Під обстрілом ворога

Остаточним поштовхом до повстання стала Грамота Гетьмана Скоропадського, яку він проголосив 14 листопада 1918 року. В ній, зокрема, говорилось:

"Перемир'я між Німеччиною і державами Згоди заключено. Найкривавіша війна скінчилась і перед народами всього світу стоїть складне завдання утворити основи нового життя.

Серед решти частин многостраждальної Росії на долю України випала, порівнюючи, більш щаслива доля. При дружній допомозі Центральних держав вона заховала свій спокій аж до нинішнього дня. Ставлячись з великим почуттям до всіх терпінь, які переживала рідна їй Великоросія, Україна всіма силами старалась допомогти своїм братам, оказуючи їм велику гостинність і піддержуючи їх всіма можливими засобами в боротьбі за відновлення в Росії твердого державного порядку.

Нині перед нами нове державне завдання. Держави Згоди здавна були приятелями колишньої єдиної Російської Держави. Тепер, після пережитих Росією великих заворушень, умови її майбутнього існування повинні, безумовно, змінитися. На інших принципах, принципах федеративних, повинна бути відновлена давня могутність і сила всеросійської держави. У цій федерації Україні належить зайняти одно з перших місць, бо від неї пішов порядок і законність, в краю і в її межах перший раз свобідно віджили всі принижені і пригноблені більшовицьким деспотизмом громадяни бувшої Росії. Від неї ж вийшла дружба й єднання з славним Всевеликим Доном, славними Кубанськими і Терекськими Козацтвами. На цих принципах, які, я вірю, поділяють і всі союзники Росії, Держави Згоди, а також яким не можуть не співчувати без винятку Інші народи не тільки Європи, але і всього світу, повинна бути збудована майбутня політика нашої України. їй першій належить виступити в справі утворення всеросійської федерації, якої конечною метою буде відновлення великої Росії.

В осягненні цієї мети лежить запорука добробуту як всієї Росії, так і забезпечення економічно-культурного розвитку цілого українського народу на міцних підставах національно-державної самобутности, Глибоко переконаний, що інші шляхи були б загибіллю для самої України, я кличу всіх, кому дорога її майбутність, тісно зв'язана з будучиною і щастям всієї Росії, з'єднатися біля мене і стати грудьми на захист України і Росії. Я вірю, що в цій святій справі ви, громадяни і козаки України, а також і решта людности, дасте сердечну і могутню підтримку.

Новосформованому нами кабінетові я доручаю найближче виконання цього великого історичного завдання.

Павло Скоропадський"[1 *]

Поминаючи різні політичні й практичні міркування, які спонукали Гетьмана вдатися до такого кроку, сама згадка федерації з неіснуючою російською федеративною державою послужила поштовхом для його політичних противників, об'єднаних в Українському Національному Союзі, закликати до загального повстання, що мало на меті "дощенту знищити лад, заведений гетьманським урядом".[2] Фактично Грамота стала "козлом відпущення" не лише для організаторів повстання, але також для деяких учасників і дослідників того періоду.[3][4 * **] Як було сказано в попередньому розділі, один із архітекторів протигетьманського виступу Микита Шаповал сам писав, що підготовка до повстання почалася ще у вересні.[5 *]

Одначе не можна забувати про інші міжнародні події, які мали вплив на розвиток ситуації на Україні, Найважливіша з них, що мала вплив на повстання, стосується революції в Німеччині і повалення Кайзера Вільгельма 9 листопада 1918 року. Два дні пізніше, 11 листопада, Німеччина заключила перемир'я з союзними державами і тим самим поставила свої збройні сили на Україні у незавидне становище. І так вже перебуваючи в різному стані розкладу, німецький солдат тепер мав тільки одну мету — якнайшвидше повернутися додому. Тому не можна дивуватися, що німецькі гарнізони в різних районах України були готові проголосити свій нейтралітет в назріваючому конфлікті між повстанцями і владою Гетьмана взамін за вільний переїзд до Німеччини. Одначе, як зазначає колишній член Директорії Опанас Андрієвський, не всі німці думали такими категоріями. "Коли настала німецька катастрофа, представники німецьких дивізій звернулися до голови Директорії УНР з пропозицією, що вони хочуть зостатись на Україні, будуть боронити її від ворогів, а Директорія прийме їх на службу й дасть їм земельні наділи. Цієї пропозиції Директорія навіть не розглядала, вважала за фантастичну і непотрібну. Натомість запобігала ласки та визнання у переможної Антанти".[6 *] Отже Скоропадський втратив ту силу, з якою організатори повстання до того часу були змушені рахуватися. Хоч Грамоту видано 14 листопада, але Директорію, "тимчасову верховну владу революційного часу" Української Народної Республіки обрано днем раніше, тобто 13 листопада.[6а *]

