Бойові операції Запорозького корпусу

Багатонадійний, навальний 1917-й рік добігав до кінця, Революційні події того року не обминули Україну, де, як і в інших країнах Східної Європи, розпочався процес державного будівництва. Цей процес був повільний, непевний і часто ступав на помилковий шлях. Державні осягання українців і їх політичного органу Центральної Ради містилися в трьох Універсалах. Хоч і в них мали місце позитивні явища процесу державного будівництва, однак однозначно проглядались елементи, що стримували цей процес. Саме в той час, коли події мінялися швидким темпом, сучасне перекреслювалося новим і непередбаченим.

До недоліків українського політичного проводу, котрі потягли за собою негативні наслідки у розвитку подій того динамічного періоду, належить факт його мінімальних політичних позицій, в яких домінували прагнення автономії, а не самостійності, як це робили сусідні країни. У Першому Універсалі від 23 червня 1917 року говорилося: «Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям».[1]

Центральна Рада дотримувалася своїх автономічних вимог також і в Другому Універсалі, проголошеному 16 липня 1917 року, в якому, серед іншого, було сказано: «Ми, Центральна Рада, яка завжди стояла за те, щоб не одділяти України від Росії, щоб вкупі з усіма народами її прямувати до розвитку та добробуту всієї Росії і до єдности демократичних сил її, з задоволенням приймаємо заклик до єднання…»[2 * ** ***] Досягненням того часу, як вважали українські політичні лідери і повідомляли населення України в Другому Універсалі, було те, що поповнена Центральна Рада і Генеральний Секретаріат, який мав бути затверджений Тимчасовим Урядом Росії, мали стати його представником на Україні.

ідеї автономії не позбулася Центральна Рада навіть 19 листопада, коли Третім Універсалом проголошувала: «Однині Україна стає Українською Народною Республікою, Не одділяючись від Республіки Російської і зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими допомогти всій Росії, щоб уся Республіка Російська стала федерацією рівних і вільних народів».[3 *]

Третій Універсал поставив Україну, у світлі міжнародного права, в цікаве становище. Оголошуючи себе республікою у федеративнім зв'язку з Росією, український уряд в той же час відмовлявся визнати владу Народних Комісарів, які, поваливши Тимчасовий Уряд, почали встановлювати свою комуністичну владу. Конфлікт між Україною і більшовиками, хоч би й на цьому грунті, був неминучий.[За]

Автономічний курс Центральної Ради негативно вплинув на цілий ряд справ, що стосувалися державного будівництва, Але найбільше його довелося незабаром відчути у ділянці невід'ємної опори будь-якої держави — у формуванні своїх власних збройних сил. Провідні кола Центральної Ради зайняли позицію, що збройні сили — це знаряддя мілітаризму, яке не має і не може мати місця в новому демократичному устрої. Тому наміри створити власні збройні сили рішуче відкидалися, а те, що було сформовано, спрямовувалось на захист революції і конаючого Тимчасового Уряду. Варто погодитися з поглядом, що «наші соціалісти були принципові антимілітаристи, вважали, що генерали і старшини — це контрреволюціонери, яких треба було зліквідувати».[3б] Тільки з таких міркувань могли українські політичні діячі під впливом своїх менторів — російських соціалістичних партій негативно ставитися до організування власного війська, яке мало б захищати краще свою, ніж чужу державу. «Жахаючись націоналізму, українські соціялісти вживали всіх заходів, щоб підпорядкувати своєму впливові українізовані частини. Посилались партійні агітатори-комісари. Велась пропаганда йоціялістичних програм. Замість творення мілітарної сили популяризувався погляд в потребу перетворення війська в народну міліцію, підпорядковану партійним комітетам. Партійні комітети і старшини своєї цілі досягли, але так далеко, що здеморалізували більшість українських частин. Своєю нерозумною пропагандою вони помогли більшовикам перебрати ці частини під свій вплив і команду».[4] Страх перед «українським мілітаризмом» довів до того, що навіть майбутня підпора Центральної Ради, Січові Стрільці, «майже півроку оббивали пороги, поки нарешті дозволено їм сформуватися».[4а] А ті одиниці, які вимагали і свого війська, і самостійної держави, стали контрреволюціонерами і силами реакції, Все ж таки саме з їхньої ініціативи сформувались у більш відомих частинах полки ім. Полуботка і Богдана Хмельницького. Внаслідок такої політики Україна не мала належної військової опори й охорони, коли її було найбільше потрібно. Для прикладу можна подати такий випадок:

«44-та дивізія — 173 Каменецький, 174 Роменський, 175 Батуринський і 176 Переволочинський піші полки — були на Північному фронті й зукраїнізувались. Згідно з постановою дивізійної ради, вирушили на Україну… Збільшовичені фронтові частини загородили шлях. Дивізія мала бій. Окремими курінями, сотнями — то походом, то потягами — пробились на Україну до Батурина та Глухова. Командувач дивізії доніс про прибуття дивізії військовому секретаріатові, прохаючи наказу на майбутнє. Військовий секретар, соціал-демократ Порш дав наказ демобілізувати дивізію. Дивізійна рада не повірила. Думали, що це провокація телеграфіста-більшовика. Командувач дивізії з представниками ради прибули до Києва і були здивовані, коли п. Порш підтвердив наказ про демобілізацію та заявив, що замість цього війська буде формуватись народна міліція з надійним, в політичному розумінні, командним складом».[5 *] — Не можна сказати, що українські вояки в царській армії не розуміли важливого моменту, а саме, що вони можуть послужитися у формуванні української державності. Наприкінці червня і на початку липня 1917 року в Вінниці зібралися «з усіх кінців і фронтів московського царства українські вояки для творення української армії, їх кількість подавали на 120 тисяч… Очікувалося прибуття з Києва українських емісарів, які дадуть лад тій масі війська — біля 30 полків. Та минав день за днем, а з Києва ніхто не приїздив, і ось це видовище тривало яких два тижні, вояки поз'їдали свої харчі та витратили на них усі свої гроші,_ але за той час ніхто ні пальцем не ворухнув, щоб дати їм лад і зорганізувати в українську збройну силу. І ця маса людей-війська розлізлася так, як і перед тим зібралася».[5а] Так згадується одна з перших спроб до формування регулярних збройних сил у статті доктора. Дмитра Куликовського. Цілком поділяє цю думку, описуючи відродження національного війська України у 1917–1918 роках, полковник української армії В. Зарицький. «Мільйонова зукраїнізована армія на румунськім і південно-західнім фронтах, добре озброєних, чекала директив від Центральної Ради, чекала призначення головнокомандувача, який попровадив би її до бою. А в той час в Києві український Уряд дебатував над питанням створення народної міліції для оборони краю, а уже сформовані регулярні українські військові частини, як на фронтах, так і в краю, рішено здемобілізувати.

