4. «Отєц народа»
4. «Отєц народа»
Іосіф Сталін (1879–1953), безумовно, був ключовою постаттю «новой Россіі». На неглибокому Заході його хутко віднесли до плеяди «азійських тиранів», типу Івана IV або Пєтра I; на тому й заспокоїлися. Дивна та смішна справа, але там його страхалися менше, ніж його риваля Лева Троцкого (в дівоцтві Бронштейн). Бо він, бачите, так вважалося, будував «соціалізм в одной отдєльно взятой странє», а той, ніби, все носився з «міровой рєволюцієй». На Сході одні його обожнювали та зводили до рангу «отца народа» (або – «народов»), інші слушно вважали злочинцем.
Ставлення до нього після горбачовських комуністичних «обновлєнцєв», які ніколи й нічому не навчаються, – вичерпується словами одного з них: «Сталін бил отєц народа, а єго дємкі оболгалі». «Дємкі» – то всі, хто проти тоталітаризму, не які-небудь там «фашісти», ні, – смертельний ворог; усі, хто не схвалює тоталітаризму та ҐУЛАҐу: «кто нє с намі – тот враг!»
Іосіф Сталін народився 21 грудня 1879 та був на той час єдиною дитиною в родині Кето Ґеладзе та Бесо Джуґашвілі в Горі (Грузія). Були діти перед ним, та – повмирали. Але, доброго дитинства, необхідного кожному, він не мав. Батько був пияком, та поки не помер 1889 – нелюдськи бив дружину (так кажуть) та сина. Той усе життя погано володів лівою рукою, дещо коротшою; то був наслідок побиття в дитинстві.
Зауважимо, що Зиґмундові Фройду або його послідовникам цього було би задосить для того, щоб цим пояснити все подальше, але… полишимо це на їх турботи. Едіпівського комплексу, принаймні, це у нього не породило, бо і до матері, яка на багато років пережила чоловіка, – він теж, здається, відносився без великої синівської любові; був радше одинаком за природою.
Він добре навчався у школі, багато читав сам. Співучні надають йому призвісько «Коба». Це ім’я героя-абрека з пригодницького роману Сандро Казбеґі (1848–1893) – «Нуну». Видно, в школі поважали цього мовчазного невеличкого хлопця, рябого внаслідок перенесеної семи років віспи, та ще й каліченого. Воно – Коба, стане згодом його першим конспіративним псевдо; «Сталін» – з’явиться тільки 1913.
Після школи він вступає 1894 до Тіфліської духовної семінарії, де вчиться так само відмінно. Там починає писати вірші. Це – лірика, відповідно до віку, сповнена ніжних почуттів, у густі чисто народної поетики, часом – філософська, але без жодних слідів аґресивності або культу сили. Молодого талановитого поета охоче друкує національний часопис «Іверія», якого редаґує відомий Ілля Чавчавадзе (1837–1907). Дещо з них попаде до антології, яка зібрала все, що було кращого у грузинській поезії, – великий успіх та велика честь. Все це – задовго перед тим, як він стане відомий.
* * *
Але, надходить 1899, час кінчати навчання та приймати духовний сан. Однак, з молодим Джуґашвілі, одним із кращих семінаристів, трапляється щось ґрунтовне та вирішальне, хоч і незрозуміле для інших. Він відмовляється складати випускні іспити, змінює націоналістичні погляди на соціалістичні. Відтоді розпочинає свого життя той Джуґашвілі, якого знають політики та численні біографи.
Цей, початковий період його революційної діяльності, є найменше відомий, але проходив, можливо, не зовсім так, як це описав пізніше Л. Берія. Бо рік Великого Полювання – 1937, був знаменний не лише сам по собі. По ньому, десь через рік, складаються остаточні ідейні основи подальшого існування Homo soveticus; виходять «труди» Л. П. Берії – «К історіі большєвістскіх організацій в Закавказьє», «Краткій курс історіі ВКП(б)» та офіційна біографія тов. Сталіна І. В». Настанови, якими совєцький нарід керуватиметься аж до 1956 (а дехто й після 1991).
Однак, не все було так, як там описується, бо перший свій «срок» майбутній «вождь» схлопотав за «експропріацію» (а простіше кажучи – за пограбування) «Южно-Русского банка» в Тіфлісі. Та й не це тут є найбільш цікаве.
Засланий до «мєст нє столь отдалєнних», він на диво легко звідти збігає, а чому? Адже, він – не бідний особистими прикметами, яких не змінити: малий, рябий, сухорукий та ще й не російського обличчя («кавказской національності», як у них тепер кажуть). А впіймати його – чомусь не можуть, в чому ж справа?
