Розділ 10 ЖИТТЯ В ТАБОРАХ

Розділ 10

ЖИТТЯ В ТАБОРАХ

Звон колокольный дальний

В камеру вместе с рассветом.

Колокол слышу печальный:

— Где ты, — доносится, — где ты?

— Здесь я! — И слезы привета.

Слезы неволи скупые.

Не перед Богом это,

Перед тобой, Россия.

Семен Виленский, 1948.[645]

За найточнішими на сьогодні даними, між 1929 і 1953 роками в системі ГУЛАГу налічувалося 476 табірних комплексів[646]. Однак цифра ця оманлива. На практиці до складу кожного з цих табірних комплексів входили десятки, навіть сотні менших табірних одиниць. Ці менші одиниці — лагпуикти — ще ніхто не порахував, та це й навряд чи можливо, оскільки деякі з них були тимчасовими, деякі — постійними, а ще інші в різні часи формально входили до складу різних таборів. Небагато можна сказати і про звичаї та практики лагпунктів такого, що було б вірним для них усіх. Навіть під час правління у системі Берії, яке тривало з 1939 року аж до самої смерті Сталіна у 1953-му, умови життя і праці в таборах ГУЛАГу дуже відрізнялися як у різні часи, так і в різних місцях, навіть в одному й тому самому табірному комплексі.

«Кожен табір — це свій власний світ, окреме місто і окрема країна», — писала радянська актриса Тетяна Окунєвська, — і в кожного табору був свій власний характер»[647]. Життя у великому промисловому таборі на Далекій Півночі дуже відрізнялося від життя в сільськогосподарському таборі на півдні Росії. Життя в усіх таборах у найнапруженіший період Другої світової війни, коли серед зеків щороку помирав кожний четвертий, було цілком відмінним від життя там на початку 1950-х, коли рівень смертності там був майже таким самим, як і по всій країні. Життя у таборі, яким керував порівняно ліберальний начальник, не було схожим на життя в таборі, де начальником був садист. Лагпункти також дуже відрізнялися один від одного: за своїми розмірами — в них утримувалося від кількох тисяч до кількох десятків в’язнів, а також за тривалістю існування. Деякі проіснували від 1920-х до 1980-х років, коли вони продовжували функціонувати як тюрми для злочинців. Інші, наприклад ті, що створювалися для будівництва доріг і залізниць у Сибіру, могли діяти протягом одного літа.

Разом з тим перед війною деякі аспекти табірного життя у величезній більшості таборів були спільними. Атмосфера у різних лагпунктах, як і раніше, була різною, проте значні коливання державної політики, характерні для 1930-х років, припинилися. Натомість владу в ГУЛАГу поволі переймала та сама інертна бюрократія, яка зрештою приклала свою важку руку до всього в Радянському Союзі.

У цьому відношенні варто відзначити відмінності між фрагментарними і дещо нечіткими правилами для таборів, що видавалися у 1930-ті роки, і докладнішими правилами, які прийшли їм на зміну 1939 року після того, як влада у ГУЛАГу перейшла до Берії. Видається, що ці відмінності відображають зміни у стосунках між органами центральної влади — московським керівництвом ГУЛАГу — і табірним начальством у регіонах. Протягом першого, експериментального десятиліття ГУЛАГу накази не претендували на те, щоб диктувати, як мають виглядати табори, і майже не торкалися поведінки в’язнів. У них окреслювалася загальна схема, заповнення ж прогалин у ній залишалося на розсуд місцевого начальства.

На відміну від цього пізніші накази стають справді дуже конкретними і дуже деталізованими, вони регулюють фактично кожен елемент табірного життя, від способів будівництва бараків до розпорядку дня в’язнів — відповідно до нового розуміння ГУЛАГом своєї мети[648]. Видається, що з 1939 року Берія — за яким, очевидно, стояв Сталін — більше не прагнув того, щоб табори ГУЛАГу були відвертими таборами смерті, якими фактично були деякі з них у 1937–1938 роках. Це, однак, зовсім не означає, що адміністрація таборів стала якось перейматися захистом життя людей, уже не кажучи про людську гідність. Від 1939 року і далі головною турботою Москви стає економіка: для табірних виробничих планів в’язні мали виконувати функцію зубців у шестерні.

З цією метою правила, що видавалися у Москві, вимагали суворого контролю над в’язнями, який досягався маніпуляціями з умовами їхнього життя. У принципі, як уже зазначалося, табір класифікував кожного зека за його вироком, професією та його «трудоспособностью» — працездатністю. У принципі, табір призначав кожному зекові роботу і норми, які він мав виконувати. У принципі, табір забезпечував кожного зека найнеобхіднішим — їжею, одягом, дахом над головою, місцем для життя — відповідно до того, як добре чи погано він виконує ці норми. У принципі, кожен аспект табірного життя був організований таким чином, щоб він сприяв поліпшенню виробничих показників: навіть «культурно-виховні частини» таборів існували головним чином тому, що начальство ГУЛАГу вважало, що вони можуть переконати в’язнів працювати краще. У принципі, інспекційні перевірки призначалися для того, щоб пересвідчитися у злагодженій роботі усіх елементів табірного життя. У принципі, кожен зек навіть мав право скаржитися — начальнику табору, в Москву, Сталіну, — якщо табори діяли всупереч правилам.

І разом з тим на практиці все було зовсім не так. Люди не були машинами, табори не були чистими, налагодженими фабриками, а система ніколи не працювала так, як передбачалося. Охоронці брали хабарі, адміністрація крала, а в’язні знаходили способи порушувати чи обходити табірні правила. В’язні у таборах також мали можливість створювати свої власні ієрархії, які часом діяли у злагоді, а часом конфліктували з офіційними ієрархіями, створеними табірною адміністрацією. Незважаючи на регулярні візити московських інспекторів, за якими часто йшли догани і розгнівані листи з центру, дуже небагато таборів жили відповідно до теоретичної моделі. Незважаючи на очевидну серйозність у ставленні до скарг в’язнів — для їх розгляду працювали цілі спеціальні комісії, — вони рідко коли приводили до якихось реальних змін[649].

