Розділ 5 ТАБОРИ РОЗРОСТАЮТЬСЯ

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

Розділ 5

ТАБОРИ РОЗРОСТАЮТЬСЯ

Мы идем, а за нами следом

Всем бригадам весело идти.

Впереди стахановской победой

Нам открылись новые пути…

Старый путь уж будет нам неведом,

Мы из ямы вышли на подъем,

По пути стахановской победы

В жизнь свободную уверенно идем.

Нера Еронина. Газета «Кузница»,

Сазлаг, 1936.[305]

З політичної точки зору Біломорський канал був найважливішим проектом ГУЛАГу тієї епохи. Завдяки особистій зацікавленості Сталіна на його будівництво не шкодували жодних наявних ресурсів. Найширше прославлення його успіху гарантувала масована пропаганда. Та Біломорський канал не був типовим новим проектом ГУЛАГу, з яких він не був ні першим, ні найбільшим.

Насправді навіть ще до будівництва каналу ОГПУ вже почало тихо, без великого пропагандистського галасу, розгортати систему примусової праці по всій країні. На середину 1930-х років система ГУЛАГу вже мала у своєму розпорядженні 300 тисяч в’язнів, розкиданих приблизно по десятьох табірних комплексах і кількох менших тюрмах. 15 тисяч людей працювало в Дальлагу, новому таборі на Далекому Сході. Понад 20 тисяч будували хімічні заводи і працювали на них у Вишлагу, таборі, організованому на базі Вишерського підрозділу СЛОНу на західній частині Уральського гірського хребта. У Сиблагу в Західному Сибіру в’язні прокладали залізниці, виробляли цеглу і валили ліс, а 40 тисяч в’язнів СЛОНу працювали на будівництві доріг, експортних лісозаготівлях і консервували 40% риби, виловленої у Білому морі[306].

На відміну від Біломорського каналу ці табори не були показовими. Хоча вони напевно мали для Радянського Союзу більше економічне значення, туди не посилали бригад письменників. Їхнє існування не було цілком таємним — ще не було, — але ніхто їх і не рекламував: «реальні» досягнення ГУЛАГу не призначалися ні для іноземного, ні для домашнього споживання.

З розростанням таборів також змінювалася і сутність ГУЛАГу. Як і раніше, радянська таємна поліція продовжувала шпигувати за ворогами режиму, допитувати підозрюваних в інакодумстві й вишукувати «таємні змови». Від 1929 року і далі на таємну поліцію також було покладено певну відповідальність за економічний розвиток Радянського Союзу. Протягом наступного десятиліття таємна поліція навіть стане у певному сенсі першопрохідцем — саме нею часто організовувалися дослідження і розробка природних ресурсів Радянського Союзу. Планувалися і споряджалися геологічні експедиції, які мали знаходити вугілля, нафту, золото, нікель та інші корисні копалини, що лежали під мерзлою тундрою в полярних і передполярних районах радянської Далекої Півночі. Поліція вирішувала, які з величезних ділянок лісу будуть вирубуватися для забезпечення валютних надходжень від експорту деревини. Для перевезення цих ресурсів до головних міст та індустріальних центрів Радянського Союзу було побудовано широку мережу автомобільних доріг і залізниць, які пробивалися крізь застарілу транспортну систему через тисячі кілометрів ненаселених пусток. Іноді й самі співробітники поліції брали участь у цих справах, ходили по тундрі, одягнені у теплі хутряні шуби і товсті черевики, й телеграфували про свої відкриття додому в Москву.

Змінювалося і життя в’язнів. Хоча деякі з них продовжували працювати за колючим дротом, добуваючи вугілля чи копаючи траншеї, протягом першої половини 1930-х років в’язні також веслували на човнах полярними річками, носили обладнання геологічних експедицій, готували майданчики для видобутку вугілля і нафти. Вони будували бараки, натягували колючий дріт, ставили охоронні вежі нових таборів. Вони будували переробні заводи, забивали костилі на залізницях і заливали бетоном дороги. Зрештою, вони заселяли нововідкриті території.

Пізніше радянські історики лірично назвуть цей епізод радянської історії «відкриттям Далекої Півночі»: і справді, це було справжнім кроком уперед, порівнюючи з минулим. Навіть в останні десятиліття царського правління, коли Росією прокотилася запізніла промислова революція, ніхто не робив таких інтенсивних спроб розвідати і заселити райони Далекої Півночі країни. Надто суворий клімат, надто багато людських страждань, надто примітивна техніка. Радянський режим переймався цими проблемами менше. Хоча техніка була не набагато кращою, для нього мало важили життя тих, кого він посилав на це «відкриття». Коли хтось із них помре — що ж, знайдуться ще.

