6. Сталін і Троцкій

6. Сталін і Троцкій

Лєв Бронштейн (Троцкій, 1879–1940) був іще однією відомою людиною, що їх так вільно видавав щедрий на це 1879 рік; певно, що були й інші. Втім, він став відомий не так заслугами перед революцією, як антиподом, ворогом Сталіна; який згодом і убив його 1940.

Він народився в родині жидівського арендатора або хуторянина на Херсонщині, який вирішив круто змінити традиційний триб існування предків та випробувати сільської долі. Він мав у цьому повний успіх та помер 1922 заможною людиною, у якої «революція відібрала все», як напише потім його син.

За народною, а радше – містечковою традицією, діти не приймали безпосередньої участі в селянському житті, та спогади Льови про рідний хутір Янівку – то радше спогади дачника або поміщицького синка. У своїй автобіографії він щось там верзе про «бородатих мужіков» (і це у нас – в Україні!); ну, і всяке таке. Про Україну він у дитинстві й краєм вуха не чув, та весь час пише «у нас на югє Россіі». Слово «українське» зустрічаємо лише там, де він перебравшись до Одеси, учитись в Одеському реальному училищі, – зауважує, щодо своєї російської мови:

Я узнавав, що десятки слів, які у селі здавалися незаперечними, є не російські слова, а зіпсовані українські.

(Л. Троцкий, Моя жизнь, Москва, 1991, с. 60)

Одеса – то вже, бачите, не Янівка; визнаний, так би мовити, «культурний цєнтр юга Россіі» («Одєсса? – ві мінє говорітє… Одєсса, – ну ето жє вообщє!»).

А тому (а як же!):

Кожного дня переді мною відкривалася частина більш культурного середовища, ніж те, де я провів перші дев’ять років свого життя.

(теж там, с. 60)

Він є людиною на диво обмеженою, іще з дитячих років свого життя. Він пише про себе, що в Одесі:

Багацько з хлопців каталися у морі на човні, ловили з хвилеламу рибу на вудку. Я цих задоволень абсолютно не знав. Дивним чином море на той час не займало в моєму житті жодного місця, хоча на його березі я прожив сім років.

(теж там, с. 70)

Дивно, дивно… За сім років так і не підійти до моря? – дивно. Якийсь старець хлоп’ячого віку; зашорена з дитинства людина.

Втім, Одеса в небаченому ступені поширює його кругозір. Бо про наші степи, де сам народився, він пише з убивчою самовпевненністю:

Численні степові кургани полишились тут як віхи великого переселення народів.

(теж там, с. 27)

Про те, що існують ще шкільні підручники з історії, до яких не вадить заглянути й у 50 років, він на той час за клопотами «міровой ріволюціі» вже дещо підзабув…

Із люмпенської Одеси наш Лєв перебирається до робітничого Ніколаєва, де кінчає курс реального училища та поринає до «рєволюційонной работи», – «кружкі», «прокламаціі» і т.і. Що ж, повний курс реального училища, яке б воно там не було, – для революціонера – теж непогана освіта; бо в «тєорєтіках марксізма» (або «вождях рєволюціі») ходили, бувало, й такі, що їх «із трєтьєго класа гімназіі вишіблі»…

От там молодого Льову вперше прилапують жандарми та запроторюють до буцеґарні. На місце заслання, не де небудь, а у Верхолєнску на Лєнє, він потрапляє тільки 1900. Там він, двадцятирічний хлопець, знайомиться з Дзєржінскім та Уріцкім. Починає, й не без успіху, писати статті до «ближчої» іркутської ґазети «Восточноє обозрєініє». Але, проносяться чутки, що В. Ульянов починає видавати за кордоном «Іскру» та гуртує професійних революціонерів, – час тікати із заслання.

Засланий Л. Д. Бронштейн і насправді тікає з підробленим пашпортом на ім’я Троцкого, та не без пригод дістається міста Броди, де: «Вєсь дєнь я провєл в рігє у хохла, которий корміл мєня арбузамі». Вночі, за допомогою того ж хохла він опинився в Австро-Угорщині. Там він потрапляє до Цюріха, а звідти восени 1902 і до Лондона, до самого Лєніна.

Якийсь час по тому він проводить у Парижі, де полишає нам дві понад цікаві зауваги, знову ж, щодо свого характеру.

Я народився й виріс у селі, але до природи став наближуватися в Парижі.

(теж там, с. 150)

За свідоцтвом інших він оцінив Париж так: «Похож на Одєссу, но Одєсса лучшє» (!). В Парижі він дещо знайомиться з живописом, навідуючи відомий Лувр. П. Рубенс видається йому (за власними словами) надто «ситим та самовпевненим», П. С. Пюві де Шавани – надто «блеклим та аскетичним», а портрети Е. Кар’єра – «дратували своєю присмерковою недомовленістю». Понад характерним є тут те, зверніть увагу, що його дратує – безпомилково, саме те, що порізнює цих художників від загального тла, надає їм ориґінальність. Знову неоцінене свідоцтво для психолога; людина – знову ж, всебічно обмежена, схильна до уніфікації навколішньої реальності.

В Женеві він 1905 зупиняється у відомого Парвуса (А. Гєльфанд), наступного фінансового благодійника Жовтневої революції. Про нього він пише:

Парвус був, без сумніву, видатною марксистською фігурою кінця минулого та самого початку нинішнього сторіччя. Він вільно володів методом Маркса, широко гледів, стежив за всім істотним на світовій арені, що за видатної сміливості думки та при мужньому, м’язистому стилі робило його насправді видатним письменником.

(теж там, с. 168)

Але, пригадує й про те, що ми вже дещо знаємо:

Крім усього іншого цей революціонер був захоплений абсолютно нечеканою мрією: розбагатіти.

(теж там, с. 168)

А, це – як же сталося? Автор дещо привідкриває нам завісу таємниці; виявляється, що:

Після поразки революції 1905 р. для нього починається період упадку. Із Німеччини він переселюється до Відня, звідти до Константинополя, де й застала його світова війна. Вона відразу збагатила Парвуса на якихось там військово-торгівельних операціях. Одночасно він виступає прилюдно як захисник проґресивної місії німецького мілітаризму, пориває остаточно з лівими та стає одним із натхненників крайнього правого крила німецької соціал-демократії. Не треба казати, що з часів війни я порвав із ним не тільки політичні, але й особисті відносини.

