Розділ 4 БІЛОМОРСЬКИЙ КАНАЛ

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

Розділ 4

БІЛОМОРСЬКИЙ КАНАЛ

У кінцевому підсумку тільки два заперечення, які висловлювалися в ході дискусій на засіданнях комісії Янсона, мали якесь значення для майбутнього. Незважаючи на свою впевненість у тому, що великий радянський народ подолає брак доріг, незважаючи на майже повну відсутність сумнівів стосовно використання примусової праці, Сталін і його поплічники залишалися надзвичайно уважними до того, що говоритимуть і писатимуть про їхні табори за кордом.

Насправді — всупереч поширеній у масовій свідомості думці — у ті часи за кордоном про радянські табори писали досить часто. На Заході широка громадськість доволі багато знала про радянські концентраційні табори в кінці 1920-х років, ймовірно, більше, ніж наприкінці 1940-х. Великі матеріали про радянські в’язниці друкувалися у Німеччині, Франції, Великобританії й Америці; особливо це стосується лівої преси, яка мала добрі зв’язки з ув’язненими російськими соціалістами[264]. 1927 року французький письменник Раймон Дюге видав дивовижно точну книжку про соловецькі табори «Тюрма в Радянській Росії», де було описано все — від особистості Нафталі Френкеля до жаху катування комарами. С. А. Малсагов, грузин, офіцер Білої армії, якому вдалося втекти із Соловецького і перейти кордон, видав 1926 року в Лондоні ще одну розповідь про табір — книжку «Острів-пекло». Через поширення чуток про злочинне використання примусової праці в Радянському Союзі «Англійське товариство проти рабства» навіть почало розслідування цього питання; за його результатами було видано звіт, у якому було вміщено свідчення про цингу і злочинне поводження з в’язнями[265]. На основі свідчень російських біженців один французький парламентарій написав широко потім цитовану статтю, в якій порівнював становище в Радянському Союзі з результатами розслідування рабства комісією Ліги Націй у Ліберії[266].

Однак після розширення системи таборів у 1929–1930 роках інтерес до таборів дещо змінився: його центром стала вже не доля в’язнів-соціалістів, а економічна загроза, яку табори становили для західного бізнесу. Компанії і профспілки, відчувши небезпеку, почали організовуватися. Зростав тиск, спрямований на запровадження бойкоту дешевших радянських товарів, які, як стверджувалося, виробляються із застосуванням примусової праці; особливо він був потужним у Великобританії та США. Парадоксальним чином рух за бойкот затьмарив усе інше в очах західних лівих, які все ще, особливо в Європі, підтримували російську революцію, незважаючи на те, що багато лідерів лівих почувалися незручно через долю сподвижників-соціалістів. Наприклад, Лейбористська партія Великобританії виступила проти заборони радянських товарів через сумніви щодо мотивів компанії, яка відстоювала таку заборону[267].

Однак у Сполучених Штатах профспілки, а найпотужніше «Американська федерація праці», підтримали запровадження бойкоту. Невдовзі вони досягли успіху. Закон США про тарифи 1930 року проголошував, що «всі товари, видобуті, вироблені чи виготовлені… працею в’язнів і/або примусовою працею… не допускаються у жодний порт Сполучених Штатів»[268]. На підставі цього закону Міністерство фінансів США заборонило імпорт радянської деревини і сірників.

Хоча Державний департамент США не підтримав заборони, яка тривала всього тиждень, дискусія з цієї проблеми тривала[269]. У січні 1931 року постійна бюджетна комісія палати представників Конгресу США провела засідання для обговорення законопроектів, «пов’язаних із заборонними заходами щодо товарів, вироблених із застосуванням праці в’язнів у Росії»[270]. 18, 19 та 20 травня лондонська «Таймс» надрукувала серію дивовижно докладних статей, присвячених темі примусової праці в Радянському Союзі. Ця серія публікацій закінчувалася редакційним матеріалом, що засуджував нещодавнє рішення британського уряду про дипломатичне визнання Радянського Союзу. Надання грошових позик Росії, писав автор редакційної статті, дасть «більше влади у руки тим, чиї дії недвозначно спрямовані на його [британського уряду] повалення і знищення Британської імперії».

