Доповнення 9 Ланґобарди в Італії

Доповнення 9

Ланґобарди в Італії

Як ми вже писали, після Великодня 1 квітня 568, нарід ланґобардів, загальною чисельністю у десь 300–500 тисяч людей, – подався на південь слідами Аттіли, через Альпи Юлійської Крайни. Вступивши до Італії вони займають Верону, але не можуть відразу здобути Кремону, Мантую, Падую та П’яченцу, а на осаду Павії піде аж три роки. Там, у Павії, вони поставлять свою столицю і до 571 завойовують Тоскану та просуваються далі.

Одночасно, року 569, Італію навідують пошесті та голод, її загальне населення зменшується десь до 5 мільйонів. Ланґобардам дістається найулаштованіша, без посух, північна половина півострова, лише осторонь у Равенні – полишається візантійський управитель, а у Римі сидить папа – голова усім християнам. У своїй державі ланґобарди вважають вільними громадянами лише себе; всі інші є рабами завойовників. Таке щось, як шлюби з римлянами – категорично не допускаються; виключенням є тільки залишки остроґотів, або інші ґермани.

Все це – не плід расистських упереджень, а просто звичайне небажання негайно розчинитись у місцевому населенні, зберегтися як нарід, нація.

Якщо їх попередники в Італії, остроґоти Теодоріха Великого (493–526) не вистояли проти ромеїв з причини чвар та зрадництва, то з ланґобардами на початку було не ліпше; типово ґерманська риса, надто знайома нам із усієї наступної історії України.

Конунг Альбоїн, що привів нарід до Італії, був убитий 572 внаслідок змови, яку очолила, кажуть, його дружина Розамунда. Старий переказ твердить, то була помста за те, що Альбоїн примусив її одного разу випити вина з оправленого в золото черепа її батька. Його син Клеф був убитий два роки пізніше, встигши завоювати Емілію та Умбрію. З їх населенням він, кажуть, не клопотався, переважно його вирізавши. Не слід беззастережно вірити римським або ромейським джерелам, але є й незалежні свідоцтва того, що він був людиною жорсткою та безоглядною. Впродовж наступних 10 років окремі конунги, голови кланів, так і не могли дійти згоди щодо спільної влади; хоч не було й безвладдя: 578 ланґобарди навіть обложили Рим.

Папа Пелагій молив тоді кайсароса ромеїв втрутитись, але тому було не до цього: він сам на той час воював із аварами, союзниками ланґобардів. Кайсарос не взяв навіть від папи надісланих йому 300 фунтів золота, порадивши краще віддати їх ланґобардам та на час відкупитись; що папа з успіхом і зробив.

Нарешті, 584, королем обирають Автаріса, сина Клефа, який проправив 6 років. Він завоював Калабрію та відбив першу інвазію франків. Року 590 Автаріс одружується з баварською принцесою, красунею Теоделіндою, яка потім, по його смерті, вийшла заміж за конунга Туріну Аґільульва. За них були завойовані Кремона, Мантуя, Падуя та Перуджа, а 593 ланґобарди знову починають облогу Риму.

Але, цього разу хитрий папа Григорій, прозваний за це згодом Великим, схилив, ніби, католичку Теоделінду повертати у католицтво своїх аріанських підданих. Так зникає остання аріанська церква в Європі. Так, більш людяне та гуманне аріанство – не вистояло перед католицтвом; як згодом це останнє подекуди піддається більш радикальному реформаторству.

Щодо аріанства, то переважає переконання, ніби його обрали тому, як пише сучасний історик, що:

«…войовнича ґерманська меншість, яка вступала завойовниками у римські області, – бажала і через релігію зберегти своє особливе становище та перевагу класу панів над мільйонами підкореного римського населення».

(І. Бона, Зоря середньовіччя, Будапешт, 1974, с. 86)

Така точка зору, безумовно, теж заслуговує на увагу, але причини розповсюдження аріанства могли бути й простіші. Справа в тому, що вся ця «войовнича ґерманська меншість» аріанської віри – вандали, візіґоти, ланґобарди, остроґоти, алани – походила зі Східної Європи, тобто, як не з самої Скитії – то зі сфери її впливів. А там християнство, та не оте католицьке, імперське та непримиренне, а первісне апостольське (та, ще без отого дивного догмату Трійці, як і аріанство!), – було відоме з часів апостола Андрія, хрестителя ґотів, отже… Куди ж було податись прибічникам александрійського пресвітера Арія, засудженим собором у Нікаї 325, – як не до віротерпної християнської Скитії? – таке пояснення видається простішим та природнішим.

Леґенда, знову ж, твердить, що на честь перехрещення «єретиків» до «правої віри» та наступного миру поміж єдиновірцями, – папа подарував ланґобардам їх залізну корону, виконану, ніби, з одного з гвіздків Розп’яття; а самій Теоделінді – золоту курку з курчатами. Як із одного гвіздка вийшла ціла корона (яка б там не була), то слід гадати, що гвіздок був таки чималенький. У році 616 Теодолінда удовіє, але продовжує правити регенткою неповнолітнього сина Адальвальда. Але, незабаром конунги ланґобардів, які так і не дарували їй перехрещення, – відстороняють «чужинку» від влади, хоч і дозволяють їй будувати нові, угодні Богу католицькі церкви.