(теж там, с. 168)

Усього про Парвуса. Ясна річ, збагатів на військових поставках, на яких іще краще багатіли в Росії, підчас Кримської війни й потім. В останні речення дозволимо собі просто не повірити, бо за всією більшовицькою верхівкою стояв він, Парвус. Людина з грішми.

По тому більшовик Троцкій з підробним пашпортом «отставного поручіка Арбузова», – урочисто прибуває на батьківщину, «на юг Россїї» – до Києва.

Починаючи від самої революції 1905 Л. Троцкій дріб’язково описує свої відносини з Лєніним, доводячи, що між ними, – практично, не було помітних (або істотних) розходжень Чи так було насправді, чи ні, сьогодні досить важко встановити, але… це потрібне для виправдання майбутнього протистояння зі Сталіним, не будемо і про це забувати. Втім, це співробітництво незабаром покінчується, бо наш герой знову потрапляє до буцегарні. Хоч це, не подумайте погано, – були далеко не оті, Пєрмскіє (або Мордовскіє) лагєря. Посилаючись на спогади сусіда по камері – Свєрчкова, він пише:

Тюремна камера Троцкого, – продовжує Свєрчков, – перетворилася незабаром на якусь книгарню. Йому передавали все, що хоч якось заслуговувало на увагу з нових книг; він прочитував їх і весь день з ранку до пізньої ночі був зайнятий літературною працею. «Я почуваю себе чудово, – казав він нам. – Сиджу, працюю й знаю, що мене в жодному разі не можуть заарештувати… Згодьтеся, що в межах царської Росії це є доволі незвичайне почуття…»

(теж там, с. 187)

Його черговий процес 1907 покінчується засланням до Обдорска (тепер – Сале Хард), але вже в Бєрєзовє, не доїхавши якихось три сотні кілометрів, – Троцкій збігає. Слід з цього приводу зауважити, що якби в отих «мєдвєжьіх углах», куди мали звичку засилати «рєволюціонєрів», – тодішні «робітникі органов» не побирали хабарів, не пиячили беспробудно, та взагалі – не ловили ґав, – а виконували би свої прямі обов’язки, можливо, не було би й жодних отих «рєволюцій в Россіі», але… самі бачите. Із Пєтєрбурга Троцкій, прибарахлившись, відбуває до чергової еміграції, цього разу аж на десять років; з’явиться, разом із Лєніним, тільки 1917. Однак, під роком 1912 він дарує нас нечеканим откровенням:

Як далеко відійшло нинішнє покоління від звичок і настроїв 1912 року! Я добре розумів і тоді, що гуманітарно-моралістична точка зору на історичний процес є найбільш неплідною точкою зору. Але, йшлося не про пояснення, а про переживання. До душі проникало безпосереднє, не до передання, почуття історичного трагізму: безсилля перед фатумом, пекучий біль за людську сарану.

(теж там, с. 222)

Так, так; що ж – приймемо до уваги. Перебування Троцкого за кордоном підчас війни є не менш цікаве ніж будь-що інше, але дозволимо собі перейти безпосередньо до вирішального 1917. Пишучи про цей час, він спростовує, насамперед, «клєвєту про Лєніна», який прибув, ніби, до Пєтрограда у «німецькому пломбованому вагоні». Потім дріб’язково і турботливо підкреслює свої завжди погодження з Лєніним по всіх принципових питаннях. Затято полемізує з А. Кєрєнскім із властивою йому примітивною дріб’язковістю. Не одного разу підкреслює бездіяльність Сталіна, який до пори воліє триматись у тіні; бо добре знає, що переможе не той, хто виграє перші потички, а той, хто переможе в останньому бої.

Свою власну позицію на той час він пояснює словами:

1 листопада 1917 р. на засіданні пєтроградського комітету – протокол історичного у всіх відношеннях засідання укривається досі – Лєнін сказав, що після того, як Троцкій переконався в неможливості єдності з меншовиками, «нє било лучшєго большєвіка». Він цим ясно показав, що не теорія перманентної революції розділяла нас, а більш вузьке, хоча й дуже важливе питання про ставлення до меншовизму.

(теж там, с. 322)

Не полишає він нас у невідомості й щодо свого ставлення до національного питання, це буде для нас понад цікаве. Він пише:

Я вже пригадував, що національний момент, аж так важливий у житті Росії, не відігравав у моєму особистому житті майже жодної ролі. Вже за ранньої молодості національні пристрасті або упередження викликали у мене раціоналістичне нерозуміння, що переходить в певних випадках у бридливість, навіть у моральну нудоту. Марксистське виховання поглибило ці настрої, перетворивши їх на активний інтернаціоналізм.

(теж там, с. 329)

Отже, маємо справу з людиною, яка ненавидить все національне, все, що робить людину неповторною, – риса абсолютно типова. Пригадайте, як дратувало його в Парижі все, що було характерне для великих художників, що порізнювало їх від посереднього тла. Тут маємо прояв тієї самої психологічної риси: типове інтер-люмпенське сміття. Але, цей «інтернаціоналіст» розмовляв тільки російською мовою. Отже, хотів він того, чи не хотів, а російський націоналізм, від якого на той час тільки й полишилося, що «вєлікій і могучій» та нестримана імперська аґресія, – знайшли його самі. Бо дещо нижче він знову цитує інших:

У видаваному в Берліні «Архиве русской революции» автор-білогвардєєць розповідає наступний барвистий епізод: «Казак, що заїхав до нас побачитись, кимось навмисно уражений тим, що зараз служить та іде у бій під командою жида – Троцкого, гаряче й переконано заперечив: «Ничего подобного!.. Троцкий не жид. Троцкий боевой!.. Наш… русский… А вот Ленин – тот коммунист… жид, а Троцкий наш… боевой… Русский… Наш!»

