Доповнення 2 Катинь

Доповнення 2

Катинь

Союз Гітлера та Сталіна, що кинув світ у прірву Другої Світової війни (десь 55 млн. убитих), – розпочався поділом Польщі поміж двома імперіалістичними хижаками, більшовицькою Третьою російською та німецьким Третім райхом, – «фашістамі».

Для неї то був не перший, а принаймні четвертий поділ. З ними, – імперіалістичними хижаками, аґресорами, таке буває. Як нема сили поодинці – діють зграєю, а потім ділять здобич; отут головне – щоб не перегризтись. Таке буває теж, як знову ж: націонал-соціалісти з комуністами 1941. Так само, свого часу імперіалістична Росія 1709 поділила Україну з Польщею, та захопила собі Волинь та Поділля тільки після другого поділу Польщі з Прусією 1793; перший поділ 1772 приніс їй тільки Східну Білорусь, до Дніпра та Даугави. Третій поділ 1795 приніс Литву та Курляндію (Прибалтику). Найбільше з усіх поталанило Галичині, яка не знала російської окупації аж до 1915.

Все це мало свої наслідки, і катівні, тюрми та заслання Росії так само повнилися у ХІX ст. поляками, як потім у XX ст. українцями. А, на «історічєском врагє народа русского – полякє» – слід було помститися. Що ж тут зробиш, як він не визнає самого «старшєго брата»?

Внаслідок поразки Росії в Першій Світовій – повній та тотальній, Польща зуміла не лише відновити незалежність, але й протистояти імперіалістичній Росії (разом із військами УНР) в історичній війні 1919–1920. Історичній тому, що вона не лише відстояла Польщу, але – й це головне, – перекрила шлях на захід «рєволюціі» Москви, яку несли на більшовицьких багнетах.

За ганебну поразку в цій війні Росія вимушена була розплатитись шматками України та Білорусі, ставши з цього часу затятим ворогом молодої Польщі. Хтось із німецьких ґенералів, здається – Гальдер, пригадував у своїх спогадах банкет напочатку тридцятих – на честь закінчення Академії Ґенерального штабу в Берліні, групою вищих совєцьких офіцерів. Тоді підпитий Уборєвіч (згодом маршал, розстріляний як ворог народу 1937), все ліз до нього допитуючись: «Когда жє ми с вамі подєлім ету Польшу?»

Ні Уборєвіч, ні Тухачєвскій уже не ділили. Поділили тільки 17 вересня 1939, та до рук російських окупантів потрапило чимало солдат та офіцерів польської армії, які рятували життя від гітлерівців. Перших людей у світі, що збройно протиставилися тоталітаризмові у особі Гітлера. Нагадаємо зайвого разу, що у Польщі та країн Прибалтики були пакти про ненапад із совєтами, які ті толерували не більше, ніж згодом пакт про ненапад із Японією 1945. Всі ці люди були негайно відправлені до совєцьких концтаборів. Офіцери, в основному, до Катині під Смолєнском та до Старобєльска.

Зараз є доведене, з усією можливою певністю, що принаймні 22 000 польських офіцерів були розстріляні напочатку 1940. Переважно – в Катині; дещо менше – в Старобєльську.

Перші підозри щодо цього чергового звірства виникли, коли 1941, після початку війни з Гітлером, Совєцький Союз мимоволі став по один бік із польським урядом у лондонському екзилі, якого очолив на той час ґенерал Владислав Сикорський (1881–1943); тепер ішлося про формування з польських полоненних – польської армії на теренах совєтів. То була осінь 1941, німці переможно крокували на Москву і Сталін був ладний на все.

Тоді й почало з’ясовуватися вперше, що бракує десятків тисяч офіцерів, які – по всьому, мали бути саме тут, у совєцькому полоні. Із того, як незграбно викручувався Сталін перед польським прем’єром Сикорським та ґенералом Андерсом, який мав формувати армію, – було ясно – справа тут не чиста.

Отже, тим часом, як у Бугуруслані було майже уформовано польську армію (та – за дуже короткий термін), – почали гуляти чутки про масові розстріли в Катині. Вони спричинили до того, що армія відмовилася воювати на совєцькому фронті, захищати злочинців проти людства, та по складних дипломатичних маневрах покинула СССР через Красноводск, перебазувавшись до Ірану. Потім була кампанія проти шейха Рашіда Гаїлані в Іраку, потім війна проти військ маршала Роммеля в Африці, потім – завершальна кампанія в Італії.

В Африці солдатам ґенерала Владислава Андерса (1892–1970) випало відзначитися вперше 21 жовтня 1942, коли у складі 8 Британської армії поляки та австралійці розгромили під Ель Аламейном африканський корпус ґенерала-фельдмаршала Ервіна Роммеля, та погнали його назад, аж до Марету в Тунісі. Друге велике випробування прийшло в Італії, де союзники висадилися 20 січня 1943 та зустріли затятий опір армій ґенерал-фельдмаршала Альберта Кессельрінга на половині півострова. На сучасно укріпленій німцями древній «Лінії ґотів». Бої за головний плацдарм під Монте Кассіно тривали майже три місяці, поки німецьку оборону на початку травня не прорвали Карпатські дивізії 2 корпусу Польської Визвольної армії.

Наслідком усього цього стало те, що коли наспів час «освобождать Польшу», прийшлося поспіхом створювати нову Польську армію. Цього разу, правда, не з поляків, яких полишилося зовсім обмаль, як із українців та жидів, але… «нєт такіх крєпостєй, какіх нє моглі би взять большєвікі»…

Польській мові цю збіранину, зрозуміло, не навчили, але «політрукі» роз’яснили, принаймні, що заходячи до костьолу треба знімати шапку; та хреститися зліва направо, а не навпаки.