Не дарма, видно, ходили вперті чутки, що він був не тільки «борцом протів царізма», але до цього ще й «агєнтом царской охранкі».
Ця остання мала, наче, у запеклій боротьбі революціонерів з режимом, – свої власні інтереси; була мало не третьою стороною. Часом свідомо (це важко приховати) дозволяла терористам, час від часу, – ліквідувати й когось із небажаних «царскіх сатрапов».
У цьому мочили пальці багацько людей. Схоже, що мав певні зв’язки з «охранкой» і сам В. І. Лєнін. На це може вказувати епізод із Туруханським засланням Сталіна, де всі його спроби збігти почали чомусь давати осічку. Воно сталося вже по тому, як він зайняв досить помітне місце серед більшовиків та почав за щось сперечатися з Лєніним. От тут йому вже й не дали жодної можливості втекти, можливо – за наполяганням самого Лєніна. Він зумів тоді повернутись тільки скориставшись амністією Тимчасового Уряду.
Важко сказати, з чого саме та коли починається шлях Сталіна до абсолютної влади.
Він не кваплячись просувається партійними сходами, але – тільки на верхи. В уряді Лєніна він займає посаду «наркома по дєлам національностєй», – вторинна посада, чи не так? – але це – як подивитись. В основному більшовицькому документі, чи не проґрамі наступних дій «Декларації прав народов Россіі» (2.11.1917) п. 2 передбачалося: «Право народов России на свободное самоопределение, вплоть до отделения и образования самостоятельного государства». Однак, не менш добре відомо, що всі намагання реалізувати це право, були потоплені Москвою в крові народів уже до 1922. Сталін – рішуче проти права на «вільне самовизначення», він – за імперію, та всі її ознаки матиме наступний СССР, який тоді створюється. Дещо пізніше він пояснював цю позицію так:
Може видатися дивним, що моя стаття рішуче відкидає вимогу про відділення окраїн від Росії, як контрреволюційну витівку, але по суті в цьому нема нічого дивного… Ми проти відокремлення окраїн від Росії, бо відокремлення в цьому випадку означає імперіалістичну кабалу для окраїн та послаблення революційної потуги Росії.
(Вестник коммунистической академии, кн. 31, Москва, 1929, с. 116).
Порушення звичайної логіки, якою він так любив користуватись проти своїх політичних супротивників, та у дологічно мислячій Росії, звичайно, клав їх цим на лопатки, – важко тут не побачити, але… Даруємо йому це; адже – йдеться про імперію.
Року 1922 він не без зусиль дістається на посаду ґенсека партії. По-перше, не без заперечень з боку Лєніна, по-друге, посаду тоді аж ніяк не першорядну. Зробити її саме такою – його перше завдання, якого він домагається доволі швидко. Він не буде, спочатку, «проізносіть рєчєй», яких люди вимушені будуть вивчати, це прийде потім, а зараз, – є чого робити; він займається справами. Лєнін керував усім, від Бреста по Владівосток, за допомогою отих уславлених «ходоков», яким писав «запіскі»; у крайньому випадку «назначал коміссара», першого-ліпшого, хто був під рукою. Не мав і зеленого поняття про те, як функціонує держава, хоч і знав, що з самого початку треба «занять почту і тєлєграф». Сталін відкидав усе це, бо добре розумів, що так – нічого не побудувати, можна тільки остаточно розвалити. Та й почав свою нелегку роботу, спочатку, по перетворенню партії зі збіговиська змовників – на сталу орґанізацію. Потім прийнявся, так само, за побудову державного апарату.
Уже на XIV партійному з’їзді у грудні 1925 – він проголошений «лучшім і вєрним учєніком тов. Лєніна». Це – заслуга делегації Донбасу («рабочіє Сталінского завода в Донбассе). На цьому ж заводі буде потім цеховим парторґом Л. І. Брєжнєв, що дивно хутко стає 1938, по зловісному 1937, який вартував життя стільком комуністам, – першим секретарем обкому. А, ще згодом, не забудемо й про це, на Пленумі ЦК 1964, – так само, Донецька делеґація допоможе скинути «лібєрала» Н. С. Хрущева на користь сталініста Л. І. Брєжнєва.
Ми пропустимо тут цілий період боротьби за владу над партією з Троцкім, Бухаріним, Зінов’євим тощо, всіма цими «оппозіціямі», як «правимі», так і «лівимі». Вони мають, можливо, обмежений інтерес навіть для спеціаліста. З тієї простої причини, що у російських імперіях ніколи не було політичної боротьби, була гризня за владу, якось-такось прикрита політичною демагоґією. Не було політичних рухів, а значить не було й революцій, – були путчі та «бєспорядкі – смутниє врємєна».
