2. «Вєлічайшій коріфєй наукі»

Коли, у першому наближенні, ясна річ, – було покінчено з «врагамі народа», коли з імперією «воссоєдєнілась» мало не вся Східна Європа, «вєлікій Сталін» прогулювався своєю нечутною ходою коридорами Кремлівської влади, та… нудьгував. Адже, життя продовжувалося, та треба було придумати щось новеньке; що він, врешті, й придумав, – наука!

Тут йтиметься саме про них, про «научниє діскуссіі» (1947–1953), наслідком яких стало повне утвердження марксизму в науці. Віднині її головною метою стало «подтвєрждать правільность марксізма-лєнінізма»; все інше відходило наче на задній план. Роки утворення та укріплення «мічурінской біологіі», «павловской фізіологіі» тощо.

Витоки цих «дискусій» – були загально-політичними.

Перемога над Гітлером, хоча й вартувала народам у три десятки мільйонів жертв, але перевела московський більшовизм до якісно нового стану. Він, перемігши Гітлера та окупувавши з благословіння згнилих західних «дємократій» половину Європи, вперше відчув, що міцно сидить у седлі. Це позначилося, насамперед, на статусі жидів, якими вже можна було не прикриватись. Нагадаємо ще раз оту просту думку: «Дамо їм видні посади. А як щось не так – нарід кинеться, як завжди, – бити жидів, а ми… ми хутенько за кордон, за кордон, прихопивши народні грошики». Тепер жидам ще раз указали на їх природне місце в Російській імперії. На них було оголошене полювання, як на «бєзродних космополітов»; така собі зворотня сторона модного тоді «отєчєствєнного пріорітєта». А нишком – складалися поіменні списки на депортацію до Сибіру. Але, й не це було головне, існували значно більше важливі завдання.

Філософія та гуманітарні дисципліни (разом із соціологією та політологією) були підім’яті «марксізмом-лєнінізмом» – злоякісною сумішшю знахарства, невігластва та демагоґії, – ще перед війною. Тепер задача істотно поширювалася. Треба було остаточно підім’яти й усі інші, природничі та точні науки: зробити їх так само керованими (звідки? – ясна річ, із Політбюро). Щоб і наукову істину можна було проголошувати («кому положєно», ясна річ) – знову ж, із Політбюро. Заради цього й були вони розпочаті, «научниє діскусіі» тих років; їх направляв, а часом і особисто брав участь у них, – «лічно тов. Сталін І. В.», терміново зроблений «вєлічайшім коріфєєм наукі»; будь-якої, – науки взагалі.

До науки ж взагалі він мав ще давнє відношення, бо ще на рубежі століть, у брошурі «Анархизм или социализм», ні сіло, ні впало, – «указивал», ніби:

Земля колись являла собою розжарену вогневу масу, потім вона поступово остигла, потім виникли рослини й тварини, за розвитком тваринного світу настала поява певного гатунку мавп і потім за всим цим настала поява людини.

Яке відношення все це мало до анархізму чи поготів до соціалізму – то вже секрет автора, – але ж, хіба це не наука? – безумовно. Судячи зі всього – тут напевно тхне всезагальним діалектичним взаємозв’язком; хоча, з іншого боку, – чи не малувато для майбутнього «вєлічайшєго коріфєя наукі»?

* * *

Отже, до розвитку науки він ставився прихильно, та «указивал» (і цілком слушно), що наука не може розвиватися без боротьби нового зі старим, без свободи критики. А, як цього немає, в науці неодмінно установиться «аракчєєвскій рєжім». Щоб отакої неприємності не сталося, – й необхідні були оті «діскуссіі». А їх, натхнених коріфєєм, було тоді чималенько; перелічимо їх усі в хронологічному порядку.

1. «Совєщаніє по проблємам філософіі» у 1947; так би мовити – підготовче. На ньому розкритикували підручник з історії філософії Г. В. Алєксандрова, наскрізь просякнутий «буржуазним об’єктівізмом», а значить – і уклінством («нізкопоклонством») перед буржуазною культурою (будь-яка не російська).

