Доповнення 1 Князь Дмитро Вишневецький

Доповнення 1

Князь Дмитро Вишневецький

Польський князь Дмитро Вишневецький з околиць Кременця, був польським осадником що володів численними маєтностями. Року 1550 він призначається королем Жиґмонтом Авґустом, останнім із Яґєллонів, – старостою Канівським та Черкаським. Але, вже 1553 свариться з королем за якусь, ніби недодану йому дрібницю, кидає все та ображений залишає Польщу. Переходить, ні більше ні менше, як на службу турецькому султанові. На той час – найзлішому ворогові його батьківщини. Але, безхарактерний Жиґмонт Авґуст чимось улещує збіга та повертає назад до Польщі, на те саме місце. Однак, Вишневецький не може усидіти на місці та 1556 запалюється ідеєю – перемогти ногайців, що кочують берегом Чорного моря, на схід від Дніпра та на південь від Конки; обидві річки є одночасно її кордонами, як це звичайно буває в степу. Як пише Д. Яворницький: «Душа його жадала воєнної слави і ратних битв».

Заснувавшись на Хортиці та злигавшись із якимись «донскімі казакамі» та російськими емісарами, він із трьома (!) сотнями своїх черкаських козаків іде на південь та там ніби воює турків під обома Керменами та Очаковим.

А потім, невідомо чому (а радше тому, що зазнав поразки), відступає на Хортицю та будує там «город», який і вважається московськими істориками початком Запорізької Січі.

Та… незабаром відходить від короля та перекидається до Москви. Року 1557 він пише Івану Грозному рапорт, що – мовляв, на Хортицю приходив Кримський хан Девлет-Гірей та бився з ним рівно 24 дні. А відбивши хана, що ніби пішов від нього з «великим соромом», – він приєднав собі багацько «кримських кочовищ». Пізніше, того ж року, прохає царя прийняти його до московського підданства; що й відбувається. Зауважимо, що про похід Девлет-Гірея нема свідчень у жодних історичних джерелах. А поки він, уже прийнятий до московського підданства, прохає дозволу на новий похід та готується до нього, – на Хортицю й насправді з’являється Девлет-Гірей з татарами та облягає Вишневецького із його «запорожцями».

Це вже – не брехня цареві про оті «24 дні», та наш хоробрий воїн, покинувши свій «город» напризволяще, – збігає до покинутих ним Черкас та Каніва. Але там уже дещо отямлюється, пригадуючи, що тут йому, власне, нема чого робити, адже він уже повноправний московський підданий. Та й збігає туди, де є природнє місце всім аферистам світу – до рідної Москви. Це сталося вже 1558.

З Москви він у жовтні 1558, з якимось іншим пройдисвітом, мурзою (!) Канкликом Конуковим, власним братом та стрільцями спливає до Астрахані, а звідти подається до черкесів у Кабарду. Як пише Д. Яворницький: «Тут йому було наказано збирати рать і йти повз Азов та Дніпро, на Дніпрі стояти й спостерігати за кримським ханом «скільки Бог поможе». Полазивши біля Перекопу та нічогісінько там не вшкуравши, він повертається до своїх москалів, яких полишив на Хортиці стерегти «ґород», бо кримський хан на той час подався за Перекоп.

Далі гріх буде не процитувати самого Д. Яворницького, дослівно:

Довідавшись про відхід хана за Перекоп, цар Іван Грозний відрядив до Вишневецького посла з жалуванням і через нього ж наказав князеві залишити на Дніпрі Ширяя Кобякова, дяка Ржевського й Андрія Щепотьєва з небагатьма боярськими дітьми, стрільцями й казаками Данила Чулкова і Юрія Булгакова, а самому їхати до Москви. Князь скорився волі царя; але за два роки знову опинився на Дніпрі поблизу острова Хортиця, звідки зв’язавшися з польським королем, удруге перейшов до нього на службу; з його від’їздом та наступною вельми трагічною смертю історія Хортицької Січі надовго припинилася.

(Д. Яворницький, Історія запорізьких козаків, Львів, 1990, с. 63)

Зауважимо, на самому початку, що пов’язувати Запорізьку Січ, яка відіграла таку важливу ролю в історії, з тимчасовими пригодами якогось волоцюжного шахрая: принаймні неісторично; як не конче глупо. На таке щось здатна лише вона, російська історія, яка жодним лайном не гребує.

