Розділ 7 АРЕШТ

Розділ 7

АРЕШТ

Ми ніколи не запитували, почувши про останній арешт, «За що його взяли?», але таких, як ми, було небагато. Збожеволілі від страху люди ставили одне одному це питання для чистого самозаспокоєння: людей беруть за щось, значить, мене не візьмуть. бо немає за що! Вони мудрували, придумуючи причини і виправдання для кожного арешту: «Вона ж і справді контрабандистка», «Він таке собі дозволяв», «Я сам чув, як він сказав…». І ще: «Цього слід було чекати — у нього такий жахливий характер», «Мені завжди здавалося, що з ним щось не гаразд», «Це зовсім чужа людина»… Всього цього здавалося досить для арешту і знищення: чужий, язикатий, гидкий… Усе це варіації однієї теми, яка прозвучала ще сімнадцятого року: «не наш»… І громадська думка, і каральні органи придумували бадьорі варіації та підкидали тріски у вогонь, без якого немає диму. Ось чому запитання «За що його взяли?» стало для нас забороненим. «За що? — розгнівано кричала Анна Андріївна [Ахматова], коли хтось із своїх, заразившися загальним стилем, ставив це запитання. — Як за що? Пора зрозуміти, що людей беруть ні за що…»

Надія Мандельштам. Спогади[426]

Анна Ахматова — поетеса, цитована вище вдовою ще одного поета — одночасно мала і не мала рації. З одного боку, від середини 1920-х років — з часу виходу на повну потужність радянської репресивної машини — радянський уряд більше не забирав людей прямо на вулицях і не кидав їх до в’язниці без причини й пояснення: були арешти, слідства, суди і вироки. З іншого боку, «злочини», за які людей арештовували, допитували, судили і засуджували, були безглуздими, а процедури суду і слідства були абсурдними і навіть сюрреалістичними.

З позицій сьогоднішнього дня, саме у цьому полягає один із унікальних елементів радянської табірної системи: люди потрапляли туди, у переважній більшості випадків, через правову систему — і майже завжди через звичайну судову систему. Ніхто не проводив судів і не виносив вироків євреям в окупованій нацистами Європі, а переважна більшість в’язнів радянських таборів проходила через слідство (правда, формальне), суд (правда, комедійний) і встановлення вини та винесення вироку (навіть якщо все відбувалося менш як за хвилину). Поза сумнівом, у переконанні в законності своїх дій почасти полягала мотивація тих, хто працював у службах безпеки, а також охоронців і адміністраторів, які пізніше розпоряджалися життями в’язнів у таборах.

Але повторю: той факт, що репресивна система була правовою, не означає, що вона була логічною. Навпаки, передбачити, кого арештовуватимуть, у 1947 році, було не легше, ніж у 1917-му. Щоправда, можна було спробувати вгадати, кого швидше за все арештують. Як видається, режим — особливо у час підйому хвиль терору — вибирав собі жертви почасти тому, що вони з якихось причин привертали увагу таємної поліції: сусід почув, як хтось невдало пожартував, начальник помітив щось «підозріле» у поведінці; а ще більше тому, що вони належали до тієї категорії населення, яка в даний момент перебувала під підозрою.

Деякі з цих категорій були порівняно конкретними — інженери і фахівці у 1920-ті роки, куркулі у 1934-му, поляки і прибалти на окупованих територіях під час Другої світової війни, — тоді як інші були справді дуже нечіткі. Наприклад, у 1930–1940-ві роки підозрілими завжди вважалися «іноземці». Під «іноземцями» я маю на увазі людей, які дійсно були громадянами інших країн, людей, що могли мати контакти за кордоном, або людей, які могли мати якийсь зв’язок, справжній або уявний, з якоюсь іноземною державою. Що б вони не робили, вони завжди були кандидатами на арешт — а іноземці, які з будь-яких причин виділялися на загальному тлі, мали особливо високі шанси. Роберт Робінсон, один з кількох чорношкірих американських комуністів, які у 1930-ті роки переїхали до Москви, пізніше писав, що «всі чорношкірі, яких я знав на початку 1930-х років і які стали радянським громадянами, зникли з Москви протягом семи років»[427].

Не становили винятку і дипломати. Наприклад, Александр Долгун, американський громадянин, який був молодшим співробітником посольства США у Москві, розповідає у своїх мемуарах, як 1948 року його забрали на вулиці і безпідставно звинуватили у шпигунстві; такі підозри почасти грунтувалися на тому, що він по молодості полюбляв відриватися від «хвостів», які пускала за ним таємна поліція, а ще тому, що йому добре вдавалося переконувати посольських водіїв давати йому покататися на машинах, з чого співробітники «органів» виснували, що він може мати вищий, ніж їм відомо, чин. Він провів вісім років у таборах і повернувся до Сполучених Штатів тільки 1971-го.

Часто мішенями ставали іноземні комуністи. У лютому 1937 року Сталін зловісно сказав Георгію Димитрову, генеральному секретарю Комуністичного Інтернаціоналу — Комінтерну, організації, що займалася розпалюванням світової революції: «Всі ви там у Комінтерні працюєте в руках ворога». З 394 осіб, які були членами Виконавчого комітету Комуністичного Інтернаціоналу в січні 1936 року, у квітні 1938-го залишилося лише 171. Решту було розстріляно або відправлено в табори; серед них були представники різних країн: німці, австрійці, югослави, італійці, болгари, фінни, прибалти, навіть англійці та французи. Непропорційно сильно постраждали євреї. У кінцевому підсумку Сталін убив більше членів політбюро комуністичної партії догітлерівської Німеччини, ніж сам Гітлер: з 68 німецьких комуністичних вождів, які втекли в Радянський Союз після приходу Гітлера до влади, 41 загинув — страчений або у таборах. Можливо, ще більшого винищення зазнала комуністична партія Польщі. За однією з оцінок, навесні і влітку 1937 року було страчено п’ять тисяч польських комуністів[428].