Радянський режим поставився до загрози бойкоту справді дуже серйозно: було вжито низку заходів з метою йому запобігти і, таким чином, не допустити припинення припливу в країну твердої валюти. Деякі з цих заходів мали косметичний характер: наприклад, комісія Янсона вилучила термін «концлагерь» з усіх остаточних варіантів своїх публічних документів. З 7 квітня 1930 року в усіх офіційних документах радянські концентраційні табори називаються «исправительно-трудовые лагеря» (ИТЛ) — виправно-трудові табори. Жоден інший термін не вживатиметься[271].

На низовому рівні табірне начальство вживало інших косметичних заходів, особливо це стосується лісової промисловості. В один момент ОГПУ змінило свою угоду з підприємством «Кареллес», карельським лісовим концерном, таким чином, щоб складалося враження, що в’язні на роботах більше не використовуються. У той час 12 900 в’язнів було формально «переведено» з таборів ОГПУ. Насправді вони продовжували працювати, однак їхня присутність маскувалася бюрократичними вивертами[272]. І знову головною турботою радянського керівництва виявилася видимість, а не дійсність.

В інших місцях в’язнів у лісозаготівельних таборах справді заміняли вільними працівниками — чи, частіше, висланими «поселенцями», куркулями, які мали вибору не більше за в’язнів[273]. За свідченнями мемуаристів, такі зміни іноді відбувалися за один день. Фінський підприємець Георг Кітчін, який провів у таборах ОГПУ чотири роки і був звільнений через втручання уряду Фінляндії, пише, що перед самим приїздом іноземної делегації «було отримано таємну шифровану телеграму з московського центру, в якій нам наказувалося протягом трьох днів повністю ліквідувати табір і зробити це так, щоб не залишилося жодних слідів… на всі пункти, де велися роботи, було розіслано телеграми з наказом зупинити діяльність протягом 24 годин, зібрати в’язнів в евакуаційних центрах, знищити ознаки виправних таборів, такі як огорожа з колючим дротом, караульні вежі і табірні покажчики; усім посадовим особам наказувалося перевдягтися в цивільне, роззброїти охоронців і чекати подальших вказівок».

Кітчіна разом з кількома тисячами інших в’язнів колонами повели з лісу. На його переконання, під час цієї та інших несподіваних евакуацій загинуло понад 1300 в’язнів[274].

У березні 1931 року Молотов, тодішній голова Ради народних комісарів, уже був впевнений у тому, що в’язнів у радянській лісовій промисловості більше не залишилося — чи принаймні видимих в’язнів. Він запросив усіх зацікавлених іноземців приїхати і подивитися самим[275]. Кілька таких іноземців уже там побували; в архівах Комуністичної партії Карелії відзначено приїзд 1929 року двох американських журналістів, «товариша Дюранта і товариша Вульфа», американських кореспондентів радянського агентства новин ТАРС і дописувачів «радикальних газет». Їх вітали виконанням гімну трудящих «Інтернаціонал», а товариш Вульф пообіцяв «розповісти робітникам Америки, як робітники Радянського Союзу живуть і творять нове життя»[276]. Такі заздалегідь підготовані відвідини відбуватимуться і в майбутньому.

Незважаючи на те що виступи за запровадження бойкоту 1931 року припинилися, західна кампанія проти рабської праці у Радянському Союзі не була повністю безрезультатною: навіть у сталінські часи Радянський Союз звертав (і звертатиме завжди) велику увагу на свій образ за кордоном. Дехто, як-от історик Майкл Джейкобсон, сьогодні гадають, що загроза бойкоту відіграла важливу роль в іншій — масштабнішій — зміні у політиці. Лісова промисловість, що потребує значного застосування некваліфікованої праці, являла собою ідеальне поле використання в’язнів. Однак експорт деревини був для Радянського Союзу одним із головних джерел надходження валюти, і його не можна було ставити під загрозу нового бойкоту. В’язнів потрібно було послати кудись ще — бажано туди, де їх присутність схвалюватиметься, а не приховуватиметься. Браку в можливостях не відчувалося, але одна з таких можливостей приваблювала Сталіна більше за інші: будівництво великого каналу від Білого до Балтійського моря, по землях, на яких переважав чистий граніт.

