Розділ 16 СМЕРТЬ

Розділ 16

СМЕРТЬ

Что же — значит, истощенье?

Что же — значит, изнемог?

Страшно каждое движенье

Изболевших рук и ног…

Страшен холод…

Бред о хлебе.

Хлеба… хлеба…

Сердца стук.

Далеко в прозрачном небе

Равнодушный солнца круг.

Тонким свистом пар дыханья,

Это — минус пятьдесят.

Что же? Значит — умиранье?

Горы смотрят. И молчат.

Нина Гаген-Торн. Memoria.[1238]

У всі часи існування ГУЛАГу в’язні завжди відводили найнижче місце у табірній ієрархії помираючим — чи, точніше, живим мерцям. Для їх описування виник цілий субдіалект табірного жаргону. Іноді помираючих називали «фитили» — за подібністю до гноту свічки, що скоро догорить. Їх також називали «говноеды» або «помоечники». Найчастіше їх називали «доходяги» — від російського дієслова «доходить». Жак Россі у своєму «Довіднику ГУЛАГу» твердить, що це слово вживається в такому значенні з сарказмом: помираючі нарешті «доходили до соціалізму»[1239]. Інші прозаїчніше говорять, що слово означає досягнення не соціалізму, а кінця життя.

Просто кажучи, доходяги — це ті, хто помирав від голоду, і страждали вони від хвороб, пов’язаних з голодом і браком вітамінів, — цинги, пелагри, різних форм діареї. На ранніх стадіях ці недуги проявлялися у формі розхитування зубів і шкірних виразок, ці симптоми іноді були навіть у табірних охоронців[1240]. На більш пізніх стадіях в’язні втрачали здатність бачити у сутінках. Густав Герлінг згадує «зеків, уражених курячою сліпотою: вони обережно намацували гумовими підошвами бахіл обледенілі дошки, а тремтячими пальцями рук — чорну завісу повітря»[1241].

Голодуючі також потерпали від шлункових хвороб, запаморочень і жахливого набрякання ніг. Томас Сговіо, який пережив голод, одного ранку прокинувся і побачив, що одна його нога «фіолетова і вдвічі товща за другу. Вона чесалася. Вся вона пішла прищами». Швидко «прищі перетворилися на величезні фурункули. З них сочилася кров і гній. Коли я натискав пальцем на фіолетову плоть — вм’ятина залишалася протягом тривалого часу». Коли Сговіо не зміг взутися, взуття наказали розрізати[1242].

На останніх стадіях голоду доходяги набували жахливого нелюдського вигляду, вони ставали матеріальним втіленням дегуманізуючої державної риторики: у дні свого умирання вороги народу, іншими словами, переставали бути людьми. Вони втрачали розум, часто щось говорили і марили цілими годинами. Шкіра у них ставала в’ялою і сухою. В очах з’являвся дивний блиск. Вони поїдали все, що потрапляло до рук, — птахів, собак, сміття. Рухалися вони повільно, не могли стримувати виділень, внаслідок чого навколо них стояв жахливий сморід. Тамара Петкевич пише про те, як вперше їх побачила:

«Там, за дротом, стояла шеренга живих істот, що віддалено нагадували людей. У спеці й пеклі дня вони стояли як укопані… Їх було з десяток: різні на зріст скелети, обтягнуті коричневим пергаментом шкіри; голі до пояса, зі звисаючими сумками висохлих, нічим не прикритих грудей, з чисто виголеними головами. Крім безглуздих брудних трусів, на них нічого не було. Гомілкові кістки оточували увігнуте коло порожнечі. Жінки!? Голод, спека і тяжка праця перетворили їх на висохлі екземпляри, які все ж таки незбагненно чіплялися за останні залишки життя»[1243].

Варлам Шаламов теж залишив незабутній портрет доходяг, у якому поет згадує про їх схожість одне на одного, втрату особистості, людських рис і про їх лякаючу безіменність:

Я поднял стакан за глухую дорогу,

За падающих в пути,

За тех, что идти по дороге не могут,

Но их заставляют идти.