Втім, у членстві в іноземній комуністичній партії не було жодної потреби: ціллю Сталіна були також і іноземні «співчуваючі», найчисленнішими з яких, імовірно, була група «американських фіннів». Це були фінномовні фінни за національністю, деякі з них емігрували до Америки, а деякі народилися вже там, і всі вони перебралися в Радянський Союз у 1930-х, у роки Великої депресії у США. Більшість з них були промисловими робітниками, і більшість не мали в Америці роботи. Під впливом радянської пропаганди — радянські вербувальники об’їжджали американські фінномовні громади, розповідаючи про чудові умови життя і роботи в СРСР — вони масово подалися до фінномовної Карельської республіки. Майже відразу вони почали створювати проблеми для місцевих властей. Карелія виявилася не дуже схожою на Америку. Багато з них вголос про це говорили всім, хтр міг чути, потім намагалися повернутися — все це завершилося наприкінці 1930-х років ГУЛАГом[429].

Не меншу підозру викликали радянські громадяни, які мали зв’язки за кордоном. Першими тут були «розсіяні національності» — поляки, німці й карельські фінни, які мали родичів і знайомих за кордоном, а також прибалта, греки, іранці, корейці, афганці, китайці і румуни, розсіяні по СРСР. За даними архівів НКВД, у період з липня 1937-го по листопад 1938 року таємною поліцією в ході цих «національних» операцій було засуджено 335 513 осіб[430]. Схожі операції, як ми побачимо далі, повторюватимуться під час і після війни.

Але для того, щоб потрапити під підозру, не потрібно було навіть знати іноземну мову. Всі, у кого були контакти за кордоном, підозрювалися у шпигунстві: філателісти, есперантисти, кожен, хто мав друзів по листуванню чи родичів за кордоном. НКВД також арештувало всіх радянських громадян, які працювали на збудованій ще за царя Східно-Китайській залізниці, що проходила Маньчжурією; їх звинуватили у шпигунстві на користь Японії. У таборах їх називали «харбінцями» — за назвою китайського міста Харбіна, в якому багато з них мешкало[431]. Роберт Конквест пише про арешт однієї оперної співачки, яка на офіційному прийомі танцювала з японським послом, і про ветеринара, який лікував собак, що належали іноземцям[432].

На середину 1930-х років більшість звичайних радянських громадян уже розуміли, що краще зовсім не мати жодних контактів за кордоном. Одружений з росіянкою хорватський комуніст Карло Штайнер згадував: «…росіяни рідко коли відважувалися мати приватні справи з іноземцями… Родичі дружини залишалися мені фактично чужими. Ніхто з них не наважувався приходити до нас. Коли її родичі дізналися про наші плани одружитися, всі вони почали попереджувати Соню…»[433] Навіть у середині 1980-х років, коли я вперше відвідала Радянський Союз, багато росіян залишалися обережними з іноземцями, на них намагалися не звертати уваги й відводили очі, зустрівшись поглядом.

І разом з тим — не кожного іноземця забирала таємна поліція, і не кожен звинувачений у наявності зв’язків за кордоном справді їх мав. Траплялося й так, що людей забирали з набагато своєрідніших причин[434]. У результаті запитання «За що?» — яке так не любила Анна Ахматова — породжувало справді дивовижне коло спекулятивних пояснень.

Наприклад, чоловіка Надії Мандельштам Осипа Мандельштама арештували за критику Сталіна у вірші:

Мы живем, под собою не чуя страны,

Наши речи за десять шагов не слышны,

А где хватит на полразговорца,

Там припомнят кремлевского горца.

Его толстые пальцы, как черви, жирны,

А слова, как пудовые гири, верны,

Тараканьи смеются усища

И сияют его голенища.

А вокруг него сброд тонкошеих вождей,

Он играет услугами полулюдей.

Кто свистит, кто мяучит, кто хнычет,

Он один лишь бабачит и тычет.

Как подкову, кует за указом указ —

Кому в пах, кому в лоб, кому в бровь, кому в глаз.

Что ни казнь у него — то малина

И широкая грудь осетина.[435]

Офіційно називалися різні причини. Тетяна Окунєвська, одна з найпопулярніших актрис радянського кіно, була арештована, як вона переконана, через те, що відмовилася спати з Віктором Абакумовим, керівником радянської контррозвідки під час війни. Щоб вона зрозуміла справжню причину, їй, за її словами, показали ордер на арешт, підписаний Абакумовим[436]. Четверо видатних футболістів — братів Старостіних арештували 1942 року. Вони завжди були переконані, що це сталося тому, що їхня команда «Спартак» мала нещастя виграти в улюбленого Лаврентієм Берією «Динамо» з надто великим рахунком[437].

Але не треба було навіть бути аж надто видатним. Людмилу Хачатрян було арештовано за одруження з іноземцем, югославським солдатом. Лев Разгон пише про селянина на прізвище Серьогін, який, коли йому сказали, що хтось убив Кірова, відповів: «Ну і фуй з ним». Серьогін до того ніколи не чув про Кірова і думав, що це чоловік, якого вбили у бійці в сусідньому селі. За цю помилку йому дали десять років[438]. 1939 року розповідати чи слухати анекдот про Сталіна; спізнитися на роботу; мати нещастя бути названим зопалу знайомим чи ревнивим сусідом «змовником» неіснуючої змови; мати чотири корови у селі, де більшість людей має одну; вкрасти пару взуття; мати двоюрідну сестру — дружину Сталіна; вкрасти з контори ручку і кілька аркушів паперу, щоб дати їх дітям, які не мають ні того, ні іншого — все це за певних обставин вело до засудження до радянського концентраційного табору. Арешту згідно із законом 1940 року підлягали родичі особи, яка вчинила спробу нелегально перетнути радянський кордон, — незалежно від того, знали вони чи ні про спробу втечі[439]. Закони воєнного часу — про спізнення на роботу і заборону зміни місця роботи, — як ітиметься далі, додадуть у табори нових «злочинців».