У контексті тієї епохи Біломорський канал — або коротше Біломорканал чи Біломор — не був чимось унікальним. На момент початку будівництва в Радянському Союзі вже розпочалася реалізація кількох подібних своєю грандіозністю і затратністю праці проектів; це, зокрема, найбільший у світі сталеливарний завод у Магнітогорську, нові великі тракторні й автомобільні заводи та нові великі «соціалістичні міста», закладені посеред боліт. Незважаючи на це, Біломорський канал виділяється навіть серед інших проявів гігантоманії 1930-х років.

По-перше, канал являв собою — і про це багато хто в Росії знав — втілення дуже давньої мрії. Перші плани побудови такого каналу розроблялися ще у XVIII столітті, коли царські купці шукали нового шляху для своїх навантажених лісом і корисними копалинами кораблів з холодних вод Білого моря до торгових портів Балтики — так, щоб не потрібно було 370 миль плисти Північним Льодовитим океаном вздовж довгого берега Норвегії[277].

Також це був вкрай — до нестримності — амбітний проект, що почасти і пояснює, чому ніхто не брався за нього раніше. Для побудови каналу потрібно було прокопати 141 милю, звести п’ять гребель і 19 шлюзів. Радянські плановики мали намір побудувати його, використовуючи якнайпримітивнішу техніку, в доіндустріальному північному районі, в якому ніколи не проводилося належних геологічних зйомок і який був, за словами Максима Горького, «гідрологічною terra incognita»[278]. Однак саме в цьому, можливо, і полягало те, що так приваблювало Сталіна. Він прагнув технічного тріумфу — якого так і не зміг добитися старий режим, — і прагнув його якомога швидше. Він вимагав не просто побудувати канал, а побудувати його за 20 місяців. Після закінчення канал носитиме його ім’я.

Сталін був ініціатором і найпалкішим прихильником ідеї побудови Біломорського каналу — і Сталін хотів, щоб канал будували саме в’язні. Перед будівництвом він розлючено засуджував тих, хто сумнівався у необхідності реалізації такого дорогого проекту, адже обсяг вантажів, що перевозяться Білим морем, був порівняно незначним. «Мені сказали, — писав він Молотову, — що Риков і Квірінг хочуть знищити справу Північного каналу, всупереч рішенням Політбюро. Треба збити з них пиху і дати по руках». Під час засідання Політбюро, на якому обговорювалося питання каналу, Сталін також поспіхом написав гнівну записку, яка свідчить про його віру у працю в’язнів: «Щодо північного відтинку каналу, я думаю покластися на ГПУ [працю в’язнів]. Водночас ми маємо когось призначити, щоб підрахував ще раз витрати на будівництво цього першого відтинку… Надто багато»[279].

Уподобання Сталіна не були таємницею. Після закінчення будівництва його головний адміністратор прославляв Сталіна за «відвагу», необхідну для будівництва «цього гідротехнічного гіганта», і за «дивовижний факт, що ця робота була виконана незвичайною робочою силою»[280]. Вплив Сталіна також видно в тому, з якою швидкістю почалося будівництво. Рішення про його початок було прийнято у лютому 1931 року, і — всього лише після семи місяців підготовчих інженерних і пошукових робіт — у вересні почалося будівництво.

З адміністративної, матеріальної і навіть психологічної точок зору перші табори, пов’язані з Біломорським каналом, були продовженням СЛОНу. Табори каналу були організовані за моделлю СЛОНу, вони використовували обладнання СЛОНу і навіть буди укомплектовані кадрами СЛОНу. Відразу після початку будівництва начальство каналу перекинуло значну частину в’язнів з материкових таборів СЛОНу та із самих Соловецьких островів на роботу на новому будівництві. Протягом певного часу старий бюрократичний апарат СЛОНу і новий Біломорського каналу могли навіть конкурувати за контроль над проектом — але канал виграв. Зрештою, СЛОН перестав бути самостійною одиницею. Соловецький кремль було переплановано на в’язницю суворого режиму, а Соловецький архіпелаг став просто ще одним підрозділом Біломорсько-балтійського виправно-трудового табору, відомого як «Белбалтлаг». На канал також перейшли значна кількість охоронців і провідних адміністраторів СЛОНу. Серед них, як уже відзначалося, був Нафталі Френкель, який керував роботами на каналі з листопада 1931 року до закінчення будівництва[281].