2. Сесія ВАСХНІЛ (Всєсоюзная акадємія сєльско-хозяйствєнних наук ім. В. І. Леніна) влітку 1948, – центральна подія всієї кампанії. Бо саме з причини її неспірного успіху прийдеться невдовзі (десь 15–20 років) купувати хліб за кордоном, за нафтодолари. На ній була ідейно розгромлена ґенетика та натомість утверджена «мічурінская біологія»; тобто установлений режим монопольної влади Т. Д. Лисенка (або отой самий, «аракчєєвскій») в біологічних науках. Якщо для розуміння ґенетики потрібна була деяка освіта, то з «мічурінскою біологією» жодних проблем не було; вона мала ту неспірну перевагу, що була зрозумілою будь-якому колгоспникові (так і писали – «будь-якому»).

3. Об’єднана сесія АМН (Академія медичних наук) та АН СССР («Павловская сєссія») влітку 1950. Там була ідейно розгромлена та чимала частина фізіології, що не мала відношення до вчення І. П. Павлова (1849–1936) про умовні рефлекси. Адже, нагадаємо, для більшовицької влади головним було виробити належні умовні рефлекси у власних підданих; аби тільки вони в жодному разі не намагалися думати.

4. Дискусія з питань мовознавства 1950. Спроба учня академіка Н. Я. Марра (1865–1934), академіка І. І. Мещанінова, – установити у мовознавстві абсолютну владу учення Н. Я. Марра; на чолі з самим собою, – на зразок Лисенка ж. Про що тут ішлося, дає поняття коротке посилання на самого Марра, який вимагав революційних перетворень російської мови:

… таке щось, яке в докорінний спосіб змінює наше ставлення до російської мови, та – можливо, переставляє її низом догори.

(Н. Я. Марр, Избранные работы, т. 11, с. 374)

Так би й довелося тепер розмовляти усім нам не «на вєліком і могучєм», недорікуватому та недолугому, а чимось ще набагато гіршим, якби не грім з ясного неба: брошура самого Сталіна І. В. – «О марксизме в языкознании» (1950), де все ставилося навпаки, низом донизу, верхом до верху. Дивно, але «коріфєй наукі», з благословіння якого все й розпочалося – цього разу був, майже, на висоті.

5. Нарада АМН та АН СССР по Вірхову. На ній, з легкої руки О. Б. Лєпєшінской було геть спростовано реакційну та буржуазну клітинну теорію Рудольфа Вірхова. Сама О. Б. Лєпєшінская на той час давно відкрила виникнення клітинних форм життя з неклітинних, але всі учені комісії перед тим – чомусь однодухо заявляли, що нею не надто ретельно мився лабораторний посуд. Комісіям тепер все це й пригадали; з усіма належними наслідками.

6. Широкомасштабна кампанія проти застосування квантової механіки в хемії, була почата ще 1949 у пресі трьома дрібними науковими ділками, Г. В. Челінчевим (цей був уже навіть професором), В. М. Татєвскім та А. М. Шахпароновим, котрі однак, хутко перегризлися, а тому вона й не дала жодних вражаючих виників. Вона призвела, головним чином, до демаскування «бєзродних космополітов» – професора Я. К. Сиркіна «і єго сотрудніци М. І. Дяткіной» (дружини), які уперто «протасківалі» ідеалістичну зарубіжну «тєорію рєзонанса». Очолити тут новий «аракчєєвскій рєжім» не було кому, надто вже дрібні були всі три новоявлені апостоли матеріалізму; єдиним наслідком стало звичайне та закономірне, – ще більше відставання совєцької квантової хемії, не подолане й досьогодні.

7. Дискусія з проблем фізики, яка тягнулася виступами в друку аж до 1953, та теж не призвела до заходів офіційного характеру, які би її завершили. Щоправда, від сучасної фізики з її теорією відносності та квантовою механікою – совєцькі філософи не полишили тоді живого місця: каменю на камені; на папері, зрозуміло. Чимало було й усякого іншого, хоч і менш значного.

От такий потужний зрив у первісне минуле, маґічне та сповнене безглуздих заклинань. Бо, все, що не совєцьке – було буржуазне, а значить вороже: буржуазна наука, буржуазна культура…

Такий собі колективний синдром параної, манії власної величі. Зрив у первісне палеолітичне минуле, – торжество дологічного та маґічного мислення. Не випадково все розпочалося не так з філософської дискусії, як з осудження підручника логіки професора В. Асмуса.

* * *

З усього інтелектуального багатства епохи обмежимося коротким оглядом лише дискусії на сесії ВАСХНІЛ, влітку 1948. Не в останню чергу й тому, що вона полишилася чи не єдиною з усіх, успішною на всі можливі 100 %. Вона, як жодна інша, викрила глибоку відсталість совєцької науки від світового рівня.