Трагедій було дуже багато, особливо на початку цієї нової епохи. Нещодавно було підтверджено правдивість одного особливо страшного випадку, давно відомого з табірного фольклору. Відповідний документ виявили у Новосибірському архіві. Документ підписано інструктором партійного комітету у Наримі (Західний Сибір) і надіслано особисто Сталіну у травні 1933 року. В ньому точно описується прибуття групи депортованих селян — названих «відсталими елементами» — на острів Назіно на річці Об. Селян було вислано з місць їхнього проживання; передбачалося, що вони мають поселитися там, куди вони прибули, і обробляти землю:

«Перший конвой складав 5070 осіб, другий — 1044; разом 6114. Умови транспортування були жахливі: їжі було мало, та навіть її їсти було неможливо, тиснява була такою, що депортовані задихалися від браку повітря… У результаті щоденний рівень смертності становив 35–40 осіб. Однак такі умови життя виявилися розкішними порівняно з тим, що чекало депортованих на острові Назіно… Острів Назіно абсолютно незаселений, там немає жодного населеного пункту… Не було знарядь, зерна, їжі. Ось як починалося їхнє нове життя. 19 травня, наступного дня після прибуття першого конвою, знову почав іти сніг і піднявся вітер. Голодні, виснажені місяцями недостатнього харчування, без даху над головою і без знарядь… вони опинилися у пастці. Вони навіть не могли палити багать, щоб захиститися від холоду. Все більше людей помирало…

Першого дня поховали 295 осіб. Тільки на четвертий чи на п’ятий день після прибуття першого конвою прислали пароплавом трохи борошна, насправді не більше ніж по кілька фунтів на людину. Тільки-но отримавши убогий пайок, люди бігли до води і намагалися місити борошно у капелюхах, штанях і піджаках. Більшість просто тут же почали це їсти, і деякі навіть подушилися до смерті. Ця незначна кількість борошна була єдиною їжею, яку депортовані отримали за весь період свого перебування на острові…»

Через три місяці, 20 серпня, — продовжував писати партійний функціонер у новому листі, — майже 4 тисячі з початкових 6114 «поселенців» померли. Решта вижили тому, що їли померлих. За свідченнями одного в’язня, який зустрів декого з уцілілих у тюрмі в Томську, вони виглядали «як ходячі трупи» і всі були арештовані за звинуваченням у канібалізмі[307].

Навіть коли смертність не сягала такого рівня, умови життя на багатьох з найвідоміших будівництв раннього етапу ГУЛАГу, ймовірно, були майже такими ж нестерпними. Один яскравий приклад того, чим міг обернутися простий брак планування, являє БАМлаг — табір, організований навколо будівництва залізничної лінії від озера Байкал до річки Амура, складової системи Транссибірської залізниці на Далекому Сході Росії. Як і спорудження Біломорського каналу, будівництво залізниці велося з великим поспіхом, без жодної попередньої підготовки. Табірні плановики розвідували місцевість, планували залізницю і будували її одночасно; будівництво почалося до закінчення дослідження місцевості. У таких умовах топографи були змушені зробити зйомку відрізка довжиною дві тисячі кілометрів менш як за чотири місяці, без відповідного взуття, одягу й інструментів. Наявні карти були неточними, у результаті цього робилися помилки, що вели до великих збитків. За свідченнями одного з уцілілих, «виявилося, що дві робочі партії [кожна з яких проходила свій відрізок дороги] не можуть зустрітися і закінчити роботи, тому що дві річки, вздовж яких вони йшли, сходилися разом лише на картах, а насправді вони були далеко одна від одної»[308].

Як тільки почалося будівництво, до управління табору в місті Свободному почали прибувати конвої. Від січня 1933 року до січня 1936-го кількість в’язнів зросла з кількох тисяч до 180 тисяч. Багато з них були вже виснажені дорогою, босі або погано вдягнені, потерпали від цинги, сифілісу, дизентерії, серед них траплялися ті, хто вижив під час голодоморів, які спустошили сільські райони Радянського Союзу на початку 1930-х років. Табір був абсолютно непідготовлений. Один з конвоїв після прибуття розмістили у холодних темних бараках; людям дали хліб, вкритий пилом. Начальство БАМлагу не могло впоратися з хаосом — це визнавалося у звітах до Москви; особливо непідготовленим був прийом ослаблених в’язнів. Внаслідок цього хворим, які не могли працювати, просто давали штрафні пайки і залишали голодувати. Один конвой з 29 людей через 37 днів після прибуття вимер повністю[309]. Кількість людей, що загинули до закінчення будівництва, ймовірно, вимірюється десятками тисяч.

Схожі історії повторювалися по всій країні. 1929 року інженери визначили, що для будівництва залізниці на північний схід від Архангельська, яке мав виконувати Сєвлаг, кількість в’язнів слід збільшити у шість разів. У квітні — жовтні того року почали прибувати відповідні конвої — на порожнє місце. Один із в’язнів згадував: «Не було ні бараків, ні селища. З одного боку стояли намети для охоронців і устаткування. Людей було небагато, може, з півтисячі. Більшість — селяни середнього віку, колишні куркулі. І злочинці. Жодної інтелігенції…»[310]

Усі табірні комплекси, засновані на початку 1930-х років, починалися з дезорганізації — і всі вони були непідготовленими для прийому виснажених в’язнів, яких привозили з голодуючих районів, але не всі вони дійшли до такого безладдя, що привело їх до загибелі. За певних обставин — порівняно сприятливих низових умов і потужної підтримки з Москви — деякі виявилися здатними до зростання. З дивовижною швидкістю вони розвивали свій бюрократичний апарат, зводили міцніші будівлі й навіть плодили еліту НКВД на місцях. Кілька таких таборів у кінцевому підсумку окупували значні території, перетворивши цілі регіони країни на величезні тюрми. Два табори, засновані у цей час, — «Ухтинська експедиція» і «Трест Дальстрой» — зрештою набули розмірів і статусу промислових імперій. Початковий етап їхнього розвитку заслуговує пильнішого розгляду.

