Доповнення 1 «Гражданская война»

Доповнення 1

«Гражданская война»

Чи не улюбленою темою (або сюжетом) совєцької історії – є «гражданская война», пам’ятаєте: «гєроі гражданской войни» про яких «биліннікі рєчістиє вєдут рассказ…» Кого тільки вони не перемагали! – Дєнікіна, Врангєля, Юдєніча… А до того ще й армії 14 (як пам’ять не зраджує) «іностранних інтєрвєнтов», – легенда й тільки… Втім, про них – цих героїв, завжди так і писали: «лєгєндарниє».

Більшовики, приперті до стінки історією, – клялися потім, що їх «всємірно-історічіскіє побєди» були здобуті малою кров’ю, а єдиний постріл «Аврори» був холостим, але… це було не зовсім так. А, як точніше, то й зовсім не так.

Бо, балачки про «іностранних інтєрвєнтов» були насправді чистою більшовицькою брехнею. Іноземні держави, було, дійсно висаджували в портах, Архангельску та Одесі, по батальйону своїх військ, для полегшення евакуації власних громадян. Та й забралися собі геть, разом із громадянами. От вам і весь «поход Антанти».

Але, громадянська війна насправді була, нечувано жорстока, готована заздалегідь, – пам’ятаєте оте, сакраментальне: «Прєвратім войну імпєріалістічєскую – в войну гражданскую!» «Прєвратілі», а як же, тільки но розв’язали собі руки замирившись з німцями в Бресті. Та й поклали трупом десь пару мільйонів людей, всього за кілька років; розпочали свою криваву ходу; все – саме так.

Були там і «лєгєндарниє гєрої», чому ні? Колишній молдавський розбійник із «кодр», Г. Котовскій, та отой В. Чапаєв, що погано кінчили. Був поручік М. Тухачєвскій, що майже не воюючи дослужився маршала та теж не добре кінчив. А були й «луганскій слєсарь» К. Ворошілов або ж царський вахмістр С. Будєнний, що теж померли маршалами Сталіна, але – у власному ліжку. Всі вони не кінчали жодних там «Пажєскіх корпусов», але «білі бєляков» по всіх фронтах, попри те, що «бєлякі» саме ці корпуса й закінчували.

Усі вони втілювали собою ще оту – з палеоліту, російську мрію, найдорожчу та «завєтную». Про нікому не відомого Івана, що не працював, не вчився, а йому – на тобі: все! – «по щучьєму вєлєнію, по моєму хотєнію!» Бо, саме таке враження, погодьтеся, справляють оті доморослі «воєнниє гєніі», – вахмістр С. Будєнний або сам В. Чапаєв, що у фільмі на трьох картоплях пояснює комісарові свій черговий стратегічний задум. Цікаво, а у справжньому, реальному житті, – чи хтось із них спромігся би, як у нас кажуть: поділити лайно між трьома курками. А в «гражданской» – «одєржівалі побєди»! Та, насправді, бо перемогли ж таки отих «бєляков»; так – у чому ж справа?

Тут є деякі міркування, які можуть остаточно прояснити справи; власне, дві обставини, які аж понад добре простежуються.

* * *

Перше стосується військового рівня царської армії, яка перед тим провалилася двічі: 1904 у локальній Японській війні, а потім у Першій світовій 1914–1918. Пригадаємо, за аналогією рік 1945, – Німеччина переможена та розвалена у руїни. Колишнім офіцерам вермахта, а поготів «Ваффен СС» загрожують судові переслідування, вони тікають із країни. Шлях – відомий: до Швайцарії, звідти до дружніх Еспанії та Португалії, а там… відкритий чи не весь світ. По країнах Третього світу ці люди не бідують, – репутація! Бо, весь світ бачив їх у ділі, знає їм справжню ціну, як фахівцям своєі військової справи: адже, у XX ст. вони були як прислівні боги війни. А те, що в кінці поступилися переважаючій силі – не їх провина. Тому вони усі тепер нарозхват, як військові експерти та інструктори.

А тепер і порівняємо: чимало їх, «господ бєлих офіцєров», від поручика до генерала, емігрували після остаточної перемоги «Красной арміі», але… Хто ж із них працював за фахом, знову ж, – військовими експертами або інструкторами? Автору відомий один лише наш Нестор Махно, що якийсь час викладав у французькій військовій академії в Сен Сірі. Що ж до «господ русскіх офіціров», – шкода, шкода… З мемуарної літератури, принаймні, відомо, – чи не найчастіше – офіціанти; по російських же ресторанах. Бо для французьких – потрібна певна інтелігентність, потрібно знатися на мовах. Рідше, чи не вершина успіху – таксисти; бо тут потрібно вже знатися не лише на мовах, а й на техниці. Військові? – де там, не чути про таке й у генералів; хіба, що в якій-небудь задупній Югославії. Що ж, сумний підсумок.

Отже, «герої» достойні переможених ними; і – навпаки.

Другий наш приклад стосуватиметься так званих «бєлочєхов». Середня совєцька людина, не привчена думати ще за царських часів, була рішуче відучена цього в часи совєцькі, та ніколи не задумається, а звідки ж у Росії побралося стільки чехів, та ще й «бєлих»? Та, куди вони всі потім поділися, після «гражданской войни»?

Отже, роз’яснимо тут загадку щодо того, як потрапили до «гражданской войни в Россіі» оті «бєлочєхі». Адже, ця остання не мала задоволення та нагоди гнітити власних чехів та словаків аж до 1968.