Причини арешту були численними й різноманітними — те саме стосується і методів. Однак майбутні в’язні мали достатньо попереджень. За кілька тижнів до арешту Олександрові Вайнбергу багато разів телефонував агент ОГПУ і запитував знову і знову, як він став шпигуном: хто його завербував? кого завербував він? на яку іноземну організацію працює? «Він знову і знову ставив точно ті самі запитання, а я давав йому одні й ті самі відповіді»[440].

Приблизно в той самий час Галину Серебрякову, авторку книжки «Юність Маркса» і дружину радянського високопосадовця, також кожного вечора «запрошували» на Лубянку, примушували чекати до другої — третьої години ночі, допитували, відпускали о п’ятій ранку і відвозили додому. За її квартирою стежили, а коли вона виходила з дому, за нею їхала чорна машина. Вона була настільки впевнена, що незабаром її арештують, що спробувала накласти на себе руки. Та до того, як справді арештувати, її мордували таким чином протягом кількох місяців[441].

Під час хвиль масових арештів — куркулів у 1929 і 1930 роках, партійних активістів у 1937 і 1938-му, колишніх в’язнів у 1948-му, — багато людей знали, що настає їхня черга, просто тому, що арештовували всіх навколо них. Голландська комуністка Елінор Ліппер, яка приїжджала в Москву у 1930-ті роки, жила 1937-го у «Люксі», спеціальному готелі для іноземних революціонерів: «Кожної ночі з готелю зникало ще кілька осіб… вранці на дверях ще кількох кімнат з’являлися великі червоні печатки»[442].

Іноді сам арешт сприймався як певне полегшення. За Миколою Старостіним, одним із злощасних знаменитих футболістів, агенти ходили хвостом протягом кількох тижнів; це його так дратувало, що зрештою він підійшов до одного з них і зажадав пояснень: «Якщо вам від мене щось потрібно, викличте мене до себе». У результаті в момент арешту він відчував не «шок і страх», а «цікавість»[443].

Ще інших забирали зовсім зненацька. Польського письменника Александра Вата, який жив тоді в окупованому Львові, запросили з групою інших письменників до ресторану. Він запитав господаря про причину. «Побачите», — сказали йому. У ресторані було влаштовано бійку — тут його забрали[444]. До клерка американського посольства Александра Долгуна на вулиці звернувся чоловік, який виявився співробітником органів. Коли чоловік вигукнув своє ім’я, згадував Долгун, «це мене вкрай здивувало. Я подумав, чи він, бува, не божевільний…»[445] Актриса Окунєвська лежала у момент арешту з тяжким грипом і вимагала, щоб по неї прийшли завтра. Їй показали ордер на її арешт (той самий, підписаний Абакумовим) і потягли вниз по сходах[446]. Солженіцин переповідає, можливо легендарну, історію жінки, яку запросив до Большого театру друг, професійний слідчий, і прямо з театру забрав її на Лубянку[447]. Табірниця-мемуаристка Ніна Гаген-Торн розповідає історію жінки, яку арештували, коли вона знімала з мотузки білизну у дворі свого будинку в Ленінграді; на ній був халат, у квартирі залишилося саме немовля — вона мала повернутися за кілька хвилин. Вона просила, щоб її відпустили до дитини, та даремно[448].

Насправді виглядає на те, що влада умисно застосовувала різну тактику — одних людей забирали з дому, інших — з роботи, одних на вулиці, інших — у поїзді. Одна доповідна записка Віктора Абакумова Сталіну, датована 17 червня 1947 року, підтверджує таке припущення. У ній ідеться, що зазвичай арешт відбувається «несподівано» з метою запобігання втечам, опору і можливості попередження підозрюваним своїх товаришів по «контрреволюційній змові». У певних випадках, йдеться в документі далі, «проводиться таємний арешт на вулиці»[449].

Однак найпоширенішим був арешт вдома, посеред ночі. Під час масових арештів масовим ставав страх перед нічним «стуком у двері». Є дуже старий радянський жарт: Іван та його дружина Маша страшенно перелякалися, почувши стук у двері, — і відчули величезне полегшення, коли побачили, що то всього лише сусід прийшов сказати їм, що горить їхній будинок. За старою радянською приказкою, злодії, проститутки й НКВД працюють переважно уночі[450]. Зазвичай нічні арешти супроводжувалися обшуками, хоча тактика обшуків також із часом зміню-валася. Осипа Мандельштама арештовували двічі, спочатку 1934-го, а потім 1938 року, і його дружина писала про відмінності у процедурі так:

«У 38-му ніхто нічого не шукав і не гаяв часу на перегляд паперів. Агенти навіть не знали, чим займається людина, яку вони прийшли арештовувати. Абияк перевернули матраци, згребли у мішок папери, потопталися і зникли, повівши з собою О. М. [Мандельштама]. У 38-му вся ця операція тривала хвилин двадцять, а в 34-му всю ніч до ранку».

Під час першого арешту агенти, які чітко знали, що вони шукають, ретельно переглянули усі папери Мандельштама — старі рукописи відкидали, шукали нові вірші. Того разу з ними були «поняті» і — в їхньому конкретному випадку — оплачуваний поліцією «друг», літературний критик, якого Мандельштами знали. Його, судячи з усього, запросили для того, щоб бути певними, що Мандельштам не почне нишком палити паперів, почувши стук у двері[451]. Потім такими деталями вже не переймалися.