* * *
Політика – то апеляція до виборця, до народу, до його розуму. Колись стара більшовичка Є. Драбкіна у своїх спогадах писала, чому саме російський нарід віддав пальму першості «більшовикам», а не «меншовикам». Бо, мовляв, розумував так: «большєвікі» – хочуть для народу «большє», а меншовики – «мєньшє». Цілком очевидно, що за таких умов народу, як такого, у загально прийнятому сенсі цього слова, – просто не існує; а значить немає жодного ґрунту й політика, як така.
Історики розмірковують про міцність того чи іншого режиму, спираючись на особисті якості його вождів, або на силу «аппарата подавлєнія», та не беруть до уваги вихідний та вирішальний чинник. Про нього колись добре пам’ятали правителі, бо нагадаємо той відомий випадок з імператрицею Єкатеріною II, яка з жахом запитала: «Чем же сей край управляется?» На що мудрий граф Н. Панін «нічтожє сумняшєся» відповів: «Как это чем, матушка императрица? – промыслом Божьим да глупостью народной!» Ця остання, ще за царських імперій, всебічно заохочувалася та підтримувалася, а за совєцької розквітла ще ряснішим цвітом, заохочувана не лише пропаґандою, а й літературою, і кіно («улюблені вітчизняні кінострічки» каналу «1+1»).
«Глупость народная» – то велика річ для будь-якого тоталітаризму, а для совєцького – глупішого з глупих, – просто неоціненна.
Убивство Кірова, це було очевидне ще тоді, орґанізував Сталін, а наступні показові процеси були повною, хоч і не надто досконалою підробкою, фальшивкою.
Достойним уваги в них є лише те, що колишній меншовик Андрій Вишінскій (1883–1954), прокурор СССР (1935–1939), що виконував завдання Сталіна, – єдиним не був по тому зліквідований, як от Н. Єжов та іже з ним; був потім ще й міністром зовнішніх справ (1949–1953). Отже, логічно думати, що то був пройдисвіт, аж ніяк не менший від самого «отца народов»…
Все це разом призводить до того, що отримавши такий «мандат народа», Сталін не лише розправляється з усіма політичними супротивниками, але й відбудовує Третю російську імперію – Совєцький Союз: справу свого життя.
Остаточна стабільність – стабільність кладовища, прийде лише 1939, але відносна, перша, наступає вже 1929; вигнаний Л. Троцкій (буде вбитий 1940), «разгромлєни оппозіціонєри» (покищо – «ідєйно»). Вся влада належить не радам, не партії, а йому, ґенсекові І. В. Сталіну; а йому лише 50 років, та почувається він цілком добре. А – хто ж він, власне, є? – «вождь», злочинець чи божевільний, як Лєнін? Думки поділяються. Проф. В. Бєхтєрєв, що розмовляв із ним, вважає його параноїком, на зразок Лєніна, але… Він лише випадковий гість у кремлівських коридорах влади. Секретар Сталіна (до 1930) Борис Бажанов, що був там як вдома, описує нам опановану людину, яка «не розкидується словами, все пам’ятає, нічого нікому не забуває та не дарує». Зовсім не схоже на божевільного.
Так само вважали божевільним і Гітлера, однак… Це насправді можна було подумати, коли він промовляв на партайтагах, часом ревучи з трибуни як бугай та розмахуючи кулаками, – таке щось важко забути. Але, досить рознестися грому аплодисментів або скандуванню – «Зіг – гайль!» – і… Він стоїть собі, як нічого, та знімає двома пальцями волосинку, що упала на лацкан: неймовірна самовлада! – чи не дивне божевілля?
Сталін і взагалі створив собі репутацію завжди спокійної та витриманої людини – ніколи голосу не підвищив. Сталін, що підвищив голос? – не до віри! Інша справа, – спокійно водить люлькою та роз’яснює упівголоса, – вождь, але й учитель. Так, чи міг він бути параноїком, божевільним? – самі подумайте.
Подивіться врешті й на таке, придивіться пильніше, – для себе всі вони були далеко не божевільні. Уміти так досконало сісти на шию мільйонам людей, – тільки позаздрити! Можна, дійсно, нормальною людиною втілювати у життя божевільні ідеї, але не навпаки, в жодному разі. Сумнівів тут бути не може.
* * *
Але повернемося до Сталіна. Перед ним, як головою держави, постає перше невідкладне завдання. Нова економічна політика (НЕП) із його стихією вільного ринку у сільському господарстві та дрібному споживацькому виробництві, – все більше приходить до протиріччя із державно-монополістичною промисловістю. Бо, державна власність на засоби виробництва – це є державний капіталізм, ніякий там не «соціалізм». Отже, конче потрібно щось робити.
