Другий арешт

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

Якщо серед українського населення запанувало "моральне пригноблення, викликане несподіваними поразками на фронті"[1], то політичні невдачі викликали паніку серед правлячих кіл. Бо ж в іншому випадку не можна було б пояснити того факту, що хоч В. Винниченко і вів переговори з більшовиками, в той же час вислав делегацію до французів в Одесу і "захоплювався думкою, як то українці будуть нищити більшовиків, коли дістануть від французів міфічне "фіолєтове проміння" й танки. Теж за згодою Винниченка виплатила Директорія якійсь мадам Тимофієвій, щоправда, вже по нещасливій виміні телеграм з Чічеріним і Раковським, мабуть, 15 мільйонів карбованців на купівлю танків, яких Україна ніколи не побачила".[2]

Одначе і при такій політичній гонитві В. Винниченко не забував про полковника Болбочана. Свої постійні наклепи на нього прилюдно оголошує 23 січня 1919 року засідання Трудового Конгресу, "добившись раніше від Петлюри згоди на арешт (25 січня) Болбочана".[3] Оскільки Трудовий Конгрес мав бути "демонстративним зворотом уліво" і, зрозуміло, в його канонах полковник Болбочан був вже небажаною собою, ото коли треба було зіпхнути на когось вину за втрату Лівобережжя, то саме непокірний полководець став "більмом" в очах недолугих політиканів.

Отже, арешт Болбочана був неминучий.[4] Про таке рішення повідомила 25 січня 1919 року газета "Українська Ставка", офіційний орган бюро армії, яку редагуйав есер Григоріїв-Наш. Тенденційно, у викривленому освітленні, писав: "Штаб ударної групи Січових Стрільців, котра виступила на Лівобережжя на допомогу Болбочанові, ознайомившись з контр-революційною, провокаторською діяльністю штабу Болбочана, заарештував отамана Болбочана і всю його компанію". Одначе на другий день газета була змушена значно змінити свою версію: "Руське офіцерство, яке влізло в Українську Армію за Гетьмана… потайки всякими способами шкодило українському народові: пиячило, не давало одежі козакам, провокувало їх, підбивало на безчинства, аби не було ладу, аби українська армія розпалась… Потайки від Директорії увійшли в спілку з Добровольцями й давали їм зброю та гроші, а коли руські більшовики стали наступати, то покинули фронт, навмисно зробили паніку серед війська й плутанину, щоб пустити більшовиків, а самі стали одступати на Миколаїв, щоб поєднатися з Добровольцями. Туди вивозили і гроші. Дог і вірних синів українського народу зраду їх було виявлено. За наказом Головного Отамана Петлюри, Болбочана та штаб його заарештовано і віддано під військовий суд за зраду".[4а] Отже, цілком слушно твердить історик Л. Шанковський, що Запорожці втратили свого командира-фахівця через інтриги.[4б *] Така загрозлива ситуація турбувала не лише представників уряду, але й певний прошарок українського суспільства — хліборобів. Вони були незадоволені Директорією тому, що перед повстанням проти Гетьмана "вона запевняла, присягалась, що як прийде до влади, утворить коаліційний уряд із не-соціалістами". Одначе своїх обіцянок Директорія не виконала. Коли делегація хліборобів прибула до Києва, щоб поскаржитися, що влада тероризує села, Директорія відповіла: "Ми хліборобами рішили пожертвувати" Тоді, після спільної наради, представники хліборобів- демократів і Союзу хліборобів-власників вирішили "звернутися до Болбочана, запропонувати йому, що ми поповнимо його армію нашими добровольцями-хліборобами, щоб відбитися від більшовиків і зробити лад в державі. Можемо відразу поставити три тисячі дорого, добірного війська, а за якийсь час і сорок тисяч. Ми "куркулі", а не "спільчани", що тільки тоді на війну охочі, як у куркуля хліб брати! Ми ні в кого брати не звикли, ми своє боронити будемо. Ми не з фронту, а на фронт тікаємо! Аби нам дали тільки організуватися та зброю в руки!.. Міхновський поїхав у Кременчук до Болбочана, але був уже хворий на тиф. Болбочана незабаром було арештовано з наказу Петлюри"[4в 4 г 4д]

