Доповнення 7 Хоробрий полковник Іван Сірко і «зрадник Петрик»

Доповнення 7

Хоробрий полковник Іван Сірко і «зрадник Петрик»

Доблестями полковника Івана Сірка надміру захоплюється Д. Яворницький у своїй «Історії запорізьких козаків», Львів, 1992. Ця людина й насправді знайшла собі видне місце в подіях в Україні після зловісного 1654, та була відома мало не тридцять років по тому. Втім, коли він пише, що «українські історики порівнюють його з Чінгіс-ханом чи Тамерланом» – то це не слід сприймати серйозно: або він тут щось перебільшує, або в українських істориків, як часто буває, клепки в голові бракує. Полковник Сірко був простою людиною з Мерефи на Харківщині та навіть не умів писати; а тому мабуть, і не визнавав законів: «Нужда закон зміняє», як він казав. Але, ознайомимося, на початку, з короткою загальною характеристикою українського історика:

Проживши все своє життя на війні, Сірко водночас відзначався великодушністю й рідкісною безкорисливістю, тому ніколи не переслідував слабкого ворога, а після війни ніколи не брав собі військової здобичи. На війні він був самовіддано хоробрим і на диво винахідливим: він умів із десятками козаків розбивати сотні ворогів, а з сотнями молодців перемагати тисячі неприятелів. Ім’я його як ватажка оповите ореолом цілковитої непереможності, тому вороги боялися його як вогню, він був для них гіршим за бурю, за моровицю. Найбільше діставалося від Сірка ворогам Христової віри: мусульман Сірко ненавидів усією своєю козацькою душею і всім своїм щирим козацьким сердцем. Запорожці вірили, що чим більше хтось уб’є «бусурманів», тим певніше потрапить він у царство боже; у Сірка ця віра була ще сильнішою, ніж у когось іншого.

(Д. Яворницький. Історія запорізьких козаків, Львів, 1992, т. II, с. 190–200)

А ще й пригадує, ніби той брав участь у 55 битвах, та всюди («крім одного-єдиного випадку») – переміг. Але тут – як ніде більше, залежить – що то були за битви. Бо, могли бути й звичайні наїзди, пограбування; скажімо, – з наступними наслідками:

Отримавши припаси, частина козаків під проводом Івана Сірка перед Пасхою (Великоднем, О. Б.) 1660 року ходила з Запоріжжя під Очаків, витяла у ньому передмістя й захопила багато людей у полон, інші ходили під місто Ослам (Арслан), захопили його фортецю, жителів частково вирубали, частково взяли у полон і згодом продавали полонених у Переяславі та інших українських містах.

(теж там, с. 203)

Як бачимо – «з ким поведесся – від того й набересся»: головна прикмета російської культури – торгівля людьми як худобою, – з’являється й у підмосковській Україні; не пройшло дарма добрим козакам пластання на брюсі перед московськими царьками. Та, все це трохи руйнує й образ безкорисливого Сірка, борця за віру Христову, – стільки людей пригнали та випродали до рабства, а йому так нічого й не перепало? – дозвольте в це не повірити. Поґотів, ніде в подальшому автор не наводить жодної подробиці з оцих 54 звитяжних битв, так і не даючи змоги читачеві на власний розсуд оцінити військовий ґеній полковника Івана Сірка.

Автор твердить, ніби Сірко 1654 був проти союзу з Москвою, але усього через кілька років ми бачимо його вірним слугою московського царя; втім, таким стало на той час (і далі) все Запоріжжя. Та коли Іван Виговський одержав історичну перемогу над московськими агресорами, вибивши їх упінь під Конотопом улітку 1659, – недобитий Алєксєй Трубєцькой слізно попрохав Івана Сірка піти походом на татарів – союзників Виговського, що той достеменно й виконав. Та був за це, попри свою безкорисливість, щедро нагороджений за вірну службу Москві, завжди, в усі часи, – смертельному ворогові України:

У нагороду за подвиги Сірка цар грамотою від 14 грудня наказав київському воєводі Шєрєметьєву видати полковнику Сіркові двісті золотих та соболів на триста карбованців.