Масові арешти представників певних національностей, як-от ті, що відбувалися в колишній Східній Польщі і країнах Прибалтики, окупованих у 1939–1941 роках Червоною армією, зазвичай мали навіть ще більш випадковий характер. Януша Бардаха, підлітка-єврея з Володимира-Волинського, примусили виступати «понятим» під час одного з таких масових арештів. Він супроводжував групу п’яних зарізяк-енкаведистів, які 5 грудня 1939 року йшли від дому до дому, забираючи людей, яких мали або арештувати, або депортувати. Іноді вони били багатших або відоміших людей, імена яких заносили до особливого списку; іноді просто забирали «біженців» — як правило, євреїв, що тікали до окупованої Радянським Союзом Східної Польщі з окупованої нацистами Західної, — навіть не записуючи їхніх імен. В одному будинку група біженців спробувала захиститися, кажучи, що вони — члени «Бунду», єврейської соціалістичної організації. Незважаючи на це, почувши, що вони приїхали з Любліна, який у той час знаходився по інший бік кордону, старший загону НКВД на ім’я Геннадій почав кричати:

«"Ви брудні біженці! Фашистські шпигуни!" Діти почали плакати — це Геннадія ще більше розлютило. "Заткніть їм пельки! Чи ви хочете, щоб я про них потурбувався?"

Мати притягла їх до себе ближче, але вони не переставали плакати. Геннадій схопив за руки малого хлопчика, відірвав його від материних рук і кинув на підлогу. "Заткнися, я сказав!" Мати зойкнула. Батько хотів був щось сказати, але тільки хапав ротом повітря. Геннадій підняв хлопчика, потримав секунду, дивлячись прямо йому в обличчя, а потім з силою кинув об стіну…»

Потім загін розгромив помешкання друзів дитинства Бардаха:

«Праворуч був кабінет доктора Шехтера. Посередині стояв його стіл з червоного дерева — Геннадій підійшов прямо до нього. Він провів рукою по гладенькому дереву, а потім, у припливі несподіваної люті, вдарив по ньому ломом. "Капіталістичні свині! Кляті паразити! Треба знайти цих буржуїв-експлуататорів!" Він безперервно лупцював знову і знову, пробивши у дереві кілька дірок…»

Не в змозі знайти Шехтерів, члени загону згвалтували й убили дружину садівника.

Такі операції часто проводилися членами озброєної охорони — солдатами, які заповнювали депортаційні поїзди, — а не самим НКВД; вони були набагато гірше підготовленими, ніж таємна поліція, яка проводила «нормальні» арешти «нормальних» злочинців. Ймовірно, що насильство не схвалювалося офіційно, але, оскільки радянські солдати арештовували «капіталістів» на багатшому «Заході», пияцтво, безладдя і навіть згвалтування, здається, вважалися невеликою бідою, як це було й пізніше, коли Червона Армія проходила через Польщу і Німеччину[452].

Разом з тим певні аспекти поведінки були настійно продиктовані згори. Наприклад, у листопаді 1940 року московське Головне управління озброєної охорони ухвалило рішення, що охоронці, які здійснюють арешти, мають наказувати арештованим брати з собою теплого одягу і особистих речей у кількості, достатній для трьох років життя, оскільки Радянський Союз тоді потерпав від браку таких товарів. Управління сподівалося, що арештовані продаватимуть свої речі[453]. Раніше солдатам, як правило, наказували нічого не говорити в’язням про те, куди і на скільки їх відправляють. Загальноприйнятою була формула: «Навіщо турбуватися? Навіщо брати щось із собою? Ми ж забираємо вас просто для короткої розмови». Іноді депортованим говорили, що їх просто відвезуть в іншу область, далі від кордонів, «для вашої ж власної безпеки»[454]. Мета полягала в тому, щоб арештовані не лякалися, не давали здачі чи не намагалися втекти. У результаті люди не мали елементарних речей, потрібних їм для життя у суворому незнайомому кліматі.

Тоді як для польських селян, що вперше стикалися з радянським режимом, таку наївність можна було б вважати природною, ті самі формули однаково добре спрацьовували й у випадку московської та ленінградської інтелігенції і партійних апаратчиків, переконаних, як це часто і справді було, у своїй невинності. Євгенії Гінзбург, яка в той час працювала в одному з партійних комітетів у Казані, при арешті сказали, що «вона буде відсутня сорок хвилин, можливо, годину». Через те вона не мала можливості попрощатися зі своїми дітьми[455]. Інша заарештована комуністка, Олена Сидоркіна, йшла по вулиці до тюрми, «спокійно розмовляючи» зі співробітником держбезпеки, який її арештував; вона була певна, що скоро буде вдома[456].

Коли НКВД прийшло забирати Софію Александрову, колишню дружину чекіста Гліба Бокия, її відмовили брати з собою осіннє пальто («сьогодні тепло, а ми повернемося щонайбільше за годину»); це спонукало її зятя, письменника Льва Разгона, на такі думки про дивовижну жорстокість системи: «Чому потрібно було немолоду і нездорову жінку забирати в тюрму навіть без маленького вузлика з білизною і засобами гігієни, які завжди, з часів фараонів, дозволялося брати з собою?»[457]

Дружина актора Георгія Жжонова розуміла, що потрібно зібрати запасні речі. Коли їй сказали, що вона швидко повернеться додому, вона різко відповіла: «Хто до вас потрапляє, швидко не повертається»[458]. Вона була близька до істини. У більшості випадків з часу, коли арештант входив у залізні двері радянської в’язниці, до повернення додому минало багато років.

Якщо тогочасні радянські прийоми арешту часом видаються майже ексцентричними, то ритуали, які відбувалися після арешту, були від початку 1940-х років майже незмінними. Яким би шляхом в’язень не прийшов до воріт своєї місцевої тюрми, події після прибуття відбувалися у точно передбачуваному порядку. Як правило, в’язнів реєстрували, фотографували і знімали з них відбитки пальців до того, як їм говорили причину арешту чи що буде з ними далі. У перші кілька годин, а іноді й кілька днів, вони не бачили нікого старшого за чином від звичайного наглядача, якому їхня доля була абсолютно байдужа, який не мав жодного поняття про злочини, що вони нібито вчинили, і який на всі запитання тільки байдуже знизував плечима.

