Доповнення 3 Хто був хто?
Доповнення 3
Хто був хто?
Уся історія Третіх Визвольних Змагань ставить, а радше – виносить на поверхню подій одне загальне питання: хто був хто у цій гранично жорстокій війні? Чи ж і насправді «бандєровци грабілі і убівалі мірноє насєлєніє»? Хоч, можливо й не все, а отой їх набір: «дєтєй, старіков і бєрємєнних жєнщін». А вони, енкаведистські карателі були сутими втіленими янголами, що тільки бажали охоронити людей від запеклих бандитів – налагодити мирне життя в країні?
Чи може вони, наші історичні захисники, помилково приписали нам свої одвічні слабощі?
Це питання є постійне, наскрізне та прохідне для всієї нашої історії. Бо, пам’ятаєте, ще козаків Богдана Хмельницького звинувачували у нищенні мирного населення, у жидівських та польських погромах; та один Бог відає, в чому ще.
Своєрідного верху сягли ці звинувачення в часи Коліївщини, українського повстання під проводом І. Гонти та М. Залізняка 1768. Тут обидва союзники, що московські хами, що їх попихачі – польські пани – понабрехали разом стільки всякого, та так переконливо, що навіть обережний Т. Шевченко, можливо, дозволив себе зайвого у своїх «Гайдамаках». Розквітло все це разом потім у досить бездарній графоманії польського нобелівського лавреата (1905) Генрика Сєнкєвіча (1848–1916) – «Огнєм і мєчєм». Характерно, що сучасна «Енциклопедія популярна: Польське Видавництво Наукове», Варшава, 1982, – про цей твір чомусь згадує як тільки про трилогію. Тому й російська традиція ставлення до України, жива й досі, то є чисте мавпування такої самої традиції польської, – пригадайте хоча би отого невігласа В. Бєлінского, з його «Малороссієй» та її «полудікім битом». Не дивно, бо російське, то – переважно є в кінцевому підсумку, і чиєсь чуже, підібране на смітнику історії; переконувалися не одного разу.
Але, і тут є важливий загальний чинник, якого ми спромагатимемося витягти нарешті на світ Божий. Імперському люмпенові – чуже абстрактне мислення (тут ми, щодо терміну, до знаку розходимося з великим Гегелем) та такі поняття, як національна самосвідомість або самопожертва в ім’я нації, народу, – теж йому чужі; у нього немає нації, є держава. Це його сила, сила мільйонів імперських люмпенів, нею він пишається, та це йому «за дєржаву обідно». Це – один стимул войовничості. Другий, теж історичний і універсальний – жага пограбування. Бо, заради пограбування існують імперії, а значить заради пограбування існує й він сам. Досить пригадати, як припускала, починала традиційно швидше просуватися вперед російська армія, перекрочивши кордони багатої Європи.
Але, є й ще один могутній надихаючий чинник, побудований на вродженій ксенофобії імперського люмпена та на імперській подвійній моралі, – знелюдинення противника у своїх очах, очах імперського інтер-люмпена. Ми не знаємо достеменно стану імперської пропаґанди в минулому, але – ми відмінно знаємо його тепер, у XX ст., коли все, що було, – є точно доведене та задокументоване.
Центр ваги совєцької патріотичної імперської пропаґанди – незмінно полягає на прищепленні тези, що противник – то взагалі не є людина, а – «звєрь», «бандіт»; що завгодно, але тільки не людина, а з таким усе дозволено. Бо рабовласницька ідеологія – не знає поняття рівності. Вона визнає тільки нерівність. Бо, кожен має розуміти, що бандитові місце в тюрмі; як хтось недавно (та – цілком слушно) проголосив у нас: «робітникам – зарплату, бандитам – тюрми»; хоч це й полишилося, здається, лише благим побажанням. А в тюрмі, принаймні совєцькій, бандита дозволяється й побити, саме за те, що він є бандит; навіть ще перед тим, як у судовому порядку буде доведений його злочин.
Щодо цього, – місця для сумнівів немає. Хоч не було й жодних там судів, – де ж їм побратися у злочинному XX ст.?
