Доповнення 4 «Семіраміда Півночі» та її хвалителі
Доповнення 4
«Семіраміда Півночі» та її хвалителі
Імператриця, що на відміну від своїх попередників та оточення вільно читала та писала аж трьома мовами нараз, не могла не розуміти важливості реклами, та неустанно намагалась її собі забезпечити. Закинена долею у «Вік Просвіти», вона підтримувала постійні контакти з діячами цього віку, та турбувалась про свою репутацію на Заході.
Жана Батіста Даламбера (1717–1783), математика і філософа, вона запрошувала до Петербурґу задля навчання спадкоємця трону Павла, але той з французькою ввічливістю (а заразом – винахідливістю) відповів, що ніхто краще самої Єкатєріни цього зробити не зможе.
Франсуа Марі Аруе Вольтер (1694–1778) був звичайним міщанином, але й спритним пройдою, та зумів сфальшувати собі аристократичне походження, без якого тоді марно було й сподіватись на якусь популярність. Він став журналістом, письменником, драматургом та навіть філософом, однаково нездарний в усьому; сьогодні читати щось із написаного ним – неможливо. І не варто, але тоді… В енциклопедіях його завжди можна знайти, та мабуть, звідти його вже нікому й ніколи не викурити.
З Росією він уперше зіткнувся, коли його – ще за Єлізавєти I, – обрали до Російської академії наук. Тоді йому доручили, зокрема, за намовленням М. В. Ломоносова, написати історію Пєтра I, надіславши до цього купу матеріалів. Але, написане ним із цього приводу було варте ще менше, ніж усе інше, та не пішло навіть у Росії.
Він мав стійку звичку завжди й в усьому забігати попереду потяга, та вже в листі від 1762, не встигла вона ще силоміць влізти на трон, – уже оголосив її «Семірамідою Півночі». Та дорікав за «Єкатєріну», бо – мовляв, ліпше пасували би до неї Юнона, Мінерва або Церера. Потім, у грудні 1766 в листі до неї, він назвав її Полярною Зіркою, що затьмарила Андромеду, Персея та Касіопею.
Нагадаємо, що двадцять років перед тим, в листуванні з Фрідріхом II, він так само уподобив його по черзі: Ескулапу (?), імператорові Траяну, Прометею (!), імператору-філософу Марку Аврелію, Горацію та Гераклу (!).
Наскільки ми знаємо, подібна улесливість у спілкуванні не була нормою часу, навіть на батьківщині письменника. Хоч і не можна не відзначити, що цей французький міщанин завжди з великим тріпотінням «біл чєлом» перед будь-яким аристократом; поготів – особою королівської крові. Саме це тріпотіння міщан, мабуть і підвело аристократів пізніше, 1789, коли їх усіх, не розбираючись, пустили під гільйотину.
У відповідь «Семираміда Півночі» щиро запрошувала Вольтера до Росії, а той дипломатично ухилявся, посилаючись на численні хворі. А тому й приходилося отримувати відомості з Росії від самої імператриці, яка бадьоро рапортувала, що: «В Росії сплачують такі помірковані податки, що у нас нема селянина, який не зарізав би курки коли йому заманеться та прийде на це охота; а у деяких провінціях уже кілька років віддають перевагу індикам». Так, не дивуйтеся, саме так і писала; дослівно.
Ота «курка» то певно якась ремінісценція з прочитаного освіченою монархинею, бо це ж іще Генріх IV – пригадуєте? – обіцяв, що як він стане королем, – «кожен француз матиме курку в супі».
Переписувалися вони й пізніше, з приводу повстання Пуґачєва 1773–1774. Цариця все скаржилася, а її кореспондент дивувався, бо ж думав, «що провінція оренбурзька є найприємнішим краєм в імперії». Та скрушувався з нагоди розбійника Пуґачєва, якого іменував не інакше, як «маркіз Пуґатшофф». Висловлював оптимістичні сподівання, що колись «надійде час та Оренбурґ буде людніший від Пекіну та там ставитимуть комічні опери»; та, так і не дочекався, бідолаха, – час і досі не надійшов…
Дені Дідро (1713–1784) був чи не першим із енциклопедистів, через яких Єкатеріна II бажала набути популярність у Франції, а значить – і в усій Європі. Коли у Франції королівською забороною 1759 було припинене видання Французької Енциклопедії, вона – вже царицею, звернулася до Дідро з пропозицією – видавати Енциклопедію в Росії. Дідро з цього запрошення не скористався, та й заборона незабаром буде знесена.
