3. «Наш Нікіта Сєргєєвіч…»

Багато людей і сьогодні пам’ятають цього, другого після Сталіна «вождя» колишнього Совєцького Союзу. Він був, на свій час фігурою помітною, та не заскарбив собі любові наступників. Яких саме він і вивів на верхи влади. Особливо не любив його невігласний сталініст Л. І. Брєжнєв, а видана за нього «Иллюстрированная история СССР», Москва, 1974, своєрідна вершина совєцького нікчемства (тому й користуємося!) – про якогось там Н. С. Хрущова (1894–1971, члена Політбюро з 1939 (!)) взагалі не згадує. Важко повірити, але неможливо з неї довідатися, хто ж саме був у нас ґенсеком 1954–1964; читач може подумати навіть неймовірне, що тоді ця перша в країні посада – була просто вакантною.

В народі Н. С. Хрущов є відомий головне тим, що «разоблачіл культ лічності Сталіна», але… Тут уже воістину – нема чого було «разоблачать», бо жодних нових фактів у своїй доповіді на XX з’їзді 1956, – він не подав. Все це, ширше та глибше, було давно відоме у світі трудами багатьох людей доброї волі. Згадаємо серед них і українця Бориса Бажанова, і росіянина Федора Раскольнікова, і чечена Абдурахмана Авторханова, і англійця Роберта Конквеста…

Але, це все там, у вільному світі – де завжди все знають першими, а як же тут, вдома? – хіба так уже нічогісінько й не знали? Знову – «ми нє зналі!»? Та, ні. Хто хотів знати – знали. Тому й було це тоді трохи смішно, що все мовилося на закритому засіданні – таємниця полішинеля, та втім… Заслуга Хрущова полягала, тільки й єдино, на тому, що він – так би мовити, скріпив усе це, як же здавна відоме, – своєю печаткою та підписом ґенсека. Та тим і змусив одвічно недовірливий до правди офіційний Захід, – повірити в це.

Що саме його тоді подвигнуло – важко сказати. Чи то звичайне людське розуміння, що далі так жити не можна? Чи простіше, бажання в такий спосіб укріпити власне становище? Адже, за Сталіна він ходив десь у третьому ешелоні влади. А на його уславлених нічних раутах, – слугував мало не за блазня. Однак, він це зробив, а на те була потрібна й певна мужність. Хоч, зазначимо відразу, – великих лаврів на батьківщині це йому не принесло.

Більше від того, деякі сьогоднішні комуністи твердять, що Сталін був справжнім батьком народу, а його «дємкі, (демократи, О. Б.) оболґалі». Тобто, залічують до «дємков» і самого Н. С. Хрущова, ґенсека 1954–1964.

Російський спір є такий самий своєрідний та неповторний, як усе інше російське («особий путь», що ви хочете). В ньому не марнують часу збираючи арґументи щодо сутності предмету спору. В ньому всі сили повертають на те, щоб наочно довести всім, що ваш опонент – зла людина. А як така – не може бути правою у будь-чому.

Так само й узявся до справи «наш Нікіта Сєргєєвіч» – до шпику кості російська людина. У своєму спорі з мертвим уже три роки Сталіним, він не критикував політику партії як таку, бодай – у минулому. Він зосередився на особі Сталіна, приписуючи все неґативне йому, ба – погана людина, що ви хочете. Але, й тут був досить обережним, демаскуючи, бачите, «культ лічності Сталіна». Тобто, явище радше вторинне, а не колективні злочини партії проти людства. Так, він засуджував Сталіна, але не так за терор, як за зловживання терором. При ньому, після XX з’їзду, почали реабілітувати жертви масового сталінського терору. Коли він зіткнувся з опозицією у власному оточенні, він не відправив нікого під суд, нікого не знищив, так, що ж це може означати? – що він був мирною, гуманною людиною? – далебі. Був проти терору? – та в жодному разі. Бо ҐУЛАҐ та «псіхушкі», – як існували перед 1956, так благополучно існували й потім, поширюючись з року на рік. Не випадково, що в тому ж 1956 була розчавлена совєцькими танками спромога угорського народу хоч якось пом’якшити брутальну сталінську диктатуру у себе. Як він і був проти терору, то проти терору щодо «своіх». Бо, чи ж не за Хрущова був убитий найманим убивцею КҐБ 1957 Лев Ребет, а 1959 – Степан Бандера? Та, хіба ж тільки вони? – певно, були й інші злочини, не так помітні; або проґавлені. Обставин ми не знаємо, але якщо й не він сам замислив ці ганебні злочини, то все одно, без його дозволу їх би не сталося; отже, – убивця. Так само Сталін колись наказав убити Троцкого.