Армія є армією так довго, як довго вояк не тратить часу на безділля та має певну мету, війну за незалежність української держави. Безцільне перебування в прифронтовій полосі протягом трьох місяців зробило своє. Зукраїнізоване військо втратило свій вояцький дух, дезорганізувалося, зневірюючись в національні ідеї. А російські ватаги в міжчасі плюндрували Україну».[5б] Отож, не без підстави стверджується, що в справі організації збройних сил українські політичні діячі «від самого початку допустилися тяжкої помилки. Ця помилка вже коштувала український нарід багато мільйонів людських жертв, коштувала поновної втрати так тяжко здобутої державносте..»[5в *]

Іншим прикладом такого підходу Центральної Ради до військової справи може послужити формування Вільного Козацтва. Як відомо, його формування розпочалося самочинно на Звенигородщині Київської губернії. В основному, ця організація хотіла втримувати правопорядок на території свого формування. Згодом ідея такої організації поширилася на інші райони України. Дуже щвидко ця організація набрала масового руху. Хоча Центральна Рада і Генеральний Секретаріат були занепокоєні організаційним з'їздом Вільного Козацтва, що відбувся в Чигирині 1 жовтня 1917 року, особливо, коли на чільні пости було обрано генерала Павла Скоропадського і полковника Івана Полтавця-Остряницю, все ж таки в кінці жовтня вони підтвердили статут організації. Але, щоб «бути зверхнім органом для полагодження взаємовідносин міліційних органів Вільного Козацтва з місцевими органами адміністративної і судової влади при Секретаріаті було створено Департамент Вільного Козацтва. В цілях внесення розколу та гальмування розвитку Вільного Козацтва, — читаємо у спогадах очевидця тих подій Демида Гулая, — Секретар Внутрішніх Справ п. В. Винниченко призначає директором Департаменту Вільного Козацтва свого партійного однодумця соціал-демократа П. Певного. Пан Певний, призначаючи повітових інструкторів по організації Вільного Козацтва, дав такий наказ: „їдьте, працюйте та глядіть, щоб у вас не виросло Вільного Козацтва, як після дощу грибів…“ Далі пропоную знову деякі витяги із спогадів Д. Гулая.

Коли один з призначених на Переяславський повіт заявив Певному, „що було б нечесно з його боку одержувати платню й шкодити розвоєві руху, та й з яких причин він це мусить робити“, — Певний пояснив: — „Чи ви маленькі і не розумієте, що Вільні Козаки багнетами викинуть нас і поставлять гетьмана?“

Все ж таки соціалістам в Києві, як зазначає далі автор, вдалося досягти своєї мети. „Виникло два центри: один, вибраний представниками Вільних Козаків — Генеральна Козацька Рада з Наказним Військовим Отаманом полковником Полтавцем-Остряницею в Білій Церкві, а другий — Департамент Вільного Козацтва при Генеральному Секретаріаті Внутрішніх Справ у Києві, роботу котрого свідомо спрямовано на гальмування розвитку Вільного Козацтва“.[6 * ** ***] Саме з такою метою Генеральний Військовий Комітет за підписом П. Певного розіслав анкету до місцевих органів влади, в якій вимагалося подробиць про Вільне Козацтво і подібні йому організації.[6а]

Безперечно, відповідальність за недбальство у військовій справі несе політичне керівництво. Про причину такого стану перший начальник українського генерального штабу генерал Борис Бобровський сказав: „…серед провідних кіл Центральної Ради, а навіть у проводах окремих партій, немає однозгідности щодо зовнішньої й воєнної політики Української Народної Республіки. Існує франкофільська течія, очолена Петлюрою, до якої схиляється теж проф. Грушевський, є сильна германофільська течія, що її підсичує своїми таємними зв'язками Союз Визволення України (СВУ), і є чимало прихильників будування „радянської України“ на спілку з більшовиками Леніна“.[6б *]

В бурхливі дні наприкінці 1917 року, коли в країні поширювався хаос, а ззовні загрожувала більшовицька агресія, генерал П. Скоропадський, як Військовий Отаман Вільного Козацтва, звернувши увагу Центральної Ради і Генерального Секретаріату на загрозливий стан в країні, запропонував зорганізувати корпус Вільного Козацтва. Йому запропонували скласти штати корпусу і кошторис його утримання. Після 20 грудня генерал П. Скоропадський і ротмістр В. В. Кочубей прибули до Києва з пропозицією, згідно якої корпус начисляв би 30 000 козаків. Але їм було сказано, що цього корпусу Україні просто не потрібно, „бо у нас є досить надійних сил для захисту України й підтримування ладу“.[7] Однак численні факти, наведені відповідальними представниками на місцях, свідчили про зворотнє. „10 жовтня, — звітував комісар Волині А. В'язлов, — солдати вчинили погром у місті Острозі; вони ж погромили м. Полонне: по губернії ідуть масові порушення права на аграрнім і лісовім грунті; нема в губернії села, де б не було таємної ґуральні“. Комісар Летичівського повіту на Поділлі казав, що перехід військ через губернію є рівнозначний з татарським наїздом, в тих повітах знищено все: „знищено засіви, худобу, птахів, випущено воду із ставів, зруйновано оселі. Солдати ґвалтували жінок. В тих повітах, де перейшло військо, зосталися по селах чорні обгорілі стовпи“. Становище не було кращим подальше від фронту. „На Київщині постійні конфлікти між селянами і власниками маєтків, лісів і цукроварень. Ростуть карні злочинства, самосуди і таємне викурювання горілки. Міліція в губернії поставлена дуже слабо. (В. Шульгин, секретар Губ. Викон. Комітету). На Полтавщині ідуть солдатські бешкети. Міліція не здатна ні до чого. Росте анархія (ком. Хорольського пов. Родзянко). Появились банди, озброєні револьверами і бомбами (Золотонош. пов.). На Чернігівщині було найспокійніше, але там в північних повітах через неврожай починався голод; скрізь безладдя з доставою харчових продуктів. Міліція поставлена дуже слабо“.[8 * **]

Про загальне становище Дмитро Дорошенко інформує: „Вже з початку жовтня скрізь по Україні розпочався аграрний рух погромового характеру. Спочатку всякі ексцеси, наприклад, підпал і пограбування фабрик, заводів, панських економій, нищення запасів хліба, худоби, рубання лісу і т. д, спинювано оружною силою: в розпорядження губерніальної адміністрації військова влада давала окремі військові частини.! так 20 жовтня в розпорядження губ. комісара Київщини для боротьби з погромами було віддано чотири донських козачих полки і один полк гвардейських кирасирів. Але й цього було мало, і вже 26 жовтня губ. комісар прохав начальника Київської В. Округи дати йому ще більше війська для боротьби з анархією… Край усе більше наводнювався дезертирами й самовільно мобілізованими солдатами, які сіяли в народі заколот, підбурювали до всяких ексцесів і ставали за ватажків або діяльних учасників різних грабунків і насильств.[9 *]

На завершення теми можна навести звіт з подорожі на Україну члена президії Спілки Визволення України Андрія Жука, здійснену вже після приходу до влади гетьмана Павла Скоропадського. „В цілому краю, — розповідав А. Жук українським військовополоненим у Фрайштадському таборі,— панує все ще непорядок. Розбещені й запаморочені крайніми соціалістичними гаслами маси, що в класовому засліпленні ведуть безглузду й руйнуючу роботу по селах і містах. Народ огрубів. Згубив почуття міри й громадського обов'язку та абсолютно знецінив людину. Селяни живуть добре та ніяких податків не платять. Земські каси — порожні. Платні вчителям, лікарям, агрономам, ветеринарам та інш, не платять. А тому школи й лікарні закриваються, бо так люди розуміють "свободу". До цього всього пагубно діє запільна більшовицька агентура, що поширює в народі фальшиво-привабливі соціально-революційні гасла".[10 *]