Для неспостережливого пасажира автомобільна подорож розтрісканою бетонкою, що веде із Сиктивкара, адміністративного центру Республіки Комі, до міста Ухта, одного з головних промислових центрів Комі, може видатися не дуже цікавою. 200-кілометрова дорога, в одних місцях розбита більше, ніж в інших, веде через нескінченні соснові ліси і заболочені луки. Єдині якось цікаві місця — мости через річки. Це — тайга, дивовижно одноманітний передполярний пейзаж. Республіка Комі (та й уся північ Росії) передусім відома цією тайгою.

Хоч пейзаж і не дуже цікавий, пильніший погляд відкриває і дещо дивне. Якщо знати, куди дивитися, у певних місцях на землі, прямо біля дороги, можна побачити западини. Це все, що залишилося від табору, який колись стояв по всій довжині дороги, і бригад в’язнів, які його будували. Оскільки будмайданчики були тимчасовими, в’язнів тут часто селили не у бараках, а в землянках, викопаних у грунті: звідси й западини у землі.

На іншому відрізку дороги є залишки більшого табору, що колись стояв на невеликому нафтовому родовищі. Тепер це місце поросло бур’яном і підліском, але цю рослинність легко можна розсунути: під нею — гнилі дошки (вони, можливо, збереглися через те, що на них з черевиків в’язнів стікала нафта) і шматки колючого дроту. Пам’ятника тут немає. Є він набагато далі, у Бограздіно, де колись був пересильний табір, у якому утримувалося до 25 тисяч в’язнів. Більше у Бограздіно він нього не лишилося жодного сліду. Ще в іншому місці по дорозі — за сучасною заправною станцією компанії «Лукойл» — стоїть стара дерев’яна вежа, навколо неї — металеві обрізки й іржавий дріт.

Якщо до Ухти їхати з кимось, хто добре знає місто, то можна швидко дізнатися про його приховану історію. Усі дороги до міста колись були збудовані в’язнями, як і всі адміністративні будівлі центру Ухти й житлові будинки. В самому центрі міста є парк, спланований і розбитий в’язнями-архітекторами; театр, у якому грали в’язні-актори; також тут стоять міцні дерев’яні будинки, в яких мешкало табірне начальство. Сьогодні на цій тінистій вулиці у сучасних будинках живуть адміністратори «Газпрому», ще одної нової російської компанії.

У Республіці Комі Ухта не єдине таке місто. Хоча їх тяжко помітити з першого погляду, сліди ГУЛАГу розкидані по всій Комі — великому регіоні тайги і тундри, що лежить на північний схід від Санкт-Петербурга і на захід від Уральських гір. В’язні спланували і збудували не тільки Ухту, а й усі великі міста регіону — Сиктивкар, Печору, Воркуту й Інту. В’язні збудували в Комі автошляхи і залізниці та перші промислові підприємства. В’язням, які прибували сюди у 1940-х і 1950-х, Комі здавалася одним величезними табором — і так воно й було. Багато селищ і досі по-місцевому називаються так, як і в сталінські часи: є, наприклад, «Китай-город», де тримали групу в’язнів-китайців, та «Берлін», який колись населяли військовополонені німці.

Ця безмежна тюремна республіка походить від однієї з найперших експедицій ОГПУ — Ухтинської, яка 1929 року вирушила розвідувати те, що тоді було безлюдною пусткою. За радянськими мірками експедиція була підготовлена порівняно добре. Вона мала більш ніж досить спеціалістів, серед яких переважали в’язні Соловецької системи: тільки одного 1928 року до СЛОНу було відправлено 69 гірничих інженерів, жертв тогорічної кампанії проти «шкідників» і «саботажників», які начебто гальмували поступ індустріалізації в Радянському Союзі[311].

У листопаді 1928 року, напрочуд вчасно, ОГПУ також арештувало знаменитого геолога Миколу Тихоновича. Його кинули до московської Бутирської тюрми, однак не стали, як того можна було чекати, допитувати. Замість цього його привезли на нараду. Не гаючи часу на попередні зауваження, як згадував потім Тихонович, група з восьми осіб — хто це, йому не сказали, — поставила йому пряме питання: як підготувати експедицію в Комі? Що з одежі він візьме, коли туди збиратиметься? Скільки припасів? Які інструменти? Яким видом транспорту? Тихонович, який вперше побував у тому районі 1900 року, запропонував два маршрути. Геологи можуть рухатися по суші: іти пішки або їхати верхи через болота і ліси безлюдною тайгою на село Сиктивкар, тоді найбільший населений пункт регіону. Або ж вони можуть рухатися водним маршрутом: від порту Архангельськ на Білому морі на північ до гирла річки Печори, а потім по суші до притоків цієї річки. Тихонович рекомендував другий маршрут, відзначивши, що човнами можна перевезти більше важкого обладнання. Завдяки цій рекомендації експедицію було відправлено морським маршрутом. Тихонович, усе ще в’язень, став у ній головним геологом.