У спогадах очевидців хаос, що супроводжував будівництво каналу, сягає майже міфологічних розмірів. Необхідність заощаджувати гроші означала, що в’язні використовували дерево, пісок і камінь там, де мали використовуватися метал і цемент. Де тільки це було можливо, обирався прямий шлях. Після тривалих дискусій канал викопали на глибину лише 12 футів (3,5 метра), що було ледве достатнім для великих суден. Оскільки новітня техніка була надто дорога або недоступна, проектанти каналу застосовували величезні обсяги некваліфікованої праці. Близько 170 тисяч в’язнів і «спецпоселенців», які протягом 21 місяця працювали на будівництві, користувалися дерев’яними лопатами, примітивними ручними пилками, кирками і тачками на всіх етапах будівництва великого каналу та його гребель і шлюзів[282].

На тогочасних фотографіях видно, що ці знаряддя примітивні, але тільки придивившись, можна розібрати, наскільки вони примітивні. Деякі й сьогодні можна побачити у Мєдвєжьєгорську — колись це були ворота каналу і «столиця» Бєлбалтлагу. Тепер Мєдвєжьєгорськ — глухе карельське село, примітне лише своїм величезним порожнім готелем, який кишить тарганами, і маленьким краєзнавчим музеєм. Виставлені тут кирки — це насправді шматки трохи загостреного металу, примотані до дерев’яних держаків ремінцями або мотузками. Пилки являють собою пласкі металеві смуги, у які грубо врізані зубці. Щоб розбивати скелі, замість динаміту в’язні використовували «молоти» — великі шматки металу, прикручені до дерев’яних держаків, — ними вони забивали у камінь залізні колуни.

Усе, від тачок до риштовань, робилося руками. Як згадував один із будівельників, «не було жодної техніки. Рідкістю були навіть звичайні автомобілі. Все робилося вручну, іноді з допомогою коней. Ми копали землю вручну і вивозили її тачками, також вручну ми прокопувалися крізь пагорби і вивозили каміння»[283]. Навіть радянська пропаганда хвалилася тим, що каміння з каналу вивозиться «біломорськими фордами… тяжкими возами на чотирьох маленьких суцільних дерев’яних колесах, зроблених з пеньків»[284].

Умови життя також були не кращими, незважаючи на зусилля Генріха Ягоди, керівника ОГПУ, який ніс політичну відповідальність за проект. Здається, що він був щиро переконаний у тому, що для вчасного закінчення будівництва в’язням слід надати гідні умови життя. Він часто звертався до табірних начальників з палкими промовами, у яких закликав краще поводитися з в’язнями, «максимально турбуватися про те, щоб в’язні були належним чином нагодовані, одягнуті і взуті». Начальники виконували його вказівки, як зробив це 1933 року керівник Соловецького підрозділу будівництва каналу. Серед іншого, він наказав своїм підлеглим ліквідувати вечірні черги за їжею, викорінити крадіжки на кухнях і обмежити тривалість вечірньої повірки однією годиною. Загалом офіційні харчові норми були вищі, ніж вони стануть через кілька років, серед рекомендованих продуктів значилися ковбаса і чай. Теоретично в’язні щороку отримували новий набір робочого одягу[285].

Незважаючи на це, надзвичайна поспішність і брак планування неминуче призводили до страждань. Мірою просування будівництва по маршруту каналу мали бути збудовані нові табори. В’язні й поселенці прибували на кожне з таких місць і нічого там не знаходили. Перед тим як почати роботу, їм треба було будувати собі дерев’яні бараки і самим організовувати постачання харчів. Траплялося, що сильні карельські морози убивали їх ще до того, як вони встигали це зробити. За деякими підрахунками, загинуло понад 25 тисяч в’язнів — до цього числа не входять звільнені через хворобу або нещасні випадки й ті, що померли невдовзі після звільнення[286]. Один із в’язнів, О. Ф. Лосєв, писав дружині, що дуже хотів би повернутися у нетрі Бутирської тюрми, бо йому доводиться лежати на таких переповнених нарах, що «коли протягом ночі повертаєшся з боку на бік, принаймні чотири-п’ять чоловік також мають повернутися». Ще сумніше наступне свідчення хлопчика, сина висланих куркулів, яких депортували разом з усією родиною до одного з поселень, щойно побудованих поблизу каналу:

«Закінчили ми життям у бараці з двоповерховими нарами. Оскільки в сім’ї були маленькі діти, нам дали нижній поверх. Бараки були довгі й холодні. Печі топилися 24 години на добу завдяки тому, що в Карелії повно дров… наш батько і головний годувальник отримував на всіх нас третину відра зеленкуватого супу, у темній воді якого плавали два чи три зелені помідори або огірок, кілька шматків мороженої картоплі, перемішані з 100–200 грамами ячменю або гороху».

Ще хлопчик згадував, що його батько, який працював на будівництві нових будинків для поселенців, отримував 600 грамів хліба. Цього мало вистачати для всіх дев’ятьох членів родини[287].

Тоді, як і пізніше, деякі проблеми знаходили своє віддзеркалення в офіційних документах. На зборах партійного осередку Бєлбалтлагу у серпні 1932 року звучали скарги на погану організацію постачання харчів, бруд у кухнях і почастішання випадків цинги. Секретар осередку з песимізмом написав: «Не маю сумніву, що канал вчасно збудований не буде…»[288]

Однак більшість не сумнівалися. Справді, у листах і звітах начальства каналу періоду його будівництва звучать приголомшливі панічні ноти. Сталін проголосив, що канал буде збудовано за 20 місяців, і його будівники добре розуміли, що засоби їхнього існування, а може, і саме життя залежать від його закінчення за 20 місяців. Для пришвидшення роботи начальники таборів почали застосовувати методи, які вже використовувалися у «вільній» роботі, зокрема «соціалістичне змагання» між бригадами — перегони за першість у виконанні норми, вивезенні каміння чи копанні ям, — а також нічні «штурми», під час яких в’язні «добровільно» працювали по 24–48 годин. Один із в’язнів згадує момент, коли над місцем роботи розвісили електричні лампи, щоб можна було працювати 24 години на добу[289]. Інший в’язень отримав за добру поведінку 10 кілограмів білого борошна і п’ять кілограмів цукру. Він віддав борошно у табірну пекарню. Там йому спекли кілька хлібин, які він сам і з’їв за один раз[290].

Поряд із змаганням керівництво також сповідувало культ «ударної праці». Пізніше «ударників» було перейменовано на «стахановців», на честь Олексія Стаханова, шахтаря, який вирубував неймовірні кількості вугілля. Ударниками і стахановцями були в’язні, які перевиконували норми і через те отримували додаткові харчі та особливі привілеї, зокрема право (немислиме у наступні роки) на нову неробочу одежу щороку — на додачу до нового комплекту робочого одягу кожні шість місяців[291]. Кращі працівники також отримували значно кращу їжу. У їдальнях вони їли за окремими столами, під плакатами з написами «Найкращим працівникам — найкраща їжа». Ті, хто працювали гірше, сиділи під плакатами «Тут дають гіршу їжу відмовникам [отказникам], неробам, ледарям»[292].

Зрештою, найкращих працівників раніше звільняли: за кожні три дні роботи зі стовідсотковим виконанням норми в’язневі списували один день його терміну. Коли у серпні 1933 року будівництво каналу було закінчене — вчасно, — звільнили 12 484 в’язні. Багато інших одержали медалі й нагороди[293]. Один із в’язнів святкував своє дострокове звільнення з традиційними російськими хлібом-сіллю під вигуки глядачів «Ура будівникам каналу!». У розпалі свята він почав цілуватися з якоюсь незнайомою жінкою. Свято для них закінчилося проведеною разом ніччю на березі каналу[294].

Будівництво Біломорського каналу звертає на себе увагу в багатьох відношеннях: неймовірною безладністю, надзвичайною поспішністю та своїм значенням для Сталіна. Але по-справжньому унікальною була риторика, якою послуговувалися для висвітлення будівництва: Біломорський канал був першим, останнім і єдиним проектом ГУЛАГу, який коли-небудь у повному обсязі висвітлювався радянською пропагандою і вдома, і за кордоном. І людиною, яку обрали для пояснення, пропаганди і виправдання каналу для Радянського Союзу і решти світу, був не хто інший, як Максим Горький.