Сталін приймає рішення: загальна колективізація, індустріалізація та повсюдне запровадження командно-адміністративної системи. Старий план його ворога Л. Троцкого, проти якого у боротьбі з опозицією щойно виступав і він сам. Але, у Росії – куца пам’ять, та він це дуже добре знає.
Проводять колективізацію відбірні більшовики з наганами – «25 000» – в один рік; все це – як і раніше – свідомі злочинці, які добре «вєдалі, что творілі». Наслідки були жахливі. Рівень виробництва на селі був лише 1929 доведений до рівня передреволюційного 1916 – другого року війни! За рік виробництво впало на 23 % (1931) та падало далі. На 1933 це падіння сягає вже 52 %, заводиться (по містах!) карткова система, вона протримується до 1935. Здавалося би, повна поразка «вождя», але… він керує безголовим народом, та ніколи про це не забуває: «Что ж, єслі факти протів нас, тєм хужє для фактов!» (І. Ст.)…
Він – новий самодержець, добре знає дурну російську історію та одвічну байку про те, що от «царь-батюшка» – добрий, а от злі у нього чиновники. Він і пише статтю – «Головокружение от успехов», реабілітуючи себе та добре знаючи, що справу вже зроблено: відправлені до Сибіру мільйони селян («кулакі») – назад ніхто не поверне. А колхозне рабство з його копійками на трудодень, – полишиться.
Колективізація була свідомим поверненням до імперської практики перед 1861, та досить успішним, хоча й не повним. Не було відновлено торгівлю людьми, але й на це є переконливі пояснення. По-перше, вона носила би ринково-капіталістичний характер, присмак, чужий совєцькому «соціалізмові», а по-друге, і це чи не є головне – тепер усі кріпаки були в одній – державній власності.
Віддамо належне українському народові – саме він, здається, зчинив найзапекліший опір сталінському проектові, прискоривши за це своє покарання через голодомор. Тут маємо дуже скупу й непевну документацію, але є підстави вважати, що за час проведення колективізації в Україні, – більше 10 000 сталінських попихачів – «колективізаторів» – приплатили життям.
Сталін, віддамо йому належне й тут, стає справжнім батьком більшовицького волюнтаризму, брехні та окозамилювання. Падіння виробництва після колективізації він мерщій представляє як «головокружєніє от успєхов», але не ліпше і з п’ятирічкою. Перша п’ятирічка, як і всі останні, ніколи не була вчасно виконаною; він, добре знаючи про все, – об’явив її на партз’їзді виконаною за чотири (!) роки. Він не любив брехні лише аматорської, непрофесійної, що кидається у вічі; та незрідка карав – саме за таку.
Цікаво буває тепер подивитись на кінохроніки тих років, – як вони всі там метушаться! Все це була свідома підробка, бо у такому темпі жодна людина не витримає й півгодини.
Безкарність розкладає найбільше, та розкладає будь-кого; він, колись зважений та розумний, стає цинічною та безоглядною людиною. Вбивство С. М. Кірова за його наказом – не тільки усунуло небезпечного суперника, який вже на XVII з‘їзді леґітимно претендує на вищу в країні посаду, а й дало нагоду ще брутально розправитися з будь-якою опозицією взагалі. Йому закидають також, що він напередодні війни, буцімто – «обєзглавіл армію», але, чи такі дорікання є так уже й слушні? – навряд.
Обурюватися нищенням Бога духу винних людей – то одне, а ставити питання саме так – дещо безглуздо. Бо, до чого вони придалися їй у «Вєлікой Отєчєствєнной», оті «гєроі гражданской войни»? По тих же К. Ворошілову, С. Тімошєнку або С. Будєнному видно – аж ні до чого. Або маршал М. Тухачевскій, що так добре упорався з погано озброєними селянами Тамбовщини, та вкупі з тим же С. Будєнним ледь уніс ноги з-під Варшави 1920, від справжніх солдат Ю. Пілсудського та С. Петлюри. Кишеньковий наполеончик, він «сознался по всєм» (в чому треба) через годину по арешті.
Так, може не «обєзглавіл», а тільки «слєгка почістіл» (від нездарних та недолугих)? Хоч і у властивий собі катівський спосіб. Та, до того, звідки ж воно відомо, що вони дійсно не снували якоїсь змови проти «вождя і учітєля»?
Багацько, чого він накоїв, малий та рябий грузін на російському престолі, але ділом усього життя – найбільш визначною справою «отца народов», колишнього «наркома по дєлам національностіє», стало – безумовно, те, що можна було би охрестити «Вєлікой Чісткой», – нищення, геноцид народів Третьої російської імперії. Вбивство цілих націй. Уміле сталінське сполучення провокацій (яким же геніальним провокатором він був!) з терором, яке зайняло десятки років. Практично мало не всю останню половину життя «отца народов».