Про самий арешт полковника Болбочана написано багато статей, більшість них, дотримуючись "урядової лінії", твердять, що його було проведено самочинно командиром Гайдамацького полку Запорозького Корпусу отаманом Омельком Волохом. Одначе навіть такий амбітний отаман, як Волох, не наважився б провести арешт, якщо за ним не стояв би вищий авторитет, Беручи до уваги кампанію і заяву Винниченка на Трудовому Конгресі про Болбочана, вороже ставлення до нього соціалістичних діячів, не можна сумніватися у правдивості свідчень штабового старшини сотника Івана Барила, який був присутній під час арешту.

Хто ж був отаман Волох, котрому доручили виконати той вчинок? Омелько Волох закінчив військову школу в російській армії в ранзі поручика. Його, як і багатьох інших осіб, революція висунула на важливі пости І дала можливість відігравати позитивну, а інколи й негативну роль в боротьбі за українську державність. 0. Волох належав до плеяди тих осіб, які внаслідок особистої амбіції, політичної й національної несвідомості, руйнували державне будівництво, марно падали жертвами безцільної і часто міжусобної боротьби або ставали зрадниками своєї батьківщини. — Волох розпочав військову службу в українській армії в Харкові у 1917 році, вступивши до 3-го запасного полку. Внаслідок партійної агітації, неясного а то й негативного ставлення українського уряду до формації власних збройних сил і постійної неконтрольованої ворожої агітації, полк увів систему виборного начальства. Використовуючи свої здібності. Волоха незабаром обрали командиром полку. Однак ворожа пропаганда настільки проникнула в полк, що він зовсім "почервонів", а його командир з групою прихильників був змушений втікати до Києва. Коли С. Петлюра сформував Гайдамацький Кіш Слобідської України, "Волох разом з своїм невеликим відділом увійшов до складу того Коша як командир куреня. З того часу почалася спільна фронтово-бойова співпраця Волоха з майбутнім Головою Директорії й Головним Отаманом Військ УНР. Спільні бої за здобуття опанованого комуністами київського Арсеналу й дальші бої з червоними під час відступу з Києва, спричинилися до поступового зближення Волоха з Петлюрою й надовго залишили в останнього не тільки, як то кажуть, на його голову, але й на нещастя цілої нашої армії почуття сентименту до Волоха як до правдивого "вояки-демократа", що йому можна довіряти й на нього з певністю покладатися…"[5 * **]

У таких умовах колишній поручик, а тепер командир полку Волох вважав, що отримане призначення вже не відповідає його здібностям, і почав натякати, "що з огляду на більшу чисельність його полку він повинен бути начальником дивізії, незабаром напрямок його амбітництва пішов ще більше вгору".[6] Однак на перешкоді тій амбіції стояв командир Корпусу полковник Болбочан, який і без того "був Волохові осоружним і ненависним ще й тому, що в Корпусі дотримувалася дисципліна, полки (крім його) мали однострій з погонами ("денікінщина", — обурювався Волох), а старшинський кадр походив переважно із інтелігенції, до якої примітивний "батько" ставився зневажливо".[7 *]

Колишній хорунжий Запорозької кінноти так описує командира Гайдамаків після зустоічі: "Волосся на голові в нього було скуйовджене, біла, з грубого полотна сорочка розхристана, за очкур білих, полатаних штанів обабіч позатикані холявами старі, заскорузлі, давно вже не мащені дьогтем, чоботи. По чотири пальці корявих рук було засунуто за очкур. Обличчя зі задиркуватим виразом робило відштовхуюче враження й було ряснувато всипане ряботинням від віспи".[8]