(теж там, с. 348)

Отак воно буває, що ж тут поробиш… Одне люмпенське сміття, що «інтернаціоналіст», що «русскій націоналіст». Привертає тут увагу дещо інше, проґресивне та багато обіцяюче. Найбільш проґресивний у світі, російський спосіб визначення нації, – «как захотім, так і сдєлаєм». Мовляв, «нам нєчєго ждать мілостєй от пріроди», – самі визначатимемо, хто «жід», а хто «русскій». Таке нове, суто совєцьке розв’язання «національного вопроса», – знайде собі належне застосування у майбутньому, післяреволюційному устрої цієї патологічної держави.

Тим часом Троцкій – «правая рука Лєніна», виблискує на всі боки: очолює «Пєтроґрадскій совєт», заключає мирні угоди в Бресті, як військовий «нарком» орґанізує червону армію. Про все це він розводиться менше, ніж можна було думати, але – не укриває й протилежних опіній. Так, посилаючись на свідоцтво М. Горького про висловлювання Лєніна, він не без гордості пише:

Ударивши рукою в стіл, він (Лєнін) сказав: «А от показали би іншу людину, яка здатна за рік орґанізувати майже зразкову армію, та ще й заскарбити повагу військових спеціалістів. У нас така людина є. У нас усе є. І – дива будуть.»

(теж там, с. 347)

Але потім а значить – пізніше у главі XXXIII він простодухо зауважує:

Продовольства не було. Армії не було.

(теж там, с. 379)

Що ж, написане досить відверто, але – дозволимо собі й дещо сумніву: але ж, як перемогли усіх інших – то мабуть армія таки була; бо, ствердимо, – перемогла не ідея, як нам і досі базікають (адже, яка там ідея – ідеї й близько не було!), перемогла зброя.

Але, цікаво буде хоч краєм ока глянути, за свідоцтвом самого автора, – як та на чому ця армія будувалася? Як пише він сам:

Не можна будувати армії без репресій. Не можна вести маси людей на смерть, не маючи в арсеналі командування смертного покарання. До тих пір, поки горді своєю технікою, злі безхвості мавпи, що іменуються людьми, будуть будувати армії та воювати, командування буде ставити солдатів поміж можливою смертю попереду та неминучою смертю позаду.

(теж там, с. 393)

Тут ми знову помічаємо дещо цікаве. По-перше, зрозуміло, це оті «злі безхвості мавпи», до яких він так дотепно (як жодний Дарвін) порівнює людей. Нагадаємо, що він написав перед тим і про «людську сарану». Сам він себе, ні до мавпи, ні до сарани, певно, не відносив, отже… Отже, ще одна непогана автохарактеристика: людина зверхницька та цинічна. По-друге, ота «неминуча смерть позаду» – «заград-отряди»: совєцька універсальна секретна зброя. Як у останній війні, так – бачимо, й у громадянській. Тому, бачите, й перемогли німців, у яких ті, хто могли бути «заград-отрядамі»- «Ваффен СС»; – ішли не позаду, забезпечуючи комусь «неминучу смерть», а – попереду.

Втім, по цих откровеннях, він далі пригадує й дещо з необхідної більшовицької демагоґії:

На згарищі великої війни більшовики створили нову армію. Хто хоч трохи розуміє мову історії, для того ці факти не потребують і пояснень. Сильнішим цементом нової армії були ідеї Жовтневої революції.

(теж там, с. 393)

Ну, це ми добре знаємо, як же: «грабь награбленное», – куди вже цементніше…

* * *

Але час перейти до того, на чому саме «погорів» наш підопічний. Він, як ми достеменно переконалися, був людиною сірою, що не виносила порізненнь, відхилень від створеного ним самим стандарту, принципово нівеляторська. Йому понад усе подобався отой «воєнний коммунізм» – «каждому по полфунта хлєба», за яким, щоправда, ні він сам, ні інші більшовики – не жили. Але за яким мав віднині жити весь безпартійний нарід. От він і починає розвивати свої нівеляторські «ідеї» далі, проектуючи орґанізацію й виробництва на кшталт якихось ідіотичних «рабочіх армій». Великою несподіванкою для нього стало передсмертне просвітлення Лєніна, який, вимушений капітулювати перед суворою реальністю життя, – об’являє НЕП (нова економічна політика). Саме це й стане головним козирем Сталіна у боротьбі за постлєнінську владу: адже, ідея «рабочіх армій» суперечить формі й духові НЕПу, – а значить «антілєнінская». Тому він і обирає термін НЕПу – 1924–1929, аби остаточно звести порахунки за владу з Троцкім, своїм головним, як він вважає (і, вважає цілком слушно) супротивником у боротьбі за повну і абсолютну владу; з іншими: Зінов’євим, Камєнєвим або Бухаріним, – у нього проблем не буде; їх і насправді не було.

Потім, коли з головним претендентом на владу буде покінчено, він прийме все, колись пропоноване ним: і командно-адміністративну індустріалізацію, і розкуркулення, і поголовну колективізацію сільського господарства. Людина цинічна та безоглядна; без скрупулів. Хоч і дещо іншого стилю, ніж його конкурент. Менш бовкливий, більш розсудливий, та – годі казати, набагато більш підступний.

* * *

Селянське питання в селянській країні, якою була Росія – було й основним питанням революції; власне тому Сталін і перехопив у Троцкого ідею повної колективізації та здійснив її у так драстичний спосіб. З цього приводу, пригадаємо дещо, а чим був отой марксізм, яким вони всі керувалися; хоч кожен – на свій спосіб?

Невибачним було, насамперед, те, що марксизм створювався, як і його попередники, оті «соціалістічєскіє учєнія» від Кампанелли до Фурьє, не на основі наукової соціології – науки про те, як виникає та працює суспільство, а на химерній основі все тих же, ніби, блогих побажань. А наївна спроба Маркса з Енгельсом створити цю основу в особі їх так званого «історічєского матєріалізма», – тхне такою знахарською аматорщиною, що не може сприйматись серйозно. Принаймні як таке щось, що має хоч віддалене відношення до науки.

За подібних умов наукова справедливість марксизму була би таким самим дивом, як і наукова справедливість, скажімо, астрології, яка претендує з розкладу сонячних планет підчас народження людини – передбачити її майбутнє життя. Адже вона, вибачайте, претендувала на це ще задовго перед тим, як було встановлено повний склад планет соняшної системи, так і пізнані закони їх руху. Нагадаємо, що останні установив лише Йоґан Кеплер (1571–1630), який уславився радше як видатний астролог. Погодьтеся – тут – те ж саме.