Часу не марнували, а ресурсів не шкодували — радянське керівництво вважало, що експедиція має першочергове значення. У травні московське керівництво ГУЛАГу призначило керувати експедицією двох чільних посадовців таємної поліції: Е. П. Ская — колишнього керівника безпеки Смольного інституту, першого штабу Леніна під час революції, а потім шефа безпеки самого Кремля, і С. Ф. Сидорова, головного економіста-плановика ОГПУ. Приблизно в той самий час начальники експедиції відібрали собі й «робочу силу» — 139 сильніших і здоровіших в’язнів пересильного табору СЛОНу у Кемі, серед них були і політичні, і куркулі, і злочинці. За два місяці експедиція була готова вирушати. 5 липня 1929 року о сьомій ранку в’язні почали вантажити обладнання на пароплав СЛОНу «Гліб Бокий». Менш ніж через 24 години вони вийшли у море.

Як і можна було очікувати, перед експедицією постали численні перешкоди. Кілька охоронців виявилися боягузами, а один взагалі втік під час заходу в Архангельськ. Невеликим групам в’язнів також вдавалося тікати під час зупинок на маршруті. Коли експедиція нарешті дісталася гирла Печори, виявилося тяжко знайти місцевих провідників. Навіть за плату місцеві комі не бажали мати нічого спільного з в’язнями чи таємною поліцією і відмовлялися допомагати експедиції рухатися далі. Незважаючи на це, судно врешті-решт прибуло у кінцевий пункт свого маршруту. 21 серпня його пасажири розбили базовий табір у селі Чиб’ю — пізніше його перейменують в Ухту.

Після виснажливої подорожі загальний настрій мав бути надзвичайно похмурим. Вони пройшли таку відстань — і куди прийшли? Чиб’ю могло запропонувати мало зручностей. Один із фахівців-в’язнів, географ на прізвище Кувельський, згадував перше знайомство з цією місцевістю: «Серце стискалося від цього дикого порожнього ландшафту: безглуздо велика, чорна, самотня вишка, дві убогі хатини, тайга і багнюка…»[312]

Напевно, ще на якісь думки часу у нього було мало. В кінці серпня вже з’являються перші ознаки осені. Не можна було гаяти часу. Відразу після прибуття в’язні почали працювати по 12 годин на день на будівництві табору й облаштуванні робочих місць. Геологи вирушили на пошуки найкращих місць для буріння нафтових свердловин. Восени прибули нові спеціалісти. У «сезон» 1930 року також прибували нові конвої з в’язнями, спочатку кожного місяця, потім — кожного тижня. На кінець першого року експедиції кількість в’язнів зросла майже до тисячі.

Незважаючи на планування, умови на цьому початковому етапі для в’язнів і висланих були, як і всюди, жахливими. Більшість мала жити в наметах — бараків не було. Не було також вдосталь зимового одягу і взуття, як і нічого схожого на нормальне харчування. Борошно і м’ясо приходили у менших кількостях, ніж замовлялися; те саме стосується і ліків. Кількість хворих і ослаблених в’язнів зростала; це визнає начальство у поданому пізніше звіті. Легше було забезпечувати ізоляцію. Ці нові табори знаходилися так далеко від цивілізації — далеко від доріг, не кажучи вже про залізниці, — що у Комі колючий дріт не використовувався аж до 1937 року. Тікати вважалося безглуздим.

Тим часом прибували нові в’язні, і з базового табору в Ухті вирушали нові експедиції. У разі їх успішності кожна з таких експедицій, своєю чергою, засновувала новий базовий табір — лагпункт, іноді у неймовірно віддалених місцях, до яких з Ухти треба було їхати від кількох днів до кількох тижнів. Ті, у свою чергу, засновували свої табори-відгалуження — для будівництва доріг чи табірних колгоспів. У такий спосіб табори розросталися у безлюдних лісах Комі, як плодючі бур’яни.

Деякі експедиції виявилися тимчасовими. Така доля спіткала один із перших таборів, заснованих експедицією з Ухти, що вирушила звідти влітку 1930 року на острів Вайгач у Північному Льодовитому океані. Геологічні експедиції, які раніше побували на острові, виявили там поклади свинцю і цинку, хоча Вайгацька експедиція, як її стали називати, була й сама добре укомплектована в’язнями-геологами. Деякі з цих геологів працювали так добре, що ОГПУ їх нагородило: їм дозволили жити на острові разом зі своїми дружинами і дітьми. Острів був таким віддаленим, що табірне начальство не турбувалося з приводу можливості втечі й дозволяло в’язням іти, куди вони хочуть, разом з іншими в’язнями або вільними робітниками без жодних спеціальних дозволів і перепусток. Для заохочення «ударників Арктики» тодішній головний начальник ГУЛАГу Матвій Берман наказав знімати в’язням по два дні з терміну за кожен день роботи на острові Вайгач[313]. Однак 1934 року шахту затопило, і наступного року ОГПУ вивезло з острова і в’язнів, і обладнання[314].