Офіційною, хоч і безпідставною, причиною арешту були спроби полковника П. Болбочана нав'язати контакт з Донським Військом. Одначе, як пише генерал О. Вишнівський, "Головний Отаман С. Петлюра наказав полковнику Болбочанові — особисто й телеграфом — нав'язати контакт з Донським Отаманом з метою домовитися щодо військової конвенції у війні проти армії комуністичної Москви, але жодних директив у справі переговорів не надіслав. 3 огляду на це, Болбочан доручив Волохові, полк якого в той час був найближче до Дону (Бахмут — Яма — Нирково), розпочати вступні переговори з командиром передового Донського відділу з тим, щоб пізніше делегувати на переговори старшину генерального штабу, Цей наказ, що його Волох відмовився виконати, став для нього приводом, щоб розпочати провокаційну акцію проти ненависного йому Болбочана".[9 *]

Потребу такого союзу також розумів і полковник Болбочан, головнокомандувач Лівобережного фронту, "бо ж він своїм правим крилом фронту прилягав до Донської области і його фронт був зразу найбільш загрожений початковими операціями інвазійної армії Совєтської Росії".[10] Як пише про це сотник І. Барило: "…наші частини мали зв'язок на фронті з Донськими козачими частинами, де на Дону на той час не перебувала московська Добрармія. вона була на Кавказі. Відношення з козаками було добре. Та в районі, здається, Бахмача ці добрі стосунки почав псувати значковий Гайдамаків, пізніший отаман Волох, роблячи самочинні на них напади. Про це довідався Штаб і полк. Болбочан суворо заборонив, під карою суду, Волохові це робити. На запитання Петлюри, яке відношення до нас Добрармії, Болбочан відповів, що "наразі жодних акцій з московськими добровольчими частинами не маємо, маємо лише зв'язок з частинами Всевеликого Війська Донського, з ними стосунки наразі добрі; вони нас не чіпають, але отаман Волох провокативно, стало має з ними перестрілку".[11] "Головнокомандуючий Болбочан, — пише радянське джерело, — наказав всім військам, що ведуть боротьбу, відступити з фронту. Він же вислав офіційну телеграму полковникові Волоху з пропозицією негайно розпочати переговори з Доном про спільні заходи проти більшовиків".[11а]

Про те, що С. Петлюра мав надію порозумітися з Добровольчою армією Денікіна, свідчить і такий факт. "Ще за тиждень до Київської катастрофи була сформована і вислана делегація до військового командування Добрармії на чолі з ген. Омеляновичем — Павленком. Гі голова свідчить…що Гол. Отаман дав йому інструкцію, яка говорила про боротьбу з більшовиками протягом двох років, про конечність порозуміння між двома протибільшовицькими арміями, встановлення демаркаційної лінії і т. п, На авдієнції, однак…наважуюся й питаю Гол. Отамана: "А що, коли вони просто скажуть — федерація, а потім військова угода". С. Петлюра глибоко замислився, чую, наче про себе сказав: "Ну, яка федерація…", — далі наступила глибока задума, я, як у штучному тумані… розумію, що розходиться про дуже болюче місце — схиляюсь, кланяюсь і виходжу".[11б]

З 24 на 25 січня 1919 року, о 5-й годині ранку, коли штаб Запорозького Корпусу перебував у Кременчузі, полковника Болбочана було арештовано. В присутності Волоха, який в той час несподівано зняв свій полк з фронту, О. Загродського і Стефанова арешт провів поручик Волощенко, "довірочна особа Волоха й виконавець різних екзекуцій… Він же почав розповсюджувати провокаційні чутки, що нібито Болбочана заарештовано за зраду. Про арешт не були повідомлені ані командири дивізій, ані командири полків".[12] Разом з Болбочаном арештували полковників Саліванського й Гайденрайха. "Так Головний Отаман Петлюра, — пише Сергій Шемет, — своїм наказом про арешт полковника Болбочана зі штабом прислужився Совєтській Росії, враз зліквідувавши власними руками той фронт, де воювала російська Червона армія з перемінним успіхом біля трьох місяців".