Ось від цього – вже на повну силу тхнуло божевіллям. А саме воно, це божевілля, набувало чітких рис системи: його смертельним ворогом стає все національне. Та це стане й заповітом для його недолугих спадкоємців. Чи він, бува, мстився у подібний спосіб на власному короткому націоналістичному минулому?
* * *
Історики не звикли укладати події сталінської епохи до певної системи, пов’язуючи їх тільки із самою особою «вождя». А, шкода, бо тут були, як ідея, так система: убивство всіх неросійських націй та їх культур, ґеноцид.
Провокації було розпочато, коли у 20-ті роки створили дещо сприятливі умови для розвитку національних культур у «рєспубліках СССР», для їх відродження. Очевидною метою був, однак, не розвиток культур, не відродження, метою була провокація: висвітити відданих, національно свідомих людей, аби покінчивши 1930 остаточно з комедією відродження, – почати їх нищити. Навіть і потім, 1937, улюблена теза совєцької пропаґанди – «пострадалі всє», – була так само брехливою, як і усе інше. Далеко не «всє», а переважно «інородци» та «іностранци». Все це є вже досить відоме. До цього ж плану нищення входили й штучні голодомори – 1933, 1947… Перший з них забрав 9–10 млн. життів в Україні, а у Казахстані десь 1,5 млн (але ж і казахів було значно менше). Метою останніх було вже не нищення інтеліґентів, а знищення селянства, депонента народної культури народів.
Важливою частиною цього розлеглого плану, можна так сказати – ґенерального, – було свідоме використання усіх можливостей «Вєлікой Отєчєствєнной», щодо цього ж. Багато успіхів принесло віддання Прибалтики, Білорусі та України під гітлерівську окупацію, де наці продовжували справу більшовиків – вибивали тих патріотів та націоналістів, яких не добив Сталін. Потім їх усіх «визволили», щоб продовжувати репресії. Починаються нові чистки, з’являється новий кримінал – «бил прі німцах», «бил в оккупаціі».
Доповнився цей величний сталінський план і новим, заключним етапом, виселенням цілих народів. Встигли повністю виселити німців, татар, греків, чеченів тощо. Напередодні 1953 були складені поіменні списки на депортацію на схід усіх совєцьких жидів. Розважувано, як відомо, подібні плани й щодо нас, українців, але… Не вистачило, мабуть, ні сил, ні часу, ні ресурсів. Однак, – хіба не зазнала етнічних чисток та депортацій (1939, 1944) Західна Україна? – хіба ж із татарами та греками – не прихопили ще півмільйона (а – чи не більше?) українців зі сходу?
Не будемо зайвого разу нагадувати, що згідно міжнародного права – депортації вважаються ґеноцидом.
Таким чином, Сталін – ніяк не «отєц народов»; він був, насправді, – катом народів.
До цього зазначимо ще одну разючу подібність, та чи не головну, сталінізму та гітлерізму, двох близнюків XX ст.: обидва немислимі без народовбивства, ґеноциду. Хоч Сталін цілком обходився без якоїсь там «расової теорїї». Йому цілком вистачало класичного великоімперського шовінізму, російського та інтер-люмпенського.
Але, крім масового та особистого терору всередині країни, – був ще терор зовнішній, проти людей, які змогли врятуватися зі совєцького раю.
Час іде, обставини змінюються. Подолані безоглядним терором визвольні змагання в Україні, але… До влади у Польщі 1926 остаточно приходить маршал Юзеф Пілсудський; він добре знайомий Сталіну, переможець російсько-польської війни (1919–1920). Але, він переміг тоді не без допомоги Симона Петлюри та його війська, отже… А що, як вони тепер знову поновлять антиімперіалістичний союз проти Москви? – тоді ж – біда! Прийдеться знову протистояти «наслєдствєнному врагу народа русского – поляку». Кваліфікований політолог, правдоподібно, не брав би до уваги таку можливість, – надто змінилися часи. Але, поставте себе на місце Москви: політологів там взагалі немає, а вона, що сторіччями відстоює неправе діло, (та про це знає) – так само боягузлива, як і нахабна. Отже, настав час когось прибирати. Найліпше – обох, але маршал – державна людина, спробуй його дістати. А Петлюра – політичний еміґрант, людина одинока та беззахисна, – уб’ємо його! І – убивають.