Досить ще зауважити, що марксизм починає відлік цивілізації від імперського римського рабства, ставлячи його над варварським суспільством вільних виробників із його демократією, – і стає гранично ясною глибока внутрішня реакційність цього вчення. Не випадково ж, у XX ст. воно закорінилося у двох класичних імперіях, нещодавно рабовласницьких: російській та китайській. Воістину, гіршої рекомендації, – не вигадати. Смертний гріх марксизму полягає на тому, що він з самого початку іґнорував свободу, іґнорував демократію, народовладдя. А значить не міг не привести до кінцевого тоталітаризму суспільства. Отже, знову вчення, яке не випадково перемогло у єдиній на свій час нещодавно рабовласницькій країні Європи. Ніде більше, йому місця не могло бути. А ця його, чи не ґрунтовніша помилка, – визначила й усе інше.

Ні марксисти, ні інші соціалісти, ні перед, ні потім, – не розумілися на дуже простих, очевидних речах. Спотворювали співвідношення між людськими потребами. Бо все починалося з суспільства вільних виробників, де кожен забезпечує себе сам харчами та всім іншим. Потім, коли один в стані прогодувати кількох – починаються ринкові відносини. Людина, що живе у суспільстві та має помешкання, побудоване робітниками, набуває його – як правило, раз на життя. Так само не часто набуває меблі, випродуковані – знову ж, – робітниками. Але от їсти – вона мусить щодня, а людина, що продукує ту їжу на всіх, – зветься селянином. От він, цей клас – селянство, і є ключовим класом будь-якого суспільства, годує себе та інших. А без їжі ніхто довго не протягне: ні аристократ, ні чиновник, ні піп; ні отой самий – улюбленець марксистів – «рабочій або ж пролетарій».

Однак, принаймні, досі, усі оті «прєобразоватєлі общєства» – нехтували селянством; або й ще гірше – оббирали та експлуатували його, скільки сил вистачало. А як вони не бажали годувати за так оте ротате неробне люмпенство – «рабочіх», – відбирали все озброєною силою. Занепаду цього класу, який в нормальному суспільстві мав би бути привілейованим, сприяла й інтенсифікація сільського виробництва: один селянин міг прогодувати десятки людей, а десятки з одним – завжди упораються. Чи він, селянин, когось експлуатує, існуючи? – далебі. Бо з ресурсів, глянемо правді в очі, йому потрібна лише власна праця та енерґія сонця, яка все одно падає на землю. Споводуючи – їй байдуже, – хоч розріст бур’янів, а хоч і вистигання урожаю.

Європейська історична наука, засліплена виблисками Риму, бачила і бачить історію в кривому люстрі своїх власних упереджень. Відблиском того самого римського імперіалізму, якого сама від нього наслідувала.

Цей смертний гріх європейської історії добре підмітив свого часу проникливий Альберт Швейцер (1875–1965), лікар і філософ. Він писав з цього приводу:

На очах у нашої історіографічної вченості з’являється надумана історія для народного вжитку, де діловито обґрунтовуються національні і релігійні упередження. Наші шкільні підручники з історії – то розсадники історичної брехні.

(А. Швейцер, Культура и этика, Москва. 1973, с. 58)

Тому не слід дивуватися її, цієі «історіографічної вченості» своєрідним схильностям, або навпаки – неприйняттям.

А тому й першоджерело демократії вбачають саме й тільки у рабовласницькій Елладі, де демократія вільних була лише карикатурою справжньої демократії скитів, яка не знала рабів. Не дарма ж і грецький поет Харілаос писав про скитів – «Кочовиків є діти вони, справедливіших серед людей». І дійсно, демократія для частини людей – то логічний нонсенс, бо постулат рівності людей – то й є основа демократії.

Зразки ще тієї, старої демократії ми могли бачити востаннє в далекій Ісландїї, там біженці зі Скандинавії, де християнська церква щедро наділяла владою від Бога того, хто їй більше заплатив, – мали мужність відтворити і відновити демократію у потворному світі середньовічного християнства.

Але, все це було якось проіґноровано, а тому хибний зразок демократії рабовласників з Еллади призвів і до хибного шляху всієї європейської демократії. Першою демократичною країною на заході слушно вважають США, але… Це ж, від самого її початку, від Декларації Прав, – була демократія для білих, де практиковане без меж рабство для чорних та ґеноцид для червоношкірих. Тобто, якесь протиприродне схрещення імперіалізму з демократією, щось на кшталт алтайського грифона.

Отже, всі пошуки справжньої демократії у XX ст. приводять нас тільки й єдино, – все до тієї ж маленької Ісландії, чверті мільйона людей, які нічого у світі вирішувати не можуть.

На експропріацїї та на експлуатації цього ключового класу суспільства й були побудовані усі оті дурацькі прожекти «свєтлого будущєго»; що «воєнниє посєлєнія» Аракчєєва, що «колхози» Сталіна. Селян здавна порабили у Росії, знову – удруге, порабили у СССР. Не дивно, що цей останній і став усього тільки Третьою російською імперією. А, отже, з цього пункту зору «счастлівоє будущєє» було найбільш реакційним соціальним устроєм, яких тільки пережив багатостраждальний світ.

* * *

А тим часом, скориставшись підчас Лєнінського НЕПу тим галасом, якого з його приводу підняли троцкісти – «лєвая оппозіція», Сталін почав, не кваплячись але впевнено, потрохи ліквідовувати цих неспокійних конкурентів. Використовуючи підтримку, яку зумів собі забезпечити на вирішальному ХІV партз’їзді 1925, – починає методично звільнювати прибічників Троцкого з посад, засилаючи, часом, і до «мєст нє столь отдалєнних». Біограф Л. Троцкого з цього приводу пише:

Ще перед закінченням 1927 року Сталін почав депортацію опозиціонерів. Але нещадний майстер наступних кривавих чисток на той час ще дуже турбувався про своє алібі та створення пристойної зовнішньої картини. Він прагнув уникнути скандалу відкритими й насильницькими висилками і тому обставляв вигнання своїх ворогів так, що воно виглядало як добровольний від’їзд.