Але, Екатєріна все ж зуміла перекупити ециклопедиста для себе. Вона купила його бібліотеку за 15 тисяч франків (як бібліотека була солідною – ціна не так велика), полишивши йому її дожиттєво, та ще виплачувала пенсію – за «нагляд над книжками».
Саме він, чи не єдиним, ризикнув, вже шестидесяти років, побувати у Пєтєрбурзі восени 1773, скориставшись тим, що король Франції доручив йому відвезти імператриці проект умов Російсько-Турецького миру, по черговій війні. Імператриці договір видався принизливим для Росії, та вона й психанула – проект полетів у вогонь, а Дідро ледь виправдався тим, що відмова везти проект – означала потрапити до Бастилії. Він пробув до березня 1774 та відбув додому у зручній кареті, подарованій йому Єкатєріною.
Оскільки він нічого крім столиці так і не побачив, то повернувся додому цілком задоволений, поїздкою та Росією.
На відміну від зовсім уже поверхового Вольтера, який за рівнем серйозності ніяк не перевищував пізнішого російського Пушкіна, Дідро не пройшов повз головне в російському суспільстві. По поверненні з Россії, 1784, він писав:
Аби стати на перешкоді зловживанням рабством та відвернути наслідки, що з нього плинуть, нема іншого засобу, як відмінити саме рабство та керувати лише вільними людьми. Цей захід важко провести в країні, де не можна дати відчути панам злі боки рабства, а рабам – переваги свободи, настільки одні є деспотичні, а інші принижені.
(Д. Дідро, Собр. соч., Москва, 1947, т. 10, с. 467)
Як бачимо, й тут пишеться про якесь «зловживання рабством», а чим же тут, власне, зловживати? – чи є щось гірше? Пишеться, поготів, про якісь «злі боки рабства», а – хіба є й «добрі»? Отже, й великий просвітитель не зайшов аж так далеко, можливо, щоби заперечувати саме рабство; як таке…
Він чітко та неспірно висловлюється за його скасування: «нема іншого засобу, як відмінити саме рабство». Іншої думки його опонентка, княгиня Є. Р. Дашкова та сама, що через гвардійський путч висаджувала колись Єкатєріну II на трон. Вона вважає, що починати треба – не з рабства, в жодному разі; та ще й обґрунтовує це:
Освіта веде до свободи, але свобода без освіти породила би лише анархію та безлад. Коли нижчі класи моїх співвітчизників будуть освіченими, тоді вони будуть гідні свободи, бо тільки тоді вони зуміють скористатися нею без шкоди для своїх співгромадян і не зруйнують порядку та відносин, неуникнених за будь-якого трибу правління.
(цит за Л. Я. Лозинская, Во главе двух академий, Москва, 1978, с. 46)
Отже, надати волю рабам (поки що не на часі!) можна буде лише за умови, що вони, всі як один, – освітяться, але от – як добитися саме цього?
Вище ми бачили, як раби та їх пани, одностайно, жевріли по «курних ізбах»; тобто – не надто в цьому й порізнювались. Потім, російський історик повідомив нас, що при царському дворі в Пєтєрбурзі, а значить – на самому верху імперії, – лише половина уміла якось-такось читати; а десь третина – ще й писати. То, чому ж вони були на волі?…
Але, й це ще була не вся правда, бо, від неписьменних та неосвічених недалеко пішли письменні та освічені; та про це є зримі свідоцтва.
Якийсь там піп, що повернувся з Італії, дослівно, – «нє находіл слов для виражєнія» описуючи тамішні «доми прєоґромниє» та «мужіков мєдних», а як уже з’являлося щось і насправді нове, то обмежувався тільки звичним – «зєло удівітєльно». А попи були не останні в російському суспільстві, – за «освітою». Мабуть тому й у рабах не лічилися.
Не відстав від нього й освічений князь Куракін, відряджений до Нідерландів підчас самого кипіння пєтровських перетворень – 1705. Бо в таких словах описував бачений ним на власні очі пам’ятник уславленому Еразмові з Роттердаму: «Сделан мужик медной с книгою на знак тому, который был человек гораздо ученый».
Нагадаємо, це він – Еразм із Роттердаму написав «Похвалу Глупоті», де читаємо безсмертне: «Кому ж, як не глупоті – бути трубачем власної слави?» – і дійсно – кому?
Яка шкода, що ці мудрі та пророчі слова, наче з самого початку заадресовані до Росії, наче призначені для неї, – так і не знайшли там розуміння. Були ніби невідомі, ні М. Ломоносову, ні Є. Дашковой, ні І. Пніну, ні навіть А. Пушкіну. Ні, врешті, як то казали за совєцьких часів: «і многім, многім другім…»