Обставляється все це з найбільшою вигодою для Москви. Вона вже вилила тонни бруду на чистішого з діячів визвольних змагань. Йому був заздалегідь навішений ярлик погромника, попри те, що він не мав жодного відношення до жодних там жидівських погромів. Та, не тільки, бо був ще й симпатиком відомого жидівського націоналіста Володимира Жаботинського, який би Петлюрі чогось подібного, – напевно не дарував би. Але, у Москви «особий путь», у Москви – своя брехлива логіка. Ославив у цьому Петлюру, як міг, і московський письменник М. Булґаков у своїй «Бєлой ґвардії», траурній месі по добрих царських часах. Той самий, що наприкінці життя щось там випрошував у самого Сталіна, вважаючи, що совєти йому за вірну службу чогось не додали. Але, тільки зіпсував відносини, пообіцявши написати про нього п’єсу. Сталін, при всьому його «культє лічності» – відвертого російського холопства не поважав.
Там, у «Бєлой гвардії», десь приблизно на 100 ст. (залежно від видання) довідуємося, що «Пєтлюра, кромє того, єщє і погромщік». «Кромє того», не полінуємося й це дослідити, що він ще й «мєрзавєц».
Саме з цих причин Сталін, попри всю його власну неприязнь до жидів, обирає для вбивства Петлюри саме жида. Настанова є простою: провести убивство по можливості відкрито, білого дня, та не надумати збігати. Мотиви? – помста за знищену петлюрівськими погромниками власну родину, та за всі інші жертви, які ніби поніс його нарід від бандитів-українців. А суд – що ж суд? – допоможемо, витягнемо.
Зауважимо, що пан Шварцбарт перед тим був довгі роки відомий австрійській кримінальній поліції, а його родина, як така була, – могла за той час тільки примножитись; бо, не весь же час він сидів.
Операція проходить майже ідеально. Совєти щєдро підкидають купу «докумєнтальних свідєтєльств», ясна річ, – фальшивок, як це звичайно у них. До фотоматеріалів, включно. Тільки от не повідомили чогось, хто це все фотографував, за яких обставин, а головне – чим? Бо ж тоді, в часи Петлюри, – фотографували з триноги та покрившись чорною накидкою…
Франція здавна закохана в Росію («сеттє пеї де ля кнут е де ля водка») – виступає знову солідарно з нею, наступає чергове зближення на ґрунті антиукраїнства. Франція, всього біля трьох десятків років тому гучно судила капітана Дрейфуса та пильно стежила за патріотичним процесом Бейліса в Росії. А тепер Росія підкидає їй чудову нагоду дещо виправити власну репутацію в очах світу; поготів месьє Шварцбарт не є навіть французьким підданим.
Отже, ствердимо, – три найбільш сенсаційні процеси у Франції: Дрейфуса, Мати Харі та Шварцбарта, – були чистісінькою «ліпой»; з чим і ґратулюємо пані французьку Феміду.
А Росія не тільки позбувалася Петлюри, який міг би ще чимало зробити для свого народу, але й набула нове слівце – нову лайку: «пєтлюровєц», яку тепер дозволяється ліпити до всіх українців, – «кто нє с намі – тот враґ!»
* * *
Наступною акцією «отца народов» було вбивство 1938 провідника ОУН, полковника Євгена Коновальця, що створив Українську визвольну орґанізацію (УВО) та тим, в очах Москви, заслуговував на смерть. Цього разу все було без реклами та розголосу. Полковник Коновалець став легкою здобиччю совєцького аґента Валюха на набережній Роттердаму, де отримав від нього пакунок, який виявився бомбою, що незабаром спрацювала. Тоді орґанізація ОУН не мала власних засобів безпеки. А спосіб убивства був нечеканий, чи не перший випадок подібної практики. Бо, це зараз, коли вибухло й чимало звичайних поштових листів, – усі стали обережні, а тоді…
Третьою великою справою Сталіна було вбивство Л. Троцкого, його затятого та непримиренного конкурента за кремлівський престол, але це доцільніше викласти окремо.
Естафету політичних убивств за кордоном підхопить з рук мертвого Сталіна його наступник Н. С. Хрущев, який щиро допомогав йому мордувати Україну, та (чи, бува, не за це?) став його наступником і продовжувачем.
Найбільші лаври вішають на Сталіна з нагоди «побєди в Вєлікой Отєчєствєнной войнє»: який же він геніальний стратег! Це твердження орґанічно розпадається на дві частини, в одній наголос на «побєдє», у другій – на «стратєгіі». Розберемо їх поокремо. «Побєда» – добре. А, поставимо запитання так, – чи була їй альтернатива? – чи міг СССР, підпертий всесвітньою потугою США, – не перемогти? Та, навіть, і без США, – подивіться на мапу: чи могли би німці, за будь-яких умов, окупувати СССР, як яку-небудь Чехо-Словаччину, контролювати його? Скажуть, США тягнули з Другим фронтом. Так, тягнули, але вони вклали в совєцьку перемогу на 10 млрд. доларів матеріальних ресурсів, зброї та реманенту. А це – сума не мала, на сучасні гроші більше 100 млрд. доларів, – сума всіх боргів СССР за десятки років або сьогоднішньої, «нової» Росії за десять років. Отже, альтернативи просто не було, Совєцький Союз зобов’язаний був перемагати. До того, несумісними були й людські ресурси. На початок 1945 чисельна перевага совєтів була просто разючою: принаймні вдесятеро. Не можна було не перемогти.
