Під прапором Директорії

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

Перед початком дальших операцій підполковник Болбочан поінформував генерала фон Коша про успішне форсування Сиваша. Однак німецький генерал, не довіряючи такому повідомленню, вислав свій бронепоїзд, щоб перевірити справу на місці. Німецький сотник, який прибув цим транспортом, почав вимагати, щоб у дальших операціях німецький бронепоїзд йшов в авангарді. "Чемно, але твердо" Петро Болбочан відкинув цю пропозицію.[1] Відтак виникло непорозуміння між українцями й німцями, Генерал фон Кош від вищої німецької команди вимагав припинення дальших операцій українських військ в Криму. Однак підполковник Болбочан, посилаючись на "наказ" українського командування, продовжував свій наступ. Намагаючись виправдати такий крок перед німцями, вказував на становище на фронті: годі було припиняти успішну операцію, і тим самим дати більшовикам можливість підготуватись до наступу й нагоду евакуювати Крим.

Увечері 22 квітня Кримська Група боєм зайняла Джанкой, першу вузлову станцію в Криму, де можна було розгорнути ширші операції, Вона мала добре залізничне сполучення з Феодосією, і в тому напрямку відразу було вислано частину Запорожців. Відділи кінноти наступали в напрямку Євпаторії, куди, згідно з повідомленнями, відступали червоні частини. Головні сили Кримської Групи приготовлялися до наступу на Сімферополь. Автомашини з авангардом піхоти і панцерники з причепленими до них гарматами вислано по шосе. Залізницею, що йшла неподалік, під прикриттям бронепоїздів вирушили головні сили Групи. Українське військо просувалося майже без боїв. Армія Кримської Республіки була розбита ще перед Мелітополем. Залога Сиваша після поразки відступила до Євпаторії, Дійсний опір могла поставити тільки залога Сімферополя. Однак, відрізуючи шляхи відступу і зв'язку та спритним маневруванням кінноти, Кримська Група дуже втруднювала будь-які заходи більшовиків, направлені на організацію серйозної оборо ни. Увечері, 23 квітня, після невеликого бою Група зайняла станцію Сарабузи. Туди і надійшло повідомлення, що проти українців вислано великий відділ матросів і три бронепоїзди. Кримська Група залишила свої ешелони і, розділившись, почала наступ на Сімферополь. Перший відділ наступав по шосе Джанкой — Сімферополь ліворуч від залізниці. Другий відділ, що складався з Гордієнківського полку, просувався шляхом Перекоп — Сімферополь по правій стороні. Згодом, обхідним маневром і обминаючи Сімферополь, Гордієнківці попрямували до Бахчисараю. Невеликий відділ кінноти з гірськими гарматами було вислано в напрямку Карасубазар, щоб загородити дорогу більшовицьким підкріпленням, які могли вийти з Феодосії на допомогу Сімферополю. Знищивши ці підкріплення, відділ мав наступати на Феодосію і там об'єднатися з відділом, що вирушив до міста з Джанкоя. Залізницею просувалися бронепоїзди з ешелонами.

Проти наступаючих українців більшовики вислали три бронепоїзди і приблизно 500 солдат, які, вискочивши з поїздів, розгорнулися в розстрільну. Запорожці зустріли їх вогнем і почали обходити, відрізаючи відступ. Помітивши цей маневр, більшовики негайно відступили і знищили за собою рейки. В тилу Запорожців появилася ворожа кіннота, яка після короткої перестрілки з піхотою відступила в напрямку Сарабуз Болгарський.

Не зважаючи на відсутність рішучого опору, "інтенсивність і його безупинність з одного боку, а також часті появи противника на фронті і у тилу з другого боку, вимагали від українського війська виявлення найвищого напруження. Йшло воно отже без відпочинку і вдень, і вночі".[1а] Якщо раніше штаб оборони не мав точних інформацій про місце перебування українського війська, то після сутички з ворожими бронепоїздами поблизу станції Сарабузи, ворог вже знав і місце, і провдоподібний намір українців. Але про оборонні заходи годі було думати, бо 24 квітня о 10 годині ранку відділ Групи, який наступав по шосе Джанкой — Сімферополь, несподівано увірвався у місто. Більшовики без жодного опору розбіглися, а члени штабу оборони потрапили до Запорожців. В їхні руки також попали скарбниця, листування, документи, карти і дані про укріплення Сиваша, на які більшовики витратили три мільйони рублів і над якими працювала "спеціяльна комісія інженерів, по останніх вимогах техніки, під доглядом комісара Чорноморського флоту Спіро".[2] Тим часом місто було оточено, закрито і звільнено від більшовиків, які не встигли втекти через несподіваний наскок українців, Несподіванка була дійсно велика, бо після захоплення міста, Севастополь протягом чотирьох годин втримував з ним телефонний і телеграфний зв'язок. Одержані інформації вказували на те, що більшовики втратили надію втримати Крим у своїх руках включно з Севастополем, один комісар навіть заявив, "що краще було б на випадок капітуляції Севастополя здати його українцям, а не німцям".[3] Однак більшовики, створивши комітет оборони, не були готові капітулювати.[*] Вони вислали до Сімферополя відділи матросів з комісаром, який мав завдання організувати оборону міста і встановити фронт по лінії Косланітська затока — Сарабузи — Граматиково. Матроси виїхали ешелонами, а комісар — машиною. Українці, у свою чергу, вислали кілька машин, автопанцерник і затримали того більшовика перед Сімферополем.