Того ж дня сталася ще одна подія, яка хоч і не набула великого розголосу серед українських політичних кіл, все ж таки мала важливий вплив на дальший розвиток подій на Україні. 13 листопада Ленін вирішив однобічно анулювати Брестський договір, і тим самим розв'язати собі руки щодо дальших планів супроти України. З виведенням німецького війська з України і з розпорошенням незначних українських військ по країні, утворилася сприятлива нагода, на яку чекали більшовики.

Так, наприклад, в Харкові після повідомлення про революцію в Німеччині "відбулося спільне засідання губернського комітету і губернського революційного комітету з членами Виконавчого Бюро ЦК КП(б)У, на якому взято курс на повстання. Для кращого керівництва підготовкою до повстання було рішено в найближчий час зміцнити ревком, якому доручалось також завдання формувати бойові відділи, їхнє озброєння і заходи розкласти німецькі і гетьманські частини"[6б] Коли взяти до уваги незначну кількість українських сил і їх дислокацію, то можна зробити висновок, що тільки політична наївність українських правлячих кіл могла вселити задоволення від передбаченого повстання. При цьому варто згадати, що від 1 листопада 1918 року, з проголошенням Української Народної Республіки в Східній Галичині розпочалися бої між українцями й поляками, і тим самим відкрився перший протиукраїнський фронт. Також можна було припускати, що незабаром відкриється другий фронт, тим разом на півдні між українцями й "білими" росіянами, яким допомагала Антанта, особливо Великобританія. Що ж до дислокації українських сил, то напередодні протигетьманського повстання Січові Стрільці стояли в Білій Церкві.

Під час влади Павла Скоропадського Запорозький Корпус був переформований в Окрему Запорозьку дивізію. Вона стояла в районі Старобільська, на демаркаційній лінії. З дивізії виділили 2-й Запорозький полк під командою полковника Болбочана і перевели його на територію Чернігівщини, в район Михайлівських хуторів.[6в *] На Чернігівщині також стояв Чорноморський кіш, яким командував полковник Пелещук. Корпус Залізничної охорони під командою генерала Осецького був розкиданий по різних важливих містах країни. Ще одна більша формація, Сіра дивізія перебувала на Правобережжі. Вже під час повстання були сформовані ще інші частини, однак, як скоро виявилося, вони не принесли великої користі, Згадати хоча б Першу Дніпровську дивізію, що складалася з 4-х кінних полків з артилерією. Вона була створена соціалістами і під їх впливом вже в кінці грудня частково розклалася, частково розформувалася в партизанські групи, які співпрацювали з ворогом.[*]

На початку січня також перестала існувати Чорноморська Дивізія, що складалася з двох полків, і також була під впливом соціалістів.[7]

Наступного дня після проголошення Грамоти, новосформована Директорія за підписом В. Винниченка видала свою відозву із закликом до загального повстання. 16 листопада з Білої Церкви виступили Січові Стрільці і з того розпочалося "формальне" повстання. Майже через місяць, 14 грудня, Січові Стрільці вступили до Києва, але щойно 24 грудня уряд УНР формально перебрав владу в столиці країни. Директорія прибула до столиці 19 грудня і її офіційно привітав Микита Шаповал. виконуючий обов'язки голови Українського Національного Союзу. У своїй промові він також віддав належне заслугам полковника Болбочана, як одного з "організаторів війська".[7а]

