Розділ 27 1980-ті: ПАДІННЯ МОНУМЕНТІВ

Розділ 27

1980-ті: ПАДІННЯ МОНУМЕНТІВ

Дробится рваный цоколь монумента,

Взвывает сталь отбойных молотков.

Крутой раствор особого цемента

Рассчитан был на тысячи веков…

Все, что на свете сделано руками,

Рукам под силу обратить на слом.

Но дело в том,

Что сам собою камень —

Он не бывает ни добром, ни злом.

Александр Твардовский.

Дробится рваный цоколь монумента…[1970]

На момент, коли 1982 року Юрій Андропов став Генеральним секретарем ЦК КПРС, його «затягування гайок» стосовно асоціальних елементів у Радянському Союзі насправді вже йшло повним ходом. На відміну від деяких своїх попередників Андропов завжди вважав, що дисиденти, попри їхню нечисленність, являють собою серйозну небезпеку для радянської влади. Будучи 1956 року послом СРСР в Угорщині, він на власні очі бачив, як швидко інтелектуальний рух може перетворитися на народну революцію. Також він був переконаний у тому, що всі численні проблеми Радянського Союзу — політичні, економічні, соціальні — можна вирішити через посилення дисципліни: суворіші тюрми і табори, пильніше стеження і переслідування громадян[1971].

Ці методи Андропов обстоював за свого головування в КГБ з 1979 року, і ці ж самі методи він продовжував застосовувати за свого короткого правління як Генеральний секретар ЦК КПРС. Завдяки Андропову перша половина 1980-х років згадується як найрепресивніший період усієї післясталінської радянської історії. У цей момент тиск у системі досягає точки кипіння, — а потім система повністю виходить з ладу.

Безперечно, з кінця 1970-х років андроповський КГБ здійснив багато арештів і повторних арештів: за його головування вперті дисиденти часто відразу ж після закінчення старих отримували нові вироки, як це відбувалося у сталінські часи. Членство в Гельсінській групі — дисидентській організації, яка намагалася стежити за дотриманням Радянським Союзом Гельсінського договору, — було прямою дорогою в тюрму. У 1977–1979 роках було арештовано 23 членів Московської Гельсінської групи, сімох з них було вислано за кордон. Лідер Московської Гельсінської групи Юрій Орлов першу половину 1980-х років провів у тюрмі[1972].

Та до арсеналу Андропова входили не тільки арешти. Оскільки головна його мета полягала у відлякуванні людей від участі в дисидентських організаціях, спектр репресій значно розширився. Ті, кого просто підозрювали у співчутті до правозахисного руху, релігійних чи націоналістичних організацій, могли втратити все. Самі підозрювані і члени їхніх родин могли залишитися не тільки без роботи, а й взагалі без професії чи диплома про освіту. Їхнім дітям могли заборонити вступ до вищого навчального закладу. Телефон могли відрізати, прописку анулювати, а пересування обмежити[1973].

На кінець 1970-х років андроповські «заходи зі зміцнення дисципліни» досягли успіху — і дисидентський рух, і ті, хто його підтримував за кордоном, виявилися розділеними на малі стабільні групи, які часто ставилися одна до одної зі взаємною підозрою. Існували активісти захисту людських прав, якими опікувалася «Міжнародна амністія». Існували дисиденти-баптисти, справі яких допомагала міжнародна спільнота баптистів. Існували дисиденти-націоналісти — українці, литовці, латиші, грузини, — яким допомагали їхні співвітчизники в діаспорі. Існували турки-месхетинці і кримські татари, що були депортовані у сталінські часи і прагнули повернутися до своїх країв.

Мабуть, найвідомішою на Заході дисидентською групою були «відмовники» — радянські євреї, яким відмовлялося у праві на еміграцію до Ізраїлю. Початок особливої зацікавленості ними поклала ухвалена Конгресом США поправка Джексона-Веніка, за якою торговельні відносини СРСР і США пов’язувалися з питаннями єврейської еміграції; справи «відмовників» залишалися у центрі уваги Вашингтона до самого розпаду СРСР. Восени 1986 року на зустрічі з Михайлом Горбачовим у Рейк’явіку президент США Рональд Рейган особисто надав радянському лідерові список 1200 радянських євреїв, які прагнули виїхати з СРСР[1974].