Інші експедиції залишалися на триваліший час. 1931 року бригада з 23 осіб вирушила з Ухти на північ річками, щоб розпочати видобуток вугілля на величезному родовищі — Воркутинському вугільному басейні, — відкритому за рік до того у полярній тундрі в північній частині Комі. Як і в усіх таких експедиціях, геологи прокладали шлях, в’язні вели човни, а невелика група співробітників ОГПУ керувала операцією, на веслах і пішки йдучи по тундрі, яка влітку кишіла комарами. Перші ночівлі влаштовувалися під відкритим небом, потім якось побудували табір, пережили зиму і наступної весни збудували першу примітивну шахту — «Рудник № 1». Кайлами, лопатами і дерев’яними тачками, без жодних механізмів, в’язні почали видобуток вугілля. Всього лише за шість років «Рудник № 1» виросте у місто Воркуту, головний штаб Воркутлагу, одного з найбільших і найсуворіших таборів у всьому ГУЛАГу. 1938 року у Воркутлагу утримувалося 15 тисяч в’язнів і видобувалося 188 206 тонн вугілля[315].

Не всі нові мешканці Комі формально були в’язнями. З 1929 року сюди також почали направляти «спецпоселенців». Спочатку це були майже виключно куркулі, яких привозили з сім’ями і які мали обживати цю землю. Сам Ягода проголосив, що поселенцям слід давати «вільний час», у який вони мали працювати на городі, вирощувати свиней, рибалити і будувати собі житло: «Спершу вони житимуть на табірних пайках, а потім — власним коштом»[316]. Усе це звучало досить радісно, та насправді майже п’ять тисяч сімей, які прибули 1930 року — понад 16 тисяч осіб, — як і в інших місцях, не знайшли тут майже нічого. На листопад того року було збудовано 268 бараків, а потрібно було щонайменше 700. У кімнатах жило по чотири-п’ять сімей. Не було достатньо їжі, одягу, зимового взуття. У селищах не було лазень, доріг, пошти і телефонного зв’язку[317].

Хоча частина поселенців померла, а багато намагалися тікати — до кінця липня було здійснено 344 таких спроби, — поселенці в Комі стали постійним доповненням до тутешньої табірної системи. Пізніші хвилі репресій приносили до регіону нових — зокрема поляків і німців. Тому по-місцевому деякі селища Комі називаються «Берлінами». Поселенці не жили за колючим дротом, однак виконували ту саму роботу, що і в’язні, іноді — у тих самих місцях. 1940 року один з таборів було перетворено на селище поселенців — це свідчить, що ці дві групи у певному сенсі були еквівалентні. Багато поселенців також ставали охоронцями або адміністраторами в таборах[318].

З часом географічне зростання відбивалося у термінології. 1931 року Ухтинську експедицію було перейменовано в Ухто-Печорський виправно-трудовий табір, або Ухтпечлаг. У наступні два десятиліття Ухтпечлаг ще багато разів перейменовуватимуть, реорганізовуватимуть і розділятимуть — відповідно до змін у географії, до розширення цієї імперії і зростання її бюрократії. Насправді на кінець десятиліття Ухтпечлаг уже взагалі не був єдиним табором. Він розрісся у цілу мережу таборів, всього їх було понад 20, зокрема Ухтпечлаг і Ухтіжемлаг (нафта і вугілля), Устьвимлаг (деревина), Воркута й Інта (видобуток вугілля), Сєвжелдорлаг (залізниці)[319].

Протягом наступних кількох років зростало «населення» Ухпечлагу і його спадкоємці, відповідно до щораз вищих вимог з’являлися нові установи і будівлі. Коли потрібні були лікарні, адміністрація їх будувала, а також впроваджувала систему підготовки аптекарів і медперсоналу з числа в’язнів. Коли виникала потреба у їжі, створювалися власні колгоспи, склади і системи розподілу. Коли потрібна була електрика, будувалися електростанції. Коли були потрібні будматеріали, споруджувалися цегельні заводи.

Коли виникала потреба у кваліфікованих робітниках, їх готували з тих, кого мали. Більшість екс-куркулів були неписьменні або напівписьменні, що призводило до величезних проблем, коли доходило до роботи порівняно високого технічного рівня. З цієї причини адміністрація створила технічні училища, які, у свою чергу, потребували нових приміщень і нових кадрів: викладачів математики і фізики, а також «політичних інструкторів» для нагляду за їхньою роботою[320]. У 1940-ві роки у Воркуті — місті, збудованому на вічній мерзлоті, вуличне покриття і комунікації якого потрібно міняти щороку, — були свої геологічний інститут і університет, театри і лялькові театри, плавальні басейни і дитячі ясла.

Однак те, що розростання Ухтпечлагу не супроводжувалося гучною рекламою, не означає, що воно було спонтанним. Поза сумнівом, низове табірне начальство бажало зростання своїх підприємств, а поряд із цим — зростання власного престижу. Створення багатьох нових таборів-відгалужень було спричинене не центральним плануванням, а нагальною потребою. Разом з тим існувало точне взаємодоповнення між потребами радянського уряду (місце, куди можна відправляти ворогів) і потребами місцевими (більша кількість людей на лісоповалах). Коли, наприклад, 1930 року Москва пропонувала «спецпоселенців», місцеві вожді приймали їх із задоволенням[321]. Також доля таборів обговорювалася на найвищому рівні. Варто відзначити, що у листопаді 1932 року політбюро — за участю Сталіна — присвятило більшу частину свого засідання обговоренню поточного стану і планів на майбутнє Ухтпечлагу; при цьому перспективи і шляхи їх досягнення обговорювалися з дивовижною докладністю. Зі знайомства з протоколами того засідання виникає враження, що політбюро вирішувало все, чи принаймні з ним узгоджувалося все хоч якось важливе: які шахти копати, які залізниці будувати, скільки потрібно тракторів, автомобільного і водного транспорту, скільки висланих сімей можуть прийняти табори. Політбюро також виділило кошти на будівництво таборів: понад 26 мільйонів рублів[322].