Саме цей конфлікт між тим, якими уявляла собі табори Москва в їх ідеальному варіанті, і якими вони дійсно були на низовому рівні — конфлікт між писаними на папері правилами і практичними діями, — надавав життю в таборах ГУЛАГу його особливого абсурдного відтінку. В теорії центральна адміністрація ГУЛАГу в Москві диктувала найдрібніші аспекти життя в’язнів. На практиці на кожен такий аспект впливали і стосунки в’язнів з тими, хто контролював їхнє життя, а також їхні стосунки між собою.

ЗОНА: ЗА КОЛЮЧИМ ДРОТОМ

За визначенням, найпотужнішим знаряддям у розпорядженні табірної адміністрації був контроль над простором, у якому жили в’язні: зона або «виправно-трудова зона». За законом зона мала квадратну або прямокутну форму. «З метою забезпечення кращого нагляду» жодні природні чи неправильні форми не дозволялися[650]. У цьому квадраті чи прямокутнику цікавого було небагато. Більшість будівель у типовому лагпункті були дуже схожі. На фотографіях табору, зроблених одного разу табірною адміністрацією у Воркуті, які зберігаються у московських архівах, — примітивні дерев’яні будівлі, які нічим одна від одної не відрізняються, за винятком підписів під фото: під одним «Штрафна камера», під іншим «їдальня»[651]. Як правило, у центрі табору, недалеко від воріт, було розташоване велике відкрите місце, на якому двічі на день в’язні шикувалися на повірки. Зазвичай були бараки для охорони і будинки для начальства, також збудовані з дерева, — відразу за головними воротами.

Від усіх інших місць роботи зону, звичайно ж, відрізняла огорожа. Жак Poсci, автор «Довідника ГУЛАГу», пише, що ця огорожа «зазвичай збудована з дерев’яних стовпів, на третину вкопаних у землю. Висота їх — від 2,5 до 6 метрів, залежно від місцевих умов. Між стовпами горизонтально натягнуто від семи до 15 рядів колючого дроту, відстань між якими становить близько 6 метрів. Між кожною парою стовпів по діагоналі натягується два ряди дроту»[652].

Коли табір або колонія розташовувалися поблизу міста чи в самому місті, загорожа з колючого дроту зазвичай замінювалася на стіну або огорожу з цегли чи дерева, так щоб ніхто іззовні не заглянув до зони. Ці огорожі будувалися добротно: наприклад, у Мєдвежьєгорську, штаб-квартирі Біломорського каналу, висока дерев’яна загорожа, збудована на початку 1930-х років, усе ще стояла під час мого відвідання цього місця 1998 року.

Щоб пройти через загорожу, і в’язні, і охоронці мали проходити через вахту. Протягом дня охоронці вахти стежили за всіма, хто заходив до табору і виходив з нього, перевіряли перепустки вільнонайманих, які приходили до табору, і конвойних охоронців, які виводили в’язнів на роботу. У таборі Пермь-36, реставрованому до свого первісного вигляду, вахта складається з проходу, який блокується двома воротами. В’язень проходив через перші ворота, потім зупинявся у маленькому проміжку для обшуку або перевірки. І тільки після цього він міг проходити через другі ворота. Система дуже схожа на те, що можна побачити при вході до сицилійського банку.

Однак межі зони не визначаються самим лише колючим дротом і стінами. У більшості таборів за в’язнями з високих веж спостерігали озброєні охоронці. Іноді навколо табору також бігали собаки, прив’язані ланцюгами до металевого дроту, натягнутого по всьому периметру зони. Собаки, якими опікувалися спеціальні особи з числа охоронців, були навчені гавкати при підході в’язнів і переслідувати втікачів. Таким чином, в’язнів, крім колючого дроту і цегли, оточували також бар’єри зору, запаху і звуку.

Також їх оточував страх, якого часом було достатньо для того, щоб утримати їх у таборі, який не мав жодної огорожі. Маграрет Бубер-Нойманн тримали у таборі загального режиму, в якому в’язням дозволялося «вільно пересуватися на відстань до півмилі від табірного периметра; далі охорона стріляла без церемоній»[653]. Це незвичайно: у більшості таборів охоронці стріляли «без церемоній», коли в’язень відходив на набагато меншу відстань. У беріївських правилах 1939 року всім начальникам таборів наказується оточити огорожу «заборонною смугою» («запретная полоса») — смугою землі завширшки не менш як п’ять метрів[654]. Охоронці регулярно загрібали нейтральну смугу влітку і навмисне залишали її вкритою снігом взимку, щоб на ній можна було легко помітити сліди втікачів. Початок нейтральної смуги також позначався спеціально, часом колючим дротом, часом написом «запретная зона». Нейтральна смуга іноді звалася «зоною смерті», оскільки охоронці мали право стріляти в кожного, хто на неї ступив[655].

Втім, незважаючи на це, огорожі, стіни, собаки і барикади, які оточували лагпункта, не були абсолютно непрохідними. У той час як німецькі концентраційні табори були повністю автономними — «повністю, герметично запечатаними», за словами одного експерта[656], — радянська система в цьому сенсі була іншою.

Відрізнялася хоча б уже тим, що за радянською системою в’язні класифікувалися як «конвойні» та «безконвойні», і незначній меншості безконвойних в’язнів дозволялося проходити до табору без огляду, бігати за дорученнями охоронців, працювати протягом дня на неохоронюваному відрізку залізниці, навіть жити у приватних помешканнях поза зоною. Цей останній привілей з’явився у ранню епоху історії таборів, у безладніші роки на початку 1930-х[657]. Попри подальшу недвозначну заборону цієї практики, вона вижила. В одному із зводів правил 1939 року начальникам таборів нагадувалося, що «всім без винятку в’язням забороняється жити поза зоною в селах, на приватних квартирах чи у будинках, що належать табору». Теоретично таборам потрібен був спеціальний дозвіл навіть для проживання в’язнів в охоронюваних приміщеннях, якщо вони знаходилися поза межами зони[658]. На практиці це правило часто не виконувалося. Незважаючи на указ від 1939 року, звіти інспекторів, складені через багато років після цієї дати, фіксують найрізноманітніші його порушення. Один з інспекторів скаржився, що у місті Орджонікідзе в’язні розгулюють по вулицях, ходять на базар, заходять до приватних квартир, п’ють і крадуть. В одній з ленінградських виправно-трудових колоній в’язню дали в користування коня, на якому він і втік. У трудовій колонії № 14 у Воронежі озброєний охоронець залишив на вулиці 38 в’язнів, а сам пішов до магазину[659].