Що ж до «стратєга», поготів – «геніального», то це є питання цілком особливе.
Так, доведено, Сталін був дійсно геніальним провокатором, геніальним інтриґаном, хоч ми й не знаємо, якими були б його успіхи у більш, так би мовити, вишуканому оточенні. Що ж до «стратєга»…
У фінській війні він припустився грубої стратегічної помилки, бо не перемігши остаточно, набув ще одного супротивника. Сильного не так військом, як стратегічною позицією, яку добре використали німці. Не підвищив безпеки Лєнінграду, як це передбачалось, а навпаки, прирік на винищення (чи може такою була мета Сталіна?). То був чималий стратегічний прорахунок.
Другим важливим прорахунком стала надмірна та передчасна концентрація авіаційних і танкових з’єднань на кордоні, яку уміло використав німецький вермахт, понищивши більшу їх частину в перші дні війни.
Історія Другої Світової рясніє перемогами німецьких ґенералів, які меншими силами перемагали більші саме за рахунок стратегічної переваги. На жаль історія «Вєлікой Отєчєствєнной» не дала нам подібних прикладів. Не було у совєцькій армїї стратегів, хоч великих, а хоч і малих, однаково. Всі перемоги давалися, незмінно, істотною перевагою в силах, та… ще більшою перевагою у людських втратах. Такою вона є, правда цієї війни…
Сталін дійсно став абсолютним переможцем Другої Світової війни, підбив мало не половину Європи, вщент розграбував Німеччину, та… Що ж то за дивна перемога? – де воно все поділося? Бо переможені давно забули, коли почали опливати добробутом, а от переможці… Їм, схоже, не судилося вилізти зі сталінських злиднів і в наступному, XXІ столітті.
Сталін обіцяв побудувати «свєтлоє будущєє», – соціалізм, комунізм. Це він, розправившись з «врагамі народа» та прийнявши Конституцію, де були записані усі мислимі права, крім права на життя, сказав, повівши люлькою: «Жить стало лучше, товарищи, жить стало веселее!» Заради цього (чи чогось іншого?) він убив десятки мільйонів людей, а – що ж створив? Тоталітарну російську імперію, побудовану економічно на державно-монополістичному капіталізмові та рабському труді. Якщо у розвинених капіталістичних країнах «прібавочная стоімость» складала десь не більше 10 %, то в СССР становила всі 90 %, при абсолютно «жовтих», державних профспілках. Так званою «народной собствєнностью» розпоряджувався клас партійної номенклатури, а значить – був і її власником. Співвідношення найбільших та найменших офіційних заробітків становило не менше, як 500! – на порядок більше, ніж будь-де у капіталістичному світі. То, яка ж це була імперія? – феодальна? – рабовласницька? Важко відповісти. Але, принаймні одне полишається певним: жодних ознак соціалізму вона не мала.
Втім, якби, скажімо, за Ніколая І Палкіна поширити командно-адміністративну систему на всіх… Може й вийшло би щось схоже.
По війні він надумав остаточно протиставитись світові, довершити відособлення від нього, замахнувшися на останнє, що пов’язувало країну з широким світом – науку. Тепер, після культури, – належало революційно перетворити її, зробити своєю, більшовицькою, несхожою на інші. Та, з цієї витівки небагато вийшло, крім переможної мічурінської біології, яка зуміла чи не остаточно підірвати хирляве совєцьке рабське сільське господарство.
* * *
У широкому світі цей хрестовий похід невігласної влади проти науки, був так само мало помічений, як скажімо, оте Велике Полювання. Хоч і мав певні наслідки. У поріднений за духом Франції з’явився свій мічурінець, такий собі професор Ремі Шовен, що писав книжки відповідного спрямування, які негайно перекладалися та видавалися в Москві. В Америці справою зацікавився був професор Масачузетського технологічного інституту Лорен Грехем, у книзі «Природознавство, філософія та наука про поведінку людини в Совєцькім Союзі», Москва, 1991.
Зауважимо, що зірвався виплеканий ним ще підчас війни проект вивезення українців до Сибіру, складений вкупі з його «улюбленцем», маршалом Жуковим: не вистачило «мощностєй».