Тож невипадково, що протягом трьох років після ухвалення цих рішень кількість в’язнів зросла майже вчетверо — з 4797 в середині 1932 року до 17 852 в середині 1933-го[323]. Хтось на найвищому рівні радянської ієрархії хотів, щоб Ухтпечлаг зростав. За тієї влади і авторитету, які потрібні були для згаданих рішень і змін, цим кимось міг бути тільки сам Сталін.

Так само, як Освенцім у масовій свідомості став табором, що символізує всі інші нацистські табори, слово «Колима» стало синонімом найжахливішого у ГУЛАГу. «Колима, — пише один історик, — це річка, гірський ланцюг і метафора»[324]. Багатий на корисні копалини — і передусім на золото, — величезний Колимський край на далекому північному сході Сибіру, на узбережжі Тихого океану, мабуть, є і найсуворішим у Росії. На Колимі холодніше, ніж у Комі, — взимку температура тут періодично падає нижче від 49 градусів, — і Колима знаходиться ще далі[325]. До колимських таборів в’язнів везли поїздами через весь Радянський Союз — іноді ця дорога тривала три місяці — у Владивосток. Далі пливли Охотським морем, яке знаходиться на північ від Японських островів, до порту Магадан і долини річки Колими.

Перший колимський начальник — одна з найколоритніших постатей в усій історії ГУЛАГу. Старий більшовик Едуард Берзін був командиром Першої дивізії латиських стрільців, яка охороняла Кремль 1918 року. Пізніше він брав участь у розгромі соціалістів-революціонерів, які виступили проти Леніна, і у викритті «британської змови» Брюса Локгарта[326]. 1926 року Сталін поставив перед Берзіном завдання організації Вишлагу, одного з перших великих таборів. Він підійшов до цієї роботи з величезним ентузіазмом, що надихнуло історика Вишлагу написати про період його правління як про вершину «романтичного періоду» ГУЛАГу[327].

ОГПУ будувало Вишлаг одночасно з Біломорським каналом, і, як видається, Берзін дуже підтримував (чи принаймні так говорив) ідеї Горького про виправлення в’язнів. З патерналістським запалом Берзін забезпечував в’язнів кінотеатрами і дискусійними клубами, бібліотеками і їдальнями, «як ресторани». Він розбивав сади з фонтанами, був навіть маленький зоопарк. Він також регулярно платив в’язням зарплату і проводив ту саму політику «дострокового звільнення за добру роботу», що й начальство на Біломорському каналі. Від цих послаблень вигравали не всі: в’язнів, котрі, як вважалося, погано працюють або тих, кому просто не поталанило, могли послати на один з численних лісових лагпунктів у тайгу — умови там були гірші, смертність вища, в’язнів там без шуму мордували і навіть вбивали[328].

Хай там як, але Берзін прагнув, щоб його табір хоч виглядав поважною установою. Все це робить Берзіна, на перший погляд, дивною кандидатурою на посаду першого начальника Дальстрою, «тресту», що розбудовуватиме Колимський край. Бо нічого особливо романтичного чи ідеалістичного у заснуванні Дальстрою не було. Інтерес Сталіна до цього регіону можна простежити від 1926 року, коли він відправив до Сполучених Штатів спеціального посланця-інженера для ознайомлення з гірничою справою[329]. Пізніше, у період з 20 серпня 1931-го по 16 березня 1932 року, на політбюро питання геології і географії Колими обговорювалися не менше 1.1 разів — до дискусії часто долучався і сам Сталін. Як і для обговорень комісії Янсона щодо питань організації ГУЛАГу, для цих дискусій політбюро, за словами історика Девіда Нордлендера, характерною була «не ідеалістична риторика соціалістичного будівництва, а практична мова інвестиційних пріоритетів і фінансової прибутковості». У подальшому листуванні Сталіна з Берзіном порушуються питання продуктивності праці в’язнів, норм виробітку і обсягів продукції; про ідеали виправлення в’язнів не йшлося жодного разу[330].

З іншого боку, хист Берзіна до створення позитивного враження для «зовнішнього використання» може бути саме тим, що було потрібно радянському керівництву. Хоча згодом Дальстрой буде поглинутий безпосередньо адміністрацією ГУЛАГу, однак на початковому етапі трест публічно завжди подавався як незалежне утворення, такий собі виробничий конгломерат, який з ГУЛАГом не має взагалі нічого спільного. Влада тихцем створила Сєввостлаг — табір ГУЛАГу, який «здавав в оренду» своїх в’язнів трестові Дальстрой. На практиці ж ці дві установи не конкурували між собою. Начальник Дальстрою був також і начальником Сєввостлагу, і ніхто не мав стосовно цього жодних сумнівів. Однак на папері вони були самостійними і подавалися як різні установи[331].