За их синеватые жесткие губы,

За одинаковость лиц,

За рваные, инеем крытые шубы,

За руки без рукавиц.

За мерку воды — консервную банку,

Цингу, что навязла в зубах.

За зубы будящих их всех спозаранку

Раскормленных серых собак.

За солнце, что с неба глядит исподлобья

На то, что творится вокруг.

За снежные, белые эти надгробья —

Работу заботливых вьюг.

За пайку сырого, липучего хлеба,

Проглоченного второпях,

За бледное, слишком высокое небо,

За речку Аян-Урях![1244]

Проте слово «доходяга» у його радянському табірному значенні означало не просто певний фізичний стан. «Доходяги», як пояснює Сговіо, були не просто хворими: це були в’язні, які через голод дійшли до такого стану, що вже були не здатними доглядати за собою. Цей процес деградації зазвичай проходив послідовні стадії: в’язні переставали митися, стримувати виділення організму, переставали реагувати на образи — поки буквально не божеволіли від голоду. Сговіо був глибоко вражений, вперше побачивши людину у такому стані — американського комуніста на прізвище Ейзенштейн, якого він колись знав у Москві:

«Спершу я не впізнав свого друга. Ейзенштейн не відповів, коли я його привітав. Його обличчя мало відсутній вираз доходяги. Він дивився крізь мене, наче мене не було. Здавалося, що Ейзенштейн нікого не бачить. У його очах взагалі не було жодного виразу. Збираючи порожні тарілки із загальних столів, він обдивлявся їх, шукаючи залишків їжі. Він обмацував ці тарілки руками, а потім облизував пальці».

Ейзенштейн, пише Сговіо, став схожим на інших «фитилей» у тому, що втратив людську гідність:

«Вони не дивилися за собою, не милися — навіть коли мали таку можливість. Не турбувалися "фитили" й тим, щоб шукати і бити вошей, які ссали їхню кров. Доходяги не витирали крапель, що висіли в них на носах, рукавами бушлатів… "фитиль" забував сякатися. Сидячи поряд з товаришами-зеками, він закривав голову від ударів. Він падав на підлогу, і якщо йому давали спокій і він був на те здатний, вставав і, пхикаючи, ішов геть, наче нічого не сталося. Після роботи доходяга вештався біля кухні, випрошуючи крихт. Для розваги кухар виливав черпак баланди йому в обличчя. В таких випадках бідолаха швидко проводив пальцями по ньому, а потім їх облизував… "Фитили" стояли навколо столів, чекаючи, що хтось залишить їм трохи юшки чи каші. Коли таке траплялося, за цими недоїдками кидався найближчий. У сутичці, що починалася після цього, юшка часто виливалася. А потім вони, стоячи на чотирьох, билися і дряпалися, поки останній шматочок дорогоцінної їжі не засовували собі до ротів»[1245].

Нечисленні в’язні, які ставали доходягами, а потім видужували, робили спроби пояснити, не зовсім успішно, що таке бути живим мерцем. Януш Бардах згадує свій стан після восьми місяців на Колимі: «Прокинувшись, я відчував запаморочення, в голові був туман. Більше часу і зусиль треба було, щоб вранці зібратися і піти до їдальні»[1246]. Яків Ефруссі став доходягою після того, як у нього спершу вкрали окуляри — «короткозорим добре відомо, що являє собою життя без окулярів: усе навкруги занурюється в туман», — а потім він відморозив пальці на лівій руці. Про те, що він пережив, Ефруссі пише так:

«…постійне недоїдання діє на людську психіку згубно. Від думки про їжу неможливо відволіктися, про неї думаєш увесь час. До фізичного недугу додається і моральний, оскільки постійне відчуття голоду принизливе, воно позбавляє самоповаги, почуття власної гідності. Всі думки зосереджують на вирішенні одного завдання: як добути їжу? Тому біля смітника, розташованого поблизу їдальні, біля входу в кухню, завжди товпляться "доходяги". Вони чекають, чи не викинуть з кухні чогось їстівного, наприклад капустяних очистків»[1247].