Задуманий ним хрестовий похід проти жидів, розпочатий «процєссом врачєй», – кимось саботувався та гальмувався, поки не пішов у минуле, разом із «вождєм народов».
Наче саме життя все більше й більше протиставилося його «нєсгібаєімой волє». Його, майстра тих самих перемог, що їх звуть пірровими…
Сталін міг би стати видатною людиною та полишити по собі й хоч крихту доброї пам’яті, але – зробив свій вибір та пішов до небуття з тавром чи не найбільшого тирана та злочинця історії. Він висилав та розстрілював, розстрілював та висилав, будуючи «счастлівоє будущєє всєго чєловєчєства», доброзичливо посміхався з трибуни губами вінницького бухгалтера Євсєя Любицького, свого двійника, – до своїх іще недобитих підданих. Він, дрібний та сухорукий, втілився ще за життя до велетенських монументів. Незугарних та помпезних, але – величезних. Яких не бачив світ із часів римського імператора – щастивого Траяна. Недалекий Хрущев звинувачував його саме в цьому, наче це було головне. Чогось ніхто не звинувачував у «культє лічності» Гітлера, але… Віддамо й належне: адже, комуністи не привіталися, скинувши руку, словами – «Да здравствуєт Сталін!»…
Отже, здавалося би, що він досягнув усього мислимого на землі. Але, задамо собі й таке запитання, – а, чи був він сам щасливий? – ой, далебі. В останні роки життя він – переможець, – не виходив із тяжкої нервової депресії.
Так злочинна система формувала з колишньої здібної та розумної людини – злочинця. А він, очоливши злочинну систему, досконалив її у злочинстві.
Спадщини його епохи – ґвалтівної та розбійницької, – ми остаточно не подолали й досі, тільки починаємо (а подекуди – й не починали). Сталін мертвий уже мало не півстоліття, але й досі живі його віддані холопи. Подекуди «ідєї Сталіна жівут», хоч і переважно по розумах психічно хворих людей; хоча на щастя – більше не «побєждают».
* * *
Сталіна – ката народів, обожнювали совєцькі люди, особливо – переможці росіяни, хоча, здавалося би, чи така вже то велика річ – піррова перемога? – але ж, не забудемо, що доля й не балувала їх справжніми перемогами: для справжніх – треба ще й самим бути чимось. Обожнювали, ясна річ, і всі другорядні, – малороси, триста років тресовані любити все, що є російське. А цей рябий недоносок, малий та клішоногий, – віддамо йому належне, умів бути найбільш російським із того іноземного наброду, що одвічно сидів на російському престолі. Вони натхненно вітали вождя двічі на рік, 1 травня та 7 листопада, на трибуні ленінського мавзолею та це було для них справжнім святом. Він лагідно усміхався звідти їм усім, злегка поводячи рукою. А вони всі, як і мільйони глядачів кінохронік – «єлі глазамі любімого вождя». Якщо, ясна річ, це був насправді вождь – у власній особі. Бо частенько його заміщував був на цьому відповідальному посту й улюбленіший з двійників вождя, – збіглий винницький бухґалтер Євсєй Любіцкій: той усміхався ще лагідніше, іще людяніше. Мабуть, просто тому, що за його плечима не було ні Українського Голокосту, ні Великого Полювання.
* * *
Насамкінець подумаємо ще, а чи міг він – переможець Петлюри, Коновальця, Троцкого і Гітлера, – вважати себе щасливим? – людиною, яка досягнула всього, чого бажала? Навряд, нагадаємо ще раз.
На кінець життя йому мусило дошкуляти чимало. Й те, що він так і не спромігся доморити ненависних Москві українців голодомором 1947. Так і не здійснив величного плану їх трьох: Сталіна, Жукова та Берії по депортації українців на Колиму; прийшлося обмежитись якимись мільйонами… А бажалося всіх…
Він планував «окончатєльноє рєшєніє єврєйского вопроса в Россіі», заскарбивши одвічну подяку нащадків, та з нетерпінням очікував середини березня 1953, коли мали розпочатися прилюдні процеси зрадницьких жидівських лікарів, яких потім планувалося прилюдно й перевішати. А всіх інших жидів планувалося відправити ешелонамі, виселити на «історічєскую родіну» на вигаданий ним же, «Вєлікім Сталіним», малярійний «Єврєйскій Біробіджан», найгибліше місце Далекого Сходу. Залишалося всього якийсь там ниций десяток днів, суті дурниці, і раптом – отой дурний шляг… Щоправда, не без допомоги кремлівських «друзєй і соратніков», – яка ж іронія долі!..
Мабуть його бунтівна душа і на тому світі, у пеклі «особого назначєнія» – не знає покою, дошукуючись: а де ж та що було схиблене?