В американській психології аґресивності це явище набуло не зовсім адекватної назви «демонізації супротивника». Але тут центр ваги радше не в тому, що супротивник є демоном, втіленням зла, а в тому, що він ніби взагалі не є людиною, що він є гірший ніж тварина. Бо йшлося, ви ж пам’ятаєте, не про якогось там «фашістского дємона», а про «фашістского звєря». А значить… значить моральний бар’єр заборони на вбивство для такого не існує, його життя має від’ємну вартість, щодо нього мають бути повністю розв’язані руки. А саме це й відкриває прямий шлях для справжньої повені військових злочинів, бо моральні бар’єри мають підступну властивість розмиватися, обнижуватися не так вибірково, як взагалі; що ми, загалом, і простежимо.
Конкретики не перебрати, не перелічити. Для паралелів із сучасністю варто навести дещо з минулого «славной россійской арміі» на тому ж Кавказі, де на наших очах «новая Россія» (тобто Четверта Російська імперія) незворотньо заплямувала себе новим чеченським ґеноцидом. Але саме в цьому вона не явила світові жодних новин. Бо коротка епоха «пєрєстройкі і гласності» явила нам чимало нового, – із отого ґрунтовно забутого старого. Бо історія російського ґеноциду на Кавказі налічує вже не одне століття. Тоді перше «покорєніє Кавказа», яке проводили царські кати й військові злочинці Єрмолов і Паскевіч («покорялі» воюючи, знову ж, не проти людей, ні, – проти «нєхрістєй-басурманов») розтягнулося десь на півстоліття, аж по 1859. Закінчившись придушенням так званого у них «восстанія Шаміля».
Як пише нам російський же історик:
Царське командування посилає численні експедиції для руйнування чеченських аулів та знищення їх мешканців. Жорстокості, якими супроводжуються ці експедиції, здаються неправдоподібними, однак, свідоцтвам самих учасників експедиції доводиться вірити.
(Н. Кровяков, Шаміль. Черкесск, 1990, с. 74)
Та на доказ наводить уривок із спогадів російського офіцера Полторацкого, оприлюднених іще десь у ХІX ст. (в умовах царської цензури!). Події стосуються тотального вирізання російськими рабами в солдатських шинелях в березні 1847 мирного чеченського села Дуба-Юрт. Наведемо лише частку з розлеглого посилання у цитованій книзі, зберігаючи для точності мову ориґінала:
Движимый любопытством поближе взглянуть на разгоревшуюся драму, я толкнул лошадь и пустился по улице, ведущей к двухэтажной сакле среди аула, но жестоко был наказан за мое малодушие. Глазам моим представились картины ужасного кровавого погрома, жертвы которого в самых отвратительных позах, своею массою запрудили мой проезд по узким переулкам селения. Гнедой мой, прижав уши, во многих местах отказывался идти далее, и потребовалась нагайка, чтобы принудить его перескакивать через груды тел, валявшихся по дороге. И как изуродованы были трупы эти! Там преклонных лет старик, с глубокими ранами от штыка в живот и в грудь, распростертый почти нагой среди улицы, успел уже остыть, возле него, не обращая внимания на кровь, алой струей бьющую из порубленной руки своей, миловидный мальчуган лет пяти силится криком и слезами добудиться старика, вероятно, деда своего. Здесь в двух шагах от сакли, совершенно обнаженная, навзничь растянулась красивая, лет 17 девушка. Роскошная черная коса ее купалась в луже крови, а под левым соском девственной груди бросалась в глаза темная, уже запекшая трехгранная рана… Несколько десятков тел с отрубленными ногами и руками валялись тут же в разных положениях, обезображенные лица их явно указывали на мученические истязания насильственной смерти, жестоко косившей всех без разбора.
З нагоди пригадуваних вище відрубаних ніг та рук, зауважимо, спираючись на інші тогочасні джерела, що ноги, руки, а часом і голови «прєдставлялись по начальству», для отримання за них відповідних нагород.
Результат ґеноциду Першої та Другої Російських імперій проти чеченського народу є підсумований (без коментарів) у енциклопедичних виданнях, уже без спотворених російськими солдатами трупів, суто академічно:
За офіційними даними, населення Чечні з 1847 по 1850 роки зменшилось у два з гаком рази, а з 1860 р. до моменту революції майже вчетверо.
(Енциклопедический словарь «Гранат», т. 56, изд. 7, Москва, 1940, с. 183)
А потім були ще не забудемо, міжнародні злочинці Сталін і Берія з їх ґеноцидом 1944. Тому й не дивно, що на 20 липня 1959 чисельність чеченів складала, за офіційними ж даними – 191 479, а інгушів – 48 191; не марно ж пропрацювали аж 100 років, – чи не так?
