9. Передпосилки Другої світової
9. Передпосилки Другої світової
Важко заперечувати тезу про те, що перемога більшовизму в Росії була наслідком Першої Світової війни. Бо він живе та квітне, незмінно там, де біда, розруха, руїна і горе. Може саме тому він і не може не підтримувати їх сам у себе, як тільки стає господарем будь-де.
Влада, що сама упала до рук більшовиків у жовтні 1917 зі слабих рук Тимчасового уряду, так закрутила їх слабкі голови, що Лєнін, із властивою йому чисто хлєстаковською «лєгкостью в мислях нєобикновєнной», та віддаючи данину власній манії величі, – негайно наваляв чергову теорійку про неухильне переростання світової війни у світову революцію; звідти ж і оте, зовсім уже дуркувате: «Прєвратім войну імпєріалістічєскую – в войну гражданскую!»
Навівши якийсь порядок у домашніх справах та якось-такось зібравши бестіальним насильством, хоч і не без втрат, свою «єдіную і нєділімую», більшовики ринули на Польщу, сподіваючись мимохідь приєднати її, а головне – прорватися до Німеччині, що перебувала на межі революції («дас нойнте новембер…»). А потім, як то кажуть, – «…дальше, дальше…»
Поразка в цій війні, одній з ключових XX ст., стало поворотом історії: більшовики зрозуміли, що Перша світова для них вичерпана. Жодних теренових набутків для «єдіной і нєділімой» з неї більше не здобути. А значить – треба готуватись, розпалювати Другу світову, засновуючись, знову ж, на Лєнінській теорійці про протиріччя всередині «мірового імпєріалізма». Поготів, – протиріч не бракувало. Хоч і далеко не всі були імперіалістичними. Бо у світі була лише одна країна, побудована на імперіалізмі та імперіалістична в основі – Російська імперія; під будь-чиїм пануванням.
А протиріччя негайно посіяли у Версалі амбіційні та еґоцентричні французи, які так само легко ув’язувалися до воєн, як і рідко перемагали без чиєїсь допомоги. Сталося це – яке ж нестосовне співпадіння, – за потурання тодішнього американського президента. Хай вирішують історики, хто був недолугішим, Вудро Вільсон чи Франклін Рузвельт, але для більшовиків усього світу той перший був справжнім дарунком, даром Божим: по Версалі Друга світова маячила, дослівно, десь на виднокраї.
Наступна війна реваншу у Європі мала початися поміж обібраною Німеччиною та її минулими супротивниками, стати ніби другим туром Першої світової. Більшовики й почали готуватися до неї з угоди в Рапалло, навмисно прикидаючись майбутніми союзниками Німеччини та вселяючи необґрунтовані надії. Вони зрадять її потім, як зраджували всіх і все на світі. В першу чергу слід було відродити військову потугу Німеччини, та для цього робилося все можливе. Тодішній економічний карлик, Совєцький Союз, не міг допомагати озброєнням, ледь вистачало на той час застарілих гвинтівок Мосіна з багнетами («пуля дура, штик молодєц!») на власну Красную Армію (червону, червону!..), яка «от тайгі до Брітанскіх морєй – всєх сільнєй!». Але взагалі… Мало хто знає, що цілі частини бундесвера таємно проходили військову підготовку в Росії, чого не мали права робити вдома, згідно з Версалем. На совєцьких полігонах тренувалися навіть танкісти Ґудеріана, які потім наступали на Москву… Подамо гранично стислий виклад цього співробітництва, засновуючись на дослідженні Джона Коласкі, «Партнери за тиранією. Пакт про ненапад наці–совєти», Торонто, 1990. Книжка невелика за обсягом (158 с.), але понад змістовна.
Починалося все радше з того, що видатний німецький авіаконструктор Гуґо Юнкерс (1859–1935) підписав 15.03.1922 із совєцьким урядом контракт на виробництво літаків у Філях під Москвою. Річний обсяг виробництва складав 600 літаків. Нагадаємо ще раз, що Версальською угодою щось подібне було Німеччині заборонено. Цікаво, що імені цієї людини, як і іншого німецького інженера світової слави – Фердінанда Порше не знайти у двохтомовому «Лексиконі» Мейєра, Ляйпціґ, 1978, виданому в так званій НДР (Німецька Демократична Республіка). Та який дослівно тріщить від імен комуністичних бонз та партійних функціонерів.
На початку 1926 І. С. Уншліхт, перший заступник НКО СССР (народний коммісаріат оборони) секретно побував у Берліні та представив німецькому кабінету міністрів широкий план військового співробітництва. Планувалася розбудова в Росії спільних підприємств. Для виробу важкої артилерії, матеріалів для газової війни та всякого іншого, забороненого до виробу в Німеччині Версалем. У тому ж 1926 до Росії прибувають перші 570 військових пілотів із Німеччини, що проходитимуть повний курс тренувань у спеціальному авіацентрі в Ліпецку. Разом з їхніми наступниками (аж до 1933) вони складуть основу гітлерівських повітряних сил – німецького Люфтваффе.
Далі – більше. Восени 1928 за запрошенням совєцького уряду, військовий міністр ґенерал Вернер фон Бломберґ навідав маневри Червоної Армії, проінспектував танкову школу в Казані, де відробляли тактику майбутніх танкових боїв танкісти Ґудеріана; не забув і авіацентр у Ліпецьку та газову школу в Тоцьку.