Адже це він, «наш Нікіта Сєргєєвіч» – був 1937 столичний секретар ВКП(б), так, хіба ж міг бути він сам непричетний до сталінських репресій? Значить допомагав Сталіну у Великому Полюванні, – скільки сил стачило. Та, так успішно, що 1938 був кинутий на найбільш відповідальний для Москви «участок фронта» – на добивання України. А до того, ще й підвищений 1939 до члена Політбюро. А чи може це не він по війні топив у крові Треті Визвольні Змагання? Отже, як бути справедливими, то місце їм обом на шибениці історії, «нашєму Іосіфу Віссаріоновічу» і «нашєму Нікітє Сєргєєвічу», – тільки поруч.

Не забудемо, що це він, «наш Нікіта Сєргєєвіч», – передав політичних «злочинців» на свавілля кримінальників, прилюдно заявивши, що в країні більше немає політичних в’язнів. А до того забезпечив розквіт політичних «псіхушєк». Дарувати йому все це? – в жодному разі! Отже, у череді політичних злочинців, що 74 роки очолювали Третю російську імперію – і він був не останній; міг би стати перед Міжнародним трибуналом.

Як бачимо, його посмертний спір із покійним «вождєм» не був і таким уже принциповим. А значить – не могли бути принциповими й наслідки. Все це влучно прозвали «відлигою», а відлиги – минають.

Від Сталіна він успадкував складну політичну ситуацію, дещо її спростивши. Але, на відміну від того, стриманого та помірно обережного, він поводив себе назовні, як добрий бик на арені іберійського цирку. З ним не було часу нудьгувати, та в цьому невдовзі пересвідчилися всі. Це він роздавив народне повстання в Угорщині, де відзначився тоді кат Ю. Андропов, посол Москви в Угорщині та (казали) резидент КҐБ у Східній Європі. Він же, Хрущов, побудував стіну в Берліні.

Всього цього йому було замало, та через рік він створив Кубинську кризу, поставивши світ на межу атомової війни, на край атомової прірви. Потім таку ж кризу в Європі відтворить каґебіст Ю. Андропов; того часу якось пронесло, завдяки холодній крові американського президента та керівників НАТО. Чи пронесе утретє? Побачимо.

Справа Б. Сташінського у жовтні 1962 (Федеральний суд у Карлсруе, Німеччина) – показала світові обличчя Н. С. Хрущова, як убивці та терориста. Він же, безумовно, першим оцінив користь Москві від міжнародного тероризму, та передав естафету його підготовки та розвитку своєму наступнику Л. І. Брєжнєву. Разом із смертельно небезпечною для одвічно хирлявої економіки СССР ідеєю гонитви у космосі, а значить, від цього не піти, – й убивчої для неї гонитви озброєнь. Гонитва в космосі (після 1957) була виграна США у 1964; гонитва озброєнь – десь на початку 80-их. Їх жартома виграли у вільному світі США й НАТО, та від неї розвалився «союз нєрушімий», тобто «єдіная і нєдєлімая» – у своєму найбільш злоякісному (досі!) варіанті.

В усе це «наш Нікіта Сєргєєвіч» вніс свій вагомий внесок.

Все повище є очевидним та доведеним, а історія як наука – не любить не підтверджених і довільних припущень. Однак і ці останні є часом конструктивні, поступово обрастаючи доказами та перетворюючись на історичну достовірність. Тому й зазначимо, що понижчі міркування є не більше ніж можливою правдоподібністю або правдоподібною можливістю, та поки нічим доведені бути не можуть; хоч може й не позбавлені певної цікавості.