Тим часом, з прибуттям головних сил Кримської Групи до Сімферополя, бронепоїзди Групи вийшли за місто на лінію станції Альма. Для дальшого наступу по лінії Альма-Бахчисарай підполковник Болбочан наказав переформувати і скоротити ешелони, а кінноті з гірськими гарматами стежками пробиратися до Бахчисараю. Населення Сімферополя відзначало прибуття українського війська радше, ніж німецького. Управа міста звернулася до командира Кримської Групи з проханням, щоб він якнайшвидше призначив для міста український уряд і військову владу, пообіцявши допомагати війську чим буде можливо.[4] Коли ж підполковник Болбочан взнав, що в цій справі немає жодних розпоряджень, президія міського самоврядування просила його повідомити Київ, щоб він встановив у місті свою владу. Тут же, у кімнаті засідань самоуправи міста, до Болбочана звернулися представники Кримського кінного полку, який роззброїли більшовики, з проханням включити підрозділ до складу української армії, на що отримали згоду.

Затримка Кримської Групи в Сімферополі мала ще й інші наслідки. Сюди прибули німецькі представники і зажадали негайного припинення дальших наступальних операцій. В ультимативній формі заявлялось: якщо українці не виконають цього наказу, то вони вважатимуть, що між Кримською Групою і ними існує стан війни, в результаті чого українці силою виконуватимуть наказ німецького командування. Підполковник Болбочан знову опинився в скрутному становищі: з дного боку, його далі зобов'язував наказ міністра Жуковського захопити Севастополь, з другого — будь-який конфлікт між Кримською Групою й німцями міг мати трагічні наслідки для українців. Болбочан погодився припинити дальший наступ, поки до Сімферополя не прибуде генерал фон Кош, з яким він мав надію дійти до якогось порозуміння. Домовленість про припинення дальшого наступу стосувалася, фактично, тільки ешелонів Групи, яким дальший шлях до Бахчисарая загородив німецький бронепоїзд, що привіз їхніх представників. Частини, що вже діяли в околиці Бахчисарая, могли продовжувати свої операції і таким чином здійснювати наказ міністра Жуковського. Щоб цей наказ було виконано, на допомогу відділам поза Сімферополем вночі вислано решту кінних частин, включно з Кримським полком і татарськими добровольцями. З цими підкріпленнями відділ кінноти, що продовжував бойові операції, тепер начисляв приблизно 1500 шабель.[5] Тоді Болбочан вирішив підкріпити наступаючу піхоту. Він наказав навантажити вночі на автомашини приблизно 1000 козаків і разом з автопанцерним дивізіоном вислати їх на допомогу операціям проти Бахчисарая, а звідти, виділивши заслону в напрямку Ялти, вдарити на Севастополь. Для підсилення цих частин на буксир взяли також гірські гармати. Приготовляючи цю операцію, Болбочан весь час намагався зв'язатись з київським урядом, але німці, зайнявши Джанкой, перешкоджали йому встановити такий зв'язок.[6]

Заплановані операції по здобуттю українцями Севастополя мали перемінний успіх. Німці затримали ешелони Кримської Групи, виславши надвечір 24 квітня до Сімферополя першими свої підрозділи. Очевидно, уже на правах господарів міста вимагали, щоб жодні частини Кримської Групи не виходили з Сімферополя без їх відома і згоди, Біля автомашин Групи німці почали виставляти свою варту. Плани підполковника Болбочана були перекреслені. Хоч відділи кінноти виїхали ще перед прибуттям німців, без піхоти, котра в той час перебувала в місті, кіннота не могла сама захопити Севастополь. Увечері прибув, нарешті, генерал фон Кош з своєю дивізією. Вказуючи на те, що згідно з Брестським договором Крим не належав Україні, фон Кош вимагав, щоб всі головні пункти в місті, які перебували в руках українців, були передані німцям. Українське військо мало вийти поза межі міста. Генерал фон Кош також вимагав, щоб Запорожці залишили залізничний двірець, який був потрібний Кримській Групі для зв'язку з Києвом.

Це був тільки початок турбот Болбочана. Згідно з отриманими інформаціями, кіннота Групи зайняла Бахчисарай, її роз'їзди доходили до Бельбека. Але разом з тим також повідомлялося, що бронепоїзди українців вичерпали пальне і треба їх або замінити, або заправити. В іншому випадку їм загрожувало знищення, бо ворог почав приготовлятися до наступу на Сімферополь.

Наступного дня, 25 квітня, під час зустрічі підполковника Болбочана з німецьким командуванням, начальник штабу генерала фон Коша заявив, що без дальших вказівок від німецького й українського вищого командування він категорично забороняє будь-яке пересування українських частин, користування телефоном і телеграфом. Для здійснення останньої інструкції, зазначив начальник штабу, буде виставлено варту. Вимагалось остаточне припинення бойових операцій української кінноти і бронепоїздів, негайне їх відкликання до Сімферополя. На протест Болбочана начальник штабу заявив: "Я зовсім не знаю, до якої армії належить ваша Група і можна передбачати, що ваша Група йде на з'єднання з більшовиками, бо українське військове міністерство на моє запитання, з якою метою воно посилає вашу Групу на територію Криму, відповіло, що абсолютно нічого не знає про таку Групу і жодних завдань для операцій у Криму ніякому відділові не давало; Український уряд рахує Крим самостійною державою".[7] Коли підполковник Болбочан підкреслював, що дійсно прибув на Крим за наказом свого уряду, тоді начальник штабу зажадав подивитися на цей наказ. Очевидно, що Болбочан не міг цього представити і сказав, що діє усним наказом генерала Натієва. На вимогу отримати можливість телефонного зв'язку з Києвом, начальник штабу відповів: "Український уряд знає про перебування вашої Групи на території Криму, але сам уряд не виявив бажання перебалакати з вами і взагалі зазначив, що ніякого відділу, належного до української армії, в Крим не посилав".[8] Підполковник Болбочан не тільки не одержав дозволу встановити зв'язок з Києвом, але начальник штабу заборонив відпускати Запорожців з ешелонів до міста, і "всякий Запорожець, затриманий у місті, буде арештований, Дальша доля відношень між українським і німецьким військом буде залежати від інструкцій обидвох вищих союзних команд. А наразі я прошу негайно відкликати вашу кінноту і бронепотяги".[9]

Болбочан погодився відкликати бронепоїзди, але не кінноту, так як з нею він не має зв'язку і не знає, де вона знаходиться. Зі свого боку начальник штабу погодився пропустити господарські ешелони Групи з станції Джанкой.