Ці групи дисидентів, які на той час надійно відділялися від кримінальних в’язнів, були добре представлені в радянських тюрмах і таборах, де вони організовувалися, як і їхні попередники, на грунті спільної справи[1975]. Можна навіть сказати, що в цей час табори відігравали роль певної організаційної ланки, ледь не школи дисидентства, де політичні в’язні зустрічалися зі своїми однодумцями. Часом політичні в’язні відзначали національні свята різних груп — литовців і латишів, грузинів і вірменів, на яких навіть виникали суперечки з приводу того, чия країна першою вийде з СРСР[1976]. Відбувалися також контакти і між представниками різних поколінь: прибалти й українці мали змогу зустрітися з представниками попередніх поколінь націоналістів, членами антирадянських військових організацій, яким давали 25-річні терміни ув’язнення і більше вже не випускали. Щодо останніх, то, як писав Буковський, «їхнє життя зупинилося, коли їм було років по 20», і табори певним чином зберегли їх. «Влітку по неділях вони виповзали на сонечко зі своїми баянами і грали давно забуті мелодії своїх країв. Справді, перебування в таборах було схожим на мандрівку в потойбічну країну»[1977].

Старші покоління часто не дуже розуміли своїх молодших співвітчизників. Чоловікам і жінкам, що воювали по лісах зі зброєю в руках, було тяжко зрозуміти дисидентів, які вели боротьбу з допомогою аркушів паперу[1978]. Але старші все ще мали змогу надихати молодших своїм прикладом. Такі зустрічі сприяли формуванню особистостей, котрі пізніше виступили організаторами націоналістичних рухів, що, зрештою, зробили свій значний Внесок у руйнування Радянського Союзу. Згадуючи про пережите, грузинський громадський діяч Давид Бердзенішвілі сказав мені, що для нього кращими були два роки у таборі, ніж два роки у Радянській армії.

Зміцніли не тільки особисті зв’язки, а й зв’язки із зовнішнім світом. Один з випусків «Хроніки» за 1979 рік підтверджує це найкращим чином — серед іншого тут вміщено календарний звіт про повсякденне життя у штрафних камерах табору Пермь-35:

«13 вересня: Жукаускас виявив у баланді білого черв’яка.

26 вересня: Він знайшов у своїй мисці чорну комаху завдовжки півтора сантиметри. Про знахідку негайно повідомлено капітана Неліповича.

27 вересня: Температура у штрафній камері № 6, за результатами офіційного заміру, становить 12 градусів.

28 вересня: Температура у камерах вранці 12 градусів. Видали другі ковдри і штани на ваті. У приміщенні чергових охоронців поставили обігрівач. Температура у камерах ввечері 11 градусів.

1 жовтня: 11,5 градуса.

2 жовтня: У камеру № 6 (Жукаускас, Ілузман, Мармус) поставили 500-ваттний обігрівач. Температура вранці і ввечері 12 градусів. Жукаускасу запропонували підписати документ, за яким його виробіток був у десять разів меншим, ніж насправді. Він відмовився…

10 жовтня: Балханов відмовився добровільно йти на засідання виховної комісії. За розпорядженням Нікомарова його потягли силою».

І так далі.

Влада здавалася безсилою зупинити потік такої інформації або запобігти її постійному транслюванню у програмах західних радіостанцій, що вели мовлення на СРСР. Про арешт Бердзенішвілі 1983 року Бі-Бі-Сі повідомило через дві години[1979]. Ратушинська і її товаришки по бараку жіночого табору в Мордовії послали Рейганові вітання з переобранням на посаду президента США. Він його отримав на другий день. КГБ, як вона із задоволенням писала, це «особливо добило»[1980].