Отже, пригадаємо, що був і такий видатний політичний злочин XX ст., як убивство американського президента Дж. Ф. Кеннеді (1917–1963), та було би неприродним, щоб у ньому не брав участі Совєцький Союз, а значить – і «наш Нікіта Сєргєєвіч». Бо у нас, не забудемо, – «держава», це отой, хто сидить у Кремлі. На користь такої участі промовляє ціла низка міркувань.

1. Типово каґебістська техніка ланцюгового злочину: з убивством убивці, убивством убивці убивці і т. д. Вона, яскраво та чітко простежується на так званих «хвилях репресій» 1937–1938. Коли слідом за жертвами ліквідували їх катів. Досконала совєцька кіллерська практика.

2. Поспіх та ретельність, з якими урядові установи США замітали будь-які сліди, які могли привести до розкриття злочину. Адже, їх респект ще до злочинної царської Росії, а поготів до ще більш злочинної совєцької, – є досить відомий; не відмитись.

3. Співпадіння в часі. Убивство Кеннеді послідувало за Кубинською кризою, де Хрущов вимушений був відступити. Досить лише пригадати собі цього кремлівського хряка, який впадав у шаленство з нагоди найменшого протиріччя…

Втім, все це, на превеликий жаль, і наслідки (хоч і як переконливі!) того ж доброго принципу – «Кому від цього добре?» Прямі ж докази, безумовно, – вже давно затерті.

Однак, про «убивство сторіччя» – нижче, в спеціальному доповненні.

* * *

В усьому іншому він був типовим сином свого народу та класу. Людиною вольовою та рішучою, але вкрай неосвіченою, катастрофічно самовпевненою, хоч і як же смішно некомпетентною! У ньому, як у справжньому комуністові, бажання скоріше перебудувати світ, – геть затьмарило нормальну людську цікавість; спочатку хоч трошки збагнути, а як же той світ є побудований? Як він працює

А тому його державна діяльність, майже порівну, складалася, як із добрих намірів, так і нашвидкуруч із діяних глупств.

Він, як і всі вони, заперті Сталіним удома, після смерті боса ринув подорожувати (поготів – за державний рахунок). Повертаючися з Індії, де залюбки катався на слонах із квітчаним вінком на шиї, він мимохідь заглянув і до Середньоі Азії, наробивши реформ і там. У вкрай збіднілому, спочатку під Росією, а особливо під совєтами, її господарстві, – почесне місце посідав тоді віслюк; він повсюди змінив (не замінивши, ясна річ) коня та верблюда минулого. Ними, віслюками, перевозили вантажі, ними їздили на невеличкі відстані дорослі та діти. Так було перед Н. С. Хрущовим, бо саме це розповсюдження віслюка й привернуло його увагу.

У російської людини, коли вона бачить щось нове, – мимохіть виникає звичний рефлекс, запитання: а, навіщо це? – та, чи не можна без цього, незвичайного та незвичного, – обійтися? Виникло це запитання й у «нашєго Н. С.», супроводжуване природною та звичайною на його високій посаді реакцією – «уб-р-р-рать!»

Зазначимо, що така реакція ґрунтувалася, по-перше, на цілком благих намірах, а по-друге, на знову ж звичному в Росії невігластві. Та, й насправді, поставимо себе на час на місці ґенсека. Країна є найкращою у світі стартовою площадкою у космос, ось-ось наздожене Сполучені Штати, чи то по яйцях, чи ще по чомусь, а тут!.. Таке собі «фєодально-байскіє пєрєжіткі» – віслюками їздять, від мала до велика. Це ж тільки подумати, скільки на них витрачається покорму! – бо вже тоді викльовувалася наступна брєжнєвська мудрість: «економіка должна бить економной!» (щоб і на гонитву озброєнь заощадити). Ґенсек не знав (як не знав і безлічі іншого), що віслюка не годують, а він пасеться сам, споживаючи, що зможе. Цього, як же простого, не пояснили «вождю» й наближені особи; чи то не бажаючи наражатися, чи то (найбільш правдоподібно) – з причин того ж таки ґрунтовного невігластва.