Намагаючись опанувати, по можливості, своє прикре становище, командир Кримської Групи послав вночі за полковником В. Петровим, щоб він прибув на нараду. Подібне прохання вислав командирові Запорозького Корпусу генералу Натієву. Крім того, без відома німців, продовжував зв'язуватись з Києвом. У конфлікті між українцями й німцями представники місцевого населення виступали на стороні Запорожців і навіть "пропонували свої послуги активного виступу на випадок дальшого загострення відносин, аж до збройної боротьби включно".[10] Можливість такої боротьби дійсно зростала: німці ставили Запорожцям що раз більше вимог, щоб позбутися їх з Криму, а підполковник Болбочан не мав наміру залишити Крим без відповідного наказу.

Становище Кримської Групи ускладнювалося ще й з іншої причини. Німці виявляли незадоволення політикою й соціалістичними експериментами українського уряду, і почали розглядати можливість його заміни або ліквідації і встановлення окупаційного режиму. В укоаїнських колах "пішли балачки, шо треба би боронити нашу волю".[10а][10б *] Командир Кримської Групи, хоч і знав про зростаючі антинімецькі настрої серед українців і татарського населення, все ж таки був свідомий того, що будь-який збройний виступ проти німецької армії приречений на поразку. Антинімецький настрій зріс ще більше, коли з Бахчисарая повернулися бронепоїзди Групи і козаки розповіли "про успішні бої з ворогом, про ентузіястичну зустріч наших військ з населенням, яке допомагало війську чим тільки могло і робило це з великою охотою. Відділ збільшився в кілька раз. Кожний бронепотяг на позиції мав до свого розпорядження по кілька сотень добровольців татар, котрі щиро допомагали українському війську і слухались його безперечно".[11]

В той час, в напрямку Ялти тільки кіннота Групи продовжувала бої з більшовиками. Хоч її операції були успішні, з відступом бронепоїздів і піхоти становище погіршилося. З кожним днем ускладнювалась ситуація для Кримської Групи, бо до Сімферополя прибували свіжі сили німців, які займали позиції біля міста. Тим часом Болбочан і Петров провели нараду, на якій вирішили, що Гордієнківці повинні піти в гори і продовжувати наступ на Севастополь і Ялту без відома німців. Вони також постановили не покидати Крим без спеціального наказу свого уряду, а якщо треба буде — застосувати зброю проти німців. На випадок збройного конфлікту всі частини Кримської Групи одержали відповідний наказ. Частини в Джанкої повинні раптово обеззброїти німців, зайняти Сиваш і не пропустити для них допомогу. В цьому завданні мав допомогти відділ Запорожців, який діяв в напрямку Феодосії, і в той час вже був під містом. Виставивши заслону проти більшовиків, відділ йшов на оборону Сиваша, а його кіннота вирушала на Перекоп. В тому напрямку просувалась кіннота, що оперувала в районі Євпаторії. Роззброєння німців в Сімферополі доручалось провести головній силі Кримської Групи. Кіннота полковника Петрова мала продовжувати операції проти більшовиків, виділивши невеликий відділ, який би допомагав роззброїти німців, якщо було б потрібно. Цей план здійснювався тільки тоді, коли німці силою хотіли б примусити Групу залишити Крим без належного наказу від українського уряду. На нараді розроблено і другий план, який передбачав: коли німці займуть Перекоп і силою намагатимуться витиснути Запорожців з Криму, тоді всі частини Кримської Групи пробиваються до Феодосії, відбивають від більшовиків Керченський півострів, між Арбатською і Феодосійською затоками створюють оборонну лінію і чекають дальших вказівок від українського уряду. У відповідь на наступ німців Запорожці мали оборонятися, підключаючи місцеве населення. Планувалось Запорожцям зайняти фортеці Керч і Єпікале й зв'язатись з Кубанню. Цей план мав бути здійснений щойно "на спеціяльний доповнюючий наказ підполковника Болбочана і тільки під його керівництвом".[12]

Німці також планували свої заходи проти Запорожців. "Вдень було помітно групування німецьких військ. Так, ще 25 Квітня о 2-ій годині по полудні на околичних горах Сімферополя німці почали установляти батареї, спрямовані на ешелони Запорожців. Коли запитали про ціль цієї установки, то начальник штабу через Отто Кірхнера передав, що ці міри приймаються на випадок розрухи, у місті. Крім цього німці почали будувати окопи навколо розташування запорозьких ешелонів, мотивуючи це звичайними вправами свого війська".[13 *] Однак, не зважаючи на твердження німців, не викликало сумніву, що їхні зусилля скеровані проти Кримської Групи. Щоб відвернути увагу козаків від німецьких заходів, командир Групи наказав проводити муштру. При таких обставинах 26 квітня надійшло повідомлення, що до Сімферополя прибуває командир Окремого Запорозького Корпусу отаман Натієв, який мав би розпружити українсько-німецькі відносини. Однак ще до його прибуття напруження зростало щогодини. Того ж дня, 26 квітня, Запорожці помітили, що німці почали займати раніше підготовані окопи, "почали уставляти кулемети, а в горах появилося ще більше гармат. Одночасно з тим, німці сильним відділом військ обставили всі вулиці, які прилягали до залізничного двірця, і таким чином щільно обхопили в міцне кільце українське військо. Після цього німці заявили, що Запорожцям абсолютно забороняється вихід за лінію окружения".[14 *] Для Запорожців і їхнього командира знову настав критичний момент.