Привабливість кухні й маніакальний потяг до їжі заступали багатьом майже все інше, про що намагається розповісти Густав Герлінг:

«Де межа дії голоду, за якою людська гідність, що хилиться до занепаду, знову набуває рівноваги? Немає такої. Скільки разів я сам, приплюснувши палаюче обличчя до заледенілого кухонного вікна, німим поглядом випрошував у ленінградського злодія Федьки ще один черпак "ріденького"? І чи не мій близький друг — старий комуніст, товариш молодості Леніна, інженер Садовський — не вирвав якось у мене на опустілому помості біля кухні казанка з супом і, навіть не добігши до туалету, жадібно вихлебтав по дорозі гарячу рідину? Якщо є Бог — нехай безжально покарає тих, хто ламає людей голодом»[1248].

Арештований 1940 року польський сіоніст Єгошуа Гільбоа яскраво описує способи обману, які в’язні використовували, щоб переконати себе, що вони їдять більше, ніж це було насправді:

«Ми пробували обдурити шлунок, розкришуючи хліб на майже борошно і змішуючи його з сіллю і великою кількістю води. Цей делікатес звався “хлібна підливка”. Солона вода на колір і смак ставала трохи схожа на хліб. Її випивали, а хлібна каша залишалася. Вода наливалася знову, поки остання крихта хліба не розчинялася в ній. Коли їсти цю хлібну підливку на десерт, після того як хліб заливався водою, як це робилося, він зовсім не мав смаку, але створювалася ілюзія того, що було з’їдено кілька сотень грамів».

Гільбоа пише про те, що він також вимочував у воді солону рибу. Отриману рідину «можна було використовувати для приготування хлібної підливи, і тоді ви мали делікатес, гідний короля»[1249].

Коли в’язень проводив увесь свій час, ошиваючись біля кухні, підбираючи крихти, це зазвичай означало його близьку смерть; насправді він міг померти у будь-який момент: вночі уві сні, по дорозі на роботу, йдучи по зоні, за обідом. Януш Бардах одного разу був свідком того, як в’язень упав під час вечірньої переклички:

«Навколо нього стовпилися інші. "Беру шапку", — заявив один зек. Інші забрали чоботи, онучі, кожушок і штани, побилися за нижню білизну. Але коли його обібрали догола, він раптом повернув голову. Підняв руку і слабко сказав: "Холодно". Потім голова його відкинулася на сніг, очі стали скляні. Грабіжники розійшлися, начебто нічого не чуючи. Напевно, після того, як його роздягли, він просто замерз»[1250].

Однак в’язні помирали не тільки від голоду. Багато померло на роботі, через небезпечні умови праці на шахтах і заводах. Дехто, ослаблений голодом, ставав легкою здобиччю для інших хвороб і епідемій. Я вже згадувала про епідемії тифу, але у виснажених і голодних в’язнів було ще багато інших хвороб. Наприклад, у першому кварталі 1941 року у Сиблагу 8029 осіб було госпіталізовано — 746 з туберкульозом, з яких 109 померли; 72 — із запаленням легенів, померли 22; 36 з дизентерією, померли 9; 177 з обмороженнями, померли 5; 302 із розладами шлунку, померли 7; 210 жертв нещасних випадків на роботі, померли 7; 912 з проблемами серцево-судинної системи, 123 померли[1251].

Хоча тема ця чомусь становить певне табу, в’язні також накладали на себе руки. Скільки було таких випадків, судити тяжко. Офіційної статистики не існує. Дивним чином немає згоди і між колишніми табірниками стосовно того, скільки самогубств вчинялося у таборах. Надія Мандельштам, дружина поета, пише, що в таборах люди не вчиняли самогубств, бо весь час боролися за життя; таку її думку поділяють численні автори спогадів[1252]. Євгеній Гнєдін пише, що, хоча він думав про самогубство у тюрмі, а пізніше на засланні, за всі вісім років, проведених у таборі, йому «не спадала думка про самогубство. Кожен день був боротьбою за життя: як у цій битві було думати про те, щоб життя залишити? Була мета — вибратися з цього страждання — і надія: зустрітися з тими, кого любиш»[1253].