Одначе, крім внутрішніх проблем, перед Центральною Радою стояв ряд інших, що вимагали негайного полагодження. Одна з них стосувалася питання війни або миру з Центральними державами, Вирішення цього питання вимагало і внутрішнє, і майбутнє міжнародне становище України. У цьому питанні Центральна Рада теж опинилася в незавидному становищі. З одного боку, мир з Центральними державами дав би їй нагоду зміцнити свою владу в країні, поширити вплив центрального уряду на провінції і розпочати процес державного будівництва хоч і соціалістичного зразка. З другого, заключения миру з Центральними державами наражало б Україну на гнів Антанти, яка за всяку ціну намагалася втримати східний фронт проти Центральних держав. Одначе, як зазначає Дмитро Дорошенко, "продовження війни в інтересах Антанти, а не України, було би такою саможертвою, впрост самогубством, яке поповнила на собі російська демократія з Мілюковим і Керенським".[11] На підставі сказаного можна вважати, що лідери Центральної Ради не мали виробленого плану в тому питанні, Ще раніше Симон Петлюра, як голова Військового Секретаріату, відкинув пропозицію Великобританії надати Україні фінансову допомогу.[11а] Згодом, під час влади Директорії, Антанта почала вважати уряд надто лівим, а його армію — бандами.

Інша справа, що вимагала негайної і рішучої розв'язки, стосувалася двовладдя, яке існувало в країні і сприяло поширенню анархії. Таке двовладдя найбільше помітне у більших містах країни, де поруч з владою Центральної Ради виступали різні ради й комітети. Таке, фактично, безвладдя дозволяло ворогам України вести шалену агітацію проти української державності навіть в рамках пропонованої Центральною Радою федерації. В цій ділянці працювали як і російські "демократи" різного напрямку, так і прихильники ідеї відновлення російської імперії. Однак в основному найбільшу загрозу становили більшовики, які мали добру організацію й необмежений матеріальний і людський потенціал на півночі. "Маючи за собою озброєну червону гвардію і цілий ряд військових частин. — зазначає Д. Дорошенко, — а на провінції — вплив по радах робітничих і солдатських депутатів, більшовики поводились у Києві як друге правительство, зовсім ігноруючи Генеральний Секретаріат, і робили, що хотіли. З наказу їхнього Воєнно-Рев. Комітету була реквізована друкарня Кушнерьова, де раніше друкувався "Кієвлянин", і тепер там стала друкуватись "Пролетарская Мысль". Коли виникла справа колективних договорів робітників київських аптек, Комітет повідомив спілку аптекарів, що хто з власників аптеки не підпише цього договору, в того буде секвестровано аптеку. Комітет видавав від себе накази до війська; так він видав, між іншим, наказ, щоб усі військові частини Київської Воєнної Округи вибрали самі собі начальників, Велося відверте вербування членів червоної гвардії, які діставали зброю і складали інші боєві дружини, У Полтаві місцева "Революційна Рада" усунула Губ. Комісара А. Лівицького і забрала від його усі папери. У Вінниці до губ. комісара Поділля Гр. Степули "Рада солд. і роб. депутатів "приставила свого доглядача".[12 * **]

Проблема з більшовиками мала свої зародки ще в Третім Універсалі, в якому Україна знову пов'язувала себе з федеративною Росією. В той же час влада в Росії була в руках більшовиків — Народних Комісарів, яких Центральна Рада відмовлялася визнати, Деякі українські кола вважали, що перебування більшовиків при владі є тільки тимчасовим явищем. Однак з міркувань єдності революційного фронту і революційної демократії Центральна Рада від імені України "брала на себе почин і завдання створити всеросійську федерацію з таким урядом, який би визнали всі члени цієї федерації. Це було явно непосильне й непотрібне для України завдання".[13] Для України в тодішніх умовах, на погляд Д. Дорошенка та інших учасників тих подій, які не були під впливом соціалістичної пропаганди, було доцільним відділитися від Росії й стати незалежною і самостійною державою. Визнавши уряд Народних Комісарів і проголосивши свій суверенітет, Україна скористала б з тактичного гасла більшовиків, в якому вони підкреслювали право кожного народу на самовизначення аж до відокремлення. Такий крок позбавив би більшовиків можливості висувати претензії супроти України і, можливо, неминуча зачіпка з Україною була б на іншому грунті та в інший, більше вигідний час. Виграний час Україна могла використати для закріплення своєї влади, для організації війська і забезпечення цілісності своїх кордонів.

Тим часом Центральна Рада своєю нерішучою політикою продовжувала вести країну назустріч її трагічній долі. Яка саме доля чекала українську владу і хто становив для неї найбільшу загрозу, виявилося після проголошення Третього Універсалу. В деяких частинах країни, наприклад, у Херсоні, опановані більшовиками революційні комітети заявили, що вони не визнають Центральної Ради як органу, що сформувався "помимо волі населення".[14] Ще більша загроза виникла в столиці України. Вважаючи, що конфлікт між Києвом й Петроградом неминучий, більшовики почали підготовку до повстання з метою захопити владу в свої руки. Цю справу вже раніше порушував військово-революційний комітет.

Для проведення повстання більшовики мали намір використати свої відділи, боївки й різні організації в місті, а також частини 2-го Гвардійського корпусу VII армії, що були під їх впливом. До речі, корпус вважався "основною ударною силою на північно-західному фронті.[14а] "На нараді полкових комісарів з представниками партійних "ячеек" у війську в с. Броварах під Києвом, — пише Д. Дорошенко, — було ухвалено протягом трьох днів привести всі більшовицькі частини в бойову готовність".[15]

В той час до Києва прибули два українські полки: 1-й кінний полк з Новогеоргієвська і полк піхоти з Петрограда, сформований з українців гвардійських полків Павловського, Ізмайловського і Волинського. Щоб знейтралізувати українців, більшовики розпочали серед них свою агітацію. Виступ більшовиків був призначений на ранок 12 грудня. "Окремий відділ з кулеметами і двома легкими батареями мав захопити мости через Дніпро. Керування операціями було доручено трійці: Л. Пятакову, І. Пуке і солдату Повілайтісу. Вони мали негайно явитися до Арсеналу, авіапарку та в другі місця, щоб попередити їх про намірений виступ, Опорною базою повстання, як і місяць тому, мали бути Арсенал і 3-ій авіапарк. Арсенальці. 2-й резервовий телеграфний батальйон, рота саперів і 1-а кінно-гірська батарея складали головну "ударну групу", яка мусіла після артилерійського обстрілу захопити місто. Залізничний двірець мав захопити шулявський відділ червоної гвардії разом з 5-м авіапарком. Важка артилерія мала бити по касарнях противника і по будинку Ц. Ради і помагати вдержати в своїх руках мости. 2-й Гвардійський корпус мав обороняти підступ до Києва з південно-західного боку й не допускати звідти допомоги українцям".[16 *]

В той час обидві сторони розпоряджалися такими силами: по боці більшовиків були 3-й авіапарк — 600 бійців, резервний батальйон понтонерів — 400, 2-й резервний телеграфічний батальйон — 800, рота саперів — 300, 1-й кінно-гірський дивізіон — 600, броневий відділ — 200, червона гвардія Арсеналу — 800, тиловий артилерійський відділ — 200, Воронезькі 147 і 148 дружини — 800, 5-й авіапарк — 600, залізнична червона гвардія — 400, Шулявська червона гвардія — 600, Подольська червона гвардія — 300. Разом більшовики мали 8400 бійців, 10 батарей, 2 броневики і 6 літаків. На боці українського уряду були полк ім. Б. Хмельницького — 2000 козаків, полк ім. Полуботка — 1800, українські понтонери — 400, 1-й запасний український полк — 2000, 2-й запасний український полк — 2000, відділи Вільного Козацтва — 1700, польова артилерія — 300, полк Грушевського — 1000, Гайдамаки і Курінь Смерті — 1000, Разом українці мали 16000 вояків.[17 *]