На той час німці мали набагато виграшні позиції, так як їх частини перейшли Перекоп, а кіннота впевнено просувалася до Сімферополя. На станцію Джанкой також прибув штаб нової дивізії. Таким чином, перший план Болбочана був перекреслений, і Кримська Група могла вдатися тільки до другого, тобто до захоплення Керченського півострова, Не зважаючи на намагання німців перервати зв'язок між різними українськими відділами, він все-таки втримувався. В тому значно допомагало місцеве населення. Останній конфлікт Болбочан теж вирішив розв'язати мирним шляхом, але на випадок поразки, бути готрвим до збройної боротьби. В тому дусі він видав відповідний наказ, згідно з яким доручив охорону Кримської Групи 2-му Запорозькому полку. 26 квітня до Запорожців прибула німецька делегація з вимогою, щоб вони склали зброю, передали німцям своє майно, залишили Крим і відпустили всіх добровольців, набраних в Криму. Вимоги німців базувались на тому, що український уряд визнав Крим окремою територією і твердив, що там не повинно бути жодних українських військових частин. Болбочан відкинув вимоги німців і заявив, що "Запорожці всі ляжуть як один, але цих вимог не виконають. І щоб дати зрозуміти делегації, -що це не проста погроза, він у її присутности видав наказ Запорожцям шикуватися до бою".[15] Однак, щоб не допустити пролиття крові, командир Кримської Групи вимагав від німців можливості зв'язатися з Києвом І попередив, що тільки отримавши звідти наказ, залишить Крим і то тільки із зброєю в руках. Також наполягав, щоб німці передали свої вимоги в письмовій формі. Замість відповіді, німці знову вимагали, аби Болбочан показав їм наказ, згідно з яким Кримська Група прибула в Крим. Але український воєначальник знову і знову твердив, що одержав усний наказ, і що отаман Натієв, який незабаром приїде, напевно, привезе цей наказ на письмі.

Тим часом обидві сторони приготовлялися до бою. Генерал фон Кош із своїм штабом переїхав до міста. В деяких місцях німці "почали відходити під натиском 2-го Запорозького полку, правда, під натиском не збройним… На пероні двірця стояло 4 німецькі кулемети з обслугою, які були спрямовані в бік запорозьких ешелонів. Запорожці, готуючись до бою," почали займати таке положення, в якому було б зручніше й краще ^прийняти бій. Перша сотня 2-го Запорозького полку під 'командою сотника Зілинського, котра, згідно з планом Болбочана, мала зайняти залізничний двірець і пробиватися в місто, на очах делегації вишикувалась перед двірцем, по команді розділилася на відділи і рушила на німецькі кулемети, які стояли на пероні. Німці з переляку очистили перон, залишаючи 4 кулемети. Сотня не рушила німецьких кулеметів і тільки люфа до люфи приставили свої кулемети".[16]

Так само діяли Запорожці в інших відтинках оточення. Проти кожного німецького кулемета Запорожці виставляли свої. Німецька делегація, побачивши такий розвиток подій, дала можливість Групі до шостої години вечора прийняти умови. Якщо б умови було відкинено, то це довело б до збройного конфлікту. Німецька делегація, тим часом, мала поінформувати генерала фон Коша про наслідки переговорів. На прохання німців, підполковник Болбочан погодився на зустріч з фон Кошем в його штабі, якщо така зустріч допоможе розрядити напруження. Тоді німці повернулися до міста, забравши з собою, за дозволом Болбочана, 4 кулемети, залишені на пероні. Правдоподібно, німці помітили, що на подвір'ї станції Запорожці розставили 4 автопанцерники, кожен з яких озброєний чотирма кулеметами і трьохцалевою гарматою, а серед ешелонів стоять гармати для обстрілу німецької артилерії. 6 інших автопанцерників "підійшли до німецьких лав і спрямували на них кулемети".[16а] В штабі делегація передала фон Кошові проект компромісної угоди, в якій Болбочан поставив такі умови:

1. Тільки за наказом українського уряду Кримська Група залишить Крим, до того часу вона залишається в Сімферополі.

2. Не може бути мови про здачу зброї.

3. Німці повинні припинити ізоляцію українського війська.

4. Дати можливість Кримській Групі нав'язати контакт з українським урядом, а якщо це виявиться неможливим, вислати спеціального кур'єра до Києва.

5. До того часу Кримська Група не мусить мати жодних обмежень.

6. Кримська Група лишається на своєму місці розташування. Її рух, за винятком господарських, транспортних і санітарних частин, буде проводитися за порозумінням і згодою німецького командування.

7. Всі добровольці, набрані в Криму, звільняються і більше не приймаються.

Домовленість, якщо її приймуть німці до 8 години вечора того ж дня, мали підписати генерал фон Кош, підполковник Болбочан, начальники українського і німецького штабів.

Тим часом Запорожці нав'язали контакт з Києвом, але командирові Кримської Групи було сказано чекати до сьомої вечора. Також надійшла вістка, що отаман Натієв вже поблизу Сімферополя. О п'ятій годині на двірець прибув фон Кош з своїм начальником штабу, який запитав Болбочана, чи він приймає німецькі умови. Коли той відповів, що німецькі умови неприйняті, німецький генерал намагався безуспішно переконати Болбочана, що збройний конфлікт завдасть найбільшої шкоди Українській республіці, бо вона втратить найкращі кадри свого війська. Нарада закінчилася тим, що фон Кош пообіцяв ще раз порушити справу Запорожців з вищим командуванням. Він також погодився, щоб військо обох сторін залишилося на своїх позиціях протягом доби. Хоч конфлікту не було полагоджено, Болбочан тепер мав додатковий час для маневрування. Можна було надіятися, що о сьомій годині український уряд буде спроможний розв'язати конфлікт. Подібні надії покладалися на очікуване прибуття Натієва. Болбочан також знав, що кіннота полковника Петрова, відійшовши в гори, відкрила шлях більшовикам до планованого ними наступу на Сімферополь. Він вважав, що коли німці будуть змушені відбивати наступ більшовиків, то знімуть облогу Запорожців.