У такій організації була певна логіка. Наприклад, Дальстрою потрібно було залучати добровольців, особливо інженерів і жінок шлюбного віку (осіб обох цих категорій на Колимі завжди не вистачало), і Берзін провів багато вербувальних кампаній, намагаючись переконати «вільних працівників» переїжджати до краю; для цього навіть було влаштовано спеціальні контори у Москві, Ленінграді, Одесі, Ростові та Новосибірську[332]. З самої лише цієї причини Сталін і Берзін могли прагнути того, щоб Колима не пов’язувалася надто тісно з ГУЛАГом, побоюючись, що такий зв’язок відлякуватиме потенційних працівників. Такі махінації, хоча цьому й немає прямих доказів, також могли влаштовуватися і для зовнішнього світу. Як і радянська деревина, колимське золото мало продаватися безпосередньо на Заході — в обмін на вкрай необхідну техніку й устаткування. Можливо, цим також пояснюється, чому радянське керівництво прагнуло зробити так, щоб колимські золоті копальні якомога більше були схожими на «нормальні» підприємства. Бойкот радянського золота міг принести набагато більше шкоди, ніж бойкот деревини.

У будь-якому разі особиста участь Сталіна у колимському проекті від самого його початку була надзвичайно активною. 1932 року він вимагав щоденних звітів про становище у золотодобувній промисловості і, як уже зазначалося, цікавився подробицями геологічної розвідки та виконання норм на Дальстрої. Він відряджав у табори інспекторів і вимагав від керівників Дальстрою частих приїздів до Москви. Виділення грошей Дальстрою політбюро супроводжувало детальними вказівками стосовно їх витрачання, як це робилося щодо Ухтпечлагу[333].

Втім, «незалежність» Дальстрою не була повною фікцією. Хоча Берзін справді виконував вказівки Сталіна, йому вдалося залишити про себе пам’ять на Колимі — настільки, що «епоху Берзіна» пізніше згадуватимуть з деякою ностальгією. Виглядає на те, що Берзін розумів своє завдання дуже просто: його робота полягає в тому, щоб в’язні добували якомога більше золота. Він не був зацікавлений у тому, щоб морити їх голодом, чи убивати їх, чи карати — значення мали тільки показники виробітку. Тому за першого начальника Дальстрою умови зовсім не були такими суворими, якими вони стали пізніше, а в’язні не так голодували, як голодуватимуть. Почасти внаслідок цього видобуток золота на Колимі за перші два роки діяльності Дальстрою зріс у вісім разів[334].

Правда, перші роки були так само, як і всюди, позначені хаосом і дезорганізацією. 1932 року в регіоні працювало близько десяти тисяч в’язнів — серед них були групи в’язнів-інженерів та інших фахівців, знання й уміння яких чудово відповідали завданням, що перед ними стояли, — поряд із більш як трьома тисячами добровольців «вільнонайманих» — працівників таборів, які не були в’язнями[335]. Велику кількість людей супроводжували високі показники смертності. З 16 тисяч в’язнів, які прибули на Колиму в перший рік керівництва Берзіна, лише 9928 дісталися живими Магадана[336]. Їх, погано вдягнених і незахищених, чекали снігові бурі: ті, хто вижив у перший рік, потім стверджуватимуть, що живими залишилися тільки половина[337].

Втім, коли минув період початкового безладу, становище поступово поліпшилося. Берзін напружено працював для покращення умов життя, очевидно, вважаючи, що для добування великих кількостей золота в’язням потрібне тепло і добра їжа. В результаті цього, пише Томас Сговіо, американець — в’язень Колими, табірні «старожили» тепло згадували правління Берзіна: «Коли мороз був більший за мінус 60, їх не посилали на роботу. Кожного місяця їм давали три дні відпочинку. Їжі було досить, і вона була поживною. Зекам давали теплий одяг — хутряні шапки і валянки»[338]. Ще один колимський в’язень, Варлам Шаламов, чиї «Колимські оповідання» — серед найстрашніших в усій літературі про радянські табори, також писав про період Берзіна як про часи, коли були «чудова їжа, одяг, робочий день взимку 4–6 годин, влітку — 10 годин, колосальні заробітки для в’язнів, що давали їм змогу допомагати сім’ям і повертатися після терміну на материк забезпеченими людьми… Тодішні кладовища в’язнів такі нечисленні, що можна подумати, що колимчани — безсмертні»[339].

За кращих, ніж вони будуть пізніше, умов життя табірне керівництво також ставилося до в’язнів з більшою людяністю. У той час межа між вільнонайманим добровольцем і в’язнем не була чіткою. Ці дві групи нормально між собою спілкувалися; в’язням іноді дозволялося залишати бараки і жити у «вільних» селищах, їх могли підвищувати — можна було стати охоронцем чи геологом або інженером[340]. Марії Йоффе, висланій на Колиму в середині 1930-х років, було дозволено мати книжки і папір; вона згадує, що більшості висланих сімей дозволялося жити разом[341].

У той час в’язням також дозволялося — до певної міри — брати участь у політичному житті. Як і Біломорський канал, Колима породжувала своїх ударників і стахановців. Один в’язень став навіть «інструктором зі стахановських методів праці» Дальстрою, а в’язні, що добре працювали, отримували значки «Колимський ударник»[342].