Характерною рисою дискусії, з обох сторін, було начотництво – спір із посиланнями на опінії авторитетів, та чи не повна відсутність справжньо наукових арґументів, посилань на перевірені та неспірні факти. А, цих останніх на той час було вдосталь.

Нагадаємо основне розходження поміж «формальнимі гєнєтікамі» та новаторами-мічурінцями. Перші відстоювали передачу спадкових ознак через особливі частинки спадкової речовини ядра клітки – ґени. Та відкидали можливість успадкування ознак, набутих за життя. Другі заперечували існування ґенів та твердили, ніби спадковість визначається умовами середовища. З. Фройд або хтось інший, угледів би тут підсвідоме віддзеркалення більшовицьких бажань – створити нову людину нового суспільства, нехтуючи спадщиною минулого: «ми наш, ми новий мір построім…» Або оте, – «битіє опрєдєляєт сознаніє».

У науці цей спір тягнувся з часів Ж. Б. Ламарка (1744–1829) та був вичерпно вирішений ще задовго до сесії ВАСХНІЛ, але про це, як не дивно, мали досить слабе уявлення одні як другі; як то кажуть – освіти не вистачило. Бо, були й зовсім недавні, сенсаційні та незаперечні матеріали. Спочатку Ф. Гриффіт 1928 оприлюднив свої дані по перетворенню пневмококів під впливом ДНК (дезоксирібонуклеїнової кислоти). А це й вичерпно доводило, що ґени – то реально існуючі відтинки ланцюжка молекули ДНК. Неможливість спадкового закріплення набутих ознак була доведена М. Дельбрюком та С. Луріа (1943). Вони досліджували адаптацію мікробів до бактеріциду антибіотика, та показали що призвичаїння до нього на всі 100 % пояснюється мутаціями та відбором. Отже, навіть на примітивному рівні одноклітинних створінь – немає впливу середовища на спадковість орґанізму, що саме й відстоювали мічурінці.

А вже до 1944 відноситься вирішального значення праця О. Евері, Ч. Мак Леода та М. Мак Карті, де були підтверджені результати Ф. Гриффіта, але – на новому рівні: у максимально чистих умовах. На час сесії про все це можна було довідатись, своєчасно використати у спорі, але… не знали, не стежили належно за розвитком науки. Тому й перемога була обумовлена не силою переможця, бо оті мічурінці були люди обмежені та невігласні, але прикру роль відігравала тут і відсталість совєцької ґенетики. А її прапор, так би мовити, переслідуваний на той час академік Н. Дубінін, – змагався з мічурінцями у підтвердженні «діалєктічєского матєріалізма» засобами ґенетики. Тобто, – був нічим не ліпший від них.

* * *

Мічурінська біологія не обмежувалася основною концепцією всемогутнього середовища, яке ніби визначає спадковість орґанізмів та її активно формує. Було там і чимало іншого, не менш цікавого, але й не менш безглуздого. Наприклад, перетворення стрибком (зрозуміло – «діалєктічєскім») одного виду в інший: гілочка ліщини, яка виросла на грабі (було доведене штучне щеплення); або «теорія» стерільної зозулі, яка сама не розмножується, ні, – виводиться з яєць будь-яких інших птахів; так само, внаслідок діалектичного стрибка.

Не помічено, аби мічурінці користувалися десь поняттям атома або молекули, принаймні, якісь невизначені «частіци вєщєства». При цьому – первісний рівень мислення, дологічного та маґічного. Враження божевільні або наукових установ Лапути, так добре описаних капітаном Гуллівером. А на дворі була вже середина XX ст., яке увійшло до історії, як століття атомове та космічне. Хоч, з не меншим успіхом, могло би увійти, як свого часу прохопився С. Єсєнін, – як століття «громіл і шарлатанов».

Цікаву рівнобіжну до мічурінської сесії представляла «Павловская», де один з далеко не кращих учнів великого фізіолога – К. А. Биков, спромогався повторити подвиг Т. Д. Лисенка, створивши чисто «Павловскую» (ну, за його биківськими поняттями, звичайно) фізіологію. На сесії були затавровані «ідєалістамі» кращі учні та послідовники І. П. Павлова, світової слави учені – Л. Орбелі, І. Беріташвілі та П. К. Анохін. Але, ніхто з них не подумав каятись, а протистояти їх науковій арґументації Биков та інші, – могли лише формально, спираючись на знахарство марксизму або просто на політичну демагоґію.