Багато колишніх в’язнів переконані, що перші кілька годин у тюрмі були умисно сплановані таким чином, щоб їх шокувати, зробити нездатними логічно мислити. Інна Шихєєва-Гайстер, арештована як дочка ворога народу, відчула, що це відбувається з нею, вже через кілька годин, проведених у Лубянці, у московській центральній тюрмі:

«Тут на Лубянці ви вже не людина. І навколо вас не люди. Вони ведуть вас коридором, фотографують вас, роздягають вас, механічно обшукують вас. Усе робиться абсолютно байдуже. Ви шукаєте людського погляду — я не кажу людського голосу, лише погляду, — та не знаходите. Ви стоїте розхристаний перед фотографом, намагаючись хоч якось поправити одяг, а вам пальцем показують, куди сісти, і холодний голос каже "анфас" і "профіль". Вони не вважають вас людиною! Ви стали предметом…»[459]

Якщо арештованих поміщали в одну з численних тюрем великого міста для слідства (а не садили, як висланих, прямо на поїзд), їх ретельно, у кілька прийомів, обшукували. У документі 1937 року подаються спеціальні вказівки тюремникам стосовно того, що «ворог після арешту не припиняє боротьби» і може вчинити самогубство з метою приховання своєї злочинної діяльності. У результаті у в’язнів відбиралися гудзики, ремені, брошки, шнурки, підв’язки, гумки від нижньої білизни, які в’язні могли хитромудро використати, щоб себе вбити[460]. Багато хто відчував себе приниженим. У дочки видатного більшовика Надії Иоффе відібрали пояс, підв’язки, шнурки і шпильки:

«Пам’ятаю, як мене вразила принизливість і безглуздість усього цього. Ну, що може зробити людина за допомогою шпильки для волосся? І навіть коли їй спаде на думку божевільна ідея повіситися на шнурках від туфель, то як вона практично це зробить? Просто потрібно поставити її в огидно принизливе становище, коли падає спідниця, сповзають панчохи, човгають туфлі»[461].

Набагато гіршим був огляд тіла, який ішов далі. У романі «У першому колі» Олександр Солженіцин описує арешт радянського дипломата Іннокентія. Через кілька годин після прибуття до Лубянки наглядач обстежує кожен отвір його тіла:

«Як коняці на базарі, відтягнувши Іннокентієві нечистими руками одну щоку, потім другу, одне підоччя, потім друге, і пересвідчившись, що ніде під язиком, за щоками і в очах нічого не сховано, наглядач твердим рухом закинув Іннокентієві голову так, щоб у ніздрі йому падало світло, потім перевірив обидва вуха, відтягуючи за раковини, велів розчепірити пальці і пересвідчився, що немає нічого між пальцями, ще — помахати руками, і пересвідчився, що під пахвами таж нічого. Тоді тим самим машинно-беззаперечним голосом від скомандував:

— Візьміть член у руки. Загорніть шкірочку. Ще. Так, досить. Відведіть член управо вгору. Вліво вгору. Гаразд, опустіть. Станьте до мене спиною. Розставте ноги. Ширше. Нахиліться вперед до підлоги. Ноги — ширше. Сідниці розсуньте руками. Так. Гаразд. Тепер присядьте. Швидко! Ще раз.

Раніше, думаючи про арешт, Іннокентій малював собі шалений духовний двобій з державним Левіафаном. Він був внутрішньо напружений, готовий до високого відстоювання своєї долі і своїх переконань. Але він жодним чином не уявляв, що це буде так просто і тупо, так невідхильно. Люди, які зустріли його на Лубянці, низько поставлені, обмежені, були байдужими до його індивідуальності і до вчинку, що привів його сюди…»[462]

Жінками такі огляди сприймалися гірше. Одна з них згадувала, що тюремник, який виконував огляд, «знімав ліфчики, пояси з підв’язками, інші предмети жіночої білизни. Потім відбувалося коротке огидне гінекологічне обстеження. Я мовчала, але почувалася так, немов мене позбавляють будь-якої людської гідності»[463].

Під час перебування 1941 року в Александровському централі авторку спогадів Т. П. Мілютіну піддавали оглядам неодноразово. Жінок з її камери виводили на неотоплювану сходову площадку групами по п’ять. Їм наказували повністю роздягтися, скласти одяг на підлогу і підняти руки вгору. Потім відбувався обшук «у волоссі, у вухах, під язиками; також між ногами» — як стоячи, так і сидячи. Після першого такого огляду, пише Мілютіна, «багато хто плакав, у багатьох починалася істерика…»[464]

Після огляду деяких в’язнів ізолювали. «Нищівна ідея перших годин тюрми, — пише Солженіцин, — полягає в тому, щоб відокремити новачка від інших арештантів, щоб ніхто його не підбадьорив, щоб на нього одного тупіше тиснув… увесь розгалужений багатотисячний апарат»[465]. Камера, в якій тримали Євгенія Гнєдіна, радянського дипломата, сина революціонерів, мала тільки маленький стіл, прикріплений до підлоги, і два, також прикріплені до підлоги, табурети. Відкидне ліжко, на якому в’язень спав уночі, кріпилося до стіни болтом. Усе, включно зі стінами, табуретами, ліжком і стелею, було пофарбоване у світло-блакитний колір. «Це справляло враження, що ви знаходитеся у своєрідній корабельній каюті», — пише у спогадах Гнєдін[466].

Також цілком звичайною річчю було поміщення в’язня — так, як це відбувалося у випадку Александра Долгуна, — «у бокс, камеру приблизно чотири на дев’ять футів. Порожній бокс з лавкою — у перші години після арешту; тут могли тримати від кількох годин до кількох днів»[467]. Польського військового лікаря Ісаака Фогельфангера посеред зими посадили в камеру з відкритими вікнами[468]. Інших, як-от Любов Бершадську, котра пізніше була одним з лідерів страйку в’язнів у Воркуті, ізолювали на весь період слідства. В одиночному ув’язненні Бершадська провела дев’ять місяців; вона пише, що насправді чекала допитів, просто щоб з кимось поговорити[469].

