Доповнення 4 Скандинавська література

Доповнення 4

Скандинавська література

Велика північна цивілізація вікінгів, розквіт якої припадає на північ Європи епохи кінця «Ночі Середньовіччя» – десь на 1000 рік н. е., – мала і свою розлеглу літературу. Це не тільки «віси» (строфи) та пісні й поеми скальдів – відповідників наших кобзарів, але й великий прозаїчний доробок – «саги», оповідання про героїв, здебільшу людей, що існували насправді («Сага про Еґіля») або про цілі роди («Сага роду з Лаксдаля», «Сага про Стурлунґів» тощо). Цими розповідями століттями бавилися, розважалися та освічувалися люди півночі довгими зимовими вечорами, та вони хутко стали для них необхідністю. Вони заникають тільки з розповсюдженням християнства, за насуненням «Ночі Середньовіччя» й на північ.

Географічний розмах дій у цих сагах – незвичайно широкий, охоплює весь терен, де вештались їх герої, від Північної Америки на заході – до Уральського хребта на сході. Вони незрідка містять, можливо, вимислені сюжети, а часом розповідають про участь своїх героїв у подіях, які відбувались насправді. В Ісландії вони беруть свій початок від 874 – першого заселення острова, та чимало їх є у першій ісландській книзі «Ланднамабок» – «Книзі про взяття країни». Саги бували від невідомих (можливо – просто невстановлених) авторів, як і відомих. Писав їх, схоже, великий письменник та вчений, Сноррі Стурлусон (1179–1241) та почасти з них складена його славетна «Гаймскрінґла» – «Коло батьківщин».

Стиль цих саг докорінно порізнюється від римської класики, часом переповненої суто літературними прикрасами. Він – діловий та сухий, часом протокольний. Нагадує подібну ж характеристику, дану професором Бджамбою Рінченом епічній монгольській літературі.

Можливо, саме ця суха протокольність і спонукала вчених XVIII–XIX ст. розглядати скандинавські саги, як джерело історичних матеріалів, нерідко за допомогою наведених у них дат та даних, – коригуючи історію.

Бо історичним тлом цих саг були нескінченні розборки між конунгами або та ж гризня за владу. Яка на західному окраї вікінгівської цивілізації, була не менш (а як насправді – то й набагато більше) гострою, ніж на її південному окраї – княжому Києві.

А десь там, далеко внизу під конунгами, у наземному світі жили прості люди, за своїми, не надто відомими нам життєвими законами. Народжувались, виростали, працювали, виховували дітей та помирали. Та й бавилися історіями про оті конунгівські розборки, що їх мало обходили, як не відбувалися в їх власному терені, ясна річ.

У сагах незмінно знаходили своє віддзеркалення й історичні події, але – наскільки вірно? Наскільки можна покладатися на саги, як на історичний довідник? Спочатку таке питання й не ставилося; домінувала віра у будь-яке писане слово, яка сьогодні підводить нас більше, ніж будь-коли.

Питання про вірогідність історичних відомостей саг уперше поставив данський історик Е.Єссен у статті: «Вірогідність саги про Еґіля та інших ісландських саг», у німецькому «Історичному журналі» за 1872 рік. Ця стаття була написана, власне, іще 1862, але автор не наважився оприлюднити її вдома. Як писав він сам у передмові: «Оскільки мені не дозволено в Данії оголошувати несхвальні погляди на старонордичні древності, то я вважав за невластиве виступити з цим у Данії, та звертаюся до письменства німецького, хоч німецька мова є для мене менш доступною».

Далі автор добросовісно аналізує сагу про Еґіля, знаходить там низку нестислостей, все так, але… Але, чи не стукає він (принаймні – на наш погляд) – до відчинених дверей? Бо й оті нестислості є досить, сказати б так, вторинні, та й хто, власне, казав, що саги – то історичні довідники? Та, чи ж розумно було би в далекому майбутньому – вивчати нашу історію за сучасними романами?