Прихід Гітлера до влади мало вплинув на це багаторічне співробітництво, що приготувало Другу світову. Бо, як пише нам автор:
Росіяни, очевидно, не були проти Гітлера. Такою була тенденція з обох боків, робити вигляд, ніби не сталося нічого, що могло би змінити відносини між обома державами.
(Дж. Коласкі, Партнери за тиранією, Торонто, 1990, с. 25)
Та продовжує це, підкріплюючи свідченням про ставлення іншої сторони:
У квітні 1933 продовження Берлінської угоди про дружбу та нейтралітет (між СССР та Німеччиною, О. Б.), вперше підписаною 24.04.1926, було ратифіковано Райхстагом. А 28 квітня Хінчук – російський посол у Берліні, був уперше прийнятий Гьоринґом і Гітлером та отримав запевнення, що жодних змін у відносинах між двома державами, що пов’язані економічними інтересами та спільними ворогами (Польща, О. Б) не станеться.
(теж там, с. 25–26)
Німецько-совєцьке співробітництво у військовій сфері було скорочено восени 1933 за наказом Гітлера, але навряд чи в цьому варто шукати причин політичного характеру. Просто він почав грати відверто та озброюватися на очах у всіх. А за таких умов тягати своїх на тренування до Саратова або Ліпецька просто не було необхідності. Та й економічно не вигідно. Про це свідчить і те, що:
Інші контакти, однак, були збережені. У 1933 партійний функціонер Лєв Лєбєдєв навідав Німеччину в секретних партійних справах, перед тим як 1933–1934 НКВД надіслало міссію до Німеччини для вивчення техніки гестапо.
(теж там, с. 26)
А як так, то жодних перепон для наступного пакту Молотова- Ріббентропа просто не існувало; він мав бути.
* * *
По-друге, належало сприяти приходу до влади в Німеччині якнайбільш реваншистського уряду, замість нерішучих та миролюбних соціал-демократів. Демократичні уряди по всій післяверсальській Європі – були сутим нещастям для Москви, вони не полишали й найменшої надії на протиріччя всередині «мірового імпєріалізма», що тут поробиш! Потім – прийшов Гітлер.
Ось це був справжній дарунок долі, що негайно відродив згаслі було московські надії розпалити чергову світову пожежу.
Звернімо увагу на те, що лише надто вже недалекій людині, якому-небудь Роменові Роллану або Томасові Манну – може бути близькою проста думка: гітлерівський націонал-соціалізм та сталінський комунізм – є протилежні системи: непримиренні антагоністи.
Багато, дуже багато було в них спільного, навіть – тотожнього. Відома пісня «Горст Вессель» та наш прислівний подвійний марш, для авіаторів – «Всє вишє, і вишє, і вишє, / стрємім ми полєт нашіх птіц…» або для радистів (що за безглузда ідея!) – «Всє вишє, і вишє, і вишє, / крєпім ми антєнн провода…», – співаються на один мотив, на ті самі ноти. Хто у кого украв – не знаю, але історія вчить, що нечистими на руку бували переважно московити. Наці, якого похвалили за вірну службу, витягувався й рапортував: «Служу Великій Германії!», старанний русак за тих самих обставин витягувався й рапортував, – «Служу Совєтскому Союзу!»; ну, і всяке таке.
Але, були – ясна річ, певні порізнення, так само добре відчутні, як і важкі для формулювання. Скажімо простіше, як поміж німецьким шкіряним чоботом, якому зносу немає, та совєцьким кирзовим, який вже через місяць «запросіт каші». Хоча знаходитись, що під одним, що під другим, – можливо, однаково неприємно. Взагалі, можна би сказати, що у наці була якась, хай спотворена, але інтеліґентність. До совєцьких таке поняття є просто неможливе до застосування; як у них кажуть – «дубьє дубьєм».
Зі зростанням політичної популярності Гітлера надії Москви повинні були безумовно піднятись: соціал-демократів, котрі й не мислили про реванш, тепер можна було, нарешті, взяти у кліщі. Леґенди про побойовиська поміж комуністами Тельмана та штурмовиками Гітлера, – є не більше, ніж із наміром культивовані леґенди. Між ними був, у найгіршому разі, озброєний нейтралітет, а вся енерґія була спрямована на знищення соціал-демократів. Ворогом № 1 для обох були саме демократи, які не прагнули реваншу та не палилися воювати. Про це свідчать усі, як один, документи Комінтерну та виступи «вождєй» і «вождішєк» на партійних з’їздах. Зате першим союзником та помічником був Гітлер, який зробив реванш своєю політичною проґрамою. Тепер більшовики були спокійні – Другій світовій бути.
Першою спромогою розпалити всесвітню пожежу, була – нема сумніву, громадянська війна в Еспанії, до якої більшовики й ув’язалися – єдино, у намаганнях зіштовхнути Гітлера з Англією та Францією. Які втратили цікавість до всієї авантюри, цілком задовольнившись прибутком у вигляді золотого запасу Еспанїї (600 тонн золота), якого вкрали. На долю самої республіки їм було просто наплювати.
Потім наступив рік 1939. «Гласность і пєрєстройка» для них, для більшовиків, це велика епоха заміни старої брехні, не до вжитку – зношеної та нікчемної, на нову брехню – більш досконалу та вишукану, яка ще зможе послужити справі світової революції, тобто, – світового панування Москви. Прийнято й нову версію щодо пакту Молотова-Ріббентропа. Воно, ясна річ, пакт неморальний, так, але й вимушений: англійці та французи кинули СССР напризволяще, в останню