Українці, довідавшись про наміри більшовиків, випередили їх і вночі з 12 на 13 грудня частини 1-ї української сердюцької дивізії почали роззброювати більшовицькі частини і висилати їх ешелонами з Києва. Оточивши касарні більшовицьких і прихильних їм частин, до 4 години ранку українці роззброїли Арсенал, 3-й і 5-й авіапарки і майже всі інші відділи більшовиків. Тільки 3-й авіапарк чинив опір, внаслідок чого загинув козак Богданівського полку і чотирьох поранено. Українці захопили 350 кулеметів, 5 мільйонів набоїв та інші боєприпаси. Ватажків наміченого повстання було арештовано.

Одначе український уряд не використав нагоди, щоб усунути свого небезпечного противника і замість того, "стоячи на грунті "завойованої революцією свободи", повипускав зразу арештованих большовицьких ватажків і допустив далі провадити проти себе відверту агітацію".[18] Ця агітація розпочалася того ж самого дня. Різні ради й комітети висловлювали своє обурення з приводу роззброєння більшовиків. Але ще більше значення для представників уряду мав перебіг засідання Ради робітничих і солдатських депутатів, котре відбулося того ж дня, тобто 13 грудня. Коли деякі українці-члени Ради намагалися виправдати військову операцію уряду, то виявилося, що не всі українські частини їх підтримують. Представник Шевченківського полку заявив, що українцям "слід боронити не Ц. Раду, а робітників, селян і солдатів… Представник Волинського полку казав, що його товариші визнають Ц. Раду, але це не значить, що вони будуть боронити тих людей, які тепер в Ц. Раді засідають".[19] З ініціативи Ради робітничих депутатів, ради профспілок і ради фабричних комітетів було видано відозву, в якій вимагалося, щоб Центральна Рада, яка виступила проти революційних сил, передала владу Радам робітничих, селянських і солдатських депутатів. У відозві також закликалося до страйку, який за участю 20 000 робітників розпочався 14 грудня і припинився наступного дня. Більшовики також продовжували свою роботу, далі маючи на меті повалити уряд Центральної Ради. 16 грудня відбувся крайовий з'їзд більшовицької партії, в роботі якого взяло участь 54 делегати від 22 організацій з сімох губерній і двох військових організацій. Серед схвалених резолюцій закликалося "боротися проти нинішнього складу Ц. Ради і стреміти до створення на Україні дійсно революційної влади Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів. В конфлікті Ц. Ради з Радою Народних Комісарів взяти сторону Ради Нар. Комісарів".[20]

Більшовики також намагалися захопити владу в свої руки за допомогою 2-го Гвардійського корпусу. Полки цього корпусу під керівництвом більшовицької агітаторки Євгенії Бош і за згодою київського більшовицького комітету "рушили з фронту на схід і, нищачи й грабуючи все на своїй дорозі, перейшли так ціле Поділля і на початку грудня скупчились в районі станції Жмеринки, звідти мали рушити на Київ. Тоді командант І Українського Корпусу генерал П. Скоропадський, який саме перед тим дістав від нового главковерха Криленка наказ вирушити з своїми частинами на фронт, замість того, щоб виконати цей наказ, обсадив полками свого корпусу залізничні лінії Козятин — Жмеринка і Шепетівка — Козятин — Христинівка— Вапнярка; коли в перших днях грудня перші ешелони 2-го Гвардійського корпусу вирушили з Жмеринки, українці несподівано зупинили їх вночі біля Вінниці, роззброїли, запакували знову до вагонів і під вартою відіслали на північ до Московщини, через Коростень і Калинковичі, обминаючи Київ, Потім таким же способом було роззброєно всі збільшовичені частини, які рушили з фронту і загрожували Києву".[21 *] Можливо, що генерал Павло Скоропадський мав би більший клопіт з 2-им корпусом, якщо б не відбулася у липні 1917 року українізація Х-гo корпусу. Він "обеззброїв 26-й збільшовичений корпус, який самовільно залишив фронт і спішив на заміну 2-го Гвардійського корпусу продовжувати його намір "розгромити" Українську Центральну Раду…"[21а] При цьому можна згадати долю і того українізованого корпусу. "10-ий корпус повернувся на Україну в повному військовому порядку з вірою і надією, що він одразу віддається в розпорядження Генерального Секретаріату УЦРади і стане в охороні границь рідного краю". Одначе йому наказали демобілізуватися,[216 *]

Українській владі вдалося відвернути безпосередню загрозу і тепер вона могла продовжувати свої намагання сформувати загально-російський федеративний уряд. Заходи Генерального Секретаріату Центральної Ради в цьому напрямку були безуспішні. Тільки уряд донського краю виявив певне зацікавлення, Відносини України з Доном особливо дратували Раду Народних Комісарів. Крім того, що Генеральний Секретаріат разом з урядом Дону намагався усунути більшовицьку владу в Росії, він перепускав без перешкод частини донських козаків, які зміцнювали армію генерала Каледіна, а донський уряд не перешкоджав просуванню українських частин через свою територію. Однак, коли більшовики почали вимагати від Центрального Секретаріату вільного переходу їх частин для боротьби проти сил генерала Каледіна, український уряд відмовився дати такий дозвіл, покликаючись на свій нейтралітет. Це дало привід більшовикам посилити пропаганду проти українського уряду, на яку Генеральний Секретаріат зареагував окремою відозвою. Як зауважує Д. Дорошенко, відозва цікава тим, "що вона характеризує загальні погляди українського правительства на сучасний момент і на відносини з більшовиками". Відкидаючи пропаганду більшовиків проти української влади як "нечесну агітацію", відозва підтверджувала, що українці були зацікавлені лише справою "утворення центрального правительства всієї Російської Республіки" і що переговори українців в цій справі включали й інших представників, як також і більшовиків. Як було сказано в заяві, Генеральний Секретаріат намагається сформувати "центральне правительство на таких умовах, щоб воно було однородно-соціалістичне (від більшовиків до народних соціалістів) І федерального характеру, цебто складене з представників краєвих республік, Тільки таке правительство матиме силу й авторитет, І бо спиратиметься на всі реальні сили демократії всіх соціалістичних напрямів і на всі народи Російської Республіки", Далі відозва зазначала: "Генеральний Секретаріат не визнає Народних Комісарів правительством всієї Росії, бо сила їх тільки серед певної частини великоруської демократії, народи ж Сибіру, Поволжя, Кавказу, Криму, Дону, України, Бесарабії, Білоруси не признають Народних Комісарів правительством Росії. Так само навіть не вся великоруська демократія признає їх правительством. Через те в інтересах селянства, робітництва і солдатства Росії, від імени і коштом яких буде встановлятися мир і будуть рішатися питання великої соціальної ваги, Генеральний Секретаріат уважає невідкладним якомога швидше скласти центральне правительство на вище згаданих основах. Поки ж такого немає, Генеральний Секретаріат не вважає можливим ставати на бік тої чи іншої области. І через те Генеральний Секретаріат, признаючи право як за Народними Комісарами у Великоруси, так і за козаками на Донщині, на Кубані і по інших всіх землях порядкувати своїм життям, не вважав справедливим задержувати козачі військові частини на Україні, коли вони хотіли йти до свого краю. Так само Генеральний Секретаріат уважає недопустиме затримувати й російські частини, коли вони виявляють бажання йти в Росію, як недопустиме те, що Народні Комісари задержують українські частини, не пропускаючи їх на Україну".