А дещо авторам саг можна й заздалегідь вибачити, бо за подіями часом і не простежити, настільки вони хутко змінюють одна одну.

Дамо короткий огляд тих подій, що містяться в сазі про Еґіля. Це те, що коїлося на часі в англійському королевстві Нортумбрія. У сусідній Ірландії, в Дубліні (Байле Ата Кліат) тоді правив конунг Сіґтрюґ, а по ньому його брат Ґудрод. Але, обидва зазирали й на багате місто Йорк у Англії (ще римський Еборакум), де й сів наприкінці життя Сіґтрюґ. Але, року 924 вступає на престол Етельстан (924–939), король англів та саксів. А року 926 помирає Сіґтрюґ, та цим користуються англи, виганяючи з Йорку його синів, на чолі з Олафом Каураном, що подалися в Ірландію до Ґудрода. Той спробував відібрати Йорк, але потерпів таку поразку, що по кінець життя (934) не потикався більше до Англії. Йорк стає на час столицею Етельстана, та це визнає навіть норвезький король Ґаральд (Ковтун, 860–933), пославши до двору Етельстана свого сина Гакона. Помираючи, він передає владу синові Еріку (Кривава Сокира, 940–945), але втручаються брати та розпочинається звична гризня за владу. Ерік вимушений тікати до Данії, до короля Ґаральда, сина Ґорма, а 963 з’являється в Йорку.

Але, він не був першим, бо Олаф, син Сіґтрюґа, приходить із флотом у 625 дракарів та займає Йорк. Проти виступає Етельстан та відбувається славетна кривава битва під Брунабурґом, і Олаф тікає, рятуючи життя.

Однак, 939 помирає Етельстан та Олаф знову приходить до дансько-норвезького Йорку та сідає там: без Йорку він просто не може. Наступник Етельстана – Едвард (939–946) спочатку визнає його права, але дещо уміцнившись сам, – 944 виганяє Олафа з Йорку. Але, 948 з’являється Ерік, хоч знову не утримується на троні: новий король англів Едред (946–955) виганяє Еріка на Оркнеї, де той ховається у місцевого ярла Сіґурда. Тоді, зібравши сили, Олаф знову сідає в Йорку, цього разу – аж на три роки.

Тільки за рік до смерті, 954, король Едред виганяє нарешті з Йорку всіх претендентів та приєднує Нортумбрію до іншої Англії. Втім – тільки до часів Канута (Великого, 1018–1035), конунга данів.

Як бачимо на власні очі, тогочасна гризня за владу над Йорком, – далеко перевершувала навіть київський рівень. Але, було й дещо спільне. Початок саги про Еґіля розповідає, як король Ґаральд Ковтун став королем усієї Норвегії, яка складалася перед тим з десятка (можливо) окремих королівств. Цікаво тут оцінити масштаби битв, які для цього знадобилися. Ми бачили, що київські князі не мали у себе великих сил, лише дружину («ґірд» на півночі), а така не становила, звичайно, більше тисячі-двох.

На півночі, у малолюдній Норвегії, – було ще гірше. Там потужний ярл міг виставити сотню-три воїнів, конунг – до тисячі… Порівнюючи з часами Ґотських воєн або Аттіли, часами воюючого народу, – воістину масштаби ліліпутів.

В сазі про Еґіля ярл Торульв відправляється до Фіннмарку побирати данину з фінів – у супроводі сотні воїнів. Почувши від короля квенів Фаравіда, що йому загрожує з півдня напад кар’ялів, Торульв разом із іще трьома сотнями квенів – відбиває напад; отакими були війни на півночі.

А за таких масштабів – і один, хоробрий та відчайдушний, – міг вирішити багато. Не дивно, що пам’ять про воїна, який убив багацько ворогів ставала змістом саги.

Підсумок всього цього може бути тільки один: будь-які свідоцтва взагалі – слід сприймати критично, звідки б вони не походили, бо часом і в підручниках історії можна відшукати не менше помилок, ніж у сазі про Еґіля або якійсь інший.