Реакцію більшовиків на зміну влади в Києві характеризує звіт В. Антонова-Овсієнка від 23 січня 1919 року, який, серед іншого, писав: "Правдивими панами ситуації в Києві є не Директорія, а такі виразні реакціонера, як Балбачан і Коновалець, що спираються на — Січовиків, явних громил, і других галичан, які загострили свої національні почування в боротьбі проти польського молодого, агресивного "демократичного" імперіялізму… "[7б] Здавалося б, що українська державність продовжувала своє існування, тільки змінився її устрій. Дійсність була інакша, бо майже з перших днів існування Директорія почала втрачати свою територію: 29 січня розпочалася евакуація уряду з Києва, а вже 4 лютого столицю України зайняли більшовицькі частини.

Про причини такого розвитку подій писалося багато і ця тема не входить в обсяг цієї праці. Тут варто згадати тільки ті моменти, що мали посередній чи безпосередній зв'язок з полковником Петром Болбочаном. З приходом до влади Директорії, Запорожці мали завдання утримати і боронити східні кордони України, а полковник П. Болбочан був призначений головнокомандувачем Лівобережжя. Навіть в нормальних умовах відновлення влади і правопорядку не було б легким завданням. Новий уряд не мав готового адміністративного апарату, який міг би переобрати і закріпити владу у більших і менших населених центрах. Такий стан вимагав від "старшин не тільки воєнного знання, але і творчо-організаційного хисту, знання місцевих, господарських і політичних відносин, вміння негайно налагоджувати дії місцевої адміністрації та координації її праці з працею бойових частин армії та запілля"[7в *]. Нова влада також не мала достатньо збройної сили, щоб відразу і рішуче навести порядок в провінції, де діяли повстанські загони різних політичних переконань, і підпорядкувати їх штабові армії. Для наведення порядку і встановлення адміністративного апарату треба було викликати і так незначні регулярні частини і, у випадку полковника П. Болбочана, послаблювати оборону північно-східного кордону країни. Саме відсутність і неспроможність встановити свою владу в провінції і підпорядкувати собі ватаги повстанців, які допомагали валити владу Скоропадського, були однією з тих причин, що поставили уряд УНР в стан облоги, а країну призвели до хаосу. Доктор Борис Матюшенко, колишній начальник департаменту в міністерстві здоров'я під час Української Держави, прихильник республіканської влади, міністр здоров'я в першому уряді УНР, розповідав, що "в повстанчім війську виступають чисто більшовицькі способи боротьби, що брак там карности…"[8] Інші партизанські відділи розбігалися, забравши з собою "зброю та військове майно".[8а]

Крім повстанців-селян, що йшли просто за наживою, були також ватаги під керівництвом більшовиків, які відверто виступали проти встановлення української влади.

"Скоро після повстання проти гетьманщини, восени 1918 p., — пише один із свідків подій, — на м. Лятичів зробила наліт ватага більшовиків, збиранина злочинного елементу з сусідніх містечок, всякого роду шумовиння, яких зорганізував і очолив Лайнер-Деревенський, з його наказу стали арештовувати в Лятичеві різних колишніх урядовців за царських часів і гетьманщини, а спеціяльно пов'язаних з гетьманською вартою, а часом цілком невинних людей після донесення злодіїв, випущених з криміналу. Хоч у Лятичеві вже була українська комендатура і комендантська сотня, але після наказу коменданта сот, Щерблюка, який мав соціалістичне переконання, до ватаги Лайнера поставилися нейтрально…"[9 *]

"Одної ночі Прилуки несподівано зайняли більшовики, — пише інший учасник подій, — виарештуеали всіх наших старшин та козаків і замкнули у в'язниці. Аж перед самим Різдвом визволив нас український курінь, відбивши місто від більшовиків".[10]

