бистрольотов побував на лагпункті, який взагалі не мав комори, і тому йому довелося вдаватися що хитріших винаходів:

«Я працював тоді в тундрі, на будівництві заводу, і жив у робітничому бараку, де не можна було нічого залишати і звідки нічого не можна було взяти на роботу: солдати, які стояли на виході з табору, відбирали все, що знаходили, і з’їдали самі, а все, що залишалося в бараку, кралося і з’їдалося днювальним. Усе потрібно було з’їдати на місці. Я витягнув з нар цвях, пробив дві дірки у банці зі згущеним молоком і почав його потихеньку пити у себе під ковдрою. Проте я був такий стомлений, що швидко заснув, і безцінна рідина марно вилилася на брудний солом’яний матрац»[907].

Посилки породжували і серйозні моральні проблеми, оскільки отримували їх не всі. Слід чи не слід ними ділитися? А якщо слід, то з ким — друзями чи потенційними захисниками? У в’язниці можна було організувати «комбід». Але в таборі зробити це було неможливо. Дехто роздавав посилку всім — через доброту або для завоювання авторитету. Інші ділилися тільки з вузьким колом друзів. А часом, як згадує один в’язень, «траплялося, що солодке печиво з’їдалося вночі під ковдрою, тому що їсти його перед іншими було неприємно»[908].

У найтяжчий період війни у найсуворіших північних таборах посилки часто були справою життя і смерті. Один мемуарист, актор Георгій Жжонов, буквально твердить, що його життя врятували дві посилки. Йому 1940 року послала їх з Ленінграда мати, а отримав він їх через три роки, «у найкритичніший момент, коли, голодуючи, втративши будь-яку надію, повільно вмирав від цинги…»

У той час Жжонов працював у лазні на колимському лагпункті — від слабкості на лісоповалі працювати він уже не міг. Почувши про ті дві посилки, він спочатку не повірив. Потім, переконавшися, що це правда, він попросив у старшого по лазні дозволу піти за десять кілометрів до центральної адміністрації табору, де знаходилася комора. Через дві з половиною години він повернувся: «Мені тяжко було пройти навіть кілометр». Потім, коли побачив групу начальства на санях, у нього спалахнула фантастична думка: «А що, коли попроситися разом з ними?» Вони дозволили — і те, що сталося далі, було «наче сон». Жжонов заліз на санчата, проїхав десять кілометрів, потім ледве з них зліз з допомогою начальників-енкеведистів, зайшов до комори, повідомив про свої посилки, відправлені три роки тому, і відкрив їх:

«Все, що було в посилці, а саме: цукор, ковбаса, сало, цукерки, цибуля, часник, печиво, сухарі, шоколад, цигарки "Біломор", разом з обгортковим і газетним папером, у який було загорнуто кожний продукт, за час трирічного блукання в пошуках адресата перемішалося, як у пральній машині, перетворилося на єдину тверду масу з солодкуватим запахом гнилизни, цвілі, запахом тютюну і цукеркової парфумерії…

Я підійшов до столу, відбатував ножем шматок і тут-таки, при всіх, майже не розжовуючи, поспіхом проковтнув, не розбираючи ні смаку, ні запаху, начебто боячись, що хтось може завадити мені чи відняти в мене "це"…»[909]

«ДОМ СВИДАНИИ»: ДІМ ПОБАЧЕНЬ

Однак найбільше почуттів і найбільше мук серед в’язнів викликали не листи і посилки. Набагато боліснішими були зустрічі в’язнів з родичами, зазвичай з дружинами або чоловіками і матерями. Такі зустрічі дозволялися лише тим в’язням, які і виконували норми, і поводилися відповідно до правил: в офіційних документах такі зустрічі чітко називаються винагородою за «добру і свідому роботу з високими темпами»[910]. І обіцянка дозволити відвідування родичами справді являла собою вкрай потужний стимул до доброї поведінки.

Звісно, не для всіх в’язнів такі відвідування були можливі. По-перше, їх родини мусили мати досить мужності для того, щоб підтримувати контакти зі своїм родичем-«ворогом». Мужність і фізична витривалість була потрібна навіть вільному громадянинові для подорожі на Колиму, до Воркути, Норильська чи Казахстану. Відвідувачам потрібно було не тільки витримати довгу дорогу залізницею до віддаленого глухого місця, потім вони мали ще йти пішки або трястися в кузові машини до лагпункту. Після того, можливо, потрібно було чекати ще кілька днів або й довше, випрошуючи у презирливих табірних начальників дозволу зустрітися зі своїм родичем — дозволу, який могли й не дати без будь-яких пояснень. Потім потрібно було довго їхати додому тією самою виснажливою дорогою.

Крім фізичних страждань, ці зустрічі могли були пов’язані з жахливим психологічним напруженням. Густав Герлінг пише, що дружини, які приїздили відвідати своїх чоловіків, «відчували, наскільки безмежне страждання їхніх близьких, і в той самий час не могли ні зрозуміти їх до кінця, ні полегшити їхнє існування; роки розлуки випалили у них значну кількість почуттів до рідної людини… табір, хоча й далекий та непроникний, відкидав і на них свою зловісну тінь. Вони не були в’язнями, не були "ворогами народу", але були родичами "ворогів народу"…»[911]

Не тільки дружин охоплювали змішані почуття. Один в’язень розповідає історію жінки, яка привезла з собою дворічну доньку навідати батька. Після приїзду вона сказала їй: «Іди і поцілуй тата». Дівчинка підбігла до охоронця і поцілувала його в шию[912]. Донька конструктора радянських ракет Сергія Корольова досі пам’ятає, як її брали навідати батька, коли той був на шарашці. Їй розповідали, що він на фронті, військовий льотчик. У тюрмі її здивували маленькі розміри двору. Де ж, запитала вона, тут сідати татовому літакові?[913]

У тюрмах, а також деяких таборах такі зустрічі завжди були дуже короткими і зазвичай відбувалися у присутності охоронців; це правило також спричиняло величезне напруження. «Я хотів говорити, багато говорити, розповідати про все, що сталося за рік», — згадував один в’язень про єдину дозволену зустріч з матір’ю. Тяжко було не тільки знаходити слова — «коли починаєш говорити, про щось розповідати, пильний охоронець обриває: "Не дозволяється!"»[914]

Ще трагічнішу історію розповідає Бистрольотов, якому 1941 року було надано дозвіл на кілька зустрічей з дружиною — усі в присутності охорони. Вона приїхала з Москви попрощатися: після арешту чоловіка вона захворіла на туберкульоз і була при смерті. Прощаючись, вона простягнула руку і торкнулася його шиї, що формально заборонялося. Фізичні контакти відвідувачам заборонялися. Охоронець грубо шарпнув її за руку, і вона впала на підлогу, кашляючи кров’ю. Бистрольотов пише, що він «втратив розум» і почав бити охоронця — у того пішла кров. Від страшної кари Бистрольотова врятувала війна, яка почалася того самого дня: в хаосі, викликаному цим повідомленням, про його напад на охоронця забули. Дружини він більше не побачив[915].

Однак охоронці були присутні не завжди. Справді, на більших лагпунктах та у великих таборах в’язням часом дозволялися зустрічі протягом кількох діб, без присутності охоронців. У 1940-х роках такі зустрічі зазвичай відбувалися у «домі побачень», спеціально для цього збудованому на краю табору. Один з них описує Герлінг:

«Якщо дивитися на дім побачень з дороги, яка вела з вільного селища до табору, він справляв приємне враження. Його було збудовано з необроблених соснових дощок, щілини між якими було заткнуто клоччям, вкритий доброю жерстю… До дверей, які знаходилися по той бік зони і були доступні тільки для вільних, вів міцний дерев’яний ганок, на вікнах висіли ситцеві фіранки, а на підвіконнях стояли довгі ящики з квітами. У кожній кімнатці були два чисто застелених ліжка, великий стіл, дві лавки, залізна пічка і лампочка з абажуром. Чого ще міг бажати зек, який роками жив у брудному бараці, на загальних нарах, якщо не цього зразка буржуазного благополуччя, і в кого з нас мрії про життя на волі не набували форми за цією подобою?»[916]

І ще ті, хто так чекали на цю «мрію про свободу», почувалися набагато гірше, коли зустріч закінчувалася погано — як це часто траплялося. Боячись, що залишатимуться за колючим дротом усе своє життя, деякі в’язні казали своїм родичам більше не приїжджати. «Забудь це місце», — говорив один з них своєму братові, який довго їхав по холоду, щоб зустрітися з ним на 20 хвилин: «Для мене важливіше, щоб з тобою все було гаразд»[917]. Чоловіки, які зустрічалися з дружинами вперше за кілька років, стикалися із сексуальними проблемами. Герлінг пише:

«Роки тяжкої праці й голоду підірвали у них чоловічу силу, і тепер перед зближенням з майже чужою жінкою, вони, поряд з боязким збудженням, відчували безсилий відчай і гнів. Кілька разів мені довелося чути чоловічу похвальбу після побачень, але зазвичай це була соромлива тема, і оточення ставилося до неї з мовчазною повагою»[918].

Дружини мали свої проблеми, про які розповідали чоловікам. Зазвичай вони дуже потерпали через ув’язнення чоловіка. Вони не могли знайти роботи, не могли вчитися і часто мали приховувати свій шлюб від надто цікавих сусідів. Деякі з них приїздили для того, щоб повідомити про намір розлучитися. У своєму романі «У першому колі» Солженіцин з дивовижним співчуттям передає одну таку розмову, яка грунтувалася на розмові реальній — між самим письменником і його дружиною Наташею. У книжці Надя, дружина в’язня на прізвище Герасимович, ось-ось має втратити роботу, місце у студентському гуртожитку і можливість закінчити дисертацію — все це через ув’язнення чоловіка. Вона знає, що єдиним способом «отримати шанс жити знову» є розлучення:

«Надя відразу потупилася, обвисла головою. "Я хотіла тобі сказати… Тільки ти не бери цього до серця, так? — ти колись наполягав, щоб ми розлучилися", — зовсім тихо закінчила вона…

Так, він колись наполягав… А зараз завагався. І тільки тут помітив, що обручки, з якою вона ніколи не розлучалася, на пальці в неї нема.

"Так, звичайно", — дуже рішуче підтвердив він.

"Так ось… ти не будеш проти… якщо… доведеться… це зробити? — Вона підвела голову. Її очі розширились. Сіра голчаста веселка її очей світилася проханням про вибачення і розуміння. — Це — псевдо", — одним диханням, без голосу додала вона»[919].

Напевно, краще було не зустрічатися зовсім, ніж зустрічатися так. Ізраїль Марус переповідає історію одного в’язня, який зробив помилку, розповівши своїм товаришам про приїзд дружини. Під час процедур, які належало проходити перед зустріччю з відвідувачем, — лазня, перукар, комора, де зберігався підхожіший до випадку одяг, — інші в’язні насмішкувато йому підморгували, стукали його кулаками і дражнили розмовами про скрипуче ліжко будинку побачень[920]. А зрештою йому навіть не дозволили побути наодинці з дружиною. А що це був за «ковток свободи»?

Контакти із зовнішнім світом завжди ускладнювалися — очікуваннями, бажаннями, передчуттями. Герлінг пише:

«Невідомо, що тут було головною причиною: чи то втілена на три дні свобода не витримувала порівняння зі своїм сублімованим образом, чи то вона тривала надто недовго, чи то, нарешті, зникнувши, як передчасно перерваний сон, вона залишала після себе порожнечу, в якій знову нічого було чекати, — у будь-якому разі зеки після побачень були похмурі, дратівливі й мовчазні. Не кажу вже про ті випадки, коли побачення ставало трагедією і перетворювалося на коротке оформлення розлучення. Тесля з 48-ї бригади Крестинський двічі робив спроби повіситися в бараку після побачення, під час якого дружина зажадала від нього розлучення і згоди віддати дітей до дитячого будинку».

Герлінг, котрий як іноземець-поляк «ніколи нікого не чекав» у будинку побачень, незважаючи на це, зрозумів значення цього місця набагато ясніше за багатьох радянських авторів: «Я часом доходив висновку, що наскільки часто надія може бути єдиним змістом життя, настільки ж її втілення іноді стає майже нестерпною мукою»[921].