В той час до Сімферополя прибув Натієв, але без сподіваної розв'язки. О сьомій годині потелефонували з Києва. Спочатку говорив хтось невідомий, який нічого конкретного не сказав, а лише заявив, щоб Запорожці не осоромили української армії. Опісля говорив отаман Блонський, який також нічого не знав про рішення уряду в справі Кримської Групи, однак був певний, "що Запорожці постоять за себе і виконають свій обов'язок".[17] Щойно о 2 годині ранку до телефону підійшов міністр Жуковський "і розпочав цілу промову, зміст якої спроваджувався до того, що, мовляв, Україна ніколи не забуде тої жертви, яку принесуть для неї Запорожці і т. д. Одним словом, треба було німців "провчити", але що потім мали робити Запорожці, яка їх доля мала бути, про це нічого не говорилося".[18]

У свою чергу підполковник Болбочан заявив, що з огляду на обставини, український уряд повинен домагатися, щоб німці зняли облогу Запорожців. Він також хотів знати, чи український уряд дійсно сказав німцям, що в Криму немає жодного українського війська. Болбочан не одержав відповіді, бо, мовляв, міністр Жуковський поспішав на засідання. Однак, коли Болбочан далі наполягав на тому, щоб йому дали якісь інструкції, як саме він має поступати супроти німців, тоді міністр порадив прийняти їхні умови. На це український воєначальник відповів: "З усіх вимог, які поставлені нам німцями, я можу прийняти тільки одну — залишити межі Криму, але зброї я не положу і під конвоєм не виїду. Прошу вас, пане міністре, ранком підійти до апарату ще з кимось із міністрів, порозумівшись на той час з німецькою вищою командою і запросити від неї представника. Я зі свого боку на той час запрошу генерала фон Коша. Коли Уряд нічого не доб'ється від німецької команди, то рано в своїх розмовах, при яких буде приявним і генерал Кош, прошу вимагати негайного і вільного, без перешкод з боку німців, залишення Криму українським військом. Але такої відповіді як сьогодні "прийняти вимоги німців", я прошу не давати".[19] Внаслідок розмови стало зрозумілим, що не німці, а український уряд спричинив прикре становище Кримської Групи.

Тим часом здійснилися передбачення Болбочана щодо наступу більшовиків на Сімферополь. Увечері було чути гарматний двобій між наступаючими більшовиками й відступаючими німецькими бронепоїздами, що становили єдину заслону міста. Вночі більшовики вже обстрілювали місто, а над ранком — двірець. До командира Кримської Групи прибув німецький офіцер дізнатися, яку допомогу можуть дати Запорожці для відбиття наступу. Болбочан відповів, що про це не може бути мови, поки не зліквідується українсько-німецький конфлікт. Він також вимагав, щоб німці зняли облогу і щоб Кримська Група мала можливість діяти вільно й рівноправно з німецькими частинами,^ Якщо генерал фон Кош, заявив Болбочан, "не вирішить цього питання, а більшовики почнуть обстрілювати позиції Запорожців, то він сам буде примушений усунути облогу, щоб могти боронити себе від більшовиків".[20] Болбочан також просив повідомити фон Коша про розмову з представником українського уряду і про потребу його присутності під час наступної розмови. 27 квітня о 8,30 ранку на двірець прибув фон Кош. Після короткої наради з Натієвим, вони прибули на станцію, щоб зв'язатися з Києвом, У Києві при апараті були прем'єр-міністр Всеволод Голубович, військовий міністр Жуковський і старшина генерального штабу. В Сімферополі — отаман Натієв, підполковник Болбочан, генерал фон Кош, його начальник штабу, німецький підполковник-перекладач і сотник Чайківський, начальник телеграфного відділу Запорозького Корпусу, Натієв, який розпочав розмову, просив представників уряду повторити наказ Кримській Групі залишити Крим. З свого боку фон Кош заявив, що коли такий наказ буде повторений, то облога буде негайно знята і Група буде вільною, але мусить згідно з наказом вищої німецької команди залишити територію Криму". Німецький генерал також хотів знати, чому раніше український уряд твердив, що в Криму немає жодного українського війська, що діяло згідно з наказом уряду.

"Відповідати почав прем'єр-міністр Голубович. Він виголосив цілу промову демагогічно-агітаційного характеру, яка більш личила якомусь мітинговому ораторові, а не прем'єр-міністрові сорокамільйонної держави… там говорилось про честь України- неньки, про те, що Запорожці мусять постояти за себе… В кінці промова загрожувала повним скандалом". Помітивши такий розвиток подій, сотник Чайківський перервав дальшу розмову ніби-то через несправність апарату. Німецький підполковник- перекладач хоч і не переказав промови Голубовича, пояснюючи, що то було випробуванням апарату, заявив Болбочанові, "що так може говорити тільки божевільний, або хлопчина" і хотів знати, скільки літ Голубовичу. Після короткої перерви сотник Чайківський заявив, що апарат уже працює і отаман Натієв знову попросив Київ, щоб він дав ясну відповідь на раніше поставлене питання. Відповідав міністр Жуковський: "Негайно звільнити територію Криму. Умови звільнення виробити підполковникові Болбочанові. Отаманові Натієву висловлюю своє незадоволення, що він тепер не при Групі, яка оперує в Донбасі. Командирові німецької дивізії генералові фон Кошу передаю, що попередня заява Уряду була просто непорозумінням, бо Уряд не сподівався, що Група вже оперує в Криму. З вищим німецьким командуванням переговори тільки що почалися".[21 *]

Наказавши зняти облогу, фон Кош звернувся до Болбочана, щоб він негайно розпочав виведення Кримської Групи, Для зв'язку з кіннотою підполковника В. Петрова було вислано німецький літак. Увечері 27 квітня перші ешелони Запорожців залишили Сімферополь, а група генерала фон Коша, що складалася з трьох дивізій піхоти і бригади кінноти, розпочала операцію з метою захопити увесь Крим.