Розпочато було чергову кампанію місцевого значення, віслюків збирали та вивозили, не до Сибіру або до Колими, ясна річ, ці треба було берегти для «дружби народов». Вивозили десь аби подалі від домівок, може – до Кара Кумів. Але, розумні тварини невдовзі повертались додому. Тоді їх, уже як рецидивістів, – стали вивозити та розстрілювати. Археологи майбутнього, натрапляючи в пустелі на скупчення віслючих кісток, писатимуть монографії про совєцькі «плємєна» полювальників на віслюків, але… навряд, чи дійдуть правди…

Не менш екзотичних форм набула думка «вождя» вирощувати в СССР кукурудзу. На жаль, бо ідея була цілком слушна. Її хутко здискредитували, чи то від власної дурості, чи то навмисно, щоб зашкодити Хрущову – саме ті, що почали її «внєдрять»: від Кушки та по Архангельск. Адже, не слід забувати, що головна рушійна сила розвитку Росії – то боротьба за особисту (або самодержавну) владу.

Однак, не все йшло у нього на селі аж так невдало. Того, що він тут зробив – применшувати не можна. Він зліквідував МТС, які вщент грабували колгоспи, полишаючи їм копійки на трудодень. Він кілька разів підвищував закупівельні ціни. За нього село, хоч і не стало заможним, але дещо перестало бути, як раніше, – своєрідним продовженням сталінського ҐУЛАҐу.

Не були невдалими й намагання створити більш ефективну економіку совєцького держкапіталізму. Він хутко помітив штучність, зайвість багатьох економічних зв’язків у колишньому СССР. Для їх упорядкування в дусі ділової необхідності було проведено реформу так званих «совнархозов», – нових установ для реґіонального керування більш-менш замкненими економічно теренами. Бо він, Н. С. Хрущов, – хутко помітив штучність, зайвість і нерентабельність багатьох економічних зв’язків у колишньому СССР. Це було зроблено уперше з 1917 та всі пам’ятали той короткочасний економічний підйом, останній за історію країни, який наступив по тому.

Саме ця його реформа негайно привернула увагу московської правлячої еліти до можливих подальших наслідків хрущовського правління. Бо там, де живе національна ідея, – економічна автономія може легко перерости на політичну. Тобто, саме із отих «совнархозов» випливала, на їх думку, – безпосередня загроза подальшому існуванню монолітної імперії.

Після скинення Н. С. Хрущова внаслідок брежневської змови, були ліквідовані й небезпечні «совнархози».

Відтепер, з часів Л. І. Брєжнєва, бавовна вирощуватиметься лише в одній республіці, нитка з неї сукатиметься в іншій, а матерії робитимуть десь у третій, щодо штанів із неї, то їх шитимуть уже обов’язково у четвертій. Бо місцем ключової операції технологічного процесу завжди буде Росія. Це економічне безглуздя отримає як же наукової назви «раздєлєнєя труда» або «економічной інтеграціі». Саме за цими економічно безглуздими «зв’язками», як же сумували шовіністи у перші роки нашої незалежності. Не з метою наладнати виробництво, ні, бо ця потолоч нічого наладнати в принципі не може; тільки й виключно як тоді: відновити й увічнити неподільне панування Москви. Навіщо та заради чого? – але, не будемо забувати, що ці люди є психічно хворі; таких годі про щось там питати.

Перелічуючи у «нашєго Нікіти Сєргєєвіча» заслуги всесвітнього значення, не забудемо одну, для нас – аж як важливу. Він, як і усі «вожді» – пнувся бути законодавцем моди в усьому, та, за прикладом Сталіна, щедро роздавав «указанія», де тільки міг. Сам він, як і його попередники й послідовники, висловлювався «общепонятним язиком» вельми кепсько. Та, як він казав «комунізьм» або «соціалізьм», – стали за ним казати й усі комуністи Союзу; але – якби тільки це… Наприкінці він задумав реформу російського правопису (як писав він сам – важко собі навіть уявити). За своїми ж, примітивними уявленнями. Але натикнувся на такий шалений спротив, що мусив відступити, побитий одним-єдиним реченням, збудованим за його ідеями: «Доч цигана села (замість колишнього «съела») огурци».