Історик Кетрін Меррідейл висуває іншу теорію. В ході свого дослідження вона зустрічалася з двома московськими психологами, які вивчали систему ГУЛАГу або самі в ній працювали. Як Мандельштам і Гнєдін, вони наполягали на рідкісності випадків самогубств і психічних захворювань: «Вони були здивовані і трохи ображені», коли дослідниця навела факти на користь протилежного. Вона приписує цю цікаву впертість російському «стоїчному міфові», проте вона може корінитися і в іншому[1254]. Літературознавець Цвєтан Тодоров гадає, що очевидці пишуть про дивовижну відсутність самогубств через те, що вони прагнуть наголосити на унікальності свого досвіду. Там було так жахливо, що ніхто навіть «нормально» не накладав на себе руки: «ті, хто вижили, понад усе прагнуть передати іншість таборів»[1255].

Насправді існує дуже багато епізодичних свідчень самогубств, і багато авторів спогадів про них пам’ятають. Один автор пише про самогубство хлопця, якого для сексуального задоволення «виграв» у карти в’язень-злодій[1256]. Інший розповідає про самогубство радянського громадянина німецького походження, який написав записку Сталіну: «Моя смерть — це свідомий акт протесту проти насильства і беззаконня, спрямованих проти нас, радянських німців, органами НКВД»[1257]. Один колишній колимський в’язень пише, що у 1930-х роках серед в’язнів стало порівняно поширеним іти, швидко і свідомо, до «зони смерті» — нічийної землі біля табірної огорожі, і там стояти, чекаючи кулі[1258].

Євгенія Гінзбург сама перерізала мотузку, на якій повісилася її подруга Поліна Мельникова; вона із захопленням писала про неї: «Вона ствердила своє право людини таким вчинком, розпорядилася собою по-господарськи»[1259]. Знову Тодоров пише, що багато вцілілих і в ГУЛАГу, і в нацистських таборах вважали самогубство можливістю утвердження свободи волі: «Самогубством людина міняє хід подій — нехай тільки в останній момент свого життя, — а не просто на них реагує. Самогубства такого типу — це акти виклику, а не відчаю»[1260].

Для адміністрації таборів було все одно, від чого помирають в’язні. Найголовнішим було тримати рівень смертності в таємниці чи хоча б якось його приховувати: начальників лагпунктів, смертність на яких визнавалася «надто високою», могли покарати. Хоча це правило діяло нерегулярно, а дехто захищав ту думку, що вмирати має більше в’язнів, начальники деяких особливо смертельних таборів таки втрачали свої посади[1261]. Ось чому, як про це пишуть колишні в’язні, лікарі ховали трупи від перевіряючих, і чому в деяких таборах звичайною практикою було дострокове звільнення вмираючих в’язнів. Таким чином вони не впливали на показники табірної статистики[1262].

Навіть коли випадки смерті фіксувалися, статистика не завжди була точною. Тим чи іншим чином начальники таборів примушували лікарів не писати у свідоцтвах про смерть в’язнів як головну причину «голод». Наприклад, хірургові Ісааку Фогельфангеру було прямо наказано писати «недостатність серцевого м’яза», якою б не була справжня причина смерті в’язня[1263]. Це іноді мало зворотну дію: в одному таборі лікарі зафіксували так багато «серцевих нападів», що це викликало підозри перевіряючих. Прокуратура примусила лікарів ексгумувати трупи і встановила, що насправді люди померли від пелагри[1264]. Такий безпорядок не завжди був свідомо влаштованим: в іншому таборі у записах панував такий хаос, що, як скаржився перевіряючий, «мертвих рахують як живих в’язнів, втікачів як ув’язнених і навпаки»[1265].