Що ж до закономірного кінця, то тут справа була в тому, що поміж Туреччиною та Польщею існувало тоді ще три буферних, як тепер кажуть, номінально самостійних, але ангажованих на боці Туреччини держави. Ними були Ердейський банат (він же Семиграддя або Трансильванія) та два «господарства»: Молдавське зі столицею в Яссах, та Валахське (Мунтенія), зі столицею в Букурешті. От, на той час у Молдовському й звільнився стіл господаря, та Вишневецькому й схотілося випробувати свої сили. Та, дарма; тільки й того, що потрапив до турецького полону, який і поклав край його честолюбству.

Під «вельми трагічною смертю» розуміється, напевно, що його врешті посадив на палю, яка на цього пройдисвіта давно очікувала, – сам султан турецький. Що ж, як бачимо, із тих трьох, що мали за неповні десять років цього суб’єкта своїм підданим, – найбільше принциповості та моралі явив нам саме султан турецький.

Однак, приділимо дещо уваги відносинам московського царя та кримського хана. Вони зовсім не були такими вже категорично непримиренними, як це нам розписує російська історія; особливо ж – в часи Івана IV. Бо, частково збереглася їх дипломатична переписка.

Російський історик теж не свідчить про такі вже непримиренні протиріччя, коли пише:

Одного разу цар надіслав ханові на дарунок красного кречета та двох полонених литвинів, королевських дворян.

(С. М. Соловьев, Истор. России с древн. врем., Москва, 1959, т. IV, с. 139)

«Царь» – це він же, Іван IV; а хан – безперечно кримський. Дещо протирічить цьому наступна опінія, що:

Кримське ханство являло собою величезну зграю розбійників, добре пристосовану для наїздів на Польщу, Литву та Московію. Ці наїзди були його головним життєвим промислом.

(В. О. Ключевский, Сочинения, Москва, 1956, т. 2, с. 265)

Бо, в одному з літописів XV ст. літописець пригадує продаж 1500 російських полонених арабським купцям в Алтин Орду, – вятчанами на чолі з Дмітрієм Шемякою. Не відставав і цар Іван IV, та не без певного здивування зустрічаємо таке місце у переписці його з ханом. Він пише ханові, що:

Твої гонці купляли на Москві полон литовський і німецький; ми звеліли дати їм нашу грамоту до Путивля намісникові про пропуск цих полонених; але намісник затримав із них 17 людей полонених литовців та німців, та жінку, яка зве себе руською, тому що до пропускної грамоти ці 15 людей не записані. Гонці твої недобре зробили, що вели полон зайвий, грамоти нашої не узявши.

Дивуватись незгоді в числах – нема причин. По-перше, цар рахував на пальцях та з великим трудом управлявся в межах двох десятків. По-друге, схоже, й не просихав, а не просихаючи – і не такого напишеш. Для нас важливо, що ця торгівля, як свідчить лист, – мала систематичний характер.

Тому й Вишневецький міг цікавити Івана IV не стільки, як черговий приборкувач кримського хана, а радше як спритний торговий посередник. Не дарма ж відрядив туди й свого дяка.

А тому й дозволимо собі ще раз підкреслити, що не з Дмитра Вишневецького починалась Велика Січ Запорізька. Вона була значно, значно старішою. Що ж до «нащадка Гедіміна», то… ви ж самі бачили, з ким ми маємо справу, чи не так?

Та, чи можливо, врешті, щоб саме ця людина закріпилася в народній пам’яті саме як Байда – леґендарний засновник Січі? – навряд…

* * *

Однак, наостанку повернемося до передостаннього посилання, де автор пнеться переконати нас, ніби кримське ханство «являло собою величезну зграю розбійників», для яких «наїзди були головним життєвим промислом». Ні сіяли, ні жали, – уявляєте? – тільки з наїздів і жили. Так і бачиться картина: татарченя канючить до матері, – «Мам’, дай хлібця, їсточки хоц’я!» А вона йому: «Почекай хоч тиждень, батько ж з наїзду не повернулись…» У дусі отієї їх, від Маркса з Енгельсом «воєнной демократіі», – не жнуть не сіють, тільки цивілізованих (мається на увазі – рабовласників) грабують. Чи не проходили, бува такого, хоч раз у житті? Так от – доповідаємо: і сіяли, і жали. Бо Крим на той час годував чи то п’ять, чи то більше мільйонів людей. За рахунок працелюбства та високого уміння працювати; з-за кордону не ввозив. А писати таке щось, то треба бути не лише невігласом, а й недоумком; бо звідси недалеко до отієї «воєнной дємократії» отих двох марксистських придурків…