(Исаак Дойчер, Троцкий в изгнании, Москва, 1991, с. 5)

Так прийшлося збирати манатки десь в середині січня 1928 і «вождю оппозіціі» – Троцкому; його відправили до Алма Ати. Там він не бідував, та навіть їздив на багатоденні полювання. Не забував і своїх. За рік відправив кілька сотень листів, кілька сотень телеґрам до однодумців, у різні задуп’я СССР.

Тим часом починає змінюватися й політика Сталіна, – іде наступ на «кулака»: «Кулак поднімаєт голову!» Відкривається сталінський похід проти найбільш працелюбної, а значить і найбільш заможної частини селянства; черга інших прийде потім. У троцькістів ця зміна курсу стає сенсацією та пломенем надії, одночасно: тепер вони стануть потрібні, тепер їх запросять назад – разом бити куркуля. Як пише той самий автор:

Що робити опозиції? Ми зобов’язані, відповідав Троцкій, надати критичну підтримку «лівому курсові» Сталіна.

(теж там, с. 20)

Отже, створилася двозначна та дражлива ситуація, – «лєвая оппозиція» тупцює від нетерплячки, рветься «біть классового врага», а Сталін… вичікує та робить вигляд, наче жодної там опозиції взагалі не існує. Вони йому не потрібні; було би кого «біть», а кому – в Росії завжди знайдеться. Справа зовсім в іншому.

Рябий грузин у Кремлі потягує зі своєї люльки та міркує. Він, на відміну від свого риваля, зневажає поспіх та імпровізацію, воліє все розрахувати заздалегідь. Зважує сотні листів, сотні телеґрам Троцкого за рік, що так переобтяжили скромну пошту Алма Ати. Порівнює з іншими: так, це він є ключем опозиції, всі інші без нього мало варті. Ці мрачковскіє, раковскіє, радекі без нього вмить перегризуться за примарну владу над нею, «троцкістской оппозіцієй».

Вихід знайдено, – Троцкого, без великого розголосу відправляють до Істанбулу, як у них кажуть «видворяют із СССР». Цьому, з чисто турецькою ґалантністю сприяє голова держави, президент Мустафа Кемаль.

Л. Троцкій, як і його біограф, – добрі руські люди, та не називають це місто інакше, ніж Константінополь. Бо ви ж пам’ятаєте, вони й досі не втрачають надії пригородити його собі. Втім, не виключене, що це й робота патріотичних перекладачів у Москві. Адже, часом здається, що в Росії патріотів більше, ніж населення. Там, на острові Бюйюкада у Мармара денгізі й проведе наш вигнанець ще чотири роки життя; почне сколочувати свій IV інтернаціонал, справу всього життя. Але, без великого успіху, бо, як вважає його біограф:

Ригоризм Троцкого у відстоюванні власних принципів, відмова розбавити їх демагоґією образили багатьох його старих прибічників. Більше від того, рух, якому він покладав початок, утруднюювався, з одного боку, строгою принциповістю Троцкого, а з другого боку, безцеремонним переслідуванням сталіністів.

(теж там, с. 130)

Так, Троцкій був прецизійним догматиком, «строга принциповість» – але, чи в цьому справа? Може в іншому, може це й не дивно, бо світ уже заспокоївся власною леґендою; що Сталін, мовляв, сидить тихо та будує для себе «соціалізм в одной отдєльно взятой странє», а от Троцкій – то є «вічний революціонер». Що сам він був, як завжди, гранично обмеженим та зашореним, видно з того, як оспівував сталінську п’ятирічку словами:

Успіхи промислового розвитку СССР мають світове історичне значення. Нічого, крім презирства, не викликають до себе соціал-демократи, що не намагаються навіть оцінити ті темпи, до яких виявляєься здатним підніматися совєцьке господарство. Ці темпи не є ні стійкими, ні забезпеченими… Але вони дають на досвіді доказ тих незмірних можливостей, які закладені в соціалістичних методах господарства.

(Л. Троцкий, Бюллетень оппозиции, № 9, 1930, с. 2)

Як бачимо, й він оспівує побудову державного капіталізму, командно-адміністративної економіки, – як перемогу «соціалістичних методів господарства». Що все це було виником тоталітаризму та масового терору, а не «соціалістічєскіх мєтодов хозяйства», – цій людині й на думку не спало. Убога людина; убогістю рівна Сталіну. Але, підкреслимо й повну лояльність Троцкого до «родіни всєх трудящіхся» (а, як насправді, – то «родіни» тоталітаризму):

Совєцький Союз, знову твердив Троцкій, полишається робітничою державою. Панує громадська власність на засоби виробництва, і тому совєцьке суспільство знаходиться у перехідній стадії від капіталізму до соціалізму, хоча платить потворну ціну за кожний крок вперед. Бюрократія незалежно від її привілеїв полишається «злоякісним наростом на тілі робітничого класу, а не новим маєтним класом».

(Исаак Дойчер, Троцкий в изгнании, Москва, 1991, с. 261)

Ґрунтовна помилка тут саме в тому, що взято у лапки: була й паразитичним наростом, але була й, без сумніву, – новим маєтним та владним класом. Бо, – колективно розпоряджувалася усією так званою «громадською власністю». Отже, єдине, що потребує з’ясуванння: груба помилка чи свідоме фальшування дійсності?

Той же біограф Троцкого привідкриває нам його позицію щодо політики сталінської держави й пізніше, вже 1939–1940. Він пише:

Усі спірні питання загострилися наприкінці 1939 року, коли Сталін наказав своїм арміям напасти на Фінляндію. Троцкій у своїх коментарях бичував Сталіна за «глупе та некомпетентне» ведення війни з Фінляндією, котра привела до обурення світ, а Червона Армія терпіла принизливу поразку. Троцкій, однак, наполягав, що Сталін у Фінляндії прагне укріпити незахищений фланг Совєцького Союзу проти можливого нападу Гітлера. Таке прагнення є правомірне, та будь-який совєцький уряд, що діє в обставинах, у яких діє Сталін (обставини, однак, були частково створені самим Сталіним), було би вимушене захищати свої кордони за рахунок Фінляндії. Стратегічні інтереси робітничої держави повинні мати пріоритет над правом Фінляндії на самовизначення.