Отож не без підстави пише Михайло Середа, що "то був час складної для населення політичної ситуації: траплялися випадки, що напротязі одного дня село вислуховувало і добровольчих, і більшовицьких, і наших агітаторів, і, нарешті, тратило голову — хто бреше, а хто каже правду. Неймовірно тяжка боротьба була з місцевими більшовиками, яких обличчя неможливо було розпізнати. Прикриваючись своєю прихильністю до Директорії, вони влазили в довір'я військових відділів і, користуючись їх безпечністю, нищили їх при кожній нагоді".[11] Можна погодитися з твердженням С. Шемета, що такий стан в країні викликав у полковника П. Болбочана "передчуття величезної небезпеки, яка загрожувала українській державності, свідомість того, що повстання проти гетьманської влади може ще більше розхитати і ослабити відпорну силу українського народу, страшенно турбувало Болбочана перед повстанням і на початку його… Таке ставлення насторожило проти нього українських соціалістів, і вони почали супроти нього кувати. Особливо ненавидів його В. Винниченко".[12]

Що ж діялося на Лівобережжі, коли полковник Болбочан прийняв пост головнокомандувача? Його першим завданням, крім охорони кордонів, було встановлення влади УНР. Ще перед протигетьманським повстанням, в ніч з 14 на 15 листопада 1918 р., до Харкова з Чернігівщини прибув Болбочан з своїм 2-им Запорозьким полком. В той час полк складався з 1600 багнетів, кінної сотні, двох гарматних батарей, з 12 легкими і 24 станковими кулеметами.[12а] Командир VII Харківського Армійського Корпусу генерал Лігнау, який 15 листопада провів перегляд відділу, вирішив залишити Запорожців у Харкові для втримання правопорядку. В ніч з 16 на 17 листопада той же відділ Запорожців обсадив "своєю сторожею всі урядові інституції міста Харкова, в тому числі і штаб генерала Лігнау, а сам генерал опинився під домашнім арештом. Була оголошена влада Директорії. Нігде переворот не пройшов з таким порядком, як у Харкові. Запорожці не допускали себе ні до яких ексцесів. Всяке свавілля, злочин строго каралися. Старалися державний апарат зберегти неушкодженим, тому всі залишались на своїх місцях, тільки замість губерніального старости на чолі цивільної адміністрації поставлено вибраного відділом Українського Національного Союзу губерніального комісара Сергія Тимошенка.[13 * **]

Далі С. Шемет пише, що полковник П. Болбочан спромігся таки переконати генерала Лігнау залишитися на службі Українській Республіці. Однак Директорія "рішуче тому спротивилась і вимагала навіть його арешту. Це зробило дуже погане вражіння на все старшинство, а тут ще дійшли чутки з Києва про масові розстріли старшин урядом Директорії. Старшинство почало ухилятися від служби у військах Директорії, почали тікати на Дін під захист Добровольчої армії, Була оголошена мобілізація. Велика кількість людей зголосилася до війська, але не було вже кому цю масу прибрати до рук, бракувало командного складу, особливо вищого — авторитетного. Це визвало необхідність розпилити сили Запорозького Корпусу, аби зорганізувати хоч сяк-так командування для формованої армії, і тим Запорозький Корпус був дуже ослаблений".[14] Як зазначає колишній старшина УГА, командні пости в діючій Армії "заповняли в революційний спосіб, підносячи в отамани і полковники людей без належного військового вишколу… в діючій Армії в скорому часі зароїлося від полковників без полків".

Саме в таких умовах доводилося полковникові П. Болбочанові встановлювати владу УНР на Лівобережжі. З Харкова з частинами свого війська він подався до Полтави, де склалося унікальне становище. На приступ до міста зі сторони Харкова, тобто на залізниці, по якій наступали Запорожці, німецька залога Полтави виставила кілька гармат. Наступ проходив повільно, бо відділ гетьманських військ вів досить успішну боротьбу з невеликими частинами полковника Болбочана. Однак військові операції продовжувалися і головним чином зосереджувались на станції Люботин, а згодом на станції Водяна. Війська П. Болбочана "посувалися трохи вперед на Іскровку то знову відступали на Водяну".[15 *]