(теж там, с. 201)

Коли року 1668 загострилися відносини з Москвою, та по смерті Брюховецького Петро Дорошенко на час об’єднав обидві частини поділеної України, полишивши на Лівому березі своїм заступником чернігівського полковника Дем’яна Многогрішного, – Сірко ні в чому цьому не брав участь. Він покинув був збунтованих запорожців та учинився зміївським полковником. Але хутко збігає й звідти, та ще й вимушений під Охтиркою битись із царськими військами, бо вже поспіхом оголошений «ізмєнніком». Він повертається на Запоріжжя та стає на час кошовим отаманом, але невдовзі його зміщує Михайло Ханенко, знову повертаючи бунтівних запорожців під «руку государя».

Але, Сірко не ворогує з Ханенком та навіть ходить з ним у Крим по здобич, а восени 1671 вони, ні сіло, ні впало, – присягають польському королеві; за що їх щиро нагороджують «золотом та шовками». Однак, на початку 1672, після падіння Многогрішного, – Іван Сірко цілиться на його місце, та й цар наче не заперечує, але… дає наказ упіймати полковника: не дарує йому польського «золота та шовків». Його запротороюють аж до Тобольска, але тим часом різко змінюється на гірше стан справ в Україні: султан Мохамед IV з 300 тисячами турків наїздить Україну та захоплює Кам’янець на Поділлі; а звідти має намір іти на Київ, де сидить російський воєвода. Цар Алєксєй Міхайловіч – людина не з хоробрих, та хапається за кожну людину. Поґотів, 1672 вставляється за Сірка й посол польського короля, якому нещодавно присягав Сірко. Тепер його примушують знову урочисто присягнути цареві, тільки потім відпускають. Однак, за інтригами гетьмана Івана Самойловича, тримають іще рік.

Вартою уваги є й історія з черговим самозванцем від Разіна взимку 1673, «царєвічєм» при живому батькові, що з’явився на Запоріжжя до Сірка, та називав себе Сімєоном Алєксєєвічєм. Іван Сірко уперто тримався за нього, попри всі роз’яснення з Москви, що справжній царевич Сімєон народився 1665, а помер 1669, та й було йому всього 4 роки (а тепер було би тільки 9). Він знехтував царських послів та тільки на власноручну грамоту царя відіслав нарешті самозванця у кайданах до Москви. Як повідомляє історик:

Привезений із Запоріжжя до Москви самозванець дав три свідчення і на першому допиті заявив, що найбільше спонукав його прийняти «старше» ім’я царевича кошовий отаман Іван Сірко, котрий хотів, приготувавшись, іти на Московську державу й побити бояр. На двох інших допитах він і слова не сказав про Сірка, а заявив що злочинства його навчив Іван Міуський, родом з України.

(теж там, с. 307)

Самозванця стратили у вересні 1674 на Красной площаді, в присутності бояр та народу.

Насамкінець він, попри свою прокламовану ненависть до «бусурманів», близько злигується з Юрієм Хмельницьким, на той час – маріонетковим гетьманом окупованого турками Поділля. Пропускає, час від часу повз Січ кримські загони, що йдуть плюндрувати Польщу або Росію. Підтримує постійні зв’язки з кримським ханом Селім-Гіреєм, ворогом Москви. Про все це з охотою доносить у Москву гетьман Іван Самойлович. Іван Сірко помирає раптовою смертю влітку (1 серпня) 1680, у себе вдома; був старий, чи не дуже, – важко сказати: рік народження невідомий.