Московська прокуратура надіслала листа ще до одного табору, поблизу міста Комсомольська в Сибіру, в якому начальство звинувачувалося у тому, що там щонайменше 1763 в’язням було надано статусу «безконвойних». У результаті, як розгнівано писав прокурор, «на в’язнів завжди можна натрапити у будь-якій частині міста, у будь-якому закладі та на приватних квартирах»[660]. Ще один табір звинувачувався у тому, що 150 в’язням на порушення режиму було дозволено мешкати на приватних квартирах, що призвело до «випадків пияцтва, хуліганства і навіть пограбувань місцевого населення»[661].

Однак у самих таборах в’язні були не повністю позбавлені свободи пересування. Навпаки, у цьому полягає один із дивовижних вивертів концентраційних таборів, і в цьому полягає одна з рис, які відрізняють їх від тюрми: не в робочий час і не під час сну більшість в’язнів могли заходити до бараків і виходити з них, коли хотіли. Неробочий час, з певними обмеженнями, в’язні також могли проводити на власний розсуд. Тільки в’язнів каторжного режиму, запровадженого 1943 року, чи пізніше в’язнів «таборів особливого режиму», які були створені 1948 року, замикали у бараках на ніч — ця обставина викликала велике обурення, а пізніше і була однією з причин заворушень[662].

Прибувши до таборів після замкнених радянських тюрем, в’язні часто були здивовані такою зміною і відчували полегшення. Один зек сказав після прибуття в Ухтпечлаг: «Настрій у нас чудовий — ми дісталися до відкритого повітря»[663]. Ольга Адамова-Сліозберг згадує розмови «від ранку до вечора про переваги табору над життям у тюрмі» після прибуття до Магадану:

«Населення табору (близько 1000 осіб) нам здавалося величезним: стільки людей, стільки бесід, так багато друзів можна знайти!

Природа. Ми ходили всередині огородженої дротом зони і дивилися на небо, дивилися на далекі сопки, підходили до хирлявих дерев і гладили їх руками. Ми дихали вологим морським повітрям, відчували на обличчях краплини дощу, сідали на вологу траву, торкаючись руками землі. Ми жили без усього цього чотири роки, а виявляється, це абсолютно необхідно, без цього неможливо відчувати себе нормальною людиною»[664].

З цим погоджується Леонід Фінкельштейн:

«Вас завели всередину, ви вийшли з тюремної машини, і вас дивують кілька речей. По-перше, те, що навкруги без охорони бродять в’язні — вони кудись ідуть виконувати якісь свої обов’язки. По-друге, вони виглядають зовсім інакше, ніж ви. Цей контраст відчувався навіть дужче, коди я був у таборі, а привозили нових в’язнів. У нових в’язнів обличчя були зелені — зелені обличчя від браку свіжого повітря, від жалюгідної їжі і т. д. В’язні у таборах мали більш-менш нормальний вигляд. Ви опинялися серед порівняно вільних людей, які порівняно добре виглядають»[665].

З часом позірна «свобода» табірного життя блякла. У тюрмі, як писав в’язень-поляк Казимир Зарод, все ще можна було вірити, що сталася якась помилка, що скоро вас звільнять. Зрештою, «нас все ще оточували сліди цивілізації — за стінами тюрми було велике місто». Однак у таборі він опинився серед «дивного зібрання людей… будь-яке відчуття нормальності зникло. Дні йшли за днями, а мене наповнювала якась паніка, яка поволі перетворювалася на відчай. Я намагався придушити це почуття, повернути його назад у глибини свідомості, та поволі мені почало відкриватися, що я став жертвою цинічного акту несправедливості, з якого, як виявляється, виходу немає…»[666]

Що гірше, така свобода пересування легко і швидко перетворювалася на анархію. Охоронців і табірного начальства на лагпункті було багато вдень, але вночі всі вони часто повністю зникали. Один чи двоє могли залишатися на вахті, але інші йшли на той бік огорожі. В’язні зверталися на вахту тільки коли вважали, що небезпека загрожує їхньому життю. Один з мемуаристів згадує, що внаслідок сутички між політичними і кримінальними в’язнями — як ми побачимо далі, у повоєнні роки це було звичайним явищем — кримінальні, які у ній виявилися переможеними, «побігли на вахту» прохати допомоги. Наступного дня їх відіслали на інший лагпункт — табірна адміністрація вирішила за краще уникнути масового вбивства[667]. Ще одна жінка, знаючи, що один із в’язнів може її згвалтувати і вбити, звернулася на вахту і попросила, щоб її посадили на ніч до штрафної камери[668].

Однак вахта не була надійною зоною безпеки. Охоронці на вахті не завжди відгукувалися на звернення в’язнів. Дізнавшись про насильство між в’язнями, вони цілком могли і просто посміятися. Є свідчення, як в офіційних документах, так і в мемуарах, про те, що озброєні охоронці не звертали уваги на випадки вбивства, тортур і згвалтувань серед в’язнів. Густав Герлінг пише про групове згвалтування у Каргопольлагу: у жертви вирвався «короткий горловий крик, сповнений сліз. Їй накинули на голову спідницю. З вежі пролунав сонний голос: «Ну, ну, хлопці, що ви робите? Як вам не соромно?» Восьмеро чоловіків відтягли дівчину за туалети і продовжили…»[669]

У теорії правила були суворими: в’язні мали знаходитися в зоні. На практиці правила порушувалися. А дії, які з формальної точки зору не були порушеннями правил, незважаючи на те, якими насильницькими чи згубними вони могли бути, не обов’язково тягли за собою покарання.