Втім, для новачка переповнена в’язнями камера могла бути навіть жахливішою за одиночну. Розповідь Ольги Адамової-Сліозберг про її першу камеру нагадує Єроніма Босха: «…склепінні стіни у патьоках, по обидва боки вузького проходу суцільні нари, забиті тілами; на мотузках сушилися якісь ганчірки. Все затягнуто махорковим димом. Було шумно, хтось сварився і кричав, хтось уголос плакав».

Ще один мемуарист також намагається передати відчуття шоку: «Видовище було жахливе: чоловіки з довгим волоссям, бородаті, запах поту, ніде навіть присісти й відпочити. Треба напружити уяву, щоб збагнути, що то було за місце, де я опинився»[470].

Фінка Ейно Куусінен, дружина лідера Комінтерну Отто Куусінена, переконана, що в першу ніч її навмисно помістили так, щоб вона могла чути допити:

«Навіть сьогодні, через 30 років, мені тяжко описати жах тієї першої ночі в Лефортово. У моїй камері було чутно будь-який шум іззовні. Неподалік, як я пізніше зрозуміла, знаходився "слідчий відділ", окрема структура, яка насправді була катівнею. Всю ніч я слухала нелюдські зойки і звук безперервних ударів. Навряд чи доведена муками до відчаю тварина могла б так жахливо кричати, як ці жертви, яких годинами мучили погрозами, побоями і лайкою»[471].

Але де б вони не опинилися у першу після арешту ніч — чи то у старій царській в’язниці, у тюрмі на залізничній станції, у переробленій церкві чи монастирі, перед усіма в’язнями стояло невідкладне негайне завдання: відійти від шоку, пристосуватися до своєрідних правил тюремного життя — і пройти через слідство. Швидкість, з якою їм це вдасться, буде одним із визначальних моментів у тому, якими вони звідси вийдуть і, зрештою, як їм вестиметься у таборах.

З усіх стадій, через які проходили в’язні по дорозі до ГУЛАГу, допит, мабуть, є одним із найбільш відомих для західної людини. Про допити розповідалося не тільки у книжках з історії, а й у західній художній літературі, наприклад у «Сліпучій пітьмі» Артура Кьостлера, у фільмах про війну та в інших творах високої і популярної культури. Недоброї слави зажили допити гестапо та іспанської інквізиції. Їхня тактика стала легендарною. «Ми маємо способи примусити тебе заговорити…» — досі говорять діти, граючись у війну.

Звичайно, допити в’язнів відбуваються і в демократичних правових суспільствах — іноді вони відповідають закону, іноді не відповідають. Психологічний тиск, навіть тортури під час допиту аж ніяк не можна назвати унікальною ознакою саме СРСР. Прийом «поганого і доброго слідчого» — люб’язний ввічливий чоловік, який ставить запитання і якого змінює лихий інквізитор — проник не тільки в інші мови як ідіома, а й в американські підручники для поліцейських (які зараз уже не використовуються) як рекомендована тактика. На в’язнів під час допиту чиниться тиск у багатьох, якщо не в більшості країн; справді, саме доведений факт такого тиску привів до ухвалення американським Верховним судом спеціального правила (у справі 1966 року Міранда проти штату Аризона): підозрюваний у скоєнні злочину, серед іншого, має бути поінформованим про свої права не відповідати і звернутися до адвоката[472].

Втім, якщо методи «слідства» радянської таємної поліції і не були унікальними, то унікальним був масовий характер процесу. Були часи, коли у «справах» проходили сотні людей, арештованих по всьому Радянському Союзу. Типовим для свого часу є звіт, складений в Оренбурзькому обласному управлінні НКВД про «Оперативні заходи з ліквідації підпільних груп троцькістів і бухарінців, а також інших контрреволюційних груп, проведені за період з 1 квітня по 18 вересня 1937 року». Згідно з даними, вміщеними у звіті, оренбурзький НКВД арештував 420 членів «троцькістської» змови і 120 «правих уклоністів» — а також ще понад дві тисячі «правої військової японської козацької організації», понад 1500 царських офіцерів і цивільних прислужників, висланих з Ленінграда 1935 року, близько 250 поляків, засуджених у справі проти «польських шпигунів», 95 осіб, які працювали на Харбінській залізниці в Китаї і були визнані японськими шпигунами, 3290 колишніх куркулів та 1399 «злочинних елементів».

Разом за п’ять місяців оренбурзьким НКВД арештовано понад 7500 осіб, що не залишає багато часу для ретельного розгляду свідчень і доказів. Це навряд чи мало якийсь сенс, оскільки слідства у справах усіх цих контрреволюційних змов насправді було ініційовано в Москві. Місцевий НКВД просто робив те, що мусив робити: виконував доведені згори норми[473].

Через велику кількість арештів необхідно було впроваджувати якісь спеціальні процедури. Це не завжди тягло за собою більшу жорстокість. Навпаки, те, що в’язнів було дуже багато, іноді змушувало НКВД звести слідство до мінімуму. Звинувачуваних поспіхом допитували, а потім, так само поспіхом, виносили вироки; при цьому судові слухання проходили надзвичайно швидко. Видатний воєначальник Олександр Горбатов згадував, що слухання його справи тривало «чотири чи п’ять хвилин» і складалося із зачитування біографії і одного запитання: «Чому ви не зізналися у своїх злочинах під час слідства?» Після цього він отримав п’ятнадцятирічний термін[474].

Ще в інших суду не було взагалі: вироки їм виносилися заочно не судом, а або «особым совещанием» — спеціальною комісією, — або ж трійкою, що складалася з трьох посадовців. Таке відбувалося з Томасом Сговіо, слідство у справі якого було суто формальним. Сговіо народився у Буффало (штат Нью-Йорк) у США і 1935 року прибув до Радянського Союзу як політичний емігрант — його батька-італійця, американського комуніста, примусово вислали зі США до СРСР за політичну діяльність. Протягом трьох років життя у Москві Сговіо поступово втратив ілюзії і вирішив просити про американське громадянство, від якого він відмовився при переїзді до СРСР, щоб повернутися додому. 12 березня 1938 року його арештували на виході з посольства США.

