Розділ 23 СМЕРТЬ СТАЛІНА

Розділ 23

СМЕРТЬ СТАЛІНА

Останні годину чи дві людина просто повільно задихалася. Агонія була страшною. Вона душила його у всіх на очах. У якийсь момент — не знаю, чи так насправді, але так здавалося — очевидно, в останню вже хвилину, він раптом розплющив очі і обвів ними всіх, хто стояв навколо. Це був жахливий погляд, чи то божевільний, чи то гнівний і сповнений жаху перед смертю…

Дочка Сталіна Світлана про останні хвилини життя батька.[1744]

Якщо у 1930-ті роки багато в’язнів вважали, що ГУЛАГ є якоюсь великою помилкою, котра якимось чином ховалася від доброго погляду товариша Сталіна, то на початку 1950-х уже мало хто мав такі ілюзії. Ставлення до цього, як згадував один табірний лікар, було простим: «Величезна більшість знали і розуміли, що це за людина. Люди розуміли, що це тиран, що ціла велика країна підкоряється порухові його пальця, і що доля кожного в’язня якимось чином пов’язана з долею Сталіна»[1745].

В останні роки його життя політичні в’язні сподівалися на його смерть і мріяли про неї, постійно, хоч і пошепки, щоб не привертати уваги, про це говорили. Люди, зітхаючи, казали: «Ох, грузини живуть довго», і цим могли передати свою надію, не вчиняючи державної зради. Навіть коли він захворів, політичні залишалися обережними. Майя Улановська почула звістку про його, як потім виявилося, смертельну хворобу, від жінки-інформаторки. Вона обережно відповіла: «Ну й що? Кожен може захворіти. У нього добрі лікарі, вони його вилікують»[1746].

Коли 5 березня 1953 року про його смерть повідомили офіційно, дехто продовжував бути обережним. У Мордовії політичні в’язні ретельно приховували свою схвильованість, що, як вони побоювалися, може коштувати їм додаткового терміну ув’язнення[1747]. На Колимі жінки «старанно оплакували небіжчика»[1748]. На одному з воркутинських лагпунктів Павло Негретов почув повідомлення, яке було зачитане у табірній їдальні. Ні начальник табору, який читав повідомлення, ні жоден в’язень не сказали і слова. «Новину зустріли могильною тишею. Ніхто нічого не сказав»[1749].

На одному норильському лагпункті в’язні слухали в урочистій тиші на табірному дворі повідомлення про смерть «великого вождя радянського народу і вільних людей усього світу». Після повідомлення настала довга тиша. Потім один із в’язнів підняв руку: «Товаришу начальник, мені дружина прислала трохи грошей, вони у мене на рахунку. Тут вони мені не потрібні, то я їх хотів би витратити на букет для нашого улюбленого вождя. Я можу це зробити?»[1750]

Інші відкрито раділи. У Степлагу звістку зустріли вітальними вигуками. У Вятлагу в’язні підкидали вгору кашкети і кричали «Ура!»[1751]. На вулицях Магадана один в’язень вітав інших: «Зі святом вас! Зі світлим Христовим воскресінням!»[1752] Релігійне піднесення відчував не він один: «Стояв невеликий мороз. Було дуже, дуже тихо. Скоро засиніє небо. Юрій Миколайович підняв руки і пристрасно проголосив: "Хай співають півні на святій Русі! Скоро день прийде на святу Русь!"»[1753]

Та незалежно від того, що вони відчували і приховували чи не приховували своїх почуттів, більшість в’язнів і поселенців були переконані у тому, що щось зміниться. У карагандинському засланні Ольга Адамова-Сліозберг, почувши звістку, затремтіла і закрила руками обличчя, щоб її непевні товаришки по роботі не могли побачити її радості. «Тепер або ніколи. Все має змінитися. Тепер або ніколи»[1754].

На іншому воркутинському лагпункті Бернард Редер почув новину по табірному радіо, коли вдягав шахтарську форму:

«В’язні обмінювалися непомітними поглядами, очі світилися тріумфуючою ненавистю, лунали приглушені слова — невдовзі їдальня спорожніла. Всі побігли розповідати добру звістку… Того дня на Воркуті ніхто не працював. Люди стояли купками, схвильовано розмовляючи… ми чули, як охоронці на вежах збуджено телефонували одне одному, і невдовзі після того почулася перша п’яна лайка»[1755].