Але, так і не спромігшися вдосконалити власну, російську, він спромігся активно потіснити інші, національні мови. Бо, це при ньому було прийняте славетне «Положення про вивчення другої мови» (1958): за бажанням учнів і батьків. Разом із тим фактом, що вища освіта була переважно (крім окремих, декоративних закладів) переведена на російську, вже без будь-яких «положень», та вкупі з постановою 1938 – «Про обов’язкове вивчення російської мови в національних республіках СССР», – це працювало на русифікацію активніше та ефективніше від будь-яких примусів.

* * *

Це він, «наш Нікіта Сєргєєвіч» – першим проголосив, що «чєрєз 10–12 лєт, каждая совєтская сємья…» Виявилося, однак, що цей термін треба відлічувати від останньої з чергових обіцянок (їх давали й пізніше), але… Хрущов дійсно поклав початок масовому будівництву житла, яке хоч і не надто прикрасило совєцькі міста, але якось покінчило з «комуналкамі», чи не самим стійким «наслєдієм рєволюціі». А в них так зручно було «стучать» одне на одного… Чи не з цих причин їх зникнення хутко породило цілу ностальгічну галузь російського мистецтва: незабутніх спогадів про життя в комуналках?

Примітною для історії стала й уся недовга «епоха Н. С. Хрущова». Бо «відлига», хоч як коротка, а все ж є відлигою. То ж за неї було з’ясовано, що доблесні памфіловці стійко держали позиції самі, свідомо, та ніхто й не думав нагадувати їм, що «Москва за намі, отступать нєкуда…» За неї ж уперше була дещо підважена непохитна репутація уславленого Павліка Морозова. Та, це саме тоді учені історики довели, що жодних там перемог «Красной Арміі» 23 лютого – не було. Навіть навпаки, їй саме цього дня добре наклали по шиї якісь «юдєнічівци»; всього й не пригадати.

Саме за часів Хрущова від високої сталінської трагедії стало відчутно відганяти звичайним фарсом…

Таланом цього непересічного совєцького політика стало те, що він пробудив у людей нові надії; бідою було те, що жодна з них так і не справдилася… Про нього вже багацько написано літератури, але чи не найбільш яскравим полишається те, що написав інтеліґентний та спостережливий В. Тєндряков («На блаженном острове коммунизма»), який, хоч і випадково, але побачився з «вождєм» у звичному для нього оточенні. Він залишив нам всього тільки короткий нарис, який – однак, ліпше характеризує «нашего Нікіту Сєргєєвіча», ніж томи досліджень чи спогадів. Але, таке щось треба читати самому.

* * *

Ще одне, повз чого не можна пройти пригадуючи «нашєго Нікіту Сєргєєвіча», – «ізобіліє (продуктов)». Він чимало помордувався зі совєцькою сталінською витівкою – «колхозамі»; в чомусь погіршив їх стан, в чомусь полегшив. Зробив їм чимало пільг, не змінюючи головного – рабського характеру праці: «ідєя-то прєкрасная!» От зробивши все це, він і кинув необачне гасло про «ізобіліє». Уявляєте, замість простояти годину в черзі за «плавлєннимі сиркамі»: «Отпускаю два в одні рукі, іначє всєм нє хватіт!», – взяв, прийшов і без черги купив; та, не два, а стільки, скільки тобі треба.

Думка – цілком добра, але – чи був він ориґінальним? Ми не збираємося підозрювати «вождя» в тому, що він колись та щось читав, але про це вже в Росії писали, мало не сто років перед ним. Писали же, схоже тому, що «простой русскій мужік», одягнений до військового однострою («Россія – государство воєнноє!») – давно насобачився захоплювати чужі «русскіє зємлі». Але, яка шкода, відпущений нарешті додому – не міг дати їм ради: аби на них щось там уродило. Отже, у «нєобъятной Росії» це «ізобіліє» завжди було актуальним, предметом загальних бажань, так би мовити. Та й забезпечувалося з неменшою плідністю ніж у «нашєго Н. С.» Бо, у єдиного російського письменника, якого варто читати, М. Є. Салтикова-Щєдріна, можна прочитати й дещо саме до цього. Але, не це – всезагальне:

Будь-яке спрямування, що скільки-небудь виходить за межі повсякденності, завжди подається у нас як щось злісне, що вимагає не реґулювання, а подавлення, а при цьому завжди пов’язується з поняттям «зачінщік».