Після ліквідації облоги до Болбочана прибули представники громадських організацій, які, серед іншого, "просили передати Українському Урядові гаряче бажання, щоби Крим був прилучений до України".[22] Болбочан ще раз нав'язав контакт з Києвом, де "сподівались чогось, і наш Уряд нервується і ще більше заплутується в свому положенні".[23 *] Під час розмови німців лаяли, але інструкцій про призначення Кримської Групи не було. Після наради з Натієвим Болбочан вирішив стягнути свої частини до Мелітополя. Вночі 27 квітня всі Запорожці виїхали з Сімферополя, а кінноті Петрова було передано наказ там долучитися до Групи.

У Мелітополі Група відсвяткувала Великдень. Там же застав її гетьманський переворот. Розповідаючи про цей період, сотник Монкевич зазначає, що добрий настрій Запорожців псували німці, які "відносились до Запорожців зимно і з недовір'ям. Вони навколо свого розташування виставили збільшену охорону з кулеметами й гарматами. Вражіння було таке, наче вони боялись Запорожців".[24]

Таке ставлення німців цілком зрозуміле, коли взяти до уваги деякі моменти. Хоч німецьке військо прибуло на Україну на запрошення Центральної Ради, що було зумовлене успішним наступом більшовиків, в політичній сфері відносини між союзниками майже негайно почали загострюватися. Це загострення, що його підтримували деякі українські політичні діячі, поширилося й на населення. Отож," німці з кожним днем почувалися в ролі окупанта радше, ніж союзника. Відрядження Запорожців захопити Крим і призначення полковника Капкана на пост губерніального коменданта Таврії, а інших осіб — комендантами портів і міст Криму, також не могло сприяти добрим відносинам, "Штаб комендатури, — зазначає Монкевич, — мав міститися в Сімферополі, натомість Севастополь, Ялта, Євпаторія, Феодосія, Керч і т. д. мали призначення окремих повітових комендантів. Посади для цих усіх комендантів мусів був здобути Болбочан зі своїм військом".[25]

Іншою причиною німецького недовір'я, безперечно, був гетьманський переворот. Німці не могли вгадати, яка буде реакція Запорожців на зміну уряду в Києві. Будучи підлеглою частиною військового міністерства Центральної Ради, Запорожці могли збройно виступити на захист поваленого уряду.

Німці не дуже прихильно ставилися до існування сильної української армії як дійсної опори уряду. Навіть під час існування консервативного уряду гетьмана Павла Скоропадського. вони намагалися всіма способами сповільнити його намагання сформувати сильну армію.

З огяду на втрату для України Криму, адміністративним центром Таврії став Мелітополь. Сюди прибув полковник Химич із своїм штабом. Як зазначає далі Монкевич, "полковник Химич, як також у більшості і його шгаб, були з походження росіянами і ворожим оком дивилися на все українське… І він, будучи представником української влади, настроював німців проти Запорожців".[26 *] Був тут і представник українського уряду Павло Макаренко, який під умовою не втручатися в справи Кримської Групи, перебував на її терені, хоч і не брав участі в поході на Крим. Монкевич пише, що Болбочан дозволив Макаренкові залишитися при Групі на прохання партії самостійників, "яку Болбочан виріжняв як партію, більш державну з-посеред решти партій, що входили до складу Центральної Ради".[27] Однак, як виявилося, то було помилкою, бо "Макаренко після Харкова затаїв злобу проти Болбочана і, не маючи змоги відкрито виступати проти нього, почав шукати собі прихильників і сіяти ворожнечу між старшинами й козаками".[28] Особливо тісно співпрацювали з Макаренком брати-поручики Петро та Ілько Сичі, В. Гемпель. Перших двох було запідозрено в карних злочинах, а поручика Ґемпеля — у подвійному дезертирстві під час боїв у Києві і під Ромоданом, Справу Гемпеля підполковник Болбочан вважав непорозумінням, що мало бути вияснене під час слідства. З огляду на твердження поручика, що він мав вищу правничу освіту, після зайняття Олександрівська Болбочан призначає його комендантом міста.

Брати Сичі були замішані в справі, що виникла під час захоплення штабу оборони Кримської Соціалістичної Республіки в Сімферополі. В тій операції брала участь 2-а сотня 2-го Запорозького полку. Сотнею командував П, Сич, а молодшим старшиною в сотні був його брат Іван. Докладніше про дальший розвиток справи Монкевич пише таке:

"До рук цього відділу при захопленні штабу оборони попала штабова скарбниця з великою кількістю грошей і багато скринь зі срібним посудом, награбованим у населення більшовиками. Варту в штабі оборони мала 2 сотня під керуванням поручика