Автори відозви не могли сподіватися будь-якого послаблення у відносинах між Києвом і Петроградом, хоч український уряд складав вину за протиукраїнську агітацію на "зайшлі з півночі Росії анархістичні елементи".[22] Для стратегів у Петрограді співпраця між Україною й Доном становила дійсну загрозу, бо такий союз, за словами одного з них: "відріже нас від Кавказу і Бакинської нафти, також позбавить Радянський Центр вугілля Донецького басейну, марганцю Криворіжжя і хліба України".[23]

Розрив між Центральною Радою й Народними Комісарами став питанням часу. Вже 6 грудня Рада Народних Комісарів вислала до всіх своїх рад відозву, в якій зазначалося, що "буржуазна Центральна Рада Української Республіки веде боротьбу проти українських совітів, помагає Каледіну стягувати військо на Дон, перешкоджає совітській владі пересилати через землю братнього українського народу необхідні військові сили для приборкання калединського бунту",[24] Підготовляючись до конкретних дій проти України, член воєнно-морської колегії при Раді Народних Комісарів В, О. Антонов-Овсієнко виробив план боротьби з "контрреволюцією", згідно з яким більшовицькі відділи мали захопити Харків, 2-й Гвардійський корпус мав бути переведений з району Жмеринка — Бар на Поділлі в район Донецького басейну, а звідти розпочати наступ на Дон, Україна повинна була служити плацдармом більшовиків в їх боротьбі проти Дону. Готуючись до здійснення свого плану, більшовики, як здавалося, вели нормальну політику супроти України. 7 грудня 1917 року Лев Троцький (Лейба Бронштейн) доручив главковерхові Криленкові включити представника Центральної Ради до загально-російської мирної делегації, не перешкоджати рухові українських частин з півночі на південь, — все це з метою переконати українців, що радянська влада не має наміру ставити будь-які перешкоди самовизначенню України. Але з огляду на те, що український уряд продовжував пропускати частини козаків на Дон, що на думку Народних Комісарів було ворожим кроком, російський уряд вдався до більш рішучих кроків, безперечно, маючи на увазі не допустити об'єднання війська Центральної Ради з силами генерала Каледіна на Дону і тим самим створити суцільний, протибільшовицький фронт. 17 грудня через Криленка було передано Центральній Раді наступну ноту Ради Народних Комісарів:

"Приймаючи на увагу інтереси єдності і братерського союзу робітничих та працюючих експлуатуємих мас у боротьбі за соціалізм, приймаючи на увагу признання цих принципів численними постановами органів революційної демократії Рад, а найбільше — 2-го Всеросійського З'їзду Рад, — соціалістичне правительство Росії Рада Народних Комісарів ще раз стверджує право на самовизначення за всіма націями, які пригнічувались царизмом і російською буржуазією, аж до права цих націй відділитися від Росії. Через це ми, Рада Народних Комісарів, визнаємо Народну Українську республіку, її право цілком відокремитись від Росії або зробити умову з Російською Республікою на федеративних і тому подібних взаємовідносинах між ними. Все, що торкається національних прав і національної незалежності українського народу визнається за ними, Радою Народних Комісарів, зараз же, без обмеження та безумовно… Ми обвинувачуємо Раду в тому, що, прикриваючись національними фразами, вона веде непевну буржуазну політику, яка давно вже визначається непризнаниям Радою "Совітів" та совітської влади на Україні, Між іншим Рада відмовляється скликати по домаганню совітів України з'їзд українських совітів негайно.

Ця непевна політика, яка позбавляє нас можливості визнати Раду яко уповноважену представницю працюючих та визискуваних мас Української Республіки, довела Раду в останній час до кроків, які означають знищення всякої можливости порозуміння. Такими кроками були:

1. Дезорганізація фронту. Рада переміщає та відкликає обнобічними приказами українські частини з фронту, руйнуючи таким чином єдиний спільний фронт до розмежування, яке можна здійснити тільки шляхом організованого порозуміння урядів обох республік.

2. Рада приступила до роззброєння совітського війська, яке перебуває на Україні.

3. Рада підтримує кадетсько-каледінську змову і повстання проти совітської влади, посилаючись цілком неправдиво на автономні буцімто права Дону на Кубані.

Прикриваючи цим каледінські контрреволюційні виступи, що йдуть всупереч з інтересами та вимогами величезної більшости, трудового козацтва, Рада пропускає через свою територію військо до Каледіна, відмовляючись пропустити військо проти Каледіна. Стаючи на цей шлях нечуваної зради революції, на шлях піддержки запеклих ворогів як національної незалежности народів Росії, так і совітської влади, ворогів трудящої та визискуваної маси, — кадетів та каледінців, — Рада змусила б нас оголосити без жодних вагань війну їй, навіть коли б вона була вже цілком формально визнаним та безперечним органом вищої державної влади незалежної буржуазної України.

Тепер же з огляду на всі зазначені вище обставини, Рада Народних Комісарів прилюдно перед народами Української та Російської Республіки ставить Ц. Раді такі запитання:

1/ Чи Ц. Рада зобов'язується зріктися спроб дезорганізації спільного фронту?

2/ Чи зобов'язується Ц. Рада не пропускати тепер без згоди Верховного Головнокомандуючого жодних військових частин, простуючих на Дон, на Урал та до інших місць?

З/ Чи зобов язується Ц. Рада давати підмогу революційному війську в справі його боротьби з контрреволюційним кадетсько-каледінським повстанням?

4/ Чи зобов'язується Ц. Рада припинити всі свої спроби роззброєння совітських полків та робітничої червоної гвардії на Україні і повернути негайно зброю тим, у кого її віднято?

Коли протягом 48 годин не буде одержано на ці запитання задовільняючої відповіді, то Рада Народних Комісарів буде вважати Ц. Раду в стані одвертої війни проти совітської влади в Росії і на Україні.