(теж там, с. 500–501)

Фінська війна відносилася, як така, від початку та до кінця, до найбільш грубих стратегічних прорахунків кремлівського провокатора, кинувши Фінляндію в обійми Гітлера в наступній війні та спричинивши блокаду Лєнінграда, з усіма її наслідками (про це див. далі). Позиція Троцкого в цьому питанні свідчить про те, що він був стратегом, не ліпшим від Сталіна – далі власного носа не бачив: типова більшовицька містечкова зашореність. Та, й що там чекати від «стратега», який «усміряв» кулеметами селян, які цих кулеметів не мали; нарком… Особливо привертає увагу останнє речення попереднього посилання: такого і в Совєцькому Союзі не наважувалися писати, мимрячи щось там про «нападєніє бєлофіннов». Можна тільки уявити собі, як було сприйняте подібне нахабство за кордоном: перестарався, перестарався «товаріщ Льова».

Але, з усього цього добре бачимо, як нестямно метушився Троцкій в останні роки життя, аби догодити СССР, а значить – і Сталіну. Будь-що вислужити пробачення; та – не вислужив.

Нарешті він влітку 1933 виривається з Туреччини та проживає два роки напівлегально у Франції, звідки вимушений 1935 перекочувати до Норвегії. Здавалося би, врешті все в порядку, але… Він допущений до Норвегії, з її робітничим (!) урядом, за умови, що не буде займатися політичною діяльністю, що для Троцкого, очевидно, неможливо. Міністром іноземних справ тоді був Трюгве Лі (1896–1968), згодом – перший Ґенеральний секретар ООН (1946–1952). Саме він і випер Троцкого з Норвегії, використавши для цього ще й активістів прогітлерівської партії Відкуна Квіслінґа. Кажуть, що вирішальною була погроза Москви відмовитися від купівлі норвезького оселедця, який домінував на «нєобъятном совєтском ринкє». Для нащадків славних вікінґів цього було досить. З 1937 Троцкій з родиною оселяється в Мексиці, де може займатися – чим завгодно. Адже, Мексика не від кого не залежить; навіть від оселедця.

Він набуває добрий дім у передмісті столиці – Койоакані, маленьку фортецю, де його круглодобово охороняють троцкісти. Але, вже 1938 дзвенить перший дзвоник: 16.02.1938 у паризькій лікарні гине його син Лєв, 32 років, який мав необережність оперувати апендицит; у лікарні його отруюють, подібно як перед тим В. Бєхтєрєва у московській лікарні. Того ж 1938 у США вперше з’являється майбутній убивця Троцкого – «внєдряєтся», як у них кажуть, у троцкістські кола. Це був нічим не примітний нешлюбний син досить щастивої повії-агентки ҐПУ – каталонки Карідад Меркадер, – Рамон Меркадер; тепер – Френк Джексон, чи то бізнесмен, чи то…

Він відшукує перестарілу троцькістку, яка безпосередньо знайома з родиною Троцкого, Сильвію Агелоф, та – одружується з нею. Разом із нею проникає до Койоакану. Все наче добре, та от…

Вночі 23.05.1940 був здійснений перший замах на Троцкого по тому, як «Джексон» створив деталічний план міні-фортеці у Койоакані. Здійснив його на чолі банди з десь 20 переодягнених поліцейськими убивць, – відомий художник, комуніст Давід Альфаро Сікейрос (1896–1974). Цей був типовим продуктом XX ст., коли ґанґстери ходять у політиках, а нікчеми, що не в стані правдоподібно навести колко на папері, – у великих художниках-модерністах. Він, Сікейрос, був тим і тим, разом, та хоч вимазав чимало стін своєї країни, хоч і є по всіх енциклопедіях світу, – його мазанина ніколи не стане мистецтвом. А, до того: комуніст і мистецтво; комуніст і література, або наука. Як ви це собі уявляєте? – це ж абсолютно ялові люди! Він свідомо користався при цьому «буржуазнимі свободамі», проти яких воював, як комуніст. Бо, у Совєцькому Союзі вся його мазанина негайно була би оголошена «формалізмом». Все це разом дає повне поняття про рівень аморальності цього суб’єкта. Він воював і в Еспанії, де спромігся покласти трупом більшість свого підрозділу у відносно простій ситуації; там і був завербований до ҐПУ, спізнавшись з К. Меркадер. Тому, мабуть, і був обраний Москвою очолити відповідальну операцію: адже, в комуністичному світі таке поняття, як професійна здатність, є сутою умовністю; головне – відданість.

Вони обеззброїли та пов’язали зовнішню поліційну охорону та увірвавшись до двору почали палити по вікнах, зробивши десь дві сотні пострілів. Але, хутко попадавши на долівку, всі мешканці дому зуміли вижити. Після цього скандального провалу й було, очевидно, вирішено покластися повністю на «Джексона».

Він, що доти не проявляв цікавості до троцькізму та певно не знався на ньому (не могли хоч трохи навчити!) – вирішує щось там написати, статтю, та попрохав виправити Троцкого. Той, поглянувши, вперше, як він сказав, – почав підозрювати «Джексона»: така там була базгранина, дослівно, ні до чого. Якісь заїжджені штампи. Чи не можна було підготувати щось вірогідне? – так, безумовно, але…

Отже, стійка суміш нахабства і безкарності; мало не в усьому. Втім – чому ж тут, власне, дивуватись? Не забудемо, що саме на цьому, на суміші нахабства і безкарності проіснували три Російських імперії, не кажучи вже про Московію…

Все сталося 20.08.1940, за других відвідин «Джексона» з тією ж статтею. Цього разу йому вдається щосили ударити Троцкого спереду альпіністським топориком, пробити черепа й пошкодити мозок, але… знову ж, цей професійник-кіллер не знає, що убити людину проваливши голову спереду – набагато важче, ніж із-заду. Бо в передній частині мозку зосереджені менш відповідальні функції, ніж у задній. Троцкій встигає в нестямі кинутися на нього та повалити, кличе охорону. Пораненого відправляють до лікарні, а охоронці довго, професійно та з великим задоволенням б’ють Меркадера, поріддя комуністичноі повії. Він верещить від болю на всю околицю, але їм це тільки додає ражу; нарешті, коли він втрачає свідомість, його передають поліції.