(М. Е. Салтыков-Щедрин, Избран. соч., Москва, 1947, с. 373)

Та, навіть є й це, як же актуальне всі оті 74 роки:

А то вигадали, нема чого нам у німців займати; поки вони, мовляв, над «накоплєнієм» побиваються, ми – те й дивись, – і політичну економію геть скасуємо. Та, так і скасувал… скасували…

(теж там, с. 336)

Ні, мається на увазі саме те, що відкрив для себе і Хрущов – «ізобіліє». Чуючи про яке, добрі хазяйки починали припасати трохи мила та сірників. Розуміючи, що на все життя все одно не напастися, а так – на перші часи: пережити. Так от, саме про таке російське «ізобіліє» і писав ще М. Є. Салтиков-Щедрін; та – майже в сучасному дусі:

У моїй службовій практиці стався примітний в цьому роді випадок. Коли повсюди загомоніли про «нєізобіліє» та про необхідність замінити його на «ізобіліє», – грішна людина – спокусився і я! Думаю, треба щось і собі зробити. Сідаю, пишу, передписую, щоб усюди було «ізобіліє»! – від цього єдиного необережного слова – «нєізобіліє», яке тліло доти під попілом і навіть виглядало «ізобілієм», – несподівано так і полізло з усіх дірок! і такий раптом настав голод, такий голод…

(теж там, с. 379)

У «нашего Н. С.» чергового голодомору, щоправда, не сталося, але… «Врємєнниє трудності с мукой і хлєбом», принаймні, розпочалися, притьмарили останні роки «вєлікого дєсятілєтія»: як полізли, як полізли з усіх дірок… От вам і «ізобіліє». Після Хрущова це слово, здається, назавжди зникло з «вєлікого і могучєго»…

* * *

«Наш Нікіта Сєргєєвіч» завжди вважав, що має якісь особливі відносини з Україною, мабуть з тієї причини, що якийсь час пробув її сталінським гауляйтером. Та, не обмежувався при цьому, самими вбивствами провідних українських діячів. Крім трагічних подій бували тут і смішні.

Оцінюючи останню проблему загалом, зауважимо, що навряд чи комусь спало би на думку вишукувати щось смішне у гітлерівському тоталітаризмі. Але, тоталітаризм московський, на відміну від німецького та попри те, що був і незмірно злочиннішим, – часом вражає своєю приземленістю та смішністю. Таке не видаватиметься нам чимось незвичним, коли ми звернемося до природи сміху, як такого. Смішним буває, найчастіше, – недолуге мавпування когось іншого, навіть цілком прийнятного – не будучи ним; на цьому, зокрема, цілком побудоване мистецтво клоунади. А Москва, зверніть на це увагу, ніколи не була єдиною та неповторною: вона завжди когось мавпувала. Спочатку – княжий Київ; потім Алтин Орду; потім – Європу. Це вже тільки геть потім з’являться світові малороси, які – тільки подумати, – мавпуватимуть мавпування Москви (!).

Воно, про яке йтиметься, з’явилося в черговий раз десять років по тому, обставленому громом салютів та ляскотом танкових гусениць хрущовському «Трєхсотлєтію воссоєдінєнія України с Россієй» – 1954. На якому не позначилися навіть тодішні тимчасові клопоти з Берією.

Встиг уже потім «наш Н. С.» й досхочу насмішити світ, стукаючи власним чоботом по трибуні Ґенеральної асамблеї ООН.

Був рік 1964 та «вождь» наближався до закату кар’єри. Відгомоніли вже світом протестні демонстрації з гаслами – «Хрущов – убивця!», а тут насунув новий клопіт: йому донесли, що американці збираються поставити у центрі Вашінґтона пам’ятник Шевченку, навіть (подумати тільки!) не спитавшися на це дозволу Москви, якій і належить цей Шевченко, разом зі своїм народом. Та до того, ще й з написом, що був оцінений Москвою як мало не провокаційний: «Коли діждемось Вашінгтона з новим і праведним законом? А діждемось таки колись.»