РЕЖИМ: ПРАВИЛА ЖИТТЯ

Зона контролювала пересування в’язнів у просторі[670]. Але їхній час контролювався саме режимом. Говорячи просто, режимом називався набір правил і процедур, за якими функціонував табір. Якщо колючий дріт обмежував свободу пересування зеків у зоні, то ряд наказів і сигналів регулювали години, у ній проведені.

Суворість режиму була різною на різних лагпунктах, залежно як від змін пріоритетів, так і від типу в’язнів, які утримувалися в конкретному таборі. У різні часи існували табори м’якшого режиму для інвалідів, табори загального режиму, табори особливого режиму і табори штрафного режиму. Однак на глибинному рівні система залишалася тією самою. Режим визначав, коли і як в’язень має вставати; як його мають довести до роботи; коли і як він має отримувати їжу; коли і скільки він має спати.

У більшості таборів день в’язня офіційно починався з развода — розводу: процедури формування з в’язнів бригад, після чого їх вели на роботу. Будив їх гудок або якийсь інший сигнал. Другий гудок попереджував про закінчення сніданку і початок роботи. В’язні шикувалися перед табірними воротами на ранкову повірку. Радянський кіносценарист і автор надзвичайно яскраво написаних спогадів Валерій Фрід так описує цю сцену:

«Бригади шикуються перед воротами. У нарядчика в руках вузька чисто стругана дощечка: на ній номери бригад, кількість роботяг. (Папір дефіцитний, а на дощечці цифри можна зіскребти склом і назавтра написати нові.) Конвоїр і нарядчик по картках перевіряють, чи всі на місці, і якщо всі — бригада вирушає на роботу. А якщо когось немає — затримка, поки не відловлять і не приведуть відмовника»[671].

Згідно із вказівками з Москви, таке чекання не мало тривати більш як 15 хвилин[672]. Як пише Казимир Зарод, воно, звичайно, часто тривало набагато довше — незважаючи на погоду:

«О пів на четверту ранку нам належало вишикуватися посеред площі, шеренгами по п’ять, і чекати на повірку. Охоронці часто помилялися, і через те доводилося рахувати знову. Сніговими ранками це був довгий процес холодної агонії. Якщо охоронці вже повністю прокинулися і були зібрані, повірка зазвичай займала близько 30 хвилин, але коли вони прораховувалися, ми могли стояти тут і цілу годину»[673].

Коли таке траплялося, у деяких таборах вживалися контрзаходи «для підбадьорювання в’язнів». Знову Фрід: «У нас… розвід ішов під акомпанемент баяна. Звільнений від інших обов’язків зек грав бадьорі мелодії — для піднесення духу»[674]. Зарод також описує це дивовижне явище — ранковий оркестр із в’язнів-музикантів, як професійних, так і аматорів:

«Кожного ранку біля воріт стояв "оркестр", який грав військові марші, а нас наставляли маршувати на роботу "бадьоро і весело". Догравши до того, коли хвіст колони виходив з воріт, музиканти кидали інструменти і, пристроївшись до колони, разом з робітниками йшли до лісу»[675].

Звідси в’язнів строєм вели на роботу. Охоронці вигукували щоденну команду: «Крок вліво, крок вправо — вважається спробою втечі. Конвой стрілятиме без попередження. Марш!» — і в’язні, так само по п’ять, строєм ішли до місця роботи. Якщо до нього було далеко, їх супроводжували охоронці з собаками. Процедура повернення до табору ввечері була майже така сама. Після години на вечерю в’язнів знову шикували шеренгами. І знову охоронці їх рахували (коли в’язням таланило) і перераховували (коли не таланило). Московські вказівки відводили на вечірню повірку часу більше — швидше за все, на тій підставі, що в’язень, найімовірніше, може спробувати втекти саме з місця роботи[676]. Ще один сигнал позначав відбій.

Ці розпорядок і правила не були даними раз і назавжди. Навпаки, режим з часом змінювався, як правило, суворішав. За словами Жака Poсci, «головною рисою радянського пенітенціарного режиму є його систематична інтенсифікація, поступове надання чистісінькому свавільному садизму статусу закону», — і цьому існують певні підтвердження[677]. У 1940-х роках режим ставав суворішим, робочі дні — довшими, вихідні давалися рідше. 1931 року в’язні Вайгацької експедиції (частини Ухтинської експедиції) працювали по шість годин на день, трьома змінами. На початку 1930-х років в’язні на Колимі також працювали нормальний робочий день, який був довшим влітку і коротшим взимку[678]. Однак протягом того десятиліття тривалість робочого дня подвоїлася. В кінці 1930-х років жінки на швейній фабриці, на яку потрапила і Катерина Оліцька, працювали «по 12 годин у непровітрюваному приміщенні», робочий день на Колимі також було збільшено до 12 годин[679]. Ще пізніше Оліцька працювала у будівельній бригаді: робочі дні тут тривали від 14 до 16 годин, з п’ятихвилинними перервами о 10.00 та о 16.00 і годинною перервою на обід опівдні[680].

Подовження робочого часу відбувалося по всьому ГУЛАГу. 1940 року його офіційно подовжили до 11 годин, та навіть ця норма часто порушувалася[681]. У березні 1943 року московська адміністрація ГУЛАГу розіслала усім начальникам таборів розлюченого листа, в якому нагадувалося, що «в’язням має даватися не менш як вісім годин сну». У листі говорилося, що багато начальників таборів ігнорують цю норму, і їхні в’язні мають можливість спати лише по чотири-п’ять годин. У результаті, як ішлося в листі, «в’язні втрачають працездатність, стають малопрацездатними та інвалідами»[682].