Цікаво тут простежити еволюцію слова «ідєаліст», від царської Росії та по совєти. Бо живе слово, нагадаємо це, сприймається лише в контексті відповідної культури, якою ходить. За царів воно визначало людину, що здатна вбачати та приймати реальність досконалу. Потім, людину, що схильна прикрашати, ідеалізувати щось. За совєтів зникла жодна полісемантичність, та «ідєаліст» – це остаточно погано. Бо, це людина, яка – подумати гидко, – протиставляє «єдінствєнно правільной» філософії «діалєктічєского матєріалізма» – жах подумати: філософію ідеалістичну. Найгіршу з можливих, бо ми ж – матеріалісти!

Поспіхом очищена від гидоти ідеалізму совєцька наука – не забарилася принести рясні, хоч і гірко-кислі мічурінські плоди: низку «відкриттів» у різних галузях науки. Негайно удостоєних вищих державних премій, але незабаром визнаних за шахрайство. Це були роботи О. М. Бошьяна, О. Б. Лєпєшінской із біології, роботи братів А. І. Аліханова та А. І. Аліханяна по варітронах, яких – виявилося потім, – ніколи не існувало; робота Г. Д. Латишева і Г. А. Гея, де була відкрита не існуюча «тонкая структура» ґамма-випромінювання…

Відкриттів владно вимагав вольовий тиск зверху, та вони слухняно й посипалися, але… їх основа? Простіше не буває. Не матеріалістичний світогляд, викуваний у тяжкій боротьбі з ідеалістами, ні, – звичайне нехтування першим обов’язком ученого – видаленням артефактів. Погано вимитий посуд… нехтування розсіюванням на стінках лічильників… проведення кривої по точках, без статистичного вигладжування (от вам і «тонкая структура») і т. і.

* * *

Що ж можна сказати сьогодні про ці події, віддалені від нас на півсторіччя й більше? Про це сталінське зґвалтування науки.

Сьогодні вже ніхто не об’являє квантову механіку «горой ідєалістічєского навоза в соврємєнной фізікє» – не наказано зверху та не оплачується. Не об’являють навіть оті, від незабутньої «наукі наук», що як сиділи по своїх тепленьких містечках – так і сидять. Хоча говорилося й писалося про все це цілком офіційно, сказаного чи написаного тоді – теж ніхто офіційно не спростовував. Атмосфера ідіотичної підозри та войовничої нетерпимості з тих пір наче релаксувала, але якось сама собою, ніхто до цього так і не втручався.

Єдино можливий висновок, що треба боротись не з «ідєалізмом», «прєклонєнієм пєрєд іностранщіной» або «раболєпієм пєрєд буржуазной культурой», чи іншою вигаданою химерою, але тільки єдино – з дурістю та невіглаством, – теж не був зроблений.

Не було спромог усвідомити вплив «дискусій» на суспільство та щось поправити. А вони й досі дають знати про себе, та не можна цього недооцінювати. Бо, ніщо не минає без сліду.

З тих часів зміцніла в науці мафіозна структура «дідовщіни», скопійована з мічурінської біології. Ієрархія відданих – так, але – не науці, – а спільній справі влади: великих та малих ділків від науки на чолі з «самим» – босом. Чимало скрушувалися з приводу, що, мовляв, доброго лідера совєцької ґенетики – Н. І. Вавілова, – змінив «злий» – Т. Д. Лисенко, але хіба ж у цьому справа? Бували добрі та злі самодержці, але злим є, насамперед, саме самодержавство, як таке.

У науці є один-єдиний авторитет, авторитет установленого факту, авторитет бездоганно строгого математичного доказу. А значить – нема місця всевладним «лідерам», які вирішують, що є істиною, а що – ні. Нема й не повинно бути авторитету імен. А з часів Лисенка наукове самодержавство поширилося, – слідом потягнулися інші, не гірші. «Коріфєя наукі» Сталіна – давно немає, але «коріфєі» розплодилися казково. В кожній галузі кожної науки сидить по дрібному «коріфєйчику», але такому, повз якого «ні проскочіш». «Дискусій» більше немає, але їх незабутній стиль: суміш фальші, невігластва та демагоґії, проглядає у безграмотних рецензіях відомих журналів.