Рада Народних Комісарів, Голова Ради Народних Комісарів В. Ульянов (Ленін)

Народний Комісар по чужоземних справах Л. Троцький"[25 * **]

У своїй відповіді від 5 грудня Генеральний Секретаріат відкинув ультиматум Народних Комісарів, закінчуючи свою відповідь думкою про те, що він вважає війну між двома державами Російської Республіки "смертоносною для діла революції й для перемоги інтересів робітників та селян. Генер. Секретаріат всіма способами уникає кривавих засобів розв'язання політичних та державних питань. Але коли Народні Комісари Великоросії, беручи на себе всі наслідки, майбутні лиха братовбивчої війни, винудять Генеральний Секретаріат прийняти їх визов, то Ген, Секретаріат певен в тому, що українські солдати, робітники й селяни, обороняючи свої права і свій край, дадуть належну відповідь Народним Комісарам, що здіймають руку великоросійських солдатів на їх братів-українців".[26]

Тепер події почали розвиватися швидшим темпом. Було закликано українські частини на північному фронті не виконувати ніяких наказів головнокомандуючого, організувати свій український склад, давати опір ворогам Української Народної Республіки і "для проведення цього в життя вжити тих заходів, які викликаються Вашим географічним становищем щодо Петрограду, звідкіль насувається на Україну ця велика небезпека. Треба, щоб ви цю небезпеку спинили біля Петрограду". Фактично, це був заклик до диверсійних дій українських частин проти Петрограду. Однак, як продовжує Д, Дорошенко, "така диверсія була б можлива при іншому внутрішньому стані українських частин, ніж той, в якому вони були в кінці 1917 року, себто в стані розкладу й пересякнення більшовицькою пропагандою. А при такому стані речей опублікування цього наказу могло лиш стягнути з боку більшовиків репресії на українців на північному фронті, в Петрограді і взагалі на Московщині, що і справді сталося в короткім часі".[27]

Іншою важливою подією був з'їзд Рад селянських, робітничих і солдатських депутатів України, що відкрився 17 грудня в Києві. Згідно з планом більшовиків, з'їзд мав домагатися передачі влади в їхні руки, а його мінімальна вимога була перебрати склад Центральної Ради, щоб пропхати туди якнайбільше своїх членів. Одначе українські діячі зуміли повернути з'їзд на користь Центральної Ради, це змусило більшовиків покинути з'їзд і переїхати до Харкова, щоб там продовжувати свої наради. У Харкові вони проголосили себе Першим Всеукраїнським з'їздом робітничих, солдатських і селянських депутатів і обрали виконавчий комітет Рад, який "взяв на себе всю повноту власти на Україні".[28] Виступаючи на стороні Харківського уряду, Петроград тепер мав бажану причину, щоб усунути Центральну Раду силою. Ще 8 грудня Раднарком Росії призначив Володимира Антонова-Овсієнка головнокомандувачем збройних сил на півдні Росії, що мали завдання зайняти Дон і Україну. 16 грудня він прибув до ставки в Могилеві на Дніпрі і "зразу взявся до організації боротьби проти України. Він наказав розпустити Український Революційний Штаб в Петрограді і виробив план операцій, які зводилися до того, щоб захопити Харків, Полтаву, Катеринослав, а потім давити на Київ, наступаючи з одного боку з півночі — від Гомеля на Чернігів та Бахмач, з Брянська на Конотоп і Ворожбу, а з другого — з заходу, за допомогою ще недемобілізованих збільшовичених частин фронту — головно 2-го Гвардійського корпусу, що стояв на Поділлі",[29 *] Іншим важливим завданням Антонова-Овсієнка було не допустити до можливої військової співпраці між Україною і Доном,[29а] В кінці грудня Харків, Полтава і Чернігів були в руках більшовиків, які також закріпилися в деяких важливих пунктах на правому березі. У січні Олександрівськ і Катеринослав також потрапили в їхні руки. Із зростаючою загрозою Києву, українські політичні кола, врешті-решт, почали думати про замирення з Центральними державами. Але навіть і в тому їх випередили більшовики, представники яких 2 грудня зустрілися з уповноваженими Німеччини, Австрії, Болгарії та Туреччини і вже 5 грудня підписали перемир'я. Українська сторона лише 28 грудня вирішила брати участь у тих переговорах, що розпочалися 22 грудня, Але тільки 3 січня 1918 року українська делегація виїхала до Бреста.

А тим часом коло наступаючих червоних частин на Київ постійно звужувалося. Головною причиною було те, що "українське військо, всі ці численні українізовані полки, дивізії й корпуси танули як сніг, далеко швидше, ніж відбувалася їх українізація".[30 *] Дійшло до того, що зродився план, за участю деяких членів Центральної Ради розігнати, або розпустити її, і передати всю владу Раді Робітничих, солдатських і селянських депутатів. Змовники були в контакті з Радою Народних Комісарів у Петрограді і Народним Секретаріатом в Харкові. Змову було своєчасно викрито і комендант Києва Михайло Ковенко не побоявся арештувати змовників в будинку Центральної Ради, хоч арешт викликав протест Михайла Грушевського, Також не вірив у боротьбу з більшовиками голова українського уряду Володимир Винниченко. Саме з таких міркувань він запропонував, щоб одна частина Секретаріату заарештувала другу, з Винниченком на чолі, проголосила владу Рад, перевибори Центральної Ради і негайні мирні переговори з більшовиками. Товариші Винниченка не погодилися на його план.[31]

Оцінюючи погляди українських соціал-демократів відносно більшовиків, один з дослідників тієї доби Михайло Шкільник приходить до висновку, що "спочатку партія недооцінювала більшовицької небезпеки і потішала себе ілюзіями, що соціалістична, а навіть більшовицька влада в Росії не схоче поневолити соціалістичної України, і знайдеться спосіб співжиття між обома державами".[31а]

Тим часом переговори в Бресті не йшли бажаним напрямком. Справа полягала в тому, що заключения мирного договору могло відбутися тільки між самостійними державами, а не з членом неіснуючої Російської федерації. З огляду на таку позицію Центральних держав, Центральна Рада була змушена 22 січня схвалити проект Четвертого Універсалу і 25 січня провести по ньому голосування. Як писала "Народна Воля", орган соціал-революціонерів, "Україна примушена оголосити себе самостійною державою — проти свого бажання". Подібне становище зайняла друга за впливом партія соціал-демократів у своєму органі "Робітнича Газета". Михайло Грушевський навіть після проголошення самостійності також вважав, що це тільки "етап до федерації, і федералістична традиція надалі залишається провідною ідеєю нашого національно-політичного життя".[32]

З наближенням регулярних більшовицьких військ, місцеві більшовики вирішили допомогти наступаючим відділам своїм збройним виступом — повстанням у столиці України. В ніч з 28 на 29 січня вони зосередились на Печерську і захопили Арсенал. Щоб зліквідувати негайну загрозу, до Києва відкликано Гайдамацький Кіш Слобідської України, що в той час вів бої з більшовиками на Лівобережжі. З прибуттям Коша Центральна Рада мала до своєї диспозиції ще Вільне Козацтво, дві сотні Січових Стрільців і "невеликі групи козаків з полків Полуботківського, Богданівського, полку ім. Богуна (колишній Георгієвський) та відділ панцерних авт під командою полковника В. Дітеля. До них треба зарахувати й відділ матросів Чорноморського флоту, який дуже хоробро бився й потім майже весь був знищений більшовиками. Пізніше, вже в самому розпалі київських боїв, прийшов із західного фронту, пробившись через Полісся, полк ім. Костя Гордієнка в числі 300 людей під проводом полковника В. Петрова".[33 *]

Хоч головні сили повстанців зосередилися в Арсеналі, бої розгорнулися майже в усіх районах міста. "То тут, то там виростали мов з землі банди повстанців, які обстрілювали українських вояків. Крім Гечерська, виявились ще інші осередки повстанців — на Подолі і в районі залізничної станції. Для того, щоб скрізь поспішити, в оборонців не вистачало сил.

Було озброєно навіть всіх служащих військового міністерства, перекидувано невеличкі відділи з одного району в другий, але тяжко було опанувати всю територію великого міста". Ефективність боротьби з повстанцями утруднював і той факт, що обороною Києва керували два центри: штаб Михайла Ковенка на Миколаївській вулиці і штаб М. Шинкаря на Лютеранській.