Документи подальшого слідства (які через кілька десятиліть Сговіо скопіював у московському архіві й передав Інституту Гувера) дуже стислі, вони підтверджують спогади Сговіо про деякі події. Серед речових доказів — знайдене у нього при обшуку: профспілковий квиток, записник з телефонами й адресами, читацький квиток, аркуш паперу («із записами іноземною мовою»), сім фотографій, один складаний ножик та конверт з іноземними поштовими марками. Тут також і заява капітана державної безпеки товариша Сорокіна, в якій засвідчується, що обвинувачуваний заходив до посольства США 12 березня 1938 року. Ще — заява свідка, в якій сказано, що обвинувачуваний залишив посольство о 13.15. У справі також містяться протоколи початкового розслідування і двох коротких допитів, кожна сторінка цих документів підписана Сговіо і слідчим. Перша заява Сговіо така: «Я хотів повернути собі американське громадянство. Три місяці тому я вперше прийшов до американського посольства і звернувся з проханням про повернення мені громадянства. Сьогодні я прийшов знову… секретарка сказала мені, що американець, який займається моєю справою, вийшов на обід і щоб я повернувся за годину-дві»[475].

Під час більшості наступних допитів Сговіо знову і знову запитуватимуть про подробиці відвідання посольства. Тільки одного разу йому сказали: «Розкажіть нам про свою шпигунську діяльність!» Коли він відповів: «Ви ж знаєте, що я не шпигун», його далі не примушували, хоча слідчий у цей час грався гумовим шлангом, який зазвичай використовувався для побиття в’язнів, що можна було розцінити як погрозу[476].

НКВД не дуже цікавився цією справою, однак співробітники, здається, не мали жодного сумніву в її результаті. Через кілька років, після того, як Сговіо зажадав перегляду своєї справи, прокуратура належним чином відреагувала на запит, підсумувавши факти так: «Сговіо не заперечує, що справді подавав прохання до американського посольства. Тому я переконаний у безпідставності перегляду справи Сговіо». Сговіо був приречений, приречений визнанням ним того факту, що він був у посольстві, і того, що бажає виїхати з СРСР; він отримав вирок одного з «особых совещаний» до п’яти років примусової праці як «соціально небезпечний елемент». Справа його була рутинною. У навалі тогочасних арештів слідчі робили лише мінімум з того, що від них вимагалося[477].

Інших засуджували навіть зі ще меншими доказами і навіть після ще поверховішого слідства. Оскільки виникнення підозри вже саме по собі було ознакою вини, в’язнів рідко коли відпускали, не давши хоча б якогось терміну. У Леоніда Фінкельштейна, російського єврея, арештованого в кінці 1940 року, склалося враження, що, хоча так і не вдалося організувати проти нього якоїсь особливо правдоподібної справи, йому дали відносно короткий термін — сім років тільки для того, щоб довести, що органи безпеки ніколи не помиляються[478]. Ще одна колишня табірниця, С. Г. Дурасова, навіть стверджує, що їй було недвозначно сказано одним із слідчих: «Ми ніколи не арештовуємо невинних. І навіть якщо ви не винні, ми не можемо вас звільнити, бо тоді люди сказали б, що ми забираємо невинних»[479].

З іншого боку, коли НКВД мав більше зацікавленості — і, як видається, більше зацікавленості мав сам Сталін, — ставлення слідчих до жертв масових арештів могло швидко змінюватися — від байдужого до жахливого. За певних обставин НКВД навіть міг вимагати від слідства масового фабрикування доказів — як, наприклад, це відбувалося під час слідства 1937 року у справі, про яку Микола Єжов казав, що це справа «найпотужнішої і, ймовірно, найзначнішої з диверсійно-шпигунських мереж польської розвідки в СРСР»[480]. Якщо слідство у справі Сговіо являє собою приклад крайньої байдужості, то масова операція проти цих буцімто польських шпигунів — це приклад діаметрально протилежний: слідство велося з однією метою — примусити обвинувачуваних зізнатися.

Операція починається з наказу НКВД № 00485 — наказу, який стане сигналом для проведення подальших масових арештів. В оперативному наказі № 00485 чітко перелічуються категорії осіб, яких належить арештувати: усіх уцілілих польських військовополонених польсько-радянської війни 1920–1921 років; усіх польських біженців і емігрантів у Радянському Союзі; усіх, хто коли-небудь був членом якоїсь польської політичної партії; усіх «антирадянських діячів» з польськомовних районів Радяського Союзу[481]. На практиці підозра падала на всіх мешканців Радянського Союзу, які мали польське походження, — а таких було багато, особливо у прикордонних районах України й Білорусії. Операція проводилася з такою ретельністю, що Польська рада в Києві склала таємний звіт, у якому описувалося те, що відбувається. Зокрема, там відзначалося, що в деяких селах арештовували «всіх осіб польського походження і навіть усіх, чиї прізвища звучали як польські» — незалежно від того, був арештований майстром на фабриці чи селянином[482].

Але арешти були лише початком. Оскільки винного у своєму польському прізвищі не можна було звинуватити офіційно, наказ № 00485 настійно вимагав від обласних керівників НКВД «почати слідства одночасно з арештами. Головною метою розслідувань має бути повне виявлення організаторів і лідерів диверсійних груп, а ціллю — викриття диверсійної мережі…»[483]

На практиці це означало — як і в багатьох інших випадках, — що самих арештованих слід примусити надати докази, на яких можна буде побудувати проти них справу. Система була проста. Спершу арештантів-поляків запитували про їх членство в агентурній мережі. Потім, коли вони говорили, що нічого про це не знають, їх били або катували іншими методами, поки вони не «згадували». Оскільки в успішності цієї конкретної справи зацікавлений був особисто Єжов, він навіть сам був присутній на деяких з цих допитів із застосуванням тортур. Якщо якісь в’язні офіційно скаржилися на таке поводження з ними, він наказував своїм людям не звертати на них уваги і «продовжувати в тому ж дусі». Після зізнання від в’язнів вимагали назвати імена інших — товаришів по «змові». Потім цикл повторювався знову, в результаті чого «шпигунська мережа» розросталася дедалі більше.