Для найрозважливіших іноземців, що заглядали до дивовижного світу Радянського Союзу, така винахідливість здавалася дещо безглуздою. Виглядяло на те, що з усіх практичних поглядів Андропов здобув перемогу. Десятиліття переслідувань, ув’язнень і заслань зробили дисидентський рух нечисленним і слабким[1981]. Більшості з відоміших дисидентів вдалося позатикати роти: в середині 1980-х Солженіцин був у вигнанні за кордоном, а Сахаров — у засланні в Горькому. Співробітники КГБ стежили за кожним рухом Роя Медведєва. Здавалося, ніхто в СРСР не звертає на них уваги. Напевно, найвидатніший тогочасний західний учений — фахівець з питань радянського дисидентського руху Пітер Реддавей 1983 року писав, що дисидентські групи «мало що значать або і взагалі нічого не значать для загальної маси пересічних людей у російській частині СРСР»[1982].

Горлорізи і наглядачі, лікарі-злодії і співробітники таємної поліції — всі вони, здавалося, перебувають у повній безпеці на своїх добрих роботах. Та земля під їхніми ногами вже рухалася. Категорична нетерпимість Андропова до дисидентів виявилася недовговічною. З його смертю 1984 року відійшли в минуле і всі ці заходи.

Коли у березні 1985 року Генеральним секретарем ЦК КПРС став Михайло Горбачов, спочатку сутність нового радянського вождя і для співвітчизників, і для іноземців була таємницею. Він здавався гладеньким і обтічним, як і всі радянські бюрократи — проте були й певні ознаки чогось іншого. Через кілька місяців після його вступу на посаду я зустрічалася з групою ленінградських «відмовників», які сміялися з наївності Заходу: як можна повірити, що те, що Горбачов більше любить віскі, ніж горілку, а його дружина захоплюється західною модою, означає, що він ліберальніший за своїх попередників?

Та вони помилялися: він таки був інший. Мало хто у той час знав, що Горбачов походить із сім’ї «ворогів народу». Один з його дідів, селянин, був 1933 року арештований і відправлений у табір. Ще одного його діда арештували 1938 року — в тюрмі його катували, слідчий зламав йому обидві руки. Як пізніше згадував Горбачов, у дитинстві для нього це було шоком: «Сусіди обходили нашу хату, як зачумлену. Тільки вночі деякі близькі родичі наважувалися зайти. Мене уникали навіть сусідські хлопчики… все це було для мене великим ударом, який назавжди закарбувався в моїй пам’яті»[1983].

Разом з тим підозри «відмовників» не були й повністю безпідставними — перші місяці епохи Горбачова принесли розчарування. Горбачов зайнявся антиалкогольною кампанією, яка дратувала людей, поруйнував давні виноградники у Грузії й Молдавії і, можливо, цим навіть спровокував економічну катастрофу, яка наступила через кілька років: дехто вважає, що падіння доходів від продажу горілки непоправно зруйнувало тонку рівновагу радянської економіки. Тільки після вибуху на Чорнобильській атомній електростанції в Україні 1986 року Горбачов вдався до справжніх змін. Переконаний у тому, що Радянському Союзу потрібно відкрито говорити про свої проблеми, він запропонував ще одну новацію: гласність.

Спочатку гласність, як і антиалкогольна кампанія, була по своїй суті заходом економічним. Горбачов, очевидно, сподівався, що відкрите обговорення кризових явищ в економіці, екологічному стані та суспільному житті Радянського Союзу приведе до швидкого вирішення проблем, до перебудови — «перестройки», про яку він почав говорити у своїх виступах. Однак надзвичайно скоро гласність перейшла на висвітлення радянської історії.

Справді, коли описуєш громадську дискусію в Радянському Союзі наприкінці 1980-х років, виникає спокуса вживати порівняння з повінню чи потопом — впала гребля чи то прорвало трубу. У січні 1987 року Горбачов сказав групі заінтригованих журналістів, що «білі плями» радянської історії слід заповнити. Вже у листопаді зміни були такими великими, що Горбачов став другим лідером у радянській історії, який відкрито звернувся до теми цих «білих плям» у своїй промові:

«Саме брак належної демократичності радянського суспільства уможливив і культ особи, і беззаконня, свавілля і репресії тридцятих років — загалом, злочини, грунтовані на зловживанні владою. Багато тисяч членів партії і безпартійних стали жертвами масових репресій. Отака, товариші, гірка правда»[1984].