Смерть Троцкого, колишнього «вождя русской рєволюціі», наступила другого дня, а Рамон Меркадер відправився до в’язниці. Його долею біографи Троцкого не надто турбуються, та прийдеться в подальшому покладатися на власну пам’ять.

В Совєцькому Союзі вся історія з убивством Троцкого була засекречена аж до часів «пєрєстройкі і гласності», або навіть довше, про що переконливо свідчить дата видання (1991) перекладів «Моей жизни» Троцкого та третього тому трилогїї І. Дойчера (т. 1 – «Озброєний пророк», т. 2 – «Обеззброєний пророк» та т. 3 – «Вигнаний пророк»). Але, дещо проникло й набагато раніше. Так, здається, й не першим, а описав ці події відомий Хорге Семпрун, у книжці під назвою «Друга смерть Рамона Меркадера», вже по тому, як той відсидів десь 20 років у мексиканській в’язниці та якось вибрався на волю.

Цю книжку привіз тоді до Москви хтось із еспанських комуністів, можливо – це був Саенс, який у ті роки здійснював зв’язок між централею в Мехіко та еспанськими комуністами в СССР, доволі численними. З неї все й розійшлося, ще за часів Хрущова.

Меркадеру випала амністія, здається, 1958, коли президента А. Руїца Кортінеса змінив А. Лопес Матеос. Про це було оголошено, та троцкісти вже чергували біля в’язниці, щоб убити Меркадера. Він чи знав, чи здогадувався про це, але умовив адміністрацію відпустити його пізніше, коли він сам скаже. Так сталося та під тюрмою на нього уже очікувало авто чехословацької амбасади; тоді його й бачили останнього разу. Потім він жив десь під Москвою, а помер на Кубі. Він мав, за свій «подвіг», звання «Гєроя Совєтского Союза», отже, – пишайтеся, інші «гєрої»…

На останнє ми полишили деяке питання, на яке навряд чи отримаємо відповідь. На нього, не те – не відповідає, його навіть не ставить і докладніший з біографів Л. Троцкого, – педантичний Ісаак Дойчер. Це – питання грошей. Адже, ще перед висилкою до Алма Ати колишній нарком Л. Троцкій був позбавлений усіх посад, а значить і прибутків.

От і виникає просте, але неминуче запитання, – а на які такі засоби він прожив ще дванадцять років (на матеріальні нестатки сам він ніде не скаржиться)? – та, ще разом із не так малою родиною (четверо дітей та їх двоє), а також із численною обслугою.

Воно, таке запитання, виникає й не може не виникнути у будь-кого з нас, громадян колишньої «родіни всєх трудящіхся», – найбільш експлуататорської держави в історії людства. Де її брудною владою було вигадано брудну приповідку: «Оні дєлают від, что работают, а ми делаєм від, что ім платім». Тільки от, ця червона наволоч трошки призабула, що «роблячи вигляд» – не побудувати промислову потугу, співрозмірну США… А платили нам усім за це й дійсно, – аби тільки раби не повиздихали, пам’ятаєте? Але, повернемося до нашого підопічного.

То був кінець НЕПу, рубль був твердий, та заробіток учителя не сягав сотні, скільки ж могли сплачувати на прожиття політичному на засланні? – ну, кілька десятків рублів на місяць, припустимо. Але, хай платили й членам родини, однак, при Троцкому був іще цілий штат: секретар, друкарка… До того він іще їздить на полювання, та й не один. Чи це вже, бува, на казенний кошт? Десь за півроку в Алма Аті він відправив десь 800 листів та ще й 550 телеґрам, то подумайте, чи вистачить на все це кількох десятків рублів на місяць?

Він щось там прохоплюється про переклади «классіков марксізма», але – пробачте, за це в СССР теж платили суті копійки: щоб на це прожити – треба було би перекладати з ранку до вечора, – які вже там полювання, листи, телеґрами…

Про жодні матеріальні труднощі підчас перебування у Франції або Норвегії, – він теж не пригадує. Його остання, досить показна маєтність у Койоакані вартувала, слід гадати, теж чималі гроші, а до неї було ще два авта з водіями, десяток охоронців… Звідки ж на це гроші, знову?

А, як були такі витрати, то мали бути й відповідні прибутки.

Засновники «свєтлого будущєго», хоч і вчили нас, ніби «собствєнность – ето кража», але самі нею – власністю, – далеко не гребували. Після революції мешканці Кремля, кажуть, тримали скромний спільний «золотой запас» в родині Г. М. Свердлова; на той випадок, як «рабочій класс» зрозуміє їх справжні наміри та прийдеться уносити ноги за кордон. М. Тухачєвскій, кажуть, полюбляв колекціонувати скрипки; та, не щось там: Аматі, Гварнері… Де брав? – грабував, звичайно. Бо не чули ми, щоб таке щось валялося по смітниках. Набагато пізніше маршал Ґ. Жуков (отой, німецький «генераль Фляйш») пригнав із Німеччини кілька ешелонів різного добра. Інший «полководєц Вєлікой Отєчєствєнной», кажуть, прихопив мимохідь золотий запас Манджоу-го; маріонеткової держави, щоправда, але – як на одну родину… Ешелонів у Троцкого, зрозуміло, не було, але невеличкий «золотой запас», набутий на «фронтах гражданской войни», – чому ні?

Втім, чому ж це невеличкий? Бо ґазета «Нью Йорк Таймс» свого часу писала, ніби тільки протягом 1920 року (три роки по перевороті, зверніть увагу) на закордонні рахунки совєцьких вождів – поступило від них наступне.

Від Л. Троцкого – 11 млн. доларів до Банку США та 90 млн. швайцарських франків до Швайцарського Банку.

Від Г. Зінов’єва – 80 млн. швайцарських франків до Швайцарського Банку.