Порушення тривали, особливо часто це відбувалося у роки війни, зі зростанням потреби у промисловій продукції. У вересні 1942 року адміністрація ГУЛАГу офіційно подовжила робочий день для в’язнів, зайнятих на будівництві аеродромів, до 12 годин з однією перервою на обід. Те саме відбувалося по всьому СРСР. Існують дані, що у воєнний час робочий день у Вятлагу тривав 16 годин[683]. 12-годинний робочий день було відзначено влітку 1943 року у Воркуті, хоча пізніше його було скорочено — ймовірно, через високі показники захворюваності і смертності — знову до 10 годин у березні 1944 року[684]. Сергій Бондаревський, в’язень, що працював під час війни на шарашці, спеціальній лабораторії для ув’язнених науковців, також згадує 11-годинні робочі дні з перервами. Зазвичай він працював з восьмої ранку до другої дня, з четвертої дня до сьомої вечора, а потім знову з восьмої до десятої вечора[685].

У будь-якому разі правила часто порушувалися. Один зек на видобутку золота на Колимі мав промити щоденно 150 тачок. Ті, хто не могли впоратися з цим обсягом протягом дня, просто залишалися працювати далі — часом до півночі. Після того вони поверталися в табір, їли юшку і мали о п’ятій ранку знову виходити на роботу[686]. Схожий метод наприкінці 1940-х років застосовувала адміністрація Норильського табору; про це розповідає в’язень, який копав котловани під будівництво у вічній мерзлоті: «Через 12 годин вас піднімали з ями на лебідці, але тільки якщо ви закінчили роботу. Якщо ні, ви там просто залишалися»[687].

Протягом дня не давалося і великих перерв, про що пише один із в’язнів воєнного часу, який працював на текстильній фабриці:

«О шостій ми мали бути на фабриці. О десятій була п’ятихвилинна перерва на перекур, для чого треба було бігти до підвалу, до якого було близько 200 метрів. У приміщенні фабрики курити дозволялося тільки там. Порушення цього правила каралося двома додатковими роками ув’язнення. О першій дня робилася півгодинна перерва на обід. Потрібно було щодуху мчати до їдальні з глиняною мискою в руках, стояти у довгій черзі, отримати трохи бридких соєвих бобів, які більшості людей були протипоказані — і будь-що повернутися на фабрику, коли запускалися двигуни. Після цього ми, не встаючи, сиділи на своїх робочих місцях до сьомої вечора»[688].

Законом регулювалася і кількість вихідних днів. Звичайним в’язням давався один вихідний на тиждень, а в’язням суворого режиму — два на місяць. Проте на практиці й ці правила виконувалися по-різному. Ще 1933 року центральна адміністрація ГУЛАГу розіслала наказ, у якому начальникам таборів нагадувалася важливість днів відпочинку, які часто скасовувалися у божевільних перегонах за виконання плану[689]. Майже нічого не змінилося і через десять років. Під час війни Казимир Зарод мав один вихідний день через кожні десять[690]. Інші згадують про один вихідний на місяць[691]. Густав Герлінг згадує навіть про ще меншу кількість вихідних:

«Згідно з правилами, в’язні мали один повний вихідний день на кожні десять робочих. Але на практиці виходило, що навіть один вихідний на місяць уже становив загрозу виробництву, і тому стало звичайним урочисто проголошувати про вихідний, коли табір перевиконував квартальний план… Природно, що ми не мали змоги перевіряти показники виробництва чи плани, тож цей звичай був фікцією, яка віддавала нас повністю на милість табірної влади»[692].

Навіть у рідкісні вихідні дні іноді траплялося, що в’язнів примушували виконувати якусь роботу в таборі: прибирати бараки, туалети, відкидати взимку сніг[693]. З огляду на все це особливо зворушливим видається один наказ начальника Дмитлагу Лазаря Когана. Стурбований численними повідомленнями про те, що табірні коні падають з ніг від виснаження, він починає наказ так: «Зростання кількості випадків захворювань і падінь коней має кілька причин, зокрема перевантаження коней, поганий стан шляхів та відсутність у коней повноцінного відпочинку для відновлення сил».

Потім він видає нові вказівки:

«1. Робочий день для табірних коней не має перевищувати 10 годин, не враховуючи обов’язкової двогодинної перерви на відпочинок і годування.

2. У середньому коні не мають проходити щодня більш як 32 кілометри.

3. Коням надається регулярний день відпочинку кожного восьмого дня, і весь цей день кінь мас відпочивати»[694].

Про необхідність давати кожного восьмого дня день відпочинку в’язням тут, на жаль, не згадується.

БАРАКИ: ЖИТТЄВИЙ ПРОСТІР

Більшість в’язнів у більшості таборів жили в бараках. Проте рідко в яких таборах бараки будувалися до прибуття в’язнів. В’язні, яким не поталанило і які мали будувати бараки нового табору, жили в наметах або взагалі в чистому полі. Як співається в одній тюремній пісні:

Мы ехали долго и скоро.

Вдруг поезд, как вкопанный, стал.

Вокруг — только лес да болота.

Вот здесь будем строить канал.[695]

Івана Сулимова, воркутинського в’язня 1930-х років, разом з його партією викинули «на плаский квадрат землі у полярній тундрі» і наказали розбивати намети, палити багаття і починати будівництво «огорожі з кам’яних плит, оточених колючим дротом» і бараків[696]. В’язень-поляк Януш Симінський, який відбував термін на Колимі після війни, одного разу був у бригаді, яка серед зими «з нуля» будувала новий лагпункт. Уночі в’язні спали на землі. Багато з них помирали, особливо ті, хто програвав битву за місце біля багаття[697]. В’язні, що прибували до Прикаспійського табору в Азербайджані у грудні 1940 року, за словами розгніваного інспектора НКВД, спали «під відкритим небом на сирій землі»[698]. Таке становище могло бути постійним. У деяких таборах в’язні жили в наметах і 1955 року[699].