Сича, він же особисто здавав у штаб Кримської Групи скрині і скарбницю, яку самочинно відчинив, У момент здачі всього цього виконуючому обов'язки начальника штабу Групи, були приявними командир першого куреня 2-го Запорозького полку сотник Бушдовський і командир першої сотні сотник Зілинський. І тоді завважено, що скрині зі сріблом теж відчинені, або зламані, і що срібла дуже обмаль, майже порожні скрині. На увагу про це поручик Сич відповів, що так вони були захоплені в штабі оборони, Цьому тоді дали віру. На другий день був пійманий скарбник штабу оборони, котрий на допиті заявив, в якому стані була скарбниця, скільки срібла було в скринях і яка сума находилася в скарбниці в мент захоплення штабу оборони українським військом".[29] З того приводу було рішено провести слідство. Одначе з огляду на проблеми з німцями, слідство відкладено до більше сприятливого моменту: воно знову розпочалося в Мелітополі. Тим часом П. Макаренко, який виїхав до Києва, повернувся до Мелітополя і, довідавшись про слідство, попросив Болбочана припинити його. Однак слідство продовжувалося і "з першого дня виявилося, що скарбниця була пограбована, як також і скрині. В перший день 2 сотня, котрій було заявлено, що хто не здасть награбованих цінностей, буде відданий під суд. коли це виявиться, знесла зразу ж масу цінних річей. Під час здачі цих річей козаки говорили, що командир їх сотні поручик Сич знав про це, і вони брали ці річі з його дозволу, і що дуже багато цінностей взяли брати Сичі, кажучи, що беруть для якоїсь партії".[30]

Сичів арештували і почали допитувати, Вони визнали, що дещо затримали з цінностей, щоб передати їх у фонд партії самостійників і що вдалися до такого кроку за намовою П. Макаренка, який говорив їм "про могутність цієї партії, про її широку організацію, яка мала філії майже в усіх закутках України і про ті потреби, які вимагала ця партія для свого існування… Макаренко їм казав, що Болбочан ставленик партії і все, що партія бажає, він виконує, його доля в руках партії і все, що не буде зроблено братами Сичами, він признає, тільки не мусить знати цього офіційно, бо престиж військового начальника мусить бути захований. На запит, чому вони позволили забрати цінні речі козакам, відповіли, що для того, щоби сотня мовчала, Так їх учив робити Макаренко. На питання, чи передали вони свої коштовності Павлові Макаренкові, відповіли, що йому не передали, але частина коштовностей уже відправлена в Київ на ім'я голови партії О. Макаренка, а решта пропала або повернута в скарбницю групи".[31 *]

Для Болбочана справа Сичів була особливо прикра не тільки тому, що його старшини порушили військову дисципліну, але й тому, що в справі були замішані члени партії. П. Макаренко твердив, що до гетьманського перевороту були причетні самостійники, а Болбочан вважав, що розголошення справи мало б негативний вплив на нову владу. Тому він вирішив передати справу на суд старшин 2-го Запорозького полку. На скликаних зборах старшин виявилося, що брати Сичі "ще перед арештом старалися скликати старшинське зібрання, на котрому мав бути приявним Павло Макаренко, і те зібрання мало пред'явити Болбочанові певні домагання. На збори ніхто не явився, як на назначені без згоди командира полку. Були тільки брати Сичі, Павло Макаренко і деякі старшини 2-ої сотні".[32] Суд старшин постановив негайно усунути Сичів з полку і звернувся до підполковника Болбочана, щоб він усунув інших причетних до справи, включно з Макаренком. Сичі були відпроваджені до Синельниково і їм наказали не повертатися на терен Групи.[*] Через кілька днів Макаренко також залишив Групу.

Більший клопіт Болбочанові спричинило повідомлення, що до Мелітополя наближається великий, з 45 вагонів, ешелон матросів з Севастополя. Як виявилося, його відправили німці, обіцяючи матросам вільний прохід на Україну. Німцям, очевидно, було корисно позбутися з Криму своїх недавніх противників. Одначе для української влади великий відділ добре вишколених і випробуваних в боях матросів становив потенційну небезпеку. Тим більше, що не було відомо, з яким наміром вони поверталися на Україну. Щоб ознайомитись з справою. Болбочан рішив затримати ешелон, не зважаючи на протест німців. Під час обшуку виявилося, що матроси мали револьвери і кинджали, рушниці, два розібрані кулемети, багато гранат та інші боєприпаси й устаткування. "Не було ні одного матроса, який не мав би 10–15 тисяч карбованців, а багато було таких, що мали по кілька сот тисяч рублів, велику кількість золота і брилянтів".[33 *] Із сконфіскованих речей було зроблено список і разом з речами передано губерніальному комендантові, а матросів відправлено до в'язниці, Та ще не справилися Запорожці з першим ешелоном, як до Мелітополя прибув другий ешелон, а разом з ним повідомлення, що незабаром прибуде ще чотири, а згодом — ще п'ять.

З огляду на зростаючу кількість матросів і малу залогу Запорожців, на допомогу викликали автопанцерний дивізіон і артилерію. 2-й Запорозький полк одержав завдання обеззброїти, обшукати і після допиту передати матросів губерніальному комендантові. Одначе, коли комендант довідався від старшин, які привезли йому сконфісковані гроші й акти допитів, що підполковник затримує потяги, він вимагав негайного припинення їх затримки і надіслав телеграму Натієву з проханням наказати Болбочанові пропускати ешелони. Натієв відмовився виконати вимогу коменданта, вважаючи заходи Болбочана цілком виправданими. Від себе додав, що коли губерніальний комендант відмовиться прийняти акти й конфісковане майно, то все це треба буде передати в державну скарбницю. Матросів слід відсилати до в'язниці, яку при потребі повинні охороняти козаки. Наказано: поки не буде відповідного розпорядження з Києва, нічого не повертати матросам, звільнити тільки тих, кого визнано невинними, а інших тримати до часу суду над ними. Кримська Група мала також прохарчувати затриманих. До Болбочана почали приходити делегації селян, які вимагали, щоб матросів, навіть з їхніх сіл, не відпускали додому, побоюючись насильства й анархії. Такі побоювання селян не були безпідставні, бо майже зі всіх частин України надходили до Києва повідомлення про розбої солдат. Болбочан відсилав делегації до губерніального коменданта, який їх не приймав, а тільки переказував, що всі матроси — щирі українці і повинні повернутися додому.