Попри всю свою недолугість «на полє брані», царська армія захоплювала й деяких військово полоненних, переважно на австрійському фронті. Вони сортувалися за національною ознакою та трималися у концтаборах у глибини Росії, в тилу. Чехів та словаків утримували по таборах між Бузулуком та Бугурусланом. Попри те, що це були «братья славянє», умови утримання були далекі від нормальних. У таборі в Тоцку, де сидів Ярослав Гашек, за зиму 1915/1916 вимерло приблизно 6 тисяч із 16. Свої замітки про це Гашек записував на березовій корі, – точнісінько так, як за Арціховскім писали ще у древньому Новгороді.

Тим часом виснажена війною царська Росія стала дивитись на молодших «братьєв-славян» дещо іншими очима: а чи не можна використати, – «лєвую сілу»? Цьому сприяла й діяльність Томаша Масарика на заході, який спочатку погодився був (яка ганьба!) навіть на «чєшскоє царство», на чолі з кимось із Романових, які вже давно не були Романовими. Лише з підтримкою союзників – Антанти, він перейшов на республіканські позиції.

Починається, 21.04.1916, – вербовка чехів та словаків до російської армії. Спочатку їх зараховували до російських частин, але хутко зрозуміли недоцільність чогось подібного (совєцькі не зрозуміли нічого по кінець життя) та перейшли до формування чехословацьких частин. Виникає Союз Чехів, що представляє їх інтереси, він наполягає на переведенні частин на західний фронт. Тим часом відбувається лютнева революція і новий уряд навіть запрошує Масарика до Росії, щоб полегшити формування чеського легіону. На півдні, однак, приходиться відступати, відступає й чеський легіон. Поготів, у Бресті – «раді спасєнія рєволюціі в Россіі», – приходиться віддати німцям Україну.

Більшовики–інтернаціоналісти не довіряють, ясна річ, будь-якій національній частині та щосили пнуться розкласти легіон. Нечисленні піддадуться їх обелживій пропаганді та складуть свої голови за чужу їм справу нового пораблення Росії або стануть згодом жертвами сталінського терору.

Набирає розмаху розв’язана більшовиками громадянська війна, та більшовики відносять «бєлочєхов» до ворогів: «кто нє с намі – тот враг!» Командуючий легіону, генерал Гайда, разом із солдатами вирішує з боями пробиватись на батьківщину, але не через захід, а через відносно спокійний схід. Вони розуміють, що силами 60 тисяч солдат, але без тяжкої зброї – на захід не пробитись. Вони ідуть на Владівосток, де стоять американські судна, готові відвезти їх на батьківщину. Так, пробиваючись з боями через червоні, а де – й через білі заслони, вони проходять і проїздять на схід більше 10 тисяч кілометрів, – унікальний подвиг у військовій історії! Додому їх повернулося тільки 50 тисяч.

Особливо підкреслимо, що австрійська армія, у якій пройшли вишкіл чехи і словаки легіону, – не вважалася в Європі, скажімо так, – першорядною. Сам легіон був організований поспіхом, не мав важкого озброєння, однак… Пройшов через багатомільйонну та широченну Росію – ніби ніж крізь масло, показали, червоним як білим, що то є справжні солдати.

Ставлення до них у совєцькій історії – далеко несправедливе. Дописуються, часом, як звичайно, до «звєрств бєлочєхов». Цього – їм не даруємо.

* * *

Розставимо тут остаточно, всі крапки над «і», а заразом і переконаємося в тому, хто саме та як саме зробив звичайних чехів та словаків, – «бєлочєхамі». Звернімося до історії та пошукаємо, поготів, довго пошукувати й не знадобиться. Бо й про це написав у своїй книзі (яка ніким і ніколи не спростовувалася) С. Мєльгунов («Красный террор», Москва, 1990, вперше – у 20 роки):

Ось повідомлення Ельстона Бальфурові від 18 січня 1919, яке передає зі слів теперішнього чеського міністра зовнішніх справ ті факти про події у Києві, що заслуговують на особливу увагу. «…навіть турецькі звєрства у Вірменії не мають порівняння з тим, що тепер роблять більшовики в Росії… Підчас боїв в Уссурійському районі в липні 1918 д-р Т. знайшов на полі бою жахливо спотворені трупи чеськіх солдат.

У них було відрізано статеві органи, порозкриті черепи, вирвані очі та відрізані язики…»

Нагадаємо, на всякий випадок, що починаючи з жовтня 1917 – ніхто не був покараний, ні за убивства, ні за звірства. Але, описане вище то вже фінал совєцьких проводів братніх чехів та словаків. Початок був раніше та на заході.

Місцеві представники чеської національної Ради, д-р Гірса та його помічник кажуть, що більше року тому сотні офіцерів були розстріляні в Києві підчас узяття його більшовиками…

За найсильнішого холоду їх вивезли з помешкань, роздягли догола, полишивши їм самі шапки та увіпхнули у повозки та авта. На морозі, вистроєні в ряд, вони годинами очікували, коли та як, поодинці чи групами, більшовицьким солдатам заманеться їх розстріляти.

Д-р Гірса був на той час хірургом при 12 городській лікарні. Лікарня була переповнена хворими, внаслідок жорстокостей над інтелігенцією та офіцерами в Києві. Офіцерів, навіть смертельно поранених, приходилося ховати до шаф, аби більшовики, що приходили за ними, вивівши на вулицю не розстріляли їх негайно.

Багатьох тяжко поранених витягували з лікарні та безжально вбивали.

(с. 94)

От так діяли «господа большєвікі». З такими – не те, побілієш, а й позеленієш. Так і стали «бєлимі» чехи й словаки, «братья-славянє» панів росіян.