Горбачов висловлювався не так красномовно, як Хрущов, проте його вплив на широку радянську громадськість був, мабуть, більшим. Зрештою, промова Хрущова адресувалася закритому партійному зібранню. Горбачов промовляв у телепрограмі, що транслювалася на всю державу.

Горбачов також на практиці здійснював те, про що говорив з енергією, якої ніколи не було у Хрущова. Відразу після промови нові «відкриття» почали з’являтися у радянській пресі кожного тижня. Врешті-решт радянські люди отримали можливість читати Осипа Мандельштама і Йосипа Бродського, «Реквієм» Анни Ахматової і «Доктора Живаго» Пастернака, навіть «Лоліту» Володимира Набокова. Після деякої боротьби «Новый мир», що мав тепер уже інше керівництво, почав частинами друкувати «Архіпелаг ГУЛАГ» Солженіцина[1985]. «Один день Івана Денисовича» друкувався мільйонними тиражами, а спогади колишніх табірників, які раніше ходили у самвидаві, тепер друкували великі видавництва накладами у сотні тисяч примірників. У цьому процесі дехто з цих авторів зажив величезної слави; серед них — Євгенія Гінзбург, Лев Разгон, Анатолій Жигулін, Варлам Шаламов, Дмитро Ліхачов, Анна Ларіна.

Також було поновлено процес реабілітації. У період з 1964 по 1987 рік було реабілітовано всього лише 24 особи. Тепер — почасти як реакція на відкриття у пресі — цей процес почався знову. Цього разу реабілітували тих, кого обійшли раніше: першими в цьому списку були Бухарін та ще 19 більшовицьких лідерів, засуджених під час чисток 1938 року. «Факти було фальсифіковано», — урочисто проголосив представник держави[1986]. Тепер казали правду.

Нові відкриття, історичні праці й літературні твори супроводжувалися відкриттями з радянських архівів. Ці відкриття робилися як радянськими істориками, котрі (як вони казали) усвідомили правду, так і Товариством «Меморіал». «Меморіал» було створено групою молодих істориків — деякі з них протягом багатьох років записували спогади уцілілих табірників. Серед цих істориків був і Арсеній Рогінський, засновник журналу «Память», який ще у 70-х роках з’явився спочатку в самвидаві, а потім і за кордоном. Група, що формувалася навколо Рогінського, почала укладати базу даних репресованих. Пізніше «Меморіал» також братиме участь у боротьбі за ідентифікацію похованих у братських могилах поблизу Москви і Ленінграда, а також у будівництві пам’ятників і меморіалів жертвам сталінізму. Після короткочасної невдалої спроби зайнятися політичною діяльністю «Меморіал» у 1990-х роках остаточно оформився як важливий центр вивчення радянської історії, а також осередок захисту людських прав у Російській Федерації. Рогінський залишився лідером товариства і одним з провідних його науковців. Невдовзі праці членів «Меморіалу» здобули серед фахівців з радянської історії в усьому світі високу репутацію за точність, вірність фактам і ретельну підкріпленість архівними даними[1987].

Зміни у громадській дискусії відбувалися з карколомною швидкістю, та становище не було таким простим, як це здавалося з боку. Навіть коли Горбачов запроваджував перетворення, які невдовзі привели до падіння Радянського Союзу, навіть коли Німеччиною і Сполученими Штатами котилися хвилі «горбіманії», Горбачов, як до нього Хрущов, глибоко вірив у радянський режим. Він ніколи не намагався переглядати фундаментальні принципи радянського марксизму чи досягнень Леніна. Він завжди мав на меті реформування і модернізацію Радянського Союзу, а не його руйнування. Можливо, через те, що довелося пережити його сім’ї, він був переконаний у важливості правди про минуле. Разом з тим спочатку здавалося, що він не бачить жодного зв’язку між тим минулим і сьогоденням.