Бараки, які будували в’язні, являли собою вкрай прості дерев’яні будівлі. Їх влаштування диктувалося з Москви, в результаті чого описи бараків повторюються: в’язні згадують однакові довгі прямокутні дерев’яні будівлі, стіни без штукатурки, тріщини, заліплені землею, а всередині — ряди і знову ряди так само погано зроблених ліжок. В одних бараках були грубі столи, в інших їх не було. В одних були лавки для сидіння, в інших — ні[700]. На Колимі та в інших районах, де дерева було мало, в’язні будували бараки, так само дешево і поспішно, з каменю. Там, де тяжко було влаштувати теплоізоляцію, використовувалися особливі методи. На фото воркутинських бараків, зроблених взимку 1945 року, самих бараків майже не видно: дахи в них робилися під гострими кутами і дуже низько над землею — сніг, що таким чином накопичувався, допомагав зберігати тепло[701].

Часто бараки взагалі не були справжніми будівлями — за них правили землянки. А. П. Євстюнічев, який жив в одній такій землянці у Карелії на початку 1940-х років, пише:

«Землянка — це було місце, очищене від снігу, з якого знімався верхній шар грунту. Стіни і дах робилися з круглих грубих колод. Уся будівля вкривалася шаром грунту і снігу. Вхід до землянки прикрашали двері з парусини… в одному кутку стояла бочка з водою. Посередині — металева пічка з металевою трубою, виведеною на дах, і бочка з гасом»[702].

У тимчасових лагпунктах, які зводилися навколо місця прокладання доріг і залізниць, землянки були повсюди. Як уже зазначалося у розділі 4, їх сліди і досі збереглися вздовж збудованих в’язнями доріг на Далекій Півночі, а також на берегах річок у старіших районах міста Воркути. Часом в’язні жили у наметах. В одних мемуарах про перші дні Воркутлагу йдеться про будівництво за три дні «15 наметів з трьох’ярусними койками», у кожному з яких мало жити по 100 в’язнів, а також зони з вежами і огорожею з колючим дротом[703].

Та насправді бараки рідко коли відповідали навіть тим низьким стандартам, які диктувала Москва. Майже завжди вони були жахливо переповнені, навіть після закінчення хаосу середини 1930-х років. В одному з інспекційних звітів про 23 табори його автори з гнівом пишуть, що у більшості з них «на кожного в’язня припадає не більше ніж півтора квадратних метра житлової площі», але навіть на цій площі не дотримуються санітарні норми: «в’язні не мають власних спальних місць, власних простирадл і ковдр»[704]. Часом місця було навіть ще менше. Маргарет Бубер-Нойманн пише, що, коли її привезли в табір, у бараках взагалі не було вільних спальних місць, і їй довелося перші кілька днів ночувати у вбиральні[705].

Звичайні в’язні мали спати на ліжках, що звалися вагонки, схожих на полиці пасажирських залізничних вагонів. Вони являли собою двоярусні койки, на кожному ярусі було місце для двох в’язнів — всього чотири. Проте у багатьох таборах в’язні спали на ще примітивніших «сплошных нарах». Це були довгі дерев’яні полиці, навіть не розділені на окремі койки. В’язні, що мали на них спати, просто лежали довгими рядами один біля одного. Через те що такі загальні ліжка були визнані негігієнічними, табірні інспектори постійно лаяли також і їх. 1948 року центральна адміністрація ГУЛАГу видала наказ, який вимагав заміни усіх «сплошных нар» вагонками[706]. Втім, Анна Андреєва, яка відбувала ув’язнення у таборі в Мордовії на початку 1950-х років, спала на «сплошных нарах»; за її спогадами, багато в’язнів спали також і просто на підлозі[707].

Забезпечення постільною білизною було довільним і різним у різних таборах, незважаючи на суворі (і доволі скромні) вимоги московських наказів. За правилами, усім в’язням кожного року мав видаватися новий рушник, кожні чотири роки — нова наволочка, простирадла — кожні два роки, а нова ковдра — кожні п’ять років[708]. На практиці «на ліжку в кожного в’язня був так званий солом’яний матрац», як пише Елінор Ліппер:

«У ньому не було соломи і рідко коли було сіно, тому що сіна не вистачало худобі; натомість його набивали тирсою або якимось одягом, якщо у в’язня був зайвий одяг. На додачу була вовняна ковдра і наволочка, яку ви могли набити будь-чим, що мали — подушок не було»[709].

Дехто не мав зовсім нічого. 1950 року Ісаак Фільштинський, арештований 1948 року, в Каргопольлагу накривався вночі власною фуфайкою, а замість подушки мав ганчірки[710].

Директива 1948 року вимагала заміни земляних долівок у бараках дерев’яною підлогою. Однак і в 1950-х роках Ірен Аргінська жила в бараку, підлогу в якому неможливо було нормально підмести, тому що ця підлога була глиняна[711]. Навіть якщо підлога була дерев’яна, часто її неможливо було нормально відчистити через брак щіток. Одна полячка-ув’язнена розповідала, що в її таборі група в’язнів завжди вночі «чергувала», миючи барак і туалети, поки інші спали: «Бруд з підлоги треба було зчищати ножами. Росіянки шаленіли від того, що ми не вміли цього робити, і запитували нас, як же ми жили вдома. Їм навіть не спадало на думку, що найбруднішу підлогу можна відчистити щіткою»[712].

Часто такими ж примітивними були опалення й освітлення, однак і це дуже відрізнялося у різних таборах. Один в’язень згадує, що в його бараку було фактично темно: «Електричні лампочки блищали жовто-блідими, ледве помітними крапками, а гасові — чадили і гасли»[713]. Інші скаржаться на протилежне: вночі горіло яскраве світло[714]. Деякі в’язні у таборах воркутинського регіону не мали проблем з теплом, оскільки могли приносити у бараки шматки вугілля з шахт, проте Сусанна Печуро згадує, що на лагпункті поблизу вугільних шахт Інти «взимку було так холодно, що волосся примерзало до ліжка, а питна вода замерзала в кухлі»[715]. У її бараці також не було проточної води, тільки вода, яку відрами у барак носила «чергова», старша жінка, яка вже не могла виконувати тяжкої роботи, тому прибирала та доглядала за бараком протягом дня[716].