Конфлікт між Болбочаном і губерніальним комендантом далі загострювався. Комендант продовжував вимагати, щоб Болбочан не затримував ешелонів і повністю підпорядкувався йому, як представникові верховної влади. Однак Болбочан твердив, що хоч він і визнає коменданта представником української влади, все ж таки на терені Кримської Групи він буде діяти так, як вважає за потрібне, і тільки отаман Натієв може наказати йому не зупиняти ешелонів з матросами. Правдоподібно, з того приводу комендант продовжував натискати на Кримську Групу, бо "при дальшому затриманні, допиті й трусі Запорожцями матросів в ешелонах, були приявними і представники губерніального коменданта. Ці представники вели себе ганебно. Будучи приявними при роззброюванні матросів, вони цілий час голосно протестували, обурювались і навіть погрожували, тому Болбочан мусів більшість їх усунути від активної праці, а решті доручив слідкувати тільки за правильністю допитів".[34]

Відносини майже дійшли до вибуху, коли губерніальний комендант почав ворожо настроювати і перетягати на свою сторону німців, "мовляв, Болбочан втручається у розпорядження німців, ігнорує їх, взагалі, комендант розповсюджував відомості, що Запорожці не признають нової влади, нового Уряду і навіть хочуть зробити переворот, щоби знов посадити Центральну Раду. Донесення такого ж самого змісту почав він посилати в Київ, стараючись переконати тодішній Уряд, що Болбочан і Запорожці настроєні антидержавно".[35] При роззброєнні останнього ешелона матросів, з Мелітополя прибув німецький офіцер у супроводі представників губерніального коменданта. Він зажадав, щоб підполковник Болбочан не затримував ешелонів бо, мовляв, німці при добровільній здачі Севастополя гарантували матросам вільний прохід на Україну. На це Болбочан відповів, що у Севастополі німці могли давати такі гарантії, але на Україні, без згоди українського уряду, такі гарантії не є дійсні. Німецький офіцер, хоч і далі вимагав, щоб Болбочан дотримувався розпорядження німецького командування, пообіцяв повідомити своє начальство про ситуацію в надії, що воно змінить своє розпорядження. Він також порадив, щоб Болбочан полагодив конфлікт з губерніальним комендантом, "який вимагає від них ужиття заходів щодо припинення затримки ешелонів, і що вони, німці, згідні з умовою з Українським Урядом, зобов'язані йому помагати, як представникові Верховної Влади".[36]

Болбочан відкинув вимоги німців. Саме з того приводу знову загострилися відносини між Запорожцями і німцями. Обидві сторони стояли в стані бойової готовності. В місті почали вибухати різні інциденти між козаками і німецькими солдатами.

Відразу після роззброєння останнього ешелону матросів, німці передали категоричну вимогу, в якій вбачалася рука губерніального коменданта, щоб Запорожці не зупиняли потягів з матросами. Тому, що не передбачалося більше ешелонів. Болбочан погодився на цю німецьку вимогу. Одначе комендант зробив ще одну спробу спровокувати конфлікт між Запорожцями й німцями. Він звільнив ув'язнених матросів і під сильною німецькою охороною завантажив їх в ешелони для дальшого транспортування. Але після переговорів з німцями підполковник Болбочан затримав тих матросів, проти яких були докази про різного роду злочини.[*]

Перед виїздом Запорожців з Мелітополя, що вже раніше планувалось, виникнув ще один конфлікт між комендантом і Запорожцями, тим разом в справі платні козаків. Від того часу, як Запорожці виїхали з Києва, вони одержували необхідний аванс, а з платнею для них зволікали. Хоч Запорожці передали до державної скарбниці понад 16 мільйонів рублів, все ж таки губерніальний комендант відмовився видати платню Запорожцям, мовляв, він мусить порозумітися в тій справі з Києвом. Крім платні, виникла ще й інша справа, про яку сотник Монкевич пише таке: "Тим часом губерніальний комендант встиг себе зарекомендувати завзятим москалем і ворогом України. Свої симпатії і переконання він виявляв досить відверто. Так само був настроєний і цілий його штаб, не дивлячись на те, що він формувався ще за часів Центральної Ради. З цього приводу почали вибухати малі інциденти між старшинами-Запорожцями і старшинами Таврійської комендатури, які загрожували перейти в поважний конфлікт, що незабаром і сталося. Під час обіду в одному ресторані міста Мелітополя, де було багато старшин-Запорожців, сидів також губерніальний комендант із своїм штабом, Займали вони окремий стіл. Під час обіду губерніальний комендант, наче нарочно, щоби почули і старшини Запорозької Групи, сказав по-російськи: "Цьому війську, яке грає тепер жовто-блакитну оперетку, не дам ані копійки, скільки б вони не просили".[37] Очевидно, що старшини зареагували на заяву коменданта, який, у свою чергу, пожалівся отаману Натієву і просив їх покарати. Підполковник Болбочан вияснив Натієву всю справу і вимагав, "щоб комендант перепросив старшин-Запорожців за свою поведінку, видав усі потрібні гроші для Групи і негайно подав прохання про демісію. Коли ж комендант не схоче виконати усіх вимог, то просив дозволу отамана Натієва його заарештувати, призначити тимчасово нового коменданта, а про причини арешту донести Урядові. Отаман Натієв погодився з вимогами підполковника Болбочана. Але на пред'явлені вимоги комендант тільки розсміявся, почав чванитись і удавати верховну владу". Однак він змінив свою позицію, коли до канцелярії прибув відділ Запорожців його арештувати. Лише тоді погодився перепросити старшин і видати гроші. Тільки не хотів уступити з свого поста. Отаман Натієв умовив Болбочана відступити від своєї останньої вимоги і краще вислати звіт до військового міністерства про діяльність губерніального коменданта.

З огляду на становище в Мелітополі, було вирішено перевести Запорожців до Олександрівська, де вже стояли Українські Січові Стрільці. Прибувши туди, ці два українські формування вступили в бій з матросами-більшовиками.[38]