Серед табірної адміністрації панувало глибоке збентеження. Ольга Василєєва, яка тоді працювала у центральній адміністрації ГУЛАГу в Москві, згадує, що, не криючись, плакала: «Я плакала, і ще багато людей плакали — жінки і чоловіки теж, усі не приховували сліз»[1756]. Як і мільйони співвітчизників, співробітники ГУЛАГу плакали не тільки через смерть вождя, а й зі страху за своє життя і кар’єру. Хрущов пізніше писав: «Я не просто плакав за Сталіним. Я жахливо непокоївся майбутнім країни. Я відчував, що Берія вже став розпоряджатися всім навкруги і що це може бути початком кінця»[1757].

Під «кінцем» він, звичайно, має на увазі закінчення своєї кар’єри: звісно, смерть Сталіна означала нове кровопролиття. Відчуваючи такий самий страх, багато великих начальників ГУЛАГу, як кажуть, потерпали від серцевих нападів, підвищення кров’яного тиску, тяжкої лихоманки і застуди. Їхнє горе і відчуття повного емоційного розладу приводили до того, що вони справді хворіли. Вони буквально хворіли від страху[1758].

Охоронці в таборах відчували сум’яття, але не набагато яснішим було майбутнє і для нових господарів Кремля. Як і побоювався Хрущов, Берія, який ледве стримував радість, стоячи біля мертвого Сталіна, почав з дивовижною швидкістю впроваджувати зміни. 6 березня, ще навіть до похорону Сталіна, Берія оголосив реорганізацію таємної поліції. Він наказав її керівникові передати ГУЛАГ міністерству юстиції, залишивши у юрисдикції МВД тільки спеціальні табори для політичних в’язнів. Багато підприємств ГУЛАГу він передав іншим міністерствам — лісові, гірничі, машинобудівні і т. ін.[1759] 12 березня Берія наказав припинити роботи на понад 20 найбільших нових проектах ГУЛАГу, оскільки вони «не відповідають цілям народного господарства». Було зупинено роботу на будівництвах Головного Туркменського каналу, на каналі Волга-Урал, Волго-Балтійському каналі, на будівництвах греблі в пониззі Дону, Донецького порту та Сахалінського тунелю. Було припинено роботи і на будівництві «Дороги смерті» — залізниці Салехард — Ігарка, яку так і не добудували[1760].

Через два тижні після цього Берія спрямував Президії Центрального комітету партії дивовижно точного і відвертого листа щодо становища трудових таборів. Він повідомляв, що у них перебуває 2 526 402 в’язні, з яких тільки 221 435 справді є «небезпечними державними злочинцями»; також він закликав до звільнення багатьох в’язнів:

«Серед в’язнів відбувають покарання 438 788 жінок, з них 6286 вагітних і 35 505 жінок, що мають при собі дітей віком до двох років. Багато жінок мають дітей віком до десяти років, які виховуються родичами або в дитячих будинках.

Серед в’язнів відбувають покарання 238 тисяч людей похилого віку — чоловіків і жінок, старших 50 років, а також 31 181 неповнолітніх віком до 18 років.

Близько 198 тисяч в’язнів у таборах страждають на тяжкі невиліковні хвороби і є повністю непрацездатними.

Добре відомо, що в’язні у таборах… залишають своїх рідних і близьких у дуже тяжкому становищі, їхні сім’ї часто руйнуються, що спричиняється до тяжких негативних наслідків, відчутних протягом усієї решти їхнього життя»[1761].

На цих підставах, що виглядають людяними, Берія зажадав амністії, яка б поширювалася на всіх в’язнів з термінами до п’яти років, на всіх вагітних жінок, на всіх жінок з маленькими дітьми та на всіх в’язнів віком до 18 років — усього близько мільйона осіб. Амністію було проголошено 27 березня. Звільнення почалися негайно[1762].

Через тиждень, 4 квітня, Берія також припинив слідство у «справі лікарів». Це стало першою зміною, видимою для широкої громадськості. Повідомлення про це з’явилося знову в «Правді»: «Осіб, винних у неналежному веденні слідства, арештовано і притягнуто до кримінальної відповідальності»[1763].

З цього випливали очевидні висновки: сталінську юстицію визнано неправильною. Також Берія запроваджував і таємні зміни. Він заборонив усім кадрам таємної поліції застосовувати силу проти арештованих — фактично, припинив тортури[1764]. Він зробив спробу лібералізувати політику щодо Західної України, прибалтійських республік і навіть Східної Німеччини, загальмувавши проведення совєтизації і русифікації, яку у випадку України проводив сам Микита Хрущов[1765]. Щодо ГУЛАГу, то 16 червня він відкрив усі свої наміри, відкрито проголосивши, що збирається «ліквідувати систему примусової праці на підставі її економічної неефективності й безперспективності»[1766].