З цієї причини публікація величезної кількості статей про сталінські табори, тюрми і масові вбивства не супроводжувалася масовими звільненнями ув’язнених дисидентів. У кінці 1986 року — незважаючи на те, що Горбачов готувався до відкритого обговорення «білих плям», незважаючи на те, що «Меморіал» почав відкрито закликати до будівництва пам’ятника жертвам репресій, незважаючи на те, що світ почав із захопленням говорити про нове радянське керівництво, — «Міжнародна амністія» знала імена 600 в’язнів сумління, які на той час перебували у радянських таборах, і підозрювала, що там їх насправді набагато більше[1988].

Одним із в’язнів був Анатолій Марченко, який помер під час голодування у Чистопольській тюрмі у грудні того року[1989]. Його дружина Лариса Богораз, яка приїхала в тюрму, побачила, що розрізане на розтині тіло чоловіка вартують троє солдатів. Їй не дозволили ні з ким поговорити в тюрмі — ні з лікарями, ні з іншими в’язнями, ні з представниками адміністрації; вона розмовляли тільки з політ-працівником на прізвище Чурбанов, який поводився з нею грубо. Він відмовився сказати, за яких обставин помер Марченко, не видав їй ні свідоцтва про смерть, ні довідки про поховання, ні історії хвороби, ні навіть його листів і щоденників. Разом з групою друзів і «почтом» тюремників з трьох осіб вона забрала Марченка і поховала його на міському кладовищі:

«Там було порожньо, віяв сильний вітер, нікого крім нас і Толиних супроводжуючих не було. Вони мали все потрібне під рукою, але розуміли, що ми не дамо їм підійти до могили; тож вони стояли з одного боку "до кінця операції", як один з них це назвав. Толині друзі сказали над могилою кілька прощальних слів. Тоді ми стали закидати могилу землею — спочатку руками, а потім лопатами…

Ми поставили білий сосновий хрест — сподіваюся, зроблений іншими в’язнями. На хресті я кульковою ручкою написала: “Анатолій Марченко 23.1.1938 – 8.12.1986…"»[1990]

Хоча влада оточила смерть Марченка завісою секретності, як розповідала пізніше Лариса Богораз, вона не могла приховати того, що «Анатолій Марченко помер у боротьбі. Його боротьба тривала 25 років, і він ніколи не викидав білого поразницького прапора»[1991].

Але смерть Марченка була не зовсім марною. Ймовірно, під дією хвилі негативних відгуків з приводу його смерті — заяви Л. Богораз передавалися по всьому світу, — Горбачов нарешті в кінці 1980-х років вирішив оголосити загальну амністію усім радянським політичним в’язням.

В амністії, яка назавжди закрила політичні тюрми Радянського Союзу, було багато дивного. Однак найдивнішим було те, як мало уваги вона до себе привернула. Все ж таки це був кінець ГУЛАГу, кінець системи таборів, у якій колись тримали мільйони людей. Це був тріумф руху за людські права, який перебував у центрі міжнародної уваги протягом попередніх 20 років. Це був справжній момент історичного перетворення, — а ніхто на нього не зважав.

Акредитовані у Москві журналісти написали кілька чергових статей, але, за одним-двома винятками, дуже мало авторів книжок про епоху Горбачова і Єльцина взагалі згадують про останні дні таборів. Навіть найкращі з численних талановитих журналістів, що працювали в Москві в кінці 1980-х років, були надто зайняті іншими темами: невмілими спробами реформування економіки, першими вільними виборами, змінами у зовнішній політиці, падінням Радянської імперії у Східній Європі, та розпадом самого Радянського Союзу[1992].

У самій Росії через ті самі події також ніхто не звернув на це великої уваги. Дисиденти, імена яких стали відомими у підпіллі, повернулися — і виявили, що їх більше ніхто не знає. Більшість із них були вже старими і відстали від часу. За словами одного західного журналіста, який працював у той час в Росії, дисиденти «робили собі кар’єру приватно, відстукували петиції на давніх машинках на своїх дачах, кидали виклик владі, попиваючи абсурдно солодкий чай, одягнені в домашні халати. Вони не були готовими до сутичок у парламенті й на телебаченні, і, здається, їх глибоко збентежила швидкість і радикальність змін у країні, які відбулися за їхньої відсутності»[1993].