Вибір цей не дивний. На той час Горький цілком і повністю став членом сталінської ієрархії. Після тріумфальної подорожі Сталіна пароплавом по новозбудованому каналу у серпні 1933 року Горький очолив схожу експедицію, в якій брало участь 120 радянських письменників. Письменників подорож так схвилювала (чи вони принаймні так стверджували), що вони ледь могли втримати записники: пальці «тремтіли від подиву»[295]. Ті, хто потім вирішив написати про будівництво каналу книжку, отримали значне матеріальне заохочення, частиною його був і «чудовий фуршет в "Асторії"» — розкішному ленінградському готелі, збудованому за царя, — на відзначення участі у проекті[296].

Навіть за низькими мірками соціалістичного реалізму книжка, яка з’явилася в результаті роботи цих письменників — «Канал імені Сталіна», — являє собою яскраве свідчення продажності письменників та інтелектуалів у тоталітарних суспільствах. Як і вилазка Горького на Соловецький архіпелаг, «Канал імені Сталіна» виправдовує те, що виправдати неможливо, претендуючи не лише на документування духовного переродження в’язнів у сяючі екземпляри «гомо совєтікуса», а й на створення нового типу літератури. Хоча Горький писав для неї початок і закінчення, відповідальність за основну частину книжки було покладено не на когось одного, а на колектив із 36 письменників. Використовуючи надмірності, гіперболи і прикрашання фактів, разом вони намагалися передати дух нової доби. Тему книжки виражає одна із вміщених у ній фотографій: жінка в тюремному одязі з великою рішучістю орудує відбійним молотком. Під фото підпис: «Змінюючи природу, людина змінює себе». Контраст із холоднокровністю Янсона та економічного порядку денного ОГПУ не може бути разючішим.

Для тих, хто не знайомий із жанром, деякі моменти соцреалістичного «Каналу» можуть видатися дещо дивними. Приміром, у книжці не робиться спроба зовсім приховати правду, вона розповідає про проблеми, спричинені браком техніки і підготовлених фахівців. В одному місці цитується Матвій Берман, тогочасний керівник ГУЛАГу, який говорить котромусь зі своїх підлеглих:

— Вам дадуть одну тисячу здорових чоловіків. Вони засуджені радянським урядом до різних термінів. З цими людьми ви маєте виконати роботу.

— Але дозвольте запитати, де охорона? — відповідає співробітник ОГПУ.

— Охорону організуєте на місці. Виберете самі.

— Дуже добре; але я нічого не знаю про нафту.

— Візьміть у помічники засудженого інженера Духановича.

— Наскільки він добрий? Його спеціальність — холодне волочення металів.

— Чого ви хочете? Що, нам треба засудити потрібних вам професорів до концентраційних таборів? Такої статті у Кримінальному кодексі немає. А ми не Нафтовий синдикат.

Сказавши це, Берман відправив агента ОГПУ працювати. «Божевільна справа», — пишуть автори «Каналу». Однак уже за «один чи два місяці» той співробітник ОГПУ і його колеги хваляться один перед одним успіхами, досягнутими зі збірними командами в’язнів. «У мене є полковник, він найкращий на весь табір лісоруб», — гордо каже один. «А в мене наладчик екскаваторів — один колишній розтратник», — каже інший[297].

Думка зрозуміла: матеріальне становище тяжке, людський матеріал необроблений — але всезнаюча, непогрішима радянська політична поліція наперекір усім перешкодам досягла успіху в перетворенні цих людей на добрих радянських громадян. Отже, справжні факти — примітивна техніка, брак компетентних фахівців — використовуються для того, щоб надати правдоподібності зображенню життя у таборах, яке в іншому разі було б фантастичним.