За два місяці так звана польська лінія розслідування привела до арешту понад 140 тисяч осіб; за деякими оцінками, це становить майже 10% репресованих у ході Великого терору. Однак польська операція набула такої сумної слави через безоглядне застосування тортур і фальшування зізнань, що 1939 року, під час короткої паузи у масових арештах, НКВД сам розпочав розслідування «помилок» у польській операції. Один зі співробітників, який брав у ній участь, згадував, що «не було потреби дотримуватися якоїсь пристойності — не потрібно було спеціального дозволу для того, щоб бити людей по обличчю, бити без обмежень». Тим, у кого виникали сумніви (а, очевидно, траплялися й такі), було чітко сказано, що саме Сталін і політбюро вирішили «бити поляків з усієї сили»[484].

Справді, хоча пізніше Сталін і засудив «спрощені процедури слідства» НКВД, є деякі свідчення на користь того, що він особисто затверджував ці методи. Наприклад, у листі Віктора Абакумова до Сталіна 1947 року автор конкретно пише, що першочергове завдання слідчого полягає в тому, щоб намагатися отримати від арештованого «правдиве і відверте зізнання, з метою не тільки встановити провину арештованого, а також і викрити тих, з ким він пов’язаний, а також і тих, хто спрямовував його злочинну діяльність і ворожі плани»[485]. Абакумов обходить тему фізичних тортур і побиття, але також пише, що слідчі зобов’язані «вивчити характер арештованого» і на підставі таких досліджень вирішувати, суворий чи легший режим йому давати, як найкраще використовувати його «релігійні переконання, родинні і особисті зв’язки, самоповагу, амбітність і т. ін… Часом для того, щоб перехитрити арештованого і створити у нього враження, що органи МГБ про нього все знають, слідчий може нагадати арештованому про якісь приховані деталі його особистого життя, таємниці, які він приховує від тих, хто його оточує, і т. д.».

Питання, чому радянська таємна поліція так переймалася проблемою зізнання, залишається предметом дискусій; у минулому називалося багато можливих пояснень. Дехто вважає, що така політика диктувалася згори. Роман Бракман, автор неортодоксальної біографії Сталіна під назвою «Таємна папка Йосифа Сталіна», переконаний, що радянський лідер потерпав від невропатичної манії: він примушував інших зізнаватися у злочинах, вчинених ним самим: через те що він сам був агентом царської таємної поліції, він мав особливу потребу у зізнаннях людей у зраді. Роберт Конквест також вважає, що Сталін був зацікавлений у тому, щоб примушувати зізнаватися принаймні тих, кого знав особисто. «Сталін прагнув не просто вбити своїх старих опонентів, а знищити їх морально і політично», хоча це, звичайно, стосується лише кількох з мільйонів арештованих.

Однак зізнання могло також відігравати важливу роль і для агентів НКВД, які проводили розслідування. Можливо, отримання зізнань допомагало їм переконувати самих себе у законності того, що вони чинять: зізнання надавали абсурду масових свавільних арештів видимість хоч якоїсь гуманності чи принаймні законності. І, як це було у справі «польських шпигунів», зізнання також давали підстави, необхідні для арешту інших. Радянська політична й економічна система також мала маніакальну пристрасть до результатів — виконання планів і норм, — а зізнання являли собою «підтвердження» успішності слідства. За словами Конквеста, «встановився принцип, що зізнання є найкращим можливим результатом. Здатні його отримати вважалися успішними співробітниками органів безпеки, а погані співробітники НКВД довго не жили»[486].

Та якою б не була причина манії НКВД до зізнань, слідчі зазвичай добивалися їх, не впадаючи ні у крайню нав’язливу цілеспрямованість, як це було у випадку «польських шпигунів», ні у байдужість, з якою ставилися до Томаса Сговіо. Натомість в’язні стикалися з сумішшю цих двох варіантів. З одного боку, НКВД вимагав, щоб вони зізнавалися і звинувачували самих себе й інших. З іншого боку, здається, що НКВД відчував інертну незацікавленість у результатах.

Ця дещо сюрреальна система вже діяла у 1920-ті роки, до Великого терору, вона залишалася дієвою і через багато років після його закінчення. Вже 1931 року співробітник, який проводив слідство у справі Володимира Чернавіна, науковця, звинуваченого у «шкідництві» й саботажі, погрожував йому смертю, якщо той відмовлятиметься зізнаватися. Іншим разом він сказав Чернавіну, що той отримає «м’якший» табірний термін у разі зізнання. Зрештою, він почав по-справжньому благати Чернавіна дати фальшиві свідчення. «Ми, співробітники слідства, теж змушені брехати, ми теж говоримо речі, які не можна заносити до протоколу і під якими ніколи не поставили б свого підпису», — умовляв його слідчий[487].

Коли результат важив для них більше, в хід ішли тортури. Справжні фізичні побиття, як видається, у період до 1937 року були заборонені. Один колишній співробітник ГУЛАГу підтверджує, що в першій половині 1930-х років це було недвозначно протизаконним[488]. Але зі зростанням потреби в отриманні зізнань провідних членів партії тортури починають застосовуватися — ймовірно, це відбувається 1937 року, хоча знову припиняється 1939-го. Радянський лідер Микита Хрущов публічно визнав це 1956 року: «Як це можливо, щоб людина зізнавалася у злочинах, яких не скоїла? Тільки в один спосіб — через застосування фізичних методів тиску на неї, тортури, приведення її у несвідомий стан, позбавлення здатності мислити, позбавлення людської гідності. Так отримувалися "зізнання"»[489].