Сотник Барило пише, що полковник Болбочан також мав певні плани щодо Волоха і його оточення: "…розвідка Штабу Лівобережного фронту і Запорозького Корпусу мала відомости, що вони є більшовиками, тому Болбочан вижидав відповідної хвилі, аби Волоха заарештувати. Про це він докладав Директорії і Петлюрі".[13]

Як проходив арешт, розповідає полковник Іван Дубовий, командир полку ім, гетьмана Мазепи Запорозького Корпусу. В той час він, маючи тиф, перебував у лікарні в Полтаві.

"Довідуюся, що Запорожці відходять, постановляю не лишатися в шпиталю, хоч ще не міг добре ходити. Увечері мав побачення з полк. Болбочаном, який прибув на один день до Полтави; дістав інформацію про події, мене здивувало при першім погляді на Отамана [полк. Болбочана — Я.Ш.], що його обличчя огорнене великим сумом. В потязі Отамана я і прибув до Кременчука і мав відпочити перед тим, як знову обійму свою команду. В особистому вагоні п. Отамана була його дружина, сот. Корж, старшина Штабу і я, Змучений після хвороби, я мусів одразу відійти до свого купе і хутко заснув. Проснувся через гуркіт в коридорі, де чути поспішний хід багатьох людей; видко, входили і виходили. У мене з'явився неспокій. І дійсно, за хвилину двері до купе відчинилися, ввійшли Гайдамаки, оголосили мене арештованим і повели на двірець, де вже були зібрані всі арештовані старшини, котрі були коло п. Отамана. Тут від них довідався, що Волох заарештував Отамана Болбочана, разом з ним і всіх присутніх. Варту тримали тільки Гайдамаки, ешелони яких були на станції Кременчук. Я знав, що 2-ий Запорозький ім. гетьмана Мазепи полк мав прибути теж до Кременчука, а ранком звичайно козаки приходять по гарячу воду, отже треба було найти спосіб зобачити когось з них і повідомити про мій арешт. Мав я на голові, як і всі Мазепинці, шапку з малиновим верхом, котру дуже добре знали мої козаки. Отже, коли розвиднілося, попросив вивести мене на перон з надією, що мою мазепинку хтось з козаків, що прийде по воду, побачить і повідомить про це старшин полку. Все відбулось за моїм передбаченням, Один козак мене побачив і сповістив полк. Розуміється, при цім Мазепинці й довідалися про мій арешт. Негайно була відправлена делегація до Волоха на чолі зі сот. Авраменком. Сот. Авраменко запропонував Волоху звільнити мене негайно, бо в полку неспокій, просто Мазепинці готові до бою — про це я довідався вже пізніше. По залишенню мною перону, за яких півгодини я був звільнений і запрошений до вагону Волоха".[14 *]

Спогади полковника і. Дубового цілковито підтверджують свідчення сотника І. Барила про дальший розвиток подій.

"Після проведення арешту Штабу всі ці особи [причетні до арешту — Я. НІ.] спільно з Волохом провадили по телеграфу розмову з Гол. От. С. Петлюрою. В той мент я також був з деякими старшинами на телеграфному відділі, будучи в той час старшим ад'ютантом Оперативного Відділу Штабу. Мене і інших з телеграфу з револьверами в руках "випросили" до другого переділу. Виявилося при розмові, що значковий Гайдамаків О, Волох мав наказ від Гол, От. Петлюри заарештувати Болбочана зі штабом і на місці розстріляти. Виконати нього наказу він, чи властиво вони, не могли, бо проти нього і Гайдамаків активно виступили всі Запорозькі формації за винятком Дорошенківського полку. Загродський в той час здав полк хор. І. Литвиненкові. Запорожці були б цілковито знищили Гайдамаків і Дорошенківців, але полковнику Болбочанові було шкода козаків і не бажав категорично проливати кров, а тому суворо заборонив збройно виступати, підкреслюючи, що зайшло якесь непорозуміння і провокація, а суд, чи властиво, правне доходження, висвітлить все. По телеграфу отаман Волох доложив Петлюрі, що виконати наказу він не може, бо в обороні Болбочана і його Штабу виступили Запорожці. Тоді Петлюра наказав вивести заарештованих з Кременчука, із району розташування Корпусу, і там розстріляти". Одначе з огляду на інтервенцію Запорожців, арештованих привезли до Києва, хоч Петлюра, згідно з твердженнями сотника Барила, суворо заборонив їх там привозити. "Коли везли заарештованих з Кременчука, — пише далі сотник Барило, — то крім Гайдамаків, була ще охорона з делегації старшин Запорозьких полків, через що Волох в дорозі не міг виконати наказу Петлюри і їх розстріляти, і коли в Києві доложили про це Петлюрі, то той, від переляку аж зблід. Він лише вигукнув: "Що ви наробили, чого ви їх сюди привезли?" Тоді він видно боявся забурень…"[15]