До Москви вістку про смерть полковника та кошового отамана відвіз особисто його писарь, який не оминув нагоди й собі зробити донос на покійного. Сказав, кажуть, – наступне:

Коли Сірко кошовим був, то від нього ніякого добра великому государеві не було; а казати йому явно про те ніхто не смів, бо всі його, чи то з волі Божої, чи через хитрість якусь, надзвичайно боялися, і що він було задумає, те й зробить, а якби хто не схотів його слухати, того б відразу вбили, бо коли в нас кожному воля, і якби Сірко щось затіяв, то без жодного слідства відразу б і смерть тому була. Сірко не хотів добра великому государеві, по-перше, за те, що був на засланні в Сибіру; по-друге, за гетьмана, від якого Сіркові, його жінці й дітям утиски й кривда велика була і який відібрав у Запоріжжя маєтності й промисли і не присилав припасів. Присилали до Сірка від польського короля, аби він йому служив, і кошовий почав думати, як би в Україні вчинити кровопролиття. Почувши про ті наміри, король прислав до нього з Білої Церкви попа; той піп вселив у Сірка надію, і він послав до короля сина свого і з ним сотню козаків, зголошуючись з вірною службою і з таким задумом, щоб король навів хана з ордою на слобідські українські міста, а свої війська послав на Задесення; Сірко ж у цей час під королівським прапором також піде до слобідських міст, і коли українські жителі побачать для себе таку скруту, а про Сірка почують, що він служить королю, то почнуть бунт, уб’ють гетьмана, а Сірка проголосять гетьманом, сподіваючись, що він через польського короля дасть їм спокій від турків і татар. Сила Божа не дала здійснитися цьому задумові, ми з суддєю Яковом Костянтиновим попрацювали тут на Бога й послужили вірно великому государеві, до лихого наміру Сірка не допустили, не дали йому з Кримом домовитись, щоб бути під оборонною рукою турецького султана. З того часу Сірка охопив відчай, що він не може виконати свого наміру, і він почав хворіти: в нього заболів лівий бік і він дуже схуд.

(С. М. Соловьев, История России с древн. времен, Москва, 1995, т. 13, с. 274).

Славну постать полковника Івана Сірка добре домальовує випадок, якого наводить нам один з українських істориків:

Сірко вивів зі свого нападу на Крим масу полонених і між іншим – «тум» – мішаних у Кримі від співжиття християнських невільниць з татарами. Але по дорозі Сірко запропонував «тумам» повернутися, хто забажає, а потім наказав козакам наздогнати тих, що повертаються та перебити їх. Потім поїхав сам подивитись, чи виконано достеменно наказ і звернувся до трупів з такими словами: «Вибачайте нам, брати, а самі спіть тут до Страшного суду Господня натомість розмножуватися вам у Кримі поміж басурманами на наші християнські молодецькі голови та на свою одвічну без хрещення погибель».

Це посилання зі Самійла Величка – «Летопись событий в Юго-Западной России в XVII веке, Санкт-Пб, 1720», наводить Олександра Єфименко у своїй «Історії України» та супроводжує наступним коментарем:

Епізод «винищення тум», що супроводжував цей похід – якщо його не вигадав малоруський літописець Величко, – чудово дорисовує цю типову фігуру, без сумніву варварську, але в той же час повну самовідданої любові до батьківщини та наївної дитячої віри.

Так, так… що ж тут іще додати?

Однак, щодо віри – то дозволимо собі не погодитись. Бо, свідомо дикунське та антилюдське, – зовсім не є «наївно дитячим», це – щось набагато гірше…

* * *

Козак Петро Іваненко, або як його називали – «Петрик», з’явився на Січі 1691, маючи надію за допомогою практично незалежних іще від Москви запорожців, – визволити від москалів Україну; зробивши її незалежною державою. Про щось подібне – нагадаємо, перед ним турбувався лише Іван Виговський. Він походив із Нових Санжар на Полтавщині – старший канцелярист Генеральної військової канцелярії, зять генерального писаря Василя Кочубея та людина, добре відома гетьману Мазепі. Прибув же він на Січ, як сповіщає нас відомий Д. Яворницький, з наступною метою:

Маючи живу, неспокійну натуру, легко захоплюючись, але водночас уважаючи себе покликаним до великих справ і надзвичайних подвигів, Петрик склав собі план відірвати за допомогою Криму й Туреччини Україну від Великої Росії, зробити її незалежною від Москви й дозволити кримчакам походи на міста Російської держави. Своїми діями він хотів повторити дії гетьмана Петра Дорошенка, який кілька років тому намагався здійснити такі задуми.