Більшість колишніх дисидентів, які залишилися у полі громадської уваги, більше не займалися виключно долею досі існуючих радянських концентраційних таборів. Андрій Сахаров, звільнений із заслання у грудні 1986 року, був обраний депутатом Верховної Ради СРСР 1989-го, почав відстоювати реформу відносин власності[1994]. Через два роки після звільнення вірменського дисидента Левона Тер-Петросяна було обрано президентом Вірменії. Численні українські і прибалтійські в’язні прямо з таборів потрапили до політичного безладдя у своїх країнах, де почали гучно виступати за незалежність[1995].

Звичайно, у КГБ помітили, що політичні тюрми закриваються — та навіть вони, здається, були не в змозі зрозуміти значення того, що відбувається. Нечисленні доступні документи другої половини 1980-х років вражають передусім тим, як мало змінилася риторика таємної поліції навіть на цій стадії процесу. У лютому 1986 року тодішній керівник КГБ Віктор Чебриков з гордістю повідомляв на партійному з’їзді, що його відомство провело велику контррозвідувальну операцію. Її необхідність, за словами Чебрикова, була зумовлена тим, що «Захід поширює брехню про порушення людських прав з метою поширення антирадянських настроїв серед цих відступників»[1996].

Пізніше того ж року Чебриков подав Центральному комітетові доповідь про затяжну битву, яку його відомство веде проти «діяльності імперіалістичних шпигунських організацій та ворожих елементів у Радянському Союзі, пов’язаних з ними». Він ставив у заслугу КГБ «паралізування» діяльності різних груп, зокрема Гельсінських моніторингових організацій, та навіть те, що в період 1982–1986 років «понад 100 осіб були змушені відмовитися від незаконної діяльності і повернутися на шлях справедливості». Дехто з цих людей — Чебриков називає прізвища дев’ятьох, — навіть «зробили публічні заяви на телебаченні та у пресі, викрили західних шпигунів і тих, хто має подібний до їхнього спосіб мислення».

Водночас далі Чебриков визнає, що становище, можливо, змінилося. Потрібно уважно читати, щоб зрозуміти глибину цих змін: «Поточна демократизація усіх сфер суспільства і зміцнення єдності партії і суспільства дають можливість перегляду питання амністії»[1997].

Насправді він має на увазі, що дисиденти настільки ослаблені, що більше не можуть завдавати жодної шкоди — до того ж у будь-якому разі за ними пильно стежать, про що він вже говорив на засіданні політбюро, «щоб бути впевненими, що вони не продовжують своєї ворожої діяльності»[1998]. В іншому виступі він додав — це виглядає майже відмовкою, — що, за підрахунками КГБ, 96 осіб без належної на те причини утримуються в особливих психіатричних лікарнях. На його думку, ті з них, хто «не становить небезпеки для суспільства», також мають бути звільнені[1999]. Центральний комітет погодився, і в лютому 1987 року було звільнено 200 в’язнів, засуджених за статтями 70 та 190–1 кримінального кодексу. Ще більше в’язнів звільнили через кілька місяців з нагоди тисячоліття хрещення Русі. У наступні два роки з психіатричних лікарень було звільнено понад 2000 осіб — набагато більше за тих 96, про яких згадував Чебриков[2000].

Та навіть у цей час — можливо, через інерцію, можливо, через те, що влада зникала на очах КГБ разом з тюремним населенням, — КГБ дивовижно неохоче відпускав політичних в’язнів. Оскільки в’язнів формально було помилувано, а не амністовано, політичним, яких звільняли у 1986 і 1987 роках, пропонували підписати папір, у якому вони засвідчували свою відмову від антирадянської діяльності. Більшості дозволялося писати такий документ у довільній формі, уникаючи виправдань: «Через погіршення стану здоров’я я не буду надалі займатися антирадянською діяльністю», або «Я ніколи не був антирадянщиком, я був антикомуністом, а законів, що забороняють антикомунізм, не існує». Дисидент Лев Тимофєєв написав: «Я прошу мене звільнити. Я не маю наміру завдавати шкоди радянській державі, не мав я такого наміру і ніколи раніше»[2001].