Заарештувавши полковника Болбочана, Волох вислав 25 січня 1919 року, тепер часто цитовану, телеграму Головному Отаманові Петлюрі:

"Сучасне становище примусило мене заарештувати отамана Болбочана з його штабом і вступити в тимчасове керування Запорозьким Корпусом. Арешт був зроблений у зв'язку з неудачами під Полтавою а також недовір'ям запорозьких військ до нього за його орієнтацію на Дон. Прохаю Вас виїхати сюди для ознайомлення з місцевим становищем, загальної інформації нас і відповідних розпоряджень для Запорозького Корпусу, позаяк не маємо жадних відомостей про загальне українське становище. Арешт проведено без усяких вибухів. Чекаю Вашої відповіді. Отаман Волох".[16]

Оскільки полковник Болбочан виконував наказ Головного Отамана щодо контактів з Донським Військом, які з стратегічних міркувань були в інтересах і України, і Дону, обвинувачення Волоха в справі "орієнтації" на Дон стають цілком безпідставними. Що ж до "недовір'я", то його серед "Запорозького війська до Болбочана не тільки не було, але навпаки — старшина й вояки його дуже шанували".[17]

Таким чином, логічно буде вважати телеграму Волоха прикриттям незаконного арешту, інспірованого, очевидно, В. Винниченком за згодою С. Петлюри. Крім того, виступаючи із промовою на Трудовому Конгресі, В. Винниченко, серед іншого, заявив: "Наше становище трагічне. Відбудувати за два дні державного апарату не можна. Проти Директорії провадиться боротьба зліва і справа. Не тільки місцеві більшовики руйнують нашу працю провокаційною агітацією серед нашого війська й селянства, але й московські добровольці не відступають від них. Вони записуються до українського війська, де вносять безладдя і руйнують всі наші пляни. Мета очевидна: чим дужче вони нас дискредитують, тим швидше прийде або анархія, або монархія. Ось, наприклад, на Лівобережжі оперувала військова група Болбочана. Його оточують люди, ворожі нашій Республіці.

Він сам, людина слабої волі, піддався їхньому впливові і починає провадити політику, що дискредитує Директорію"[17а]. Др. М. Стахів пише, що ця заява була даниною Винниченка "для гострої критики проти Болбочана з боку деяких елементів з-поміж опозиційних боротьбистів і незалежних с. д.".[17б]

В дійсності, Винниченко підготовляв грунт для дальшого розвитку подій. "Неприхильні для Болбочана кола так сильно поширили цю думку проти нього, що головне командування, за згодою Петлюри, погодилося на арешт Болбочана в Кременчуці", — пише М. Стахів.[18] Генерал Олександр Удовиченко вважає арешт і страту полковника Болбочана трагічним випадком, "який тяжко й прикро згадувати, бо вони є плямами на світлих сторінках нашої новітньої історії".[18а *]