Тим часом у ніч на 27 листопада Полтаву зайняли загони повстанців, що складалися майже з 500 осіб, очолюваних губернським комітетом і революційним штабом. Ці загони повстанців, сформовані з місцевих робітників і селян з навколишніх сіл, після короткочасного обстрілу зайняли Червоні казарми. Перед нападом повстанців на місто, більшу частину війська, що стояло в казармах, було вислано на Свинкову боротись проти відділів Болбочана. Рішучий опір повстанцям поставив штаб командира VI-го Полтавського армійського корпусу, яким командував генерал-хорунжий Слюсаренко. Оточивши будинок уряду, де знаходився штаб, повстанці відкрили рушничний і кулеметний вогонь, "Обстріл тривав коло півгодини, після того повстанці запропонували засівшим в будинку здатися. Одначе штаб відмовився і продовжував триматися в будинку уряду до другої години ночі".[15а] А вже надвечір 27 листопада повстанці опанували містом і проголосили там радянську владу. В цьому повстанцям сприяла рада солдатських депутатів німецького гарнізону.[16] Оволодівши містом, колишній член Центральної Ради, а тепер начальник революційного штабу Михайло Шинкар вислав по лінії наступну телеграму:

"Всім, всім. Сьогодні 27 листопада в 6 1/2 год. ранку Полтаву зайняли революційні війська. Вуличний бій продовжується. але перевага по боці повстанців. Начальник революційного штабу М. Шинкар".[16а]

Повстанці звільнили політичних в'язнів, серед них більшовиків і учасників Таращанського повстання, а на їх місце ув'язнили представників гетьманського уряду, включно з генералом Слюсаренком, губернським старостою Яновським і повітовим старостою А. Ф. Мгибреєвим.[16б *] Владу а місті перебрав військово-революційний комітет, що складався з більшовиків, лівих есерів (боротьбистів) і лівих соціал-демократів: Василя М. Елланського (псевдо — Блакитний), В. Лазарського, П, Маслика, В, Качинського, М. Мотузка, С. Косенка, Е. Дем'яновського та інших.[17] Виступаючи на зборах, боротьбист Михайло Шинкар сказав, що "Болбочан і Директорія — то ще не знати, що за люди, а от московські більшовики — ото справжні приятелі трудового народу і що, мовляв, він, Шинкар, і його компанія в першу чергу простягнуть руку до своїх московських товаришів".

Принагідно можна додати характеристику колишнього штабскапітана царської армії і начальника київського військового округу за Центральної Ради Михайла Шинкаря, яку подає історик Дмитро Дорошенко:

"…М. Шинкар організував повстанське ядро на Київщині й намовляв проф. М. Грушевського йти до повстанців і стати на чолі руху. І цей не згодився лиш тому, що не мав надії на піддержку повстанців збоку Совітської Росії і боявся сил німецьких і австро-угорських військ".

Одначе Шинкар і його товариші не здавалися. Як пише далі Д. Дорошенко:

"… не маючи змоги викликати загальне повстання, більшовики і соціалісти-революціонери викликали повстання місцеві, локальні".[18] Але уже наприкінці листопада і на початку грудня 1918 року, коли більшовикам вдалося об'єднати й координувати дії повстанців, то разом з наступаючими регулярними силами повстанство "стає головним фактором в остаточному розгромі ворожих сил".[19 20]

Як же реагувала Директорія на діяльність лівих, ворожих українській державності кіл, коли було відомо, "що ліві есери вже тоді вели підпільну роботу проти Української Народної Республіки та були в порозумінні з московськими більшовиками"? Відповідь на це питання дає полковник Є. Коновалець, який мав необмежений доступ до правлячих кіл УНР:

"Команда (Осадного Корпусу — Я. Ш.) відшукала в підпіллі їхнього провідника М. Шинкаря, забезпечила йому особисту волю й пропонувала йому шукати порозуміння з Директорією. Мав також я з ним розмову, одначе неможливо було дійти з ним до якого-небудь порозуміння, бо сам він не міг сказати, чого власне хоче він та його однодумці".[21 *]