Як і в Ухтпечлагу, інфраструктура на Колимі дуже швидко ускладнювалася. У 1930-ті роки в’язні збудували не лише шахти, а й доки і хвилерізи у магаданському порту, а також єдину в краї велику дорогу, Колимську трасу, що веде з Магадана на північ. Більшість лагпунктів Сєввостлагу знаходилися вздовж цієї дороги; часто їх називали за відстанню від Магадана (наприклад, «Табір 47-й кілометр»). В’язні також побудували і саме місто Магадан, яке 1936 року мало 15 тисяч мешканців і далі продовжувало зростати. Повернувшись до міста 1947 року, відбувши кілька років у віддаленіших таборах, Євгенія Гінзбург «ледь не зомліла від здивування і захоплення» швидкістю зростання Магадана: «Лише за кілька тижнів я помітила, що великі будинки можна порахувати по пальцях. Але в той час це справді було для мене великим містом»[343].

Насправді Гінзбург була однією з небагатьох, хто звернув увагу на цей цікавий парадокс. Дивно, але правда: на Колимі, як і в Комі, ГУЛАГ повільно ніс цивілізацію — якщо це можна так назвати — до віддалених пусток. Там, де раніше були самі лише ліси, будувалися дороги; на болотах з’являлися будинки. Корінні народи відсувалися, щоб звільнити простір для міст, заводів і залізниць. Через багато років одна жінка, дочка табірного кухаря з віддаленого поселення Локчимлагу, одного з лісових таборів Комі, згадувала у розмові зі мною, яким було життя, коли табори ще діяли: «О-ох, овочів був цілий склад, на полі повно гарбузів, а не така гола пустка, як тепер». Вона з відразою махнула рукою в напрямку маленького села, яке стоїть тепер на місці колишніх табірних штрафних ізоляторів: «І тут було справжнє електричне освітлення, а начальники на своїх великих машинах майже кожного дня приїжджали і від’їжджали…»

Гінзбург більш яскраво пише про те саме враження:

«Незбагненне людське серце! Адже я всією душею проклинаю того, кому спало на думку будувати місто у цій вічній мерзлоті, прогріваючи її кров’ю, потом і сльозами невинних людей. І в той самий час я явно відчуваю якусь безглузду гордість… Як він виріс, яким красивим став за сім років моєї відсутності, наш Магадан! Просто не впізнати. Я милуюся кожним ліхтарем, кожним шматком асфальту і навіть афішею, що сповіщає про постановку у Будинку культури спекгаклю — оперети «Принцеса доларів». Напевно, тому що нам дорогий кожний шматок нашого життя, навіть найгіркіший»[344].

На 1934 рік розширення ГУЛАГу на Колимі, у Комі, в Сибіру, в Казахстані та інших районах Радянського Союзу відбувалося за зразком Соловецького табору. На тому першому етапі недбалість, хаос і неорганізованість спричинилися до численних смертей. Навіть без відвертого садизму немислима жорстокість охорони, яка ставилася до в’язнів, як до худоби, призводила до величезних страждань.

Водночас із плином часу система, здавалося, починає з коливаннями внормовуватися. Досягши свого піку 1933 року, знизився рівень смертності — голод відступив, поліпшилася організація в таборах. За офіційною статистикою, рівень смертності становив близько 4%[345]. Ухтпечлаг добував нафту, Колима — золото, табори в Архангельській області валили ліс. У Сибіру будувалися дороги. Помилок і нещасть було більш ніж досить, але так само було і всюди в СРСР. Темпи індустріалізації, брак планування і нестача добре підготовлених фахівців робили нещасні випадки і надмірні витрати неминучими, про що, звичайно ж, знали начальники великих будов і підприємств.

Незважаючи на невдачі, ОГПУ швидко перетворювалося на один із найпотужніших економічних суб’єктів у країні. 1934 року Дмитлаг, табір, що будував канал Москва-Волга, мав у своєму розпорядженні майже 200 тисяч в’язнів — більше, ніж було задіяно на будівництві Біломорського каналу[346]. Виріс також і Сиблаг — 63 тисячі в’язнів, а Дальлаг за чотири роки від дня свого заснування збільшив кількість в’язнів більш як утричі — 1934 року їх там було 50 тисяч. По всьому Радянському Союзу створювалися нові табори: Сазлаг в Узбекистані — його в’язні працювали в колгоспах; Свірлаг біля Ленінграда — там в’язні валили ліс і виготовляли вироби з дерева для міста; Карлаг у Казахстані, де були в’язні-колгоспники, робітники і навіть рибалки[347].

І також саме 1934 року ОГПУ було вкотре реорганізовано і перейменовано, почасти — відповідно до його нового статусу і відповідальності. Того року таємна поліція офіційно стала Народним комісаріатом внутрішніх справ і отримала новий широковідомий акронім — НКВД [народный комиссариат внутренних дел]. Під цим новим іменем НКВД тепер контролювало понад мільйон в’язнів[348]. Але порівняний спокій тривав недовго. Несподівано система опинилася на краю повного перевороту, революції, яка однаково нищитиме і господарів, і рабів.