Багато дослідників справи арешту Болбочана ставлять собі питання, чому не було жодної рішучої реакції Запорожців на арешт їхнього командира? Одну відповідь подав сотник І. Барило у вище поданому свідченні, тобто, що це було бажання їхнього командира не проливати крові. В дійсності, не обійшлося без інциденту. "Зараз же після арешту Болбочана між Гайдамаками і іншими Запорожцями почалася сварка, Одного козака з Гайдамацького полку вбили. Резервна Республіканська Дивізія стала наступати на двірець, щоб силою звільнити арештованих. Боячись, щоби ця сварка не внесла ще більшого розвалу в військо, Болбочан наказав Республіканцям і іншим частинам ніяких насильних кроків не робити…"[18б]

Іншу відповідь подає полковник І. Дубовий. Коли до Кременчука прибули всі полки 1-ї Запорозької дивізії, "в одному готелі,— пише він, — зібрав я всіх командирів частин на нараду, аби з'ясувати події, що вибухли. На цій нараді і було вирішено, що коли Отаман арештований по наказу Головного Отамана, себто найвищим органом влади, то ми, Запорожці, можемо звернутися тільки туди й там шукати справедливости. Однак твердо постановили охороняти п. Отамана від ріжних Волохівських несподіванок на місці, і для цього наші старшини мають бути пристуніми під час подорожі О(тамана) до Києва. Отже сот. Авраменко, сот, Письменний і інш, виїхали до Києва".[19]

Чи вдалися Запорожці до правильного кроку в той момент — це питання не переставало турбувати як і причетних до подій осіб, так і дослідників, "…чи не ліпше було виступити зі зброєю і звільнити нашого улюбленого командира?" — ставить і собі питання колишній командир Мазепинців у листі за листопад 1954 року, тобто понад тридцять років після арешту полковника Болбочана, і дає таку відповідь:

"Тоді ми ще вірили у правовість Уряду й згодились на справедливе вирішення й направлення наподіяної кривди неповинному патріотові, героєві Кримського походу. В той час для Запорожців Україна була понад усе. Ворог надходив до Кременчука, а тут грозило внутрішньою війною. Всяка сутичка, залишення фронту, давали ворогові легку перемогу. І треба було боронити нашу батьківщину передусім. Так виховав нас наш Отаман, і тому Запорожці не виступили збройно, а вийшли на оборону Кременчука"[20] 3 тим поглядом погоджується інший автор: "Лише завдяки самому Болбочанові, що вмів прищепити Запорожцям високу карність та навіть після свого арешту закликав їх не робити ніяких самочинних виступів — не тільки Петлюра, а його ціла соціалістична компанія мусять завдячувати, що їх тоді не рознесли в пух і прах".[20а]

Що ж до реакції Головного Отамана на арешт полковника Болбочана, то її оцінює генерал О. Вишнівський так: "Більше ніж дивне те, що Головний Отаман легалізував безправний арешт, санкціонував свавільне самопризначення збунтованого командира полку та невігласа в військових справах командиром Корпусу, поминаючи командирів дивізій, і на підставі лише голослівної денунціяції усунув полк. Болбочана від командування Запорозьким Корпусом, без слідства і суду… Таке міцне довір'я С. Петлюри до свого "пупіля", розбещеного тим довір'ям "правдивого вояки-демократа", що в дійсності був шкідливим амбітником і авантюрником, примітивним ватажком, хворим на отаманію".[21]

* * *

Арештованого полковника Болбочана привезли до Києва і помістили в готелі "Континенталь" в кімнаті поруч з квартирою С. Петлюри. Уряд не висував жодних обвинувачень проти нього, і спроби дізнатися про причини арешту були безуспішні. "Петлюра не хотів прийняти його й вислухати, хоч жив у сусідній кімнаті,— пише Вишнівський. — Розповсюджені чутки, що нібито Болбочан на власну руку вів переговори з денікінцями, були нонсенсом: добровольці й більшовики винесли йому смертний вирок, а старшини-денікінці робили в Харкові замах на його життя".[22]