(Д. І. Яворницький, Історія запорізьких козаків, Львів. 1992, т. III, с. 76)

Втім, будемо справедливі, підбивав він запорожців не лише проти Росії, але й проти царського ставленика, гетьмана Мазепи, якому закидав надто велику поблажливість щодо шинкарів, так і пораблення простих українців наданням земель та привілеїв козацькій шляхті. Мазепа про все в Україні стало відписував до Москви, сповіщаючи про події та запрошуючи інструкцій. Доповів і про докори Петрика. З цього приводу цитований автор пише:

Уряд звернув увагу на те, що як Петрик, так і запорожці вказували на те, що на Україні є два лиха: віддають в оренду шинки й надають чиновникам маєтності чи землі разом з людьми. Гетьман Мазепа відповів на цей запит, що оренда, так ненависна українському народові через євреїв, необхідна для здобування грошей на воєнні видатки, але що про заміну цього способу збирання податків Україна давно дбає і чекає відповіді від старших і менших осіб самого народу. Щодо земель гетьман відповідав, що маєтності, надані чиновним людям за царськими указами, не можна відібрати; а маєтності, надані гетьманськими універсалами, можна й відібрати від тих чиновників, котрі не є при справах чи чомусь непридатні до служби. В основному про такі маєтності й клопоталися запорожці.

(теж там, с. 106)

Але, запорожці, як звичайно, не надто квапились про незалежність, розмірковуючи: а, що вони можуть від цього мати? А цар, час від часу, щось їм підкидав: як не по парі золотих на кожного, то хоч по парі чобіт…

Не без певної цікавості зустрічаємо тут оте, так знайоме нам сьогодні (через три століття!) – «гроші на воєнні видатки», що здобуваються через посередництво шинків – на торгівлі горілкою. Адже, ота «компанія по борьбє с пьянством», затіяна колись горбачовськими недоумками, – саме й сприяла тоді «дєфіціту бюджєта». Внаслідок якого була програна гонитва озброєнь, а згодом розпався й СССР…

Так нічого від запорозьких співвітчизників і не вшкуравши, Петро Іваненко подається на другий бік, до татарів, до Кизикирмену (Берислав), а потім і до самого хана. Там його вислуховують з усією повагою та, попри відсутність офіційних повноважень, – укладають з ним проект можливої угоди, договір про вічний мир запорожців із Кримським ханством, досить цікавий за змістом. Як там писалося, наприклад:

Між нами, Військом Запорізьким, і царством Кримським, буде вічний мир і братерська згода, ми боронитимемо один одного від усіляких, з якого боку вони не наступали, неприятелів, і кому буде найсвітліший хан його милість і все Кримське царство приятелем, тому й ми будемо приятелем, а кому буде неприятелем, тому й ми неприятелем, а свавільних людей приборкувати з обох боків правом призвоїтим.

(теж там, с. 87–88)

З цим Іваненко знову побував на Січі та призвів там до великої смути. Почувши про це, як пише Д. Яворницький, запорожці «знову поділилися навпіл»: на голоту (з Петриком), та «людей поважних» (проти). Автор, вірнопідданий наслідувач Н. Костомарова, – більш за все остерігається кидати найменшу тінь на безоглядну вірність запорожців московському царикові; з великою неохотою визнаючи оте – «навпіл». Та всіляко гудячи оту, недобру половину – «ізмєнніков царю», називаючи часом і «покидьками».