Проте іншим знову наказували зрікатися своїх переконань або виїжджати з країни[2002]. Одного українського в’язня звільнили, але одразу ж відправили на заслання, де він мав дотримуватися комендантської години і кожного місяця звітувати у відділку міліції[2003]. Ще одного дисидента — грузина — протримали в таборі після розпорядження про звільнення ще шість місяців — просто тому, що він відмовлявся підписувати будь-які формулювання, які пропонували співробітники КГБ[2004]. Ще один відмовився подавати формальне прохання про помилування — «на тій підставі, що не вчинив жодного злочину»[2005].

Симптоматичною для того часу було становище, в якому опинився гірничий технік українець Богдан Климчак, арештований за спробу залишити СРСР. 1978 року, побоюючись, що його можуть арештувати за звинуваченням в українському націоналізмі, він перейшов радянсько-іранський кордон і попрохав політичного притулку. Іранці відправили його назад до СРСР. У квітні 1990 року він все ще був політичним в’язнем пермських таборів. Групі американських конгресменів вдалося його там відвідати; виявилося, що умови там майже не змінилися. В’язні так само скаржилися на лютий холод, їх так само садили у штрафні камери за такі «злочини», як незастібнутий верхній гудзик[2006].

Хай там як, але зі скрипом і деренчанням, зі стогонами і скаргами репресивний режим зрештою ламався остаточно — як і вся система в цілому. Справді, на момент, коли у лютому 1992 року було остаточно і назавжди закрито пермські табори, сам Радянський Союз уже перестав існувати. Усі колишні радянські республіки стали незалежними державами. У деяких з них — у Вірменії, Україні, Литві — вищі державні посади обійняли колишні в’язні. В інших до влади прийшли колишні комуністи, що втратили віру у радянські ідеали, пересвідчившись у правдивості розповідей про минуле[2007]. На зміну КГБ і МВД, хоч і не ліквідованим повністю, прийшли інші організації. Таємні агенти поліції почали займатися іншим видом діяльності — приватним бізнесом. Тюремні наглядачі прозріли і розважливо пішли працювати до місцевих органів влади. Новий російський парламент у листопаді 1991 року ухвалив «Декларацію прав і свобод особи», якою, серед іншого, гарантуються свобода пересування, свобода релігії і свобода не погоджуватися з владою[2008]. На жаль, новій Росії не судилося стати взірцем національної, релігійної і політичної терпимості, але це вже інша окрема історія.

Зміни відбулися з приголомшливою швидкістю — і, здається, ніхто не був так приголомшений ними, як той, хто розпочав процес розпаду Радянського Союзу. Бо саме цього, зрештою, і не зрозумів Михайло Горбачов. Хрущов це розумів, Брежнєв це розумів, а онук «ворогів народу» і автор «гласності» не зміг усвідомити — повна і відверта дискусія щодо радянського минулого зрештою підриває законність радянського режиму в цілому. «Зараз ми бачимо нашу мету наочніше, — говорив він у своєму новорічному зверненні 1989 року. — Це гуманний і демократичний соціалізм, суспільство свободи і соціальної справедливості»[2009]. Навіть тоді він не розумів, що «соціалізм» радянського різновиду стоїть на межі повного руйнування.

Не зміг він і через багато років побачити зв’язку між газетними викриттями епохи «гласності» і падінням радянського комунізму. Горбачов просто не зміг усвідомити, що, відкривши правду про сталінське минуле, неможливо підтримувати міф про велич Радянського Союзу. І в тому, і в тому надто багато жорстокості, крові і брехні.

Та якщо Горбачов так і не зміг зрозуміти своєї країни, то багато інших її розуміли. За двадцять років до того перший видавець Солженіцина Олександр Твардовський відчував силу прихованого минулого і знав, що може зробити з радянською системою відкриття того, що криється у пам’яті. Про це він писав у своєму вірші:

И даром думают, что память

Не дорожит сама собой,

Что ряской времени затянет

Любую быль,

Любую боль;

Что так и так — летит планета,

Годам и дням ведя отсчет…

Нет, все былые недомолвки

Домолвить ныне долг велит[2010].