"Головною прикметою цих боїв була повна неможливість провести межу, по якій іде бій. Бої вибухали несподівано там, де починали стріляти на українців інсургенти, які просмикувалися дуже легко по цілому Києву, бо Ц. Рада не розпоряджалась вистачаючими силами, щоб надійно охороняти місто, а за весь час боротьби не видала ні одного наказу, який би дав право її військам провадити ревізію серед мешканців Києва. Так що в перерві бойових сутичок по тих вулицях, по яких не літали кулі, обивателі пересувалися цілком свобідно, ніким не запитувані, не ревідовані".[34]

В перший день боротьби повстанці захопили Печерськ. При цьому варто зазначити, що виступ місцевих більшовиків був повною несподіванкою для української влади. "Того дня, — пише начальник зв'язку Генерального Штабу полковник Козьма, — я відбував свою фахову роботу в помешканні Ген. Штабу (на Бібіковськім бульварі, ч. 10). Раптом будинок затрусився, немов в гарячці, задзвеніли шиби, з подвір'я донеслися настрашені зойки. Я покинув роботу і вибіг на вулицю. Бачу, наше начальство вишикувало на площі 4 гармати і відчинило вогонь. В постаті команданта пізнаю майбутнього нашого героя сотника Савинського. Дізнаюсь від нього, що більшовицькі гармати розташовані на залізничнім двірці і в Кадетському парку. Гарматний герць тривав щось 10–15 хвилин і скінчився на честь і славу української зброї. Більшовики примушені були на цей раз замовчати і сховатись".[35]

В дійсності, повстанці продовжували свої операції, і вже наступного дня вони захопили товарну станцію і повели наступ по Великій Васильківській і Хрещатику.[36] Як пише далі полковник Козьма: "На розі Фундукліївської і Хрещатика я спостеріг кулеметну стрілянину з 4-го поверху кам'яниці, вогонь був скерований на наш будинок, ч. 10. З вулиці наш будинок займав загальний відділ, який був тоді підпорядкований поручникові Гудимі, мій відділ виходив на подвір'я, наді мною, на один поверх вище, містився кабінет військового міністра. В більшій небезпеці був культурно-інформаційний відділ сотника Дяченка, який містився в партері, та який опинився під небезпечним обстрілом. Очевидно, більшовики були прекрасно поінформовані про розташування Генерального Штабу…"[37]

Згодом повстанці розпочали операції на Подолі і "озброєні банди рушили звідти на Старе Місто й захопили Старокиївський поліцейський участок і готель "Прага". Біля будинку Ц. Ради з усіх боків повстало вороже кільце, яке грозило звузитись і, оточивши з усіх боків оборонців українського уряду, — знищити їх".[37а] В той момент "лише два міських квартали відділяли червоногвардійців від резиденції Центральної Ради".[37б * **] Січові Стрільці перебували в будинку духовної семінарії, розташованому на високій горі Щекавиці, або Олегівці, яка панує над цілим Подолом. "Перші два дні Січові Стрільці не зовсім ще розбиралися в складній ситуації, хто з ким б'ється, чи це іде якась внутрішня боротьба українських партій між собою, чи це ворог зовнішній виступає проти українського уряду. На третій день, коли становише стало дуже небезпечним, Січові Стрільці виступили їм на поміч".[38]

Не тільки Січові Стрільці не розбиралися в критичній ситуації в столиці. "Один із куренів Богданівського полку, який повернувся до Києва ще перед повстанням, під командою прапорщика Калиниченка, приєднується до більшовиків і обсаджує Арсенал",[23] Очевидно, саме завдяки зв'язкам з тим куренем, більшовикам вдалося перевезти з його казарм до Арсеналу всю зброю, що її Центральна Рада конфіскувала ще 5 січня. "Інші курені вагаються й не знають, на чий бік стати, бо їм відомо, що полк ім. Т. Шевченка з полком ім. гетьмана Сагайдачного оголосили нейтралітет. Полуботківці й курінь матросів мітингують".[38в * ** ***]

На третій день боїв на допомогу київським оборонцям прибув Слобідський Кіш. Хоч сили українців тепер були краще зорганізовані і почали підходити до справи по-діловому, вони були замалі, щоб придушити повстанців В різних частинах міста "невеличкі більшовицькі відділи нишпорять по вулицях Києва, скритно нападаючи на наші стежі та захоплюючи їх до полону… На вулицях порожнеча. Інколи на перехресті вулиці спиняються якісь озброєні люди, невідомо, чи наші, чи ворожі стежі, які, побачивши нас, хутко зникають, немов провалюються під землю".[39]

Вироблений українцями план передбачав "дістати сполучення з оборонцями Ц. Ради, розірвавши вороже кільце, яке їх оточувало, не дати тим більшовикам, які наступали з Подолу, сполучитись з тими, які наступали з товарової станції, й розбити окремі більшовицькі частини. План цей дуже скоро почав переводитись. 3-тя сотня стрільців під командою Чмоли, поділившись на кілька груп, почала свій наступ. Атакою в багнети взято було Старокиївський участок, який боронила сильна залога, озброєна кулеметами й рушницями, потім так само було взято готель "Прага", Сотник Кучабський боронив будинок семінарії, який весь час обстрілювали й штурмували більшовики з Подолу". Наступного дня. 1 лютого, "сотник Кучабський штурмом узяв гору Щекавицю, при чім полягло коло 150 більшовиків, і очистив Подол від банд аж до контрактового будинку, в той час, як вільні козаки з одним панцерником повели атаку по Александровській вулиці". Прибулий Слобідський Кіш і частини Січових Стрільців з боєм проклали собі шлях "через зайняті вже більшовиками Никольську й Передмостну Слобідки, причім Січові Стрільці сміливою атакою здобули Миколаївський міст і на ніч 2 лютого були вже в Києві". Наступного дня, 3 лютого, очищено від червоних бійців Печерськ і в ніч з 3 на 4 лютого разом з Вільними Козаками і Слобідським Кошем здобуто штурмом Арсенал. "Біля 300 більшовиків було вбито, стільки ж взято в полон… Було захоплено й товарову станцію. Водопровід і електричну станцію відбито від більшовиків і пущено в рух".[40 * **]

Коли взяти до уваги невелику кількість вірного Центральній Раді війська і обставини, в яких їм довелося вести бої з повстанцями, можна зробити висновок, що тільки їхнє завзяття не допустило до негайної катастрофи. "Українські вояки, — пише Д. Дорошенко, — які боролися за Ц. Раду, почували себе немов у ворожому місті, в їх стріляли з вікон і з дахів будинків. А деякі "нейтральні" військові частини, свої ж таки українські полки, продавали або просто передавали повстанцям зброю, набої і харчі. Київська рада робітничих депутатів, щоб допомогти більшовикам, проголосила загальний страйк. Перестала працювати електрична станція і водопровід, місто залишилось без світла і без води".[41]

Хоч Арсенал перейшов в руки українців, бої в інших частинах міста не припинялися. Артилерійським вогнем більшовики обстрілювали Бесарабську і, як згадує учасник стежі, "стріляють на всіх кінцях Києва".[42] Наступного дня, після захоплення Арсеналу, бої точилися в його околиці, й українці відбили від повстанців Царський Сад. Продовжувалися вони і на шостий день повстання без упину. Того дня більшовики захопили Міську Думу і зосередили свій вогонь на Хрещатик. Наступного дня українськ. "частини відбили Ботанічний Сад і змусили більшовиків відст^?і5іти в напрямку залізничного двірця. Успіх українців був тимчасовий, бо перегрупувавшись, більшовики верталися на свої попередні позиції. Для українців вже не було несподіванкою на сьомий день боїв, коли в "очищеному" від більшовиків районі "раптом з подвір'я якоїсь кам'яниці нас обстрілюють рушничним вонем".[43] На десятий день боїв українське військо з урядом відступили в напрямку Святошино. Столиця України перейшла до рук більшовиків. Український уряд, внаслідок своєї "антимілітаристичної" політики, не мав ні свіжої сили, ні готових резервів, щоб думати про дальші змагання за Київ. Ті частини, що ще існували, стримували наступ червоної гвардії, яка поспішала на допомогу київським повстанцям.