Адальвальд (616–626) та його наступник Арівальд (626–636) – царювали мирно, та не додали нічого істотного, ні до історії, ні до теренів Ланґобардії (звідси сучасна перекручена назва – Ломбардія). Роки безхмарного миру продовжує Ротаріс (636–652), який збирає закони ланґобардів до цілого єдиного зводу. Жодних драстичних подій не відбувається аж до Ліутпранда (713–744), який задумав був знову об’єднати Італію та розпочав це з незалежного папського Риму. Але, черговий хитрий папа якось знову вихабарив мир, та дозволив королеві подарувати собі підримське містечко Сутрі, на другому березі Тібру (Тевере); воно й стало згодом незалежним і досі папським Ватиканом.

Справу Ліутпранда намагався завершити 751 Аістульв, який зайняв Равенну, назавжди покінчивши з ромеями в Італії. Але, цим обурюється папа Стефан II та кличе на допомогу франків, які отримують деякі перемоги над ланґобардами. Нагадаємо, що це вже роки самоізоляції, а може й розпаду каганату в Україні. Справу дещо поправляє Дезідерій (755–774), останній з ланґобардських королів, що заключає мир із франками. Він щиро віддає у дружини королю Карлу (так, так, той самий – «Великий», 768–814) свою третю дочку Ерменґарду, а для сина Адальгіса виклопотує сестру самого короля – Ґізелу. Здавалося би, відкриваються блискучі перспективи.

Але, мир із імперським хижаком – ніколи не буває справжнім миром. Тому й не так сталося, як гадалося. Через рік (чи не зарано?) Карл відправляє Ерменґарду з Аахену додому, ніби з причини неплідності, та заключає військовий союз із папою. Після облоги Павії армією Карла, він примушує Дезідерія капітулювати та приймає на себе ще один титул – короля не тільки франків, баворів, саксів тощо, але тепер і ланґобардів.

Ланґобарди полишили по собі вічну пам’ять, розвинувши в Італії економічне процвітання, не будь-яке зброярство та вищого рівня ювелірне мистецтво. Нагадаємо, що Відродження – не випадково розпочалося саме з Північної Італії, а не з Риму або півдня.

Населення Північної Італії й досі відрізняється більшою систематичністю та працьовитістю, як інтелігентністю. Вони в середньому дещо світліші та вищі на зріст. Все це разом дає їм підстави й сьогодні – більше, як через тисячу років, ставити питання про створення на півночі самостійної держави – Паданії.

* * *

Кілька зауважень щодо кодексу Ротаріса (643). Як було написане в ньому самому, цей кодекс становив підсумок «старих, неписаних законів наших батьків, наскільки їх могли пригадати старі люди». За духом він був суто ґерманським, нам добре знайомим та побудованим переважно на штрафах – грошових компенсаціях потерпілим. При цьому тільки половина штрафу йшла позивачеві, а половина – до державної казни, королю; точнісінько як у Руській Правді Ярослава Мудрого (1019–1054), – переробці старого, догунського, ґотського права. За кодексом Ротаріса перелом ребра вартував 12 солідіс, а вибиття переднього зуба – 16 сол. За убивство напіввільного слуги сплачували 50 сол., за убивство чужого невільника або римлянина – платили 60 сол. Найдорожче вартувало зґвалтування вільної жінки – 900 сол., а її вбивство – 1200 сол.

Як у праві українських ґотів (а потім вікінгів) – були передбачені штрафи за зневагу (чи за нахабство?); зокрема стосовно жінок. Так, за дотик до незнайомої жінки штрафували різно, залежно від місця дотику: руки – 16 сол., плеча – 35 сол., а грудей й усі 100 сол. Що ж, закони цілком цивілізовані, – нам би такі.

За підробку документів відрубали руку. Смертна кара існувала лише за нечисленні злочини: зраду у подружжі, зраду як таку, вбивство слугою пана, бунт або дезертирство з поля бою.

Нагадаємо, що старий візантійський солідіс – 5 грамів золота, вартує сьогодні приблизно 50 доларів США; але, є ще рівень цін. Так от, тоді десь за 10 сол. можно було придбати гайок олив, за 20 сол. – сільський дім, а за 50 сол. – сад або пару звичайних коней. Бойовий кінь зі спорядженням тягнув на всі 100 солідіс. Хоч молодого раба можна було придбати й за 12 сол.

* * *

Захоронення ланґобардів, де б не були, відрізняються великою кількістю ювелів, як і наші скитські. Це пов’язане зі старим ґерманським звичаєм, за яким особисті речі покійного – не наслідувалися, а уходили з ним. Вони, ці захоронення, демонструють нам переважно «аристократичну» групу крови А (до 30 %) та А/2 (до 10 %); найменше представлена група АВ (до 5 %); Імре Ленд’єл). За матеріальною культурою вони наближаються до черняхівської культури українських ґотів.