У бараках стояв «тяжкий сморід» від брудного і цвілого одягу, що сушився, розвішаний по краях койок, столів і всюди, де можна було щось розвісити. У бараках таборів особливого режиму, в яких на ніч зачиняли двері і вікна, сморід «майже не давав дихати»[717].

Відсутність туалетів не поліпшувала якості повітря. У таборах, бараки в яких замикалися на ніч, зеки мали користуватися парашами — так само, як у тюрмі. За словами одного з авторів спогадів, вранці парашу «неможливо було підняти, тому її тягли слизькою підлогою. Вміст неминуче проливався»[718]. Інша жінка, Галина Смирнова, арештована на початку 1950-х років, згадує, що «якщо це було щось серйозне, то ви чекали до ранку, інакше був жахливий сморід»[719].

Вбиральні влаштовувалися поза бараками, іноді досить далеко, що взимку становило велику проблему. Про інший табір Смирнова розповідає, що там були «дерев’яні туалети надворі, і туди треба було йти навіть у 30- або 40-градусний мороз»[720]. Томас Сговіо пише про наслідки:

«Надворі перед бараком був увіткнутий і вморожений в землю дерев’яний стовп. Ще один наказ! Нам заборонялося мочитися всюди у таборі, крім як у надвірних туалетах або ж біля стовпа з прив’язаною на верхівці білою ганчіркою. Усіх, кого застануть за порушенням цього наказу, буде покарано десятьма ночами у штрафній камері… Наказ було видано тому, що були в’язні, які вночі не хотіли далеко йти до туалетів і мочилися у втоптані стежки в снігу. Територія табору була всипана жовтими плямами. Пізньою весною, коли сніг розтане, буде жахливий сморід… двічі на місяць ми рубали ці льодові піраміди і шматками вивозили їх із зони…»[721]

Та бруд і тіснота становили не просто естетичну проблему чи порівняно невеликий дискомфорт. Переповнені нари і брак місця могли приводити й до смертельних наслідків, особливо в таборах із цілодобовим робочим розкладом. В одному такому таборі, де в’язні працювали вдень і вночі трьома окремими змінами, за словами одного автора спогадів, «люди в бараках спали у будь-яку годину дня. Битва за можливість спати була битвою за життя. У сутичках щодо спальних місць люди лаялися, били і вбивали. Весь час у бараках на повну гучність працювало радіо, і його дуже ненавиділи»[722].

Саме через величезну важливість питання, де кому спати, умови сну також завжди були вкрай потужним інструментом контролю над в’язнями, і табірна адміністрація свідомо цим маніпулювала. У центральних московських архівах архівісти ГУЛАГу ретельно зберегли фото різних типів бараків, що призначалися для різних категорій в’язнів. У бараку «отличников» — відмінників або ударників — були окремі ліжка з матрацами і ковдрами, дерев’яна підлога і плакати на стінах. В’язні на фото у цих бараках якщо й не усміхаються до фотографа, то принаймні читають газети і виглядають ситими. Режимні бараки — штрафні бараки для поганих чи недисциплінованих працівників — мають замість ліжок дерев’яні дошки на грубих дерев’яних кілках. Навіть на фотографіях, зроблених з пропагандистською метою, режимні в’язні не мають матраців і сплять на спільних простирадлах[723].

У деяких таборах звичаї, що стосувалися сну і спальних місць, були дуже складними. Місце було такою цінністю, що володіння ним, як і приватність, вважалося великими привілеями, якими жалувалися тільки представники табірної аристократії. Високопоставленим в’язням — бригадирам, нормувальникам і т. ін. — часто дозволялося спати у менших бараках з меншою кількістю людей. Солженіцину, якого спочатку після прибуття у московський табір призначили «заввиробництвом», дали місце в бараку, де були «замість вагонок — звичайні ліжка, тумбочка — одна на двох, а не на бригаду; вдень двері запиралися, і можна було залишати речі; нарешті, була й напівлегальна електрична плитка, і не треба було ходити товпитися до великої загальної плити у дворі»[724].

Все це вважалося величезною розкішшю. Деякі дуже поціновувані види роботи, наприклад теслі й ремонтника, супроводжувалися жаданим правом спати у майстерні. Анна Розіна спала у шевській майстерні, коли працювала там у Темниківському таборі, вона також мала «право» частіше ходити в лазню, що вважалося величезними привілеями[725].

Майже в усіх таборах лікарям, у тому числі й лікарям-в’язням, також дозволялося спати окремо; цей привілей відображав їхній особливий статус. Хірург Ісаак Фогельфангер відчував себе привілейованим через те, що йому дозволялося спати на койці у «маленькій кімнатці по сусідству з приймальнею» його табірної лікарні; «Здавалося, що, коли я йшов спати, до мене усміхався місяць». Поряд з ним спав і табірний фельдшер, який мав такий самий привілей[726].

Часом особливі умови життя створювалися для інвалідів. Актрисі Тетяні Окунєвській вдалося отримати направлення в табір для інвалідів у Литві, бараки в якому «були довгі, з багатьма вікнами, чисті, без верхніх в тебе над головою»[727]. Найкращі спальні місця отримували в’язні, що працювали на беріївських шарашках — «спеціальних конструкторських бюро» для талановитих інженерів і науковців. У Большево, що неподалік Москви, бараки були «великі, світлі, чисті і обігрівалися пічками-голландками», а не металевими пічками. На ліжках була білизна і подушки, світло вимикалося на ніч, був окремий душ[728]. В’язні, що утримувалися в цих особливих умовах, звичайно, знали, що їх легко можуть звідси відправити, що посилювало їхню зацікавленість добре працювати.