Влада ревкому в Полтаві протрималась тільки два дні,— 28 листопада до міста прибули відділи полковника Болбочана, і наступного дня, 29 листопада, у Полтаві було проголошено владу Директорії.[22 *] Відділ козаків оточив Червоні казарми, де стояло "революційне військо", і зажадав від нього негайно скласти зброю. Селяни виконали наказ без опору і розійшлися. Вертаючись додому, питалися, хто їм виплатить 40 карбованців добових.[23 *] Місцевий театр привітав прибуття українського війська постановкою п'єси "Богдан Хмельницький".[24] У Полтаві розмістилась штабквартира полковника Болбочана і Запорозького Корпусу.

Що ж до членів революційного комітету, то Петро Болбочан, як представник влади УНР, обійшовся з ними коректно. Він подякував за допомогу в захопленні Полтави і запропонував, щоб вони або признали розпорядження нової влади, або увійшли з нею в коаліцію і спільно виробили якийсь modus vivendi (статус кво). Ревком категорично заявив, що ні в які переговори не вступає, бо він, мовляв, представляє одну законну владу "трудового народу". Тоді ревком було арештовано, "він просидів в арешті, здається, одну добу, а по розв'язанню "революційного" війська було випущено і його. Він собі розійшовся спокійно, тихо і мирно".[25 *]

Хоч полковник П. Болбочан сумлінно встановлював владу УНР на Лівобережжі і керувався інтересами української держави, все ж таки не обійшлося без певного тертя з Директорією. "Після зайняття Полтави, Лубен, — твердить сотник і. Барило, — коли деякі запорозькі частини клином врізалися на підступ до Києва, то Директорія суворо наказала їм не вступати до Києва, спираючись на свої республіканські купи і розреклямований Осадний Корпус Євгена Коновальця, який став величати себе самозванчо полковником чи отаманом. Тоді полковник Болбочан і Штаб Запорозького Корпусу запротестували і подали до відома Директорії і Петлюрі наступне:

1) Маю великий сумнів, аби в Києві відбувалася нормальна державна праця без регулярного нашого Українського війська, якого в Києві немає, а може й не буде. На селянські дивізії отамана Д. Терпила (Зеленого) та інші повстанчі бувші купи покладатись не можна. Січові Стрільці Коновальця стосунків і умов нашого життя не знають, і боєздатність їхня, як і моральна якість, є сумнівна. А в той час я певний, що вони будуть мати фатальний вплив на перебіг ситуації.

2) На відповідальні посади військові призначається молодих і навіть викинутих з армії старшин, в той час сильні військові сили фахові, які щиро бажають служити на Україні, сидять у страху тероризовані або без діла усунуті. Треба їх притягнути до праці, а для контролю можна призначити фахових людей.

3) На відповідальні військові посади у частинах чомусь призначається молодших старшин-галичан. Цей елемент в крайньому можна вжити до адміністративної праці, бо у війську вони заслабі і будуть шкідливі, тим паче, що наш козак є до них вороже устосований за їхнє політиканство…"[26 *]

Без сумніву, з огляду на потребу в досвідчених старшинах, полковник Болбочан вживав заходи, щоб в його розпорядження Директорія вислала отамана Натієва, який на той час перебував під арештом у Києві. Коли Болбочан продовжував свої домагання, С. Петлюра відповів, що "в справі ген. Натієва ми робимо перевідування, бо він, будучи на службі у Гетьмана, під час протигетьманського повстання відогравав недобру ролю. Ми маємо відомости, які дуже його обтяжують. Справа перейде до Надзвичайної слідчої комісії Директорії". З цього приводу Болбочан відповів: "…з ким маєте будувати, властиво затримати державність, коли всіх віддаєте до Надзвичайної слідчої вашої комісії, я за нього ручаюся, що він нічого ніколи не робив на шкоду України. Я за нього ручаюся і прошу надіслати мені його в моє розпорядження. Що ж до ваших "документів", які його провокують, то це підступ ворогів наших або непорозуміння".[27 *] Однак значні зусилля Болбочана в справі отамана Натієва виявились безуспішними.