Наукові питання, зокрема ті, від яких залежить доля мільйонів людей – продовжували й потім вирішувати келейно; а наукова істина установлювалася й далі адміністративним шляхом. А в такий спосіб можна «довести» (втім, як і «спростувати»), – що завгодно.

Пригадаємо оті сумнозвісні «проєкти вєка»: плотину на Обі, «поворот північних річок», Кара Боґаз-гол, плотину у Керченській протоці, канал Дунай–Дніпро… Всі вони були схвалені цілими зграями найученніших експертів, – і що ж? Були або зупинені своєчасно громадськістю, або – все ж виконані, спричинили непоправної шкоди середовищу, природі. Попередженням міг би стати Арал, перетворений на екологічну катастрофу континентальних масштабів; але – так і не став.

Все це, зауважимо, – ще не враховуючи свідомих злочинів у цій галузі, як побудова українських АЕС на карстових розломах, побудова Вірменської АЕС у сейсмічно-небезпечному районі (і це – по землетрусі в Спітаку!). Схвалили в Москві й побудову АЕС у Криму, хоч цей злочин «в особо крупних масштабах» вдалося відвернути.

Нові та важливі наукові результати? – давненько про такі ми не чули. Бо, важливе лише те, що визнано таким на верхах бюрократизованої науки. Там, де давно й звичайний закон Ома забули… Крізь таку систему – це ґарантовано, не пробилися би ні Айнштайн із його теорією відносності, ні Бор із його квантовою механікою. Щоправда, можемо себе заспокоїти, наша система освіти, як середньої так вищої – надійно страхує нас від можливої появи айнштайнів та борів.

І, ще одне, не менш важливе – зміщення пріоритетів. Мічурінська біологія підкорила серце Сталіна, а потім і Хрущова, обіцянками золотих гір практичних застосувань, хоч реально й принесла самі збитки. Назавжди закріпивши у тих, що приймають рішення – номенклатурної мафії, – непорушне, хоч і хибне в основі переконання, ніби наука – то справа прибуткова, щось на кшталт дійної корови. Упевнення, що єдина турбота науки – то створення нових технологій. Але, при цьому не слід забувати, що не з нових технологій випливають наукові відкриття, а якраз навпаки: фундаментальна наука, і тільки вона, дає змогу створювати нові технології. Насамперед – добре розвинена теорія справи; не випадково ж і справжня наука колись так і була названа – фундаментальною.

На жаль, все це й досі до кінця не осмислене, не засвоєне. Та й розвиток справ у світі йде далеко від бажаного напрямку.

Але, підкреслимо це, ще на дуже ранньому етапі розвитку совєцької науки знаходилися далекоглядні та доброзичливі люди, видатні учені, які попереджували:

Однак, тепер я з певною тривогою дивлюсь на майбутнє російської науки. Мене хвилює, головним чином, прагнення надати їй чисто практичного спрямування. З цього приводу укажу на наступне: коли я був в Америці, мене питалися там, яким чином у Німеччині та Голандії (де я працюю) так хутко й часто ґеніально знаходять відповіді на численні практичні питання, якими би неочікуваними вони не були. На це я міг лише відповісти, що так і в силу поваги до розвитку в цих країнах чисто теоретичних знань, та у першу чергу – математики. Люди, які оволоділи теорією – можуть вирішувати будь-які питання, що виникають.

(З промови Пауля Еренфеста на VI з’їзді російських фізиків, 16.09.1924).

Це було 1924, а вже року 1936 вищі інстанції «партіі і правітєльства» зробили догану академікові А. Ф. Йоффе, а разом і всьому Фізико-технічному інституту в Ленінграді, на черговій сесії АН СССР – за «отрив от практікі». Бо там, бачите, надто захоплювалися такими далекими від практики галузями фізичної науки, як фізика атомового ядра; замість того, щоб допомагати «проізводству і сєльскому хозяйству» (скажімо – перебирати овочі на базі, як за Брєжнєва).

Ці ж люди при владі, на чолі з самим «вєлікім Сталіним», нема сумніву, були ще живі 1945, коли атомове полум’я спалахнуло над Хіросімою та Нагасакі, але вони – зарозумілі, невігласні та пихаті, не те, що не пожалкували, навіть не пригадали про свою дурну догану: хто не пам’ятає свого минулого – приречений одвічно його повторювати.

Тільки от, за кожним разом це дурне повторення вартує все дорожче…