Напис був і насправді антисовєцький, бо останній дурень розуміє, що з Москви – жодні Вашінгтони не виходили та не вийдуть. Виходили Івани III та IV, виходив «Пєтр пєрвий», разом із «Єкатєріной второй», виходили навіть лєніни, сталіни та троцкіє, а от…

Пам’ятник у Вашінґтоні, отой, чи не найкращий з існуючих – скульптора Леоніда Молодожанина та архитектора Радислава Жука, був урочисто відкритий 27.06.1964 – колишнім президентом Двайтом Ейзенхавером. Мабуть для того й маємо суттєво гірший пам’ятник Шевченку у Москві, спорудження якого щосили підганяв сам «наш Н. С.», аби тільки знову «випередити США». Влада, як вона сама себе цінує – не повинна бути, насамперед, смішною. От цього у Москві ніколи не розуміли.

* * *

Він був щедрою людиною та дуже любив роздавати обіцянки. Чого він нам тільки не наобіцяв! Про окреме помешкання кожній совєцькій родині – вже написали, а було ж ще й багацько іншого: і безоплатний транспорт, і безоплатне житло… Записали передбачливо все це навіть у проґраму КПСС. Усього цього, звичайно, не було та навряд чи могло бути, але його наступникам довелося все це не один рік виписувати назад. Виникає думка: чи це не з тих пір, бува, позбавлений здорового глузду совєцький обиватель, – став беззастережно вірити обіцянкам? Це з умовного рефлексу давно перетворилося на безумовний: безпомилково голосувати на виборах за того, хто найбільше пообіцяє…

Н. С. Хрущов був реформатором комунізму; до того, він був, правдоподібно, й останнім переконаним комуністом у Кремлі. Бо те, що прийшло по ньому – вже на жодне добре слово не заслуговує. Всі вони вже не «строілі коммунізьм», а радше робили власний бізнес; навіть уже нічого не обіцяли: так проходить слава світу.

З реформами комунізму – справа була досить тонка, та він і не міг, як переконаний комуніст, осягнути всю її глибину. Справа в тому, що істини, які знає та визнає обиватель – насправді досить рівномірно поділяються на два якісно різних класи: істини та брехні. Обидві вони різні принципово, але нема проблеми їх розділити. Бо істину можливо дискутувати, оспорювати, розвивати та доповнювати. Від усього цього вона лише міцніє, уточнюється та досконалиться. Але таке щось є протипоказане для брехні, тим більше, чим складнішою та розвиненішою вона є.

Чи був марксизм наукою, поготів – «наукой наук»? – чи був істиною? – далебі. В жодному разі, бо там, де він був прийнятий останньою істиною, – його не можна було дискутувати, поготів – розвивати. Він звівся там до набору примітивних тверджень, догм. Бо, як стійкість істини підвищується з її розвитком (а значить – ускладненням), то з брехнею справи як раз навпаки: чим вона є розвиненішою та складнішою, – тим більше подає можливостей для спростування. Сталін добре це розумів, та за нього марксизм не змінювався, був догматично застиглим. Хрущов намагався щось там реформувати, та по ньому марксизм, як соціальне учення, прив’язане до певної соціальної системи, – остаточно себе здискредитував. Марно намагався потім щось там направити «наш Міхаіл Сєргєєвіч»…

Втім, при всіх його особистих недоліках, – можна поставити на конто Н. С. Хрущова й принаймні одне добре діло. Бо, здається десь у 1961, роздратований, певно, втечею Б. Сташінського, – він посадив до в’язниці найвидатнішого з каґебістських убивць – ґенерала П. Судоплатова, який і просидів рівно п’ятнадцять років. Справа тут, ясна річ, не в отих роках, – такому замало було би й тисячі п’ятисот, а – в принципі; та, ще й у тому, скільки би цей ґенерал міг убити безвинних людей, гуляючи на волі п’ятнадцять років! Не забудемо, що то саме він прославився в колах кремлівських злочинців убивством 1938 полковника Євґена Коновальця.