Від Ф. Дзєржінского – 80 млн. швайцарських франків до Швайцарського Банку. Ну, і так далі.

Ґазетне повідомлення – то ґазетне повідомлення, не історичний документ, годі казати. Але, диму без вогню здебільшого не буває. Навіть, як відняти нулика справа, – отримаємо цілком пристойні суми.

Найбільш цікавим полишається те, – як саме вони ділили поміж себе награбовані у народів імперії гроші? – так, аби не перегризтися остаточно? – а також – як і скільки накрали, зрозуміло.

На жаль, у вищих фінансових колах Швайцарії є відсутні мінімально чесні та моральні люди. Бо, в іншому разі всі дані про те, хто з «вождів» XX ст., більшовицьких або нацистських, та скільки награбував, – були би давно й широко оприлюднені. А, як це й досі не зроблене, то звідси й плине, що наш сучасний світ – є морально розкладений; принаймні – на своїх верхах. В особі своїх, так би мовити, – «кращих людей».

Коли на Захід збігла Світлана Сталіна, вона з далекої Індії мерщій подалася до тієї ж Швайцарії, утверджуватися (це є, принаймні, очевидне) в правах спадкування награбованого батьком, «отцом народов». Скромнішим зі скромних, що за Анрі Барбюсом, – у коридорі на топчанчику спав та шинелькою укривався. Стежити за нею (а, чи не можна й собі чимось поживитись) – кинули купу совєцьких шпигунів на Заході, та й провалили мало не всю свою агентурну сітку. Бо за нею стежила, в свою чергу, поліція конфедерації, яка охороняє сховища накраденого з усього світу не гірше від отого стоголового дракона…

Що ж до Швайцарії, як такої, то важко переоцінити негативний вплив цієї невеличкої країни на новітню історію світу. Адже, це в її гостинному укритті, віддамо їй належне, – виросли паростки більшовизму, що потім так рясно забуяли на просторах імперїї; та повернулися до неї мільярдами награбованих грошей. Це ж у її надійних банках ховали й ховають награбоване міжнародні злочинці всього світу; є, що пригадати…

Літературні гонорари? – він деінде й сам про це пише, був доволі плідним графоманом, десь пригадує що за роки революції та громадянської війни написав аж п’ять томів, але… У XX ст. навіть нобелівські лавреати не жили на гонорари, мали незалежні джерела прибутку. Хіба, що ті, здатні конвейером гнати кіч та халтуру, творці так званих бестселерів. А доктринерсько-політична графоманія Троцкого, – кому ж у світі вона могла бути потрібна? – хто би виклав за неї гроші?

Отже, літературні заробітки – як можливе джерело існування, – повністю відпадають.

Найменш правдоподібним залишається, можливо, як тепер кажуть – спонсорство. Або, простіше кажучи утримування Л. Троцкого якоюсь політичною силою, чи орґанізацією, якій він міг бути корисний. Це могли бути спадкоємці того ж А. Ґєльфанда (Парвуса, 1869–1924), родину якого добре знав Троцкій.

Могли підтримувати, – чому ні? – з якихось ним одним відомих міркувань, – як Сталін, так Гітлер. Адже, й у автобіографіях не все пишуть до кінця.

Бо, як то не вони, троє перелічених, то прийдеться порушити принцип Окгема, увести третю, невідому нам гіпотетичну силу, а – яку? – чи не отих, бува всюдисущіх «жідо-масонов»? Але, ми ж тут займаємося не російськими байками, а історією. Але, все це – можливе спонсорство, – є вкрай мало правдоподібне.

* * *

Наведемо тут короткий документ, складений більшовицьким комісаром Л. Троцкім, щось як інструкція або напуття агітаторам більшовицьких банд, що спрямовувалися знову приєднувати Україну до «єдіной і нєділімой» імперії. Бо він, цей херсонський інтер-люмпенок, вважався там – у них, московських інтер-люмпенків, – мало не експертом із «малороссійського вопроса». Всю підлість та лицемірство цього документу – хай кожен оцінює на свій розсуд. Скажімо, таке:

Про те, про що ми говоримо цілком явно в Росії, на Україні можна говорити пошепки, а ще ліпше про це не говорити взагалі. Уміння мовчати також належить до однієї з форм красномовства. Ви, товаріші, вирушаєте на Україну. Затямте, що немає аґітаторської праці труднішої, ніж на Україні. Утретє вже висилаємо туди сильні кадри і кожного разу зі щораз новою тактикою, зі щораз новими прийомами.

Це, з попереднього вступу; так би мовити – загальна частина. Що ж стосується конкретики, то маємо такі настанови:

Конкретно, у вашій праці треба звертати увагу на ось такі засади:

1. Не накидати (нав’язувати) українському селянству комуни до того часу, доки там наша влада ще не закріпилася.

2. Обережно запроваджувати їх у давніх маєтках під назвою артєлей або спілок.

3. Переконувати, що в Росії нема комун.

4. Для противаг Петлюрі та іншим говорити, що Росія також визнає самостійність України, але з радянською владою, а Петлюра продає Україну буржуазним державам.

5. Тільки ідіот без глузду, або провокатор буде всюди і за кожної нагоди говорити, що ми воюємо з Петлюрою. Покищо, як довго не розбито Денікіна, поширювати поглоски, що радянська влада є всюди з Петлюрою.

Якби трапилися випадки грабунків у Червоній Армїї, то звалювати вину на повстанців і петлюрівців, які проникли до нашої армії.

Пояснювати селянам, що хліб заберуть лише від куркулів, але не для Росії, а для найбідніших селян України, для робітників і для Червоної Армії, яка вигнала Денікіна з України.

Аґітатори мають подбати, щоб до Рад і Виконкомів потрапили більшість комуністів і тих, що їм співчувають, а на Всеукраїнський з’їзд Рад – такі делеґати, які не приєднаються до ворогів радянської влади, а з більшовиків оберуть уряд України.

Ні на хвилину не забувайте, що Україна мусить бути нашою. А нашою вона буде лише тоді, коли стане радянською, а Петлюра буде назавжди вибитий із пам’яті народу.

(Цитується за: О. Доценко, Літопис української революції. Матеріали й документи до історії української революцїі 1917–1923, Львів, 1923)