Ми сьогодні можемо ствердити лише всю унікальність подібного документа, рівного якому не знайти й в історії Європи: для нас – батьківщини права, забутого на сході з кінця монгольських часів. Там уже 1632 виходить найґрунтовніша праця Гуґо Ґроціуса (1583–1645) – De iure belli ac pacis (Про право війни та миру). Великий прихильник миру поміж народами, Ґроціус визнає можливим (радше – законним) воювати з трьох причин: захисту свого, повернення захопленого свого та покарання за злочин. Він не знає, щоправда, що на окраї світу та Європи вже є країна, яка ніколи не воювала з перелічених ним причин, а – тільки й незмінно – за захоплення чужого. Не приходить він іще й до думки про можливість вічного миру між народами.

І от – поруч із такою країною, що воює тільки й незмінно за захоплення чужого, з’являється на світ велика людина, що пропонує одвічний мир між сусідніми народами! – та ще й спрямований проти чужої агресії, однаково небезпечної для обох! Він був максималістом, невиправним ідеалістом, іще з тієї причини, що йшлося про мир не з ким-небудь, не з одвічним грабіжником-єдиновірцем, ні, а про мир із басурманами.

Чи розумів він, другий політик України після Виговського (та перед Орликом), – усі непереборні труднощі на своєму шляху до миру? – можливо, але він уперто тримався свого, – їздив, зустрічався, писав, переконував…

Він розумів, схоже, причини невдач Петра Дорошенка, який збирався опертись на експансивну великодержаву, та стисло обмежувався Кримом, розглядаючи його (й цілком слушно), як буфер між Україною та Туреччиною, але…

Але, чи помічав він, що між Кримом та Україною встала непорушна стіна дикого православ’я – одного з неостанніх знарядь московської агресії? – чи знав про свідомий героїчно-геноцидний вчинок Івана Сірка?

Наскільки розумівся Петро Іваненко на політиці, показують складені ним документи. Наведемо уривок із одного з перших його листів до запорожців – 1691:

Не дивно, коли з нами ворогує хан Кримський: ми з давніх давен чинили шкоду Кримській державі, так робимо й тепер. Але дивними є вчинки московських царів: не мечем набули вони нас, а наші предки добровільно їм піддалися заради віри християнської. Переселивши з правого боку Дніпра на лівий наших людей, москалі обсадилися нашими людьми від усіх ворогів, так, що звідки би ці не прийшли, – будуть палити наші міста та села, кращих людей забирати до полону, а Москва буде від них у безпеці, за нами, як за стіною. Та, не завдовольняється цим Москва, а силкується всіх нас обернути на своїх невільників та холопів.

(Н. И. Костомаров, Мазепа, Москва, 1992, с.65)

Яка ж неймовірна далекоглядність та політична зрілість, просто не до віри для рівня України того часу!

В липні того ж 1691 відбувся перший похід із Криму до Січі в супроводі татарського війська, але отаман Іван Ґусак страхався гніву Мазепи, та приєднати Січ не насмілився, хоч і відпустив до Петрика охочих, які обрали його своїм гетьманом. Разом вони вирушають на північ, та хутко, не зустрічаючи опору, дістаються Орелі та Ворскли.

Мазепа панікує, благає Москву надіслати на допомогу війська Шєрємєтьєва та Барятінского, висилає назустріч бунтівникам чотири свої полки. Одночасно розповсюджує універсал, де пнеться довести, що краще жити москальськими рабами, але «у мирі та злагоді», ніж знову наражатися на «усобіци, бєдствія і разорєнія». Аргументація – що казати, типово малоросійська, знайома нам уже триста років. Але вона, схоже, – діяла й тоді.

До речі, зазначимо тут кричущу несправедливість істориків до цієї людини. Чомусь ці заслуги гетьмана Івана Мазепи у створені самої концепції – ігноруються істориками, а – шкода.

Нагадаємо, на всякий випадок, що татари йшли не воювати за визволення України від Москви, а лише охороняли Петра Іваненка та його людей. А вже в разі повстання, – приєдналися би до військових дій проти Мазепи та росіян. Але, дочекатися чогось подібного їм так і не судилося.