Мотиви, які рухали Берією у цих швидких змінах, досі залишаються загадкою. Дехто намагається зобразити його прихованим лібералом, що ненавидів сталінізм і прагнув реформ. Колеги по партії підозрювали, що Берія намагається зосередити в руках таємної поліції більше влади за рахунок Комуністичної партії: позбавлення МВД обтяжливої і дорогої системи таборів було способом посилення цієї установи. Також Берія міг таким чином намагатися збільшити свою популярність у суспільстві взагалі і, зокрема, у численних співробітників таємної поліції, які поверталися з роботи у віддалених таборах. Наприкінці 1940-х років він запровадив практику надання роботи в’язням, які відбули свій термін, — насправді забезпечуючи їх лояльність до себе. Проте найімовірніше, що головною причиною дій Берії була його дуже широка і точна обізнаність: можливо, як ніхто інший у СРСР, Берія чудово знав, якими марнотратними були табори і якими несправедливими були вироки більшості його в’язнів. Врешті-решт, він керував першими і арештовував других протягом цілого попереднього десятиліття[1767].

Та хай там якими були його мотиви, діяв він надто швидко. У його колег ці реформи викликали стривоженість. Найбільше непокоївся Хрущов, якого Берія дуже недооцінював, — можливо тому, що саме він брав участь у слідстві у «справі лікарів», а можливо, через його сильні почуття до України. Хрущов також міг боятися того, що рано чи пізно він потрапить до нових — беріївських — списків «ворогів народу». Поволі, за допомогою організованих чуток, він настроїв інших партійних вождів проти Берії. На кінець червня йому вдалося схилити на свій бік усіх. Під час партійного пленуму будівлю, де він відбувався, було оточено вірними Хрущову військами. Берію вдалося застати зненацька. Вкрай наляканого Берію, другу особу в ієрархії радянської влади, арештували і відправили в тюрму.

Решту свого життя — кілька місяців — Берія провів у в’язниці. Як до нього Ягода і Єжов, він писав листи, благаючи про помилування. Суд над ним відбувся у грудні. Тоді чи ще раніше його стратили, залишається невідомим, однак до кінця 1953 року живого його вже не було[1768].

Керівництво Радянського Союзу скасувало деякі із нововведень Берії так само швидко, як їх було впроваджено. Та ні сам Хрущов, ні жоден інший радянський керівник уже не відроджували великих будівництв ГУЛАГу. Не було скасовано і беріївську амністію. В’язнів продовжували звільняти — що свідчить про те, що сумніви в економічній ефективності ГУЛАГу не закінчувалися на Берії, незважаючи на його опалу. Нове радянське керівництво дуже добре розуміло, що табори були для державної економіки тягарем, як знали вони і про невинність мільйонів табірних в’язнів. Час пішов: епоха ГУЛАГу добігала свого кінця.

Можливо, прислухаючись до чуток, що доходили з Москви, табірні адміністратори й охоронці також пристосовувалися до нової ситуації. Оговтавшись від страхів і хвороб, багато начальників майже за один день змінили свою поведінку і послабили режим, навіть не чекаючи наказу. Один з адміністраторів колимського лагпункту, де перебував Александр Долгун, почав потискати в’язням руки і називати їх товаришами відразу після звістки про хворобу Сталіна — навіть ще до того, як було офіційно повідомлено про смерть диктатора[1769]. «Режим у таборі послабився, став людянішим», — згадує один в’язень[1770]. Ще один говорить трохи інакше: «Охоронці вже не виявляли такого патріотизму, як за життя Сталіна»[1771]. В’язнів, які відмовлялися виконувати особливу тяжку чи принизливу роботу, більше не карали. Не карали і тих, хто відмовлявся працювати в неділю[1772]. Спалахували стихійні протести — їх учасників також уже не карали, про що згадує Барбара Армонас:

«Ця амністія змінила якісь основи табірного порядку… Одного дня ми прийшли з поля в грозу; ми повністю промокли. Адміністрація відправила нас до лазні, не давши спочатку зайти до своїх бараків. Нам це не сподобалось, бо ми хотіли взяти сухий одяг. В’язні вишикувались довгою шеренгою і почали кричати, називаючи адміністрацію "чекістами" і "фашистами". Потім ми просто відмовилися зрушити з місця. Ні умовляння, ні погрози не принесли жодного результату. Після години мовчазного протистояння адміністрація здалася, і ми пішли до бараків по сухий одяг»[1773].