Ще 27 січня відділ Знаменського зайняв Конотоп, а 28 — Бахмач. Тут об'єдналися відділи Михайла Муравйова, Єгорова, Знаменського й Кудинського і, з призначенням 29 січня Муравйова головнокомандуючим, ці відділи було переформовано в три армії. Першу армію, що складалася головно з московських і петроградських червоногвардійців, очолив Єгоров. — Командиром другої армії, що начисляла 3000 бійців, 400 матросів і 12 гармат, було призначено Рейнгольда Берзіна. Кудинський був призначений командиром третьої армії, до складу якої входили червоногвардійці з Брянська. Саме в той критичний момент, 28 січня 1918 року, у ніч повстання в Києві, українська влада вислала Помічний Студентський Курінь під командою сотника Омельченка на допомогу невеликому відділові учнів 1-ї Військової Школи, що обороняв Бахмачський залізничний вузол. Разом з відділом Гайдамаків, який відступав з-під станції Макошин під натиском переважаючих сил ворога, що наступав від Гомеля, українське командування вирішило зупинити більшовиків на станції Крути. Оборонці не спромоглися зупинити наступ шеститисячного відділу червоної гвардії, однак вони перешкодили йому вчасно прийти на допомогу повстанцям в Києві. Вже 4 лютого, після розгрому повстанців в Арсеналі, відділи Муравйова зайняли "Дарницю й мости через Дніпро та навели на Київ гармати. В той же час відділ червоних козаків В. М. Примакова, переправившись через Дніпро, появився на Куренівці і піддержав повстанців на Подолі". 5 лютого більшовики почали обстрілювати місто з важких гармат з-за Дніпра. "Частину гармат більшовики привезли з собою, але більшу частину знайшли тут же на правому березі Дніпра проти Києва: їх покинули свого часу демобілізовані гарматники, а українська військова влада не спромоглася їх забрати, або принаймні, зіпсувати. Тепер ці гармати руйнували Київ. Більшовики прорвались на Печерськ, захопили кріпость, де звільнили узятих українцями в полон арсенальців, і ті зараз же узялися за зброю проти українських військ".[44] Цей обстріл тривав п'ять днів. А тим часом броневий поїзд більшовиків прорвався до станції Київ — товарна і почав обстрілювати місто з другого боку. Що саме переживало населення Києва під час цієї канонади, описав її свідок Д. Дорошенко.

"6 лютого зранку ще було досить спокійно, і — тільки з полудня загреміла справжня канонада по всьому місту. Найстрашніше місце, крім Печерська й Липок, було на Старім Місті, в районі Володимирської та Підвальної вулиць, де раз у раз падали й рвались тяжкі набої, сіючи смерть, руїну й спустошення, і той невимовний жах, коли люде просто божеволіли, не знаючи, що почати й де рятувати своє життя. Цілий день, цілу ніч 7 лютого, і до наступного ранку лютував справжній ураганний вогонь. По ночах зловісно червонили небо й мертве місто численні пожежі, що займалися по всіх частинах Києва. Людність цілком тратила голову й, позабиравшися в найнижчі поверхи, льохи, підвали, тощо, прислухалися з жахом до вибухів, що рвалися щохвилини, скрізь настигаючи свої жертви. Ніяким пером не списати того, що творилося тоді в місті. Люди, що побували на справжній війні, оповідали, що навіть на позиціях не було такого пекла. Нерви у всіх були напружені, що всякий бажав кінця, нехай який він не буде, аби кінець".[45]

В ніч з 8 на 9 лютого, опинившись у безвихідній ситуації, українці вирішили покинути місто і відступити до Житомира. Навіть у цьому питанні влада виявила розгубленість чи навіть паніку. "Повідомлення про вирішену евакуацію не було зроблено офіціяльно, щоб дати змогу іншим урядовим особам і установам, які не тільки не брали участи в нараді про евакуацію, але й про факт самої наради нічого не знали, організовано евакуювати Київ. Звістка про евакуацію поширилася цілком приватно, охопивши коло знайомих і близьких людей, тих, хто брав участь в нараді про евакуацію (яка відбулася в будинку Педагогічного музею), та й то тільки тих з-поміж них, які належали до вищих щаблів державного апарату. Цим пояснюється також те, що в 10–11 год. вечора 8 лютого, коли головні загони військові та частина державного апарату були вже доволі далеко від Києва, ані штаб оборони Києва з генералом Киреєм на чолі, ані військове міністерство (за винятком товариша військового міністра Жуковського), ані штаб Вільного Козацтва, яке саме тоді билося з відділами червоної гвардії, що підступала з боку Дніпра, не знали ані про постанову евакуювати Київ, ані про факт переведення цієї постанови в життя".[45а] Навіть деякі міністри, пише Д. Дорошенко, довідалися про евакуацію коло опівночі. А деякі відділи, не знаючи, що головні сили й уряд вже відступили, "продовжували битись (наприклад, Вільні Козаки на Звіринці й гарматники)" і цим несвідомо маскували вже проведену евакуацію Києва.[45б *]

Більшовики не знали, що українці залишили Київ, і ще майже до ранку 9 лютого бомбардували місто. Не було їх ще вранці того дня в Святошино, як це свідчили Жуковський, Ткаченко і Порш, які вернулися туди по бензин. Що ж до самого процесу евакуації, то він відбувся швидко і малопомітно.[46] Українське військо відступало в повнім порядку і навіть везло з собою значний обоз, як про це оповідав учасник боїв штабовик Борис Монкевич.

"…по Святошинській шосі… тихо посувалися відступаючі рештки частин київської залоги. Де-не-де чувся плач людей, що прощалися з своїми родинами. Червона луна пожежі надавала постатям якогось міфічного вигляду. Попереду їхав обоз з раненими і хворими. Уряд проїхав на автах. За Урядом їхали інституції, а за ними без обозів, без харчів, без запасу набоїв ішли в невідому будучність непоборні. Одні в широких штанах з "оселедцями" на голові, другі з довгими кольоровими шликами на шапках, з кривими шаблями й пістолями за очкуром. Ішли в шинелях без наплечників, з рушницями без багнетів. Сердюки, Богданівці йшли в чорних баранкових шапках з кулеметними стрічками через плече. Гайдамаки — в червоних кожушках, з довгими червоними шликами. Йшли озброєні до зубів Вільні Козаки отамана Ковенка, Інші несли кулемети Люїса і Кольта. Гармати котилися по рівній дорозі, обвішані ранцями і торбами. Старшини і юнаки генерала Присовського йшли в рівних рядах. Позаду всіх, прикриваючи відступ, ішов підполковник Болбочан з своїм відділом".[47]