Також у бараках часто була своя неформальна ієрархія. У більшості бараків вкрай важливі рішення щодо того, де кому спати, ухвалювалися тими табірними групами, які були найсильнішими і найзгуртованішими. До кінця 1940-х років, коли потужності набрали великі національні групи — українці, прибалти, чеченці, поляки, — як ітиметься далі, найорганізованішими в’язнями були зазвичай кримінальні злочинці. Як правило, вони через це спали на верхніх ярусах, де було більше повітря і місця — тих, хто заперечував проти цього, вони били. У тих, хто спав на нижньому ярусі, удар був слабший. Ті, хто спали на підлозі, під нижніми нарами — найнижчі в табірній ієрархії, — потерпали найбільше. Як згадує один в’язень:

«Цей поверх називався "колгоспним сектором". Урки заганяли сюди колгоспників, різних інтелігентних стариків, духовенство і навіть “своїх” на покарання за порушення їх блатної моралі. Сюди текло не тільки з верхніх і нижніх нар; урки виливали сюди помиї, воду, вчорашню баланду. І "колгоспний сектор" мав терпляче все це переносити, бо за скарги виливалося на нього ще більше всіляких нечистот… Люди хворіли, задихалися, втрачали свідомість, божеволіли, помирали від тифу, дизентерії, накладали на себе руки»[729].

Разом з тим в’язні, навіть в’язні політичні, могли поліпшувати умови свого життя. Політичного в’язня-поляка Кароля Колонна-Чосновського, котрий працював фельдшером, із вкрай переповненого барака забрав кримінальний «начальник» табору Гриша: «Він дав величного стусана одному зі своїх придворних, який зрозумів це як наказ посунутися і швидко звільнив мені місце. Мене обняли і сказали, щоб я не сидів так близько до вогню, однак це не відповідало бажанням мого господаря, що я зрозумів після того, як один із посіпак Гриші дав мені могутнього тичка». Отямившись, він побачив, що сидить на тапчані в ногах у Гриші: «Очевидно, він хотів, щоб я залишався саме тут…»[730] Колонна-Чосновський не сперечався. Місце, де людина всього кілька годин сиділа або спала, мало велике значення.

ЛАЗНЯ

Бруд, тіснота і брак гігієни призводили до засилля клопів і вошей. У 1930-ті роки на одній «гумористичній» карикатурі в газеті каналу Москва-Волга «Перековка» було зображено в’язня, якому видавали новий одяг. Під малюнком підпис: «Вам дають "чистий" одяг, а в ньому повно вошей». Інша була підписана: «А коли ви спите вночі, клопи кусають вас, як краби»[731]. З роками проблема не втрачала гостроти. За свідченнями одного в’язня-поляка, під час війни у його знайомого розвинулася буквально манія: «Як біолог він цікавився тим, скільки вошей можуть поміщатися на певній площі. У себе на сорочці він налічив 60, а через годину — ще 60»[732].

У 1940-х роках господарі ГУЛАГу вже добре усвідомлювали смертельну небезпеку тифу, який переносився вошами, і на офіційному рівні вели постійну битву з паразитами. За правилами, лазня була обов’язковою кожні десять днів. Весь одяг мав проварюватися для дезінфекції — по прибутті до табору і потім через рівні проміжки часу[733]. Як уже зазначалося, табірні перукарі голили чоловіків і жінок по прибутті в табір, потім у таборі регулярно голилися голови. Мило, хоча і в незначних кількостях, регулярно включалося до списків товарів, які мали отримувати в’язні: 1944 року призначалося по 200 грамів на в’язня щомісяця. Жінкам, дітям і в’язням у лікарнях призначалося ще по 50 додаткових грамів, малолітні отримували додатково по 100 грамів, а в’язні, що працювали на «особливо брудних роботах», — по 200 грамів. Це мило призначалося як для особистої гігієни, так і для прання постільної білизни й одягу[734]. (Мила завжди не вистачало як у таборах, так і в решті країни. Одним з приводів шахтарських страйків 1991 року в Радянському Союзі був саме брак мила.)

Разом з тим в ефективності табірних вошебийних процедур переконані були не всі. На практиці, пише один в’язень, «здавалося, що бані лише підвищували сексуальну енергію вошей»[735]. Варлам Шаламов іде ще далі: «Камера ця ніяких вошей не вбиває. Це одна проформа і апарат для створення додаткових мук для арештанта»[736].

Формально Шаламов не правий. Апарат було створено не з метою мучити засуджених — як уже відзначалося, московська центральна адміністрація ГУЛАГу насправді регулярно розсилала дуже суворі директиви й інструкції начальникам таборів щодо боротьби з паразитами, а безліч інспекторських звітів містять гнівні викриття начальників, які не могли впоратися з цим завданням. У звіті 1933 року про становище у Дмитлагу його автор обурено доповідає про обстановку у жіно-чих бараках, які є «брудними, без потрібної кількості простирадл і ковдр; жінки скаржаться на величезну кількість клопів, а санітарна частина не бореться»[737]. В одному із звітів про вивчення умов у групі північних таборів гнівно писали про «вошей і клопів у бараках, які негативно впливають на можливості відпочинку в’язнів» на одному з лагпунктів; у Новосибірському виправному таборі «100% в’язнів заражено вошами… в результаті поганих санітарних умов спостерігається високий рівень захворювань шкіри і розладів шлунку… з цього видно, що недотримання санітарних умов у таборі обходиться дуже й дуже дорого».

На іншому лагпункті сталося два спалахи тифу, а ще в інших в’язні «чорні від бруду», — йшлося далі у цьому звіті[738]. Скарги щодо вошей і розгнівані вказівки щодо їх викорінення часто трапляються і в інспекційних звітах прокурорів ГУЛАГу[739]. Після епідемії тифу у Темлагу 1937 року начальника лагпункту і його заступника з медичної частини було звільнено з посад, звинувачено у «злочинній недбалості й бездіяльності» і віддано під суд[740]. Поряд із покараннями використовувалися і заохочення: 1933 року в’язнів — мешканців одного з бараків у Дмитлагу нагородили вихідними за очищення своїх ліжок від клопів[741].