Розголосу масовому мордерству в Катині надали німці, по свіжих слідах, іще взимку 1942. Вони першими дослідили справу та довели, що польські офіцери були розстріляні саме 1940. Додамо, про всякий випадок, що німці польських військовополонених не розстрілювали, бо Польща, на відміну від СССР, – підписала Женевську конвенцію; та, дотримувалась неї. Нагадаємо, що ті ж німці взимку 1942–1943 відкрили таємні масові могили у Вінниці, що полишили по собі московські енкаведисти з 1937 по 1941.

Отже, черговий злочин Москви остаточно набув розголосу та мовчати було не можна. Тому, щойно околиці Смоленска було звільнено від німців, 1943 було створено авторитетну совєцьку урядову комісію. Хто там до неї входив – важко й встановити, але пригадується, принаймні, що там були – як завжди, видатні письменники (совєцькі, зрозуміло) І. Еренбург та А. Толстой, а також відомий лікар Ніколай Бурденко.

Комісія однодухо віднесла весь злочин на рахунок «нємєцко-фашістскіх захватчіков». Так само, як приписано було гітлерівцям й оті вінницькі поховання, яких вони були відкрили світові.

Двом сталінським літературним утриманкам (за визначенням Джорджа Орвелла) – Іллі Еренбургу та Алєксєю Толстому – ніколи не було, чого втрачати, але шановний професор Н. Бурденко… ой-ой!

Але, час рухався. В авіакатастрофі над Гібралтаром (хіба не без допомоги совєцької розвідки?) 1943 загинув польський прем’єр на вигнанні, ґенерал Владислав Сикорський. В Ялті 1945 недолугі союзнички остаточно капітулювали перед звитяжним Сталіним, віддавши йому на потраву всю Східну Європу. У звільненій Польщі ті поляки, яких не добили ні гітлерівці, ні сталінці, – отримали нарешті свого власного «вождя і учітєля». Ним став один із беріївських підручних, кажуть, колишнй слідчий НКВД «по особим дєлам» Болєслав Бєрут. Поляк («інородєц»!), що не тільки пережив 1937, але й вислужився на слідчого НКВД (та ще «по особим дєлам»!) – можете собі уявити, що то була за людина.

На всі історичні події, в тому числі й на морд у Катині, – спала залізна котара мовчання. Справжньої історії в «соцлагєрє» більше не буде, буде тільки вигадана в Москві, аж до… Аж до горбачовської «гласності», коли пригадали й Катинь та доручили спільній польсько-совєцькій комісії істориків, – «разобраться». Якби не тиск Польщі – не було би й цього. Розбиратись не було в чому, але дозволити урочисто відмітити 50 років совєцького злочину в Катині – не наважився й Горбачов.

Повторити це в наш час, коли Росія об’явила «дємократічєскіє рєформи» – було би скандалом на світовому рівні. Могли би цим одвічним прохачам десь і грошей не позичити; на прожиття. Та Росія – дозволила відмітити. Але, в той же час і дистанціювалася, бо президента Б. Єльціна на церемонії 4 червня 1995 – не було, прислав якусь дрібноту. Але на неї приїхав президент Польщі Лех Валенса, та подібна відсутність (поготів – у себе вдома) – стала демонстрацією зневаги. Того, що ви там – як собі хочете, а Росія не з жертвами Катині; вона радше, як і в інших випадках, – з їх катом, «вєлікім Сталіним».

Чи розуміє це сам президент? – важко сказати. Від людини, яка відкидає японську допомогу постраждалим від землетрусу на Сахаліні тільки тому, що вони – ніби можуть за це «потрєбовать русскіє Куріли», – означало би вимагати понад міру. Вимагати розуму там, де його не було й бути не може. Не прибув і запрошений на скорботну церемонію найвідоміший із російських дисидентів А. Солжєніцин. Якщо на те були поважні причини – одна справа, а як ні (а здається – саме так), то це вже виглядає досить недвозначно; і надто вже недобре. Втім, для нього давно вже: майбутнє Росії – то її минуле. Він, правдоподібно, в польському питанні – разом із перебіглим до більшовиків царським ґенералом Брусіловим. Який закликав тоді, знаменного 1920: «Отдать всє сіли на борьбу с ізвєчним врагом народа русского – поляком!»

Колись, пригадується, господін Солжєніцин не полінувався прибути із свого далекого Вермонту до Франції, щоби бути присутнім на відкритті пам’ятника «шуанам», які вперто, але марно протиставилися військам «Вєлікой французской»; як же це було тоді, 1989, – актуальне для всього світу! – сміх один. А тут, до власного Смоленска (якихось 500 км) – не поїхав. Щоб, зауважте, не покласти вінка на могилу тих, хто першими збройно поставили опір гітлерівській аґресії. Та були – чи не саме за це? – розстріляні тодішніми союзниками Гітлера. Яка ж, воістину всесвітня ганьба!

Сьогодні подібних людей вичерпно характеризує простий факт, – важливе не те, про що вони кажуть, важливе те, про що вони мовчать. У Чечні два роки йшов ґеноцид, відвертий та цинічний, – тотальний. А, чи він про це колись прохопився, цей нобелівський лавреат? Згадав про цю розбійну війну Росії? – ні, ніде й ніколи.

А, хто не засуджує, той – шо поробиш, підтримує; для колишнього дисидента – як же почесно! – такою вона була, є та буде – Росія…