А тепер, оскільки не марно ж ми зацікавились цим питанням, – подумаємо: а як воно там було з першим ворогом УПА? Чи ж могли би похвалитися таким переконливим та статечним родоводом німці? Хоча би оті бездоганно арійські есесмани, від ґенерала Еріха фон дем Бах-Зелевски? Будь- яка відповідь є тут очевидь зайвою…
Отже, й ствердимо, що вояки Української Повстанської Армії, які ніколи не переодягалися до чужих одностроїв та не порушували жодних міжнародних конвенцій, – незмінно фігурували у московських брехунів від пропаґанди – як «бандіти-бандєровци». З другого боку, російські енкаведисти творили всі можливі кримінальні злочини, аж до самих бестіальних, – масово та щоденно. На все це є тисячі свідоцтв та документів, незаперечних, чимало з яких, найбільше вражаючих, було й оприлюднено; ясна річ – у цивілізованій Канаді, не у московській Пустобрехії.
Далі перейдемо до більш свіжих прикладів сталого московського злочинства. Коли совєти наприкінці 1979 вдерлися до незалежного Афганістану, вважаючи його легкою здобиччю для Росії, вони зустріли там, крім фанфар зрадників, – власних холопів, – однодухий опір озброєного народу. Його вони миттєво охрестили «душманамі» (ворог, тюрк.), а значить, уже цією маґічною формулою (не забувайте про первісне дикунське мислення), – поставили себе незмірно вище, бо, що таке – ворогі – «когда враг не сдається, єго унічтожают!», чи не так? – та й «унічтожілі» таки чимало (1,5 млн. людей).
За десять років вони – у каральних операціях проти мирного населення, бо «душман» був їм не по зубах, – накоїли чимало військових злочинів. Принаймні, у віденського професора Фелікса Єрмакори, котрий очолював тоді комісію ООН по військових злочинах, – накопичилося за десять років не одна сотня томів із незаперечними документальними доказами цих злочинів. В «Афгані» совєтам добре наклали по шиї, та 1989 прийшлося вибиратися, підібравши хвоста. Та забувши, на час, про «славу русского оружія». Однак, пам’ять у них із часом катастрофічно слабшає, та 1994 хтось там з їхнїх владних недоумків (а інших у них при владі вже не буває), – надумав зайнятися «навєдєнєім констітуціонного порядка в Чєчнє»; і – зайнялися.
В Чечні вони воювали, знову ж, не з озброєним народом, не з армією (хоч це була реґулярна армія, очолювана, навіть, дипломованими офіцерами), ні, це були – бачите, «бандформірованія» (!), звичайні «бандіти». Але, як це вичерпно виявили два роки війни, єдиними бандитами були саме вони, бо винищили не тільки десятки тисяч мирного чеченського населення, але й десятки тисяч свого російського, так само мирного населення. Державним злочином були оті «Моздокскіє лаґеря», конкуренти Майданека і Собібора. Отже, знову, вивалялися у військових злочинах нічим ота свиня у грязюці. Адже, не турбуйтеся панове – і тут все задокументовано, все засвідчено.
Але, дуже хутко, набагато хутчіше ніж у «Афгані», знову так отримали по шиї, що вимушені були сісти за один стіл із «бандітамі»; і не соромно вам, «господа защітнікі Родіни», – домовлятись з «бандітамі»? Чи не могли ви цього передбачити та попритримати свого одвічно брудного язика, честячи добрих людей «бандітамі»? – ні, це виключене. Бо, нагадаємо ту ж європейську приповідку, що: «німець спочатку міркує, потім діє, француз спочатку діє, потім думає; а росіянин не думає взагалі, ні перед, ні після».
Бо, якби вони хоч іноді думали, то щось би воно, певно, за тисячу років таки зрушилося б.
Отже, щодо морального розподілу сторін у Третіх Визвольних Змаганнях, у національно-визвольній українсько-російській війні 1943–1950, – не може бути жодних сумнівів, бо з другого боку, це була війна, формулюючи питання гранично ясно, – національних героїв із бандитськими покидьками: щодо цього ми згодні на будь-який безпристрасний суд.
А влада в Україні, яка цього й досі не визнала, не бажає цього визнавати – є владою антинародною та антиукраїнською, злочинною. З тієї простої причини, що попускання злочинцям – теж є злочин. Будемо певні, що саме такою вона безперечно й увійде з часом до історії України кінця XX ст.