Велика частина книжки складається з радісних напіврелігійних історій в’язнів, що «перековуються» через роботу на каналі. Багато з таких перевтілених в’язнів — кримінальні злочинці, проте не всі. На відміну від нарису Горького про Соловецький табір, у якому присутність політичних в’язнів оминається або зводиться до мінімуму, «Канал» розповідає про деякі яскраві приклади перетворення політичних в’язнів. Скутий «кастовими забобонами колишній "шкідник" інженер Маслов» намагається приховати від інших «неясні і глибокі процеси перебудови своєї свідомості, які безперервно у ньому наростали». Інженер Зубрик, екс-саботажник з робітничого класу, «чесно заслужив право знову повернутися в лоно класу, в якому народився»[298].

Проте «Канал імені Сталіна» — це аж ніяк не єдиний тогочасний літературний твір, що прославляє «перековуючу силу» таборів. Ще один яскравий приклад являє собою п’єса Миколи Погодіна «Аристократи» — комедія про Біломорський канал, не в останню чергу вона цікава зверненням до давньої більшовицької теми: «привабливості» злочинців. Вперше поставлена у грудні 1934 року, п’єса Погодіна (за якою згодом було знято фільм, що називався «В’язні») не звертає уваги на куркулів і політичних, які становили основну масу в’язнів — будівників каналу, натомість описуючи веселі витівки табірників-бандитів («аристократів» із назви) з використанням вкрай пом’якшеного варіанта злочинного жаргону. Правда, звучать у п’єсі одна чи дві зловісніші ноти. Так, один злочинець «виграє» у карти дівчину, що означає, що його суперник повинен спіймати її і примусити віддатися переможцеві. У п’єсі дівчина тікає; в реальному житті їй, імовірно, поталанило б менше.

В кінці, однак, усі зізнаються у колишніх злочинах, прозрівають і починають з ентузіазмом працювати. Співається пісня про благотворну дію каналу на тих, які раніше «були жорстокими бандитами, ненавиділи працювати, крали у людей»[299].

У ті часи п’єсу вітали як нову радикальну форму театрального мистецтва. Польський соціаліст Єжи Гліксман, який дивився «Аристократів» 1935 року в Москві, писав про свої враження:

«Замість звичайного місця сцену влаштували посередині великого залу, глядачі розмістилися навколо неї. Мета режисера полягала в тому, щоб наблизити глядачів до дії п’єси, подолати провалля між актором і глядачем. Завіси не було, а обстановка на сцені — вкрай проста, майже як у єлизаветинському театрі… тема — життя у трудовому таборі — захоплювала сама по собі»[300].

За межами таборів така література виконувала дві функції. З одного боку, вона відігравала певну роль у триваючій кампанії виправдання швидкого зростання таборів в очах скептично налаштованої іноземної громадськості. З іншого боку, вона, ймовірно, служила для того, щоб заспокоювати радянських громадян, занепокоєних насильством колективізації й індустріалізації, обіцянкою щасливого кінця: навіть жертвам сталінської революції дається шанс відродитися у трудових таборах.

Пропаганда давалася взнаки. Після перегляду «Аристократів» Гліксман попросив про відвідини справжнього трудового табору. І як же він був здивований, коли невдовзі його відвезли до «показового» табору в Большево неподалік від Москви. Потім він згадував «акуратні білі ліжка і постіль, чудові ванні кімнати. Все було бездоганно чисте». Він зустрівся з групою молодих в’язнів, які розповідали йому ті самі піднесені історії, що їх переказували Горький і Погодін. Він бачив злодія, котрий вчився на інженера. Бачив хулігана, який усвідомив свої помилки і тепер у таборі став комірником. «Яким чудовим міг би бути світ!» — прошепотів Гліксманові на вухо французький кінорежисер. На жаль для Гліксмана, через п’ять років він опиниться на долівці переповненого телячого вагона, який прямуватиме до табору, що не матиме нічого спільного зі зразковим большевським, у компанії в’язнів, котрі дуже відрізнялися від тих, яких він бачив у п’єсі Погодіна[301].