Зміни позначилися також і на тюрмах. Місяць після смерті Сталіна Сусанна Печуро провела в одиночній тюремній камері, щодо неї проводилося друге слідство — її звинуватили як «єврейську контрреволюціонерку», викликавши з табору до Москви у зв’язку зі «змовою лікарів». Потім, цілком несподівано, слідство припинилося. Її викликали до слідчого. «Розумієте, я не винний у тому, що з вами повелися несправедливо. Я ніколи вас не бив, не завдавав вам болю», — сказав він їй. Він перевів її в іншу камеру, і там вона вперше почула від однієї жінки про смерть Сталіна. «Що сталося?» — запитала вона. Її співкамерниці замовкли: всі знали, що Сталін помер, тож вони подумали, що вона інформаторка, яка хоче дізнатися, що вони думають. Їй довелося цілий день переконувати співкамерниць у тому, що вона справді нічого не знає. Врешті-решт, згадує Печуро, становище почало на очах змінюватися:

«Охоронці нас боялися, ми робили, що хотіли, кричали під час прогулянок, виголошували промови, лазили у вікна. Ми відмовлялися вставати, коли вони заходили до нас у камери і наказували стати з ліжок. Півроку тому нас би за це постріляли»[1774].

Однак змінилося не все. Леонід Трус у березні 1953 року також перебував під слідством. Хоча, можливо, смерть Сталіна і врятувала його від страти, йому все ж таки дали 25 років ув’язнення. Один із його співкамерників отримав 10 за якесь нетактовне висловлювання з приводу смерті Сталіна[1775]. Звільняли теж не всіх. Амністія поширювалася на дуже молодих, дуже старих, жінок з дітьми і на ув’язнених з термінами до п’яти років. Величезну більшість цих останніх в’язнів становили кримінальні злочинці або політичні з дуже дрібними звинуваченнями. У результаті в ГУЛАГу залишилося понад мільйон в’язнів, включно з сотнями тисяч політичних в’язнів з довгими термінами.

У деяких таборах тих, хто мав звільнятися, осипали подарунками, оточували увагою, закидали листами до рідних і близьких[1776]. Так само часто між в’язнями, яких звільняли, і тими, що залишалися, спалахувала запекла ворожнеча. І через сорок років в’язень, якого не звільнили за цією амністією, з гіркотою згадував про неї як про «амністію кишенькових злодіїв»: «злодії були щасливі, їх усіх звільнили»[1777]. В одному таборі група ув’язнених жінок з довгими термінами просто зі злоби побила жінку, яку невдовзі мали звільнити. Ті, хто підпадали під амністію, також нерідко гнівалися на «злочинців», що залишалися і далі відбувати свої терміни[1778].

Мали місце також і інші конфлікти, що призводили до насильства. Деякі в’язні з довгими термінами йшли до табірних лікарів і вимагали дати їм «інвалідне» посвідчення, яке означало негайне звільнення. За відмову зробити це лікарям погрожували і били їх. У Печорлагу мало місце шість таких випадків: лікарів «систематично тероризували», били і навіть завдавали їм ножових поранень. В Южкузбаслагу четверо в’язнів погрожували лікарю смертю. В інших таборах кількість в’язнів, звільнених «за інвалідністю», перевищувала кількість інвалідів за складеними до амністії списками[1779].

Втім, одна категорія в’язнів таборів мала зовсім інші почуття. В’язні «особливих таборів» справді становили особливий випадок: зі своїми 10-, 15- і 25-річними термінами вони не мали надії на звільнення за беріївською амністією. За кілька місяців після смерті Сталіна режим у цих таборах лише незначно змінився. Наприклад, в’язням було дозволено отримувати посилки — але по одній на рік. Адміністрація неохоче погодилася дозволити змагання між футбольними командами в’язнів. Але, як і раніше, вони носили уніформу з номерами, вікна в бараках залишалися загратованими, а бараки замикалися на ніч. Усі контакти із зовнішнім світом, як і раніше, були мінімальними[1780].

Це було гарантією повстань. На 1953 рік в’язні особливих таборів утримувалися окремо від злодіїв і «звичайних» в’язнів уже більш як п’ять років. Полишені самі на себе, вони створили свої організації опору, які не мали прецедентів у попередній історії ГУЛАГу. Роками вони перебували на межі організованого повстання, удосконалювали свої плани; від виступу їх утримувало лише сподівання, що смерть Сталіна принесе їм свободу. Коли Сталін помер, а нічого не змінилося, надія розтанула — на зміну їй прийшов гнів.