Також часто в’язні не мали доступу до інформації про випадки смерті. Смерть в’язнів не можна було приховати повністю — один колишній в’язень розповідав про трупи, які лежали «купою біля огорожі, поки не розтавав сніг»[1266], — та їх можна було приховувати іншими способами. У багатьох таборах трупи вивозилися вночі у невідомому напрямку. Тільки випадково Едвард Бука, змушений затриматися на роботі, щоб виконати норму, бачив, що робили з трупами у Воркуті:

«Після того, як їх складали, як дрова, під відкритим навісом, поки не набиралося достатньо для масового поховання на табірному кладовищі, їх, голими, вантажили на сани, головами назовні, ногами всередину. До кожного трупа прив’язували дерев’яну бирку, — на великий палець правої ноги, з прізвищем і номером. Перед тим як кожні сани виїжджали за табірні ворота, «надзиратель», співробітник НКВД, брав кирку і розбивав нею усім голови. Це для того, щоб ніхто не вибрався назовні живим. Поза табором трупи скидали в одну з великих траншей, які накопувалися заздалегідь влітку для таких цілей. Але зі зростанням кількості померлих процедура перевірки того, чи вони справді мертві, змінилася. Замість кирки охоронці використовували шомпол — шматок товстого дроту із загостреним кінцем. Це було очевидно легше, ніж махати киркою»[1267].

Масові поховання також трималися в таємниці, можливо, і тому, що вони були формально заборонені — що зовсім не означає, що їх було мало. На місцях розташування колишніх таборів у Росії є певні ділянки, які очевидно були братськими могилами, час від часу ці могили навіть з’являються на поверхні: полярна вічна мерзлота не тільки не дає трупам розкладатися, зберігаючи їх іноді жахливо недоторканими, її шари також зміщуються кожного року під час замерзання і танення, про що пише Варлам Шаламов: «Камінь, Північ опиралися всіма силами цій роботі людини, не пускаючи мерців у свої надра… Розкрилася земля, показуючи свої підземні комори, бо в підземних коморах Колими не тільки золото, не тільки олово, не тільки вольфрам, не тільки уран, а й нетлінні людські тіла»[1268].

Проте їм там бути не належало: 1946 року керівництво ГУЛАГу розіслало усім начальникам наказ із вимогою ховати мертвих окремо, загорнутих у полотно, і в могилах глибиною щонайменше півтора метри. Тіла також належало позначати не прізвищами, а номерами. Тільки табірні писарі мали знати, хто де похований[1269].

Все це виглядає дуже цивілізовано — якби не те, що іншим наказом дозволялося виривати у мертвих в’язнів золоті зуби. Це мало відбуватися під наглядом спеціальної комісії у складі представників табірної медичної служби, адміністрації табору і табірної бухгалтерії. Потім золото належало віддати до найближчого відділення банку. Однак тяжко собі уявити, щоб ці комісії засідали дуже часто. Крадіжки золотих зубів було просто надто легко здійснювати і надто легко приховувати у світі, в якому трупів було так багато[1270].

А трупів було справді багато — і в цьому полягала ще одна жахлива реалія тюремної смерті, про що пише Герлінг:

«Смерть у таборі була страшною ще й своєю безіменністю. Ми не знали, де ховають покійників і чи складають хоч коротеньке свідоцтво про смерть… Усвідомлювати, що ніхто ніколи не дізнається про їхню смерть і про те, де їх поховали, було для зеків одним з найболісніших психологічних знущань… на стінах барака з’являлися видряпані на вапні прізвища зеків — ті, хто залишиться живими, мали доповнити прізвища мертвих хрестиком і датою; кожен ув’язнений суворо дотримувався регулярності листування з родиною, щоб раптова перерва могла дати приблизне уявлення про те, коли він помер»[1271].

Незважаючи на зусилля в’язнів, дуже й дуже багато смертей нічим не позначені, їх не пам’ятають, про них не залишилося записів. Форми не заповнялися; дерев’яні знаки згнили. Проходячи по місцях Далекої Півночі, де колись були табори, бачиш ознаки масових поховань: нерівна, поцяткована земля, молоді сосни, висока трава прикриває могили півстолітньої давнини. Іноді місцеві ставлять пам’ятник. Частіше місце ніяк не позначене. Прізвища, життя, долі, родинні зв’язки, історія — все втрачено.