Поскубавши якось-такось «русскіє городкі» на Самарі та Орелі, Іваненко вимушений відступити: татари повертаються до Криму, бо там спалахують якісь династичні незгоди. Це – старий звичай степових народів; свого часу так врятувалася Європа, коли Бату-хан відвів монгольські війська додому з нагоди смерті кагана Уґедея.

Мазепа, пересидівши татарів, суворо розправився з тими посадовими особами (а було їх – чимало), які вітали прихід Петра Іваненка, та зробив поступки щодо шинків та оренди: дозволив гнати горілку вдома – з нагоди хрестин або ж весілля. Для тодішніх малоросів то було як дар з неба; хоча ніхто з них так, мабуть, і не задумався, не здогадався, що то дарунок їм не від гетьмана, а радше від «зрадника Петрика».

А тим часом ханом Криму учинився Селім-Гірей – принциповий ворог Москви, та знову підтримав велику справу Петра Іваненка. В січні 1693 він виряджає свого зятя Нуреддіна в новий похід з Іваненком та його «воровскімі казакамі», як іменує їх патріот Н. Костомаров. Але й другий похід не приніс очікуваного: нарід не приєднався до гетьмана, що був проти Москви. Нарід на той час, так би мовити, – самоліквідувався. Обрав собі ще тоді – у Переяславі, – долю вола в російському ярмі. А на це, що ж тут і сказати? – «варт віл свого ярма», як казала потім наша Леся. От тільки й різниці, що на відміну від нормальних волів ці не ревтимуть навіть при порожніх яслах… Навіть Батурин переблимають…

Зігнила, та як бачимо, на той час остаточно, – й колишня Велика Січ Запорізька, що «стала на довольствіє» від московських царів, яка була такою впливовою ще за Конашевича. Бо, таке щось може мати сенс – єдино, коли воно відстоює незалежність нації. Коли пізніше (за якихось вісім десятків років) Єкатєріна II назве її «гнєздом бунтов», – це вже буде чистісінькою брехнею: які там, прости Господи, бунти! – де, коли, проти кого?

Третій та останній похід Петра Іваненка на батьківщину, яка не бажала жодної незалежності, бо, доводив нам Н. Костомаров:

«…в Малороссии все, старшие и меньшие, живут счастливо, в изобилии и довольстве, никто никого не насилует, никто ни от кого не терпит».

(теж там, с. 78)

– відбувся 1695, та був уже походом військовим. Чимало було попалено російських укріплень та панських фольварків, але нарід… Він не забажав приєднуватися до «басурманів» більше, ніж будь-коли, та вони, зробивши свою справу, відправились додому.

Поґотів, сам московський агресор перейшов у наступ, відбувся 1695 отой перший похід Пєтра на Азов, де він обробився по самі вуха.

* * *

У другому поході, через рік, він таки спроможеться загарбати Азов, бо передбачливо прихопить із собою 15 000 козаків, половину яких, за своїм звичаєм, покладе трупом при штурмі фортеці. Але тих, хто врятувався – щедро нагородить: по 1 рублю на брата – все ж більше, ніж «Спасібо, хахлєнок!» Що ж: «варт віл свого ярма»…

* * *

Того ж 1695 Мазепа зі своїми козаками візьме для Росії другу, західну фортецю Кизикирмен: чи не єдиний здобуток цього, доволі ялового воєначальника.

Він давно призначив винагороду за голову Петра Іваненка, та нарешті – на початку 1696, – це спрацювало. Іваненка убив якийсь волоцюжний козак Яким Вечірка, але нагороди так і не отримав, – убивцю відловили татари та з витонченою жорстокістю закатували.

Так закінчилася історія Петра Іваненка, своєрідного українського політика, що за відсутністю власного народу – вимушений був спиратися на чужий. Те саме 1708 повторить його запеклий ворог Мазепа, та що вже тут було трагедією, а що фарсом, – хай кожний вирішує на власний розсуд.