В офіційній версії Бориса Мартоса говориться, що Болбочана мав судити військовий суд, але його взяли під свій захист військовий міністр Греков і член Директорії Андрієвський. "Над Болбочаном і його помічниками, — пише далі Мартос. — було зведено слідство; справу Болбочана мала розглядати Верховна Слідча Комісія при Директорії. Але через 4 дні вже почалася евакуація Києва, бо більшовицьке військо використало ту обставину, що Болбочан відкрив фронт, і вже наближалося до Києва…" Далі він зазначає, що "в цей спосіб фактично було припинено слідство і Болбочана врятовано від суду. Причина цього — слабість Директорії і коаліційного кабінету міністрів; до складу обох входили соціал-самостійники, а решта партій не бажала з ними поривати, щоб не порушити єдиного національного фронту. Болбочан, здається, формально не належав до партії соціал-самостійників, але вони так само, як і хлібороби-демократи і хлібороби-державники, вважали його своїм прихильником і ввесь час підтримували його всіма засобами".[22а]

Непевне становище супроти полковника Болбочана також зайняв командир Осадного Корпусу. "Як делегація Запорожців прибула до Києва довідатись про причини арешту Болбочана й мала розмову з Коновальцем, він запевняв, що нічого не знає про арешт Болбочана".[22б *] Від В, Винниченка делегація довідалася, що причиною арешту був "недемократизм" Болбочана.[22в]

Як зазначає далі генерал Вишнівський, "Болбочан боронився, як міг. Не один раз звертався він до військового міністра, Директорії й членів уряду з виясненням обставин його арешту і з вимогою або притягнути його до судової відповідальности, і якщо дійсно завинив, то належно покарати, а коли ні, то звільнити з-під арешту й повернути на становище командира Запорозького Корпусу. Він пригадував наказ йому Головного Отамана нав'язати контакт з Головною Командою війська Донського, і як Волох використав його спробу виконати той наказ, як претекст до арешту його, Ані відповіді на листа, ані заперечення повищого наказу не було. Драматичне запитання полк. Болбочана "За що мене арештовано?" залишилося голосом вопіющого в пустелі…".[23]

Більше того, вночі з 26 на 27 січня 1919 року, в помешканнях дружини Петра Болбочана, його тітки й родичів у Києві проведено обшук на підставі наказу політичного відділу Осадного Корпусу Січових Стрільців сотника Юліана Чайківського. "Трус проведено за більшовицьким зразком як щодо поводження Січовиків того відділу, так і щодо забраних ними речей. Забрано під час трусу не тільки однострої полковника, але й усі гроші дружини, її одяг, срібло й білизну… Всі старання дружини полковника в справі повернення конфіскованих речей і грошей зійшли нанівець. Коли, нарешті, вона домоглася згоди командира Осадного Корпусу прийняти її, то одержала коротку відповідь, що про арешт він нічого не знає й зробити нічого не може; щодо трусу, то він був самочинний".[24 *]

Першого лютого 1919 року полковник Болбочан одержав дозвіл виїхати до Галичини, але з словесною забороною залишати її межі. І так, без акту обвинувачення чи виправдання, без свого, забраного майна, вартість якого доходила до 90 000 карбованців, полковник з дружиною переїхали до Станіслава.[25 *]

* * *

Арешт полковника Болбочана, на погляд сотника Барила, мав певні важливі наслідки. В час, коли Болбочан був головнокомандуючим Лівобережного фронту, на Херсонщині повстанським відділом командував колишній капітан царської армії Матвій Григоріїв, а його начальником штабу був поручик Юрко Тютюнник. Тоді, як пише сотник Барило, Григоріїв "був дуже лояльним і навіть виконував розпорядження командуючого фронтом, не зважаючи на те, що сам безпосередньо підлягав як повстанчий отаман Києву". Уже через два дні після арешту полковника Болбочана й штабу отаман Григоріїв надіслав в Штаб Запорозького Корпусу в Кременчузі таку заяву:

"…в Києві зібралась отаманія, австрійські фендрики резерви, сільські вчителі та всякі кар'єристи і авантюристи, які хотять грати ролю державних мужів і великих дипломатів. Це люди не фахові і не на місці, я їм не вірю і переходжу до більшовиків, бо після арешту командуючого Армією Лівобережної України полк. Болбочана, я вже не вірю в добро для нашої Батьківщини'. Григоріїв запропонував, щоб Запорозький Корпус приєднався до нього, "але Запорожці не пристали до Григоріївських військ і через три дні розпочалися вже з ними бої. До Києва перед тим от. Григоріїв вислав до Гол. Отамана Петлюри "послання" і всіх в ньому проклинав".[25а *]

Подібне становище зайняв отаман Божко, командир Запорозької Січі, що складалася з кадрів Гетьманського Загону Низових Козаків. Колишній підполковник інженерних військ у царській армії отаман Божко говорив, що "полк. Болбочан був для нього в той час єдиним авторитетом, а після його арешту він вже не вірить в українські успіхи, доки на чолі українського руху будуть стояти нефахові люди типу Петлюри, а тому він робиться отаманщиком першої категорії як і Петлюра з своїм оточенням".[25б]

Були ще й інші наслідки. Ось що пише другий очевидець: "Після арешту полковника Болбочана половина штабу розбіглась, особливо багато старшин генерального штабу, а були це дуже добрі старшини. Зі старшин генерального штабу залишився полковник Воскобійників і я". З того приводу начальником штабу став Рогатинович, років 20–22, який, очевидно, "не мав фахових даних на це становище".[25в *]

Історія першого арешту полковника Петра Болбочана не була б вичерпною, якщо б не було подано офіційної думки в цій справі речника уряду УНР в особі колишнього прем'єр- міністра Бориса Мартоса. Він вважає полковника Болбочана "зрадником", хоч саме йому, Мартосові, приписуються слова, що "як не буде Україна соціялістичною, то най краще не буде ніякої".[26] Згідно з твердженням Б. Мартоса, зрада полковника Болбочана полягала в тому, що замість стримувати наступ більшовиків, він "відступив з Полтави на Кременчук і навіть почав переводити звідтам військо на станцію Знаменка. Таким чином, він відкрив більшовикам дорогу не тільки на Катеринослав, але й на Київ, і відірвався від тих частин, що стояли на півночі. Коли б він був задержався хоч би в Кобеляках, то міг би загрожувати більшовицькому флангу, але він просто покинув фронт з усією армією. Це й примусило головне командування позбавити Болбочана керівництва, дати наказ про його арешт і віддати під суд. 22 січня в 5 год. ранку курінний 3 Пішого Гайдамацького полку арештував його з прибічниками в його вагоні на ст. Кременчук на підставі телеграфічного наказу головного командування".[27 *]

Хоч колишній політичний діяч признається, що "я не військовий" і тим визнає, що не має жодних підстав оцінювати причин провалу Лівобережного фронту, все ж таки він вважає себе компетентним відповісти на питання, в чому полягала зрада полковника Болбочана. Цитую Бориса Мартоса:

"1. здав Харків без бою;

2. відійшов з Харкова через Полтаву — Кременчук на Знаменку, не ставлячи більшовикам належного опору;

3. допустив відхід деяких частин на Лозову на сполучення з добровольчою армією, з якою ми були у ворожих стосунках;

4. вів якісь таємні зносини з донським отаманом ген. Краснгівим в той час, як на Дону російські генерали формували добровольчу армію для відбудови царської Росії;

5. не виконав бойового наказу захищати залізницю Полтава — Київ і ввесь східній фронт;

6. залишив самовільно фронт, відійшов за Дніпро;

7. відходячи з Харківщини та Полтавщини, самовільно позахоплював повітові скарбниці і запаси цукру".[28 * **]

Перелічені провини становлять акт обвинувачення партійних керівників проти полковника Болбочана, які протягом війни за українську державність намагалися перетворити військо у партійні формації. Коли ж їхня агітація принесла свої негативні наслідки на фронті, ті ж партійні керівники відмовлялися визнати свої помилки, або змінити свій політичний курс. В кожному разі, не зважаючи на категоричні твердження колишнього прем'єр-міністра Б. Мартоса, дійсність виявилась цілком інакшою.