Схожа пропаганда також відігравала певну роль і в самих таборах. Табірні видання і «стінгазети» — аркуші паперу, вивішені на дошках оголошень — вміщували оповідання і вірші того самого типу, що і для «зовнішнього» використання, щоправда, з деякою зміною у наголосах. Типовий приклад — газета «Перековка», що писалася і видавалася в’язнями на каналі Москва-Волга, який почали будувати відразу ж після «успіху» Біломорсько-Балтійського каналу. Заповнена прославленням ударників і розповідями про їхні привілеї («їм не потрібно стояти в строю, їжу їм прямо на столи розносять офіціантки!»), «Перековка» приділяє менше уваги, ніж автори «Каналу імені Сталіна», уславленню духовної трансформації, а більше — розповідям про конкретні привілеї, які можуть отримати в’язні за кращу роботу.

У газеті не так вже й багато розповідається про вищу справедливість радянської системи. У числі від 18 січня 1933 року надруковано промову одного з табірних начальників Лазаря Когана: «Ми не можемо судити, чи хтось справедливо, чи несправедливо засуджений. Це справа прокурора… Ми зобов’язані створити щось цінне для держави вашою роботою, і зобов’язані зробити когось цінного для держави з вас самих»[302].

Також заслуговує на увагу у «Перековці» відкритий і надзвичайно відвертий «відділ скарг». В’язні писали туди, щоб поскаржитися, з одного боку, на «сварки і лайку» у жіночих бараках і «співання слави» — з іншого; на нереальні норми; на нестачу черевиків або чистої нижньої білизни; на непотрібне биття коней; на чорний ринок у центрі Дмитрова, в якому розміщувався штаб табору; та на погане поводження з технікою («немає поганих машин, є тільки погані керівники»). Пізніше така відкритість у висвітленні табірних проблем зникне — вона існуватиме лише у листуванні інспекторів з їхніми московськими повелителями. Однак на початку 1930-х років така «гласность» була цілком звичайним явищем як у самих таборах, так і поза ними. Вона являла собою природну частину наполегливої шаленої кампанії за поліпшення становища, поліпшення роботи, і — понад усе — за те, щоб витримати темпи, яких гарячково вимагало сталінське керівництво[303].

Йдучи сьогодні берегом Біломорського каналу, тяжко собі уявити ту майже істеричну атмосферу. Я побувала тут одного сонного серпневого дня 1999 року у супроводі кількох місцевих істориків. Ненадовго ми зупинилися, щоб подивитися на маленький пам’ятник жертвам каналу у Повенці; на пам’ятнику короткий напис: «Невинним, які загинули під час будівництва Біломорського каналу, 1931–1933». Один із моїх супутників наполіг на тому, щоб за традицією викурити тут цигарку «Біломор». Він пояснив, що марка цигарок «Біломор», колись найпопулярніших у Радянському Союзі, протягом десятиліть була єдиним пам’ятником будівникам каналу.

Неподалік лежав трудпоселок — «селище висланих», — зараз фактично порожній. Великі, колись міцні, типові для Карелії дерев’яні будинки стояли із забитими вікнами. Деякі вже почали хилитися. Місцевий житель, за походженням білорус — він навіть трохи говорив по-польськи, — розповів нам, що кілька років тому хотів був купити один із цих будинків, однак місцева влада не продала. «Зараз усе розвалюється», — сказав він. На маленькому городі за своїм будинком він вирощував гарбузи, огірки і якісь ягоди. Він запропонував нам випити самогону. З городом і 550 рублями пенсії на місяць — у той час це було приблизно 22 долари — він мав достатньо, за його словами, щоб прожити. Звичайно ж, роботи на каналі не було.

Воно й не дивно: на самому каналі купалися діти і кидалися камінням. У каламутній мілкій воді бродили корови, крізь тріщини в бетоні проріс бур’ян. Біля одного зі шлюзів у маленькому будиночку з рожевими фіранками і справжніми сталінськими колонами сиділа жінка, яка контролювала рівень води; вона сказала нам, що тут за день проходить щонайбільше сім суден, а часто буває по три-чотири. Це було більше, ніж бачив 1966 року Солженіцин, коли він провів на березі каналу цілий день і побачив дві баржі, обидві завантажені дровами. Більша частина товарів тоді, як і тепер, перевозилася залізницею; водний шлях, як розповів йому працівник каналу, такий мілкий, що «навіть підводні човни не можуть пройти його своїм ходом; їх треба вантажити на баржі»[304].

Здається, судноплавний шлях з Балтійського до Білого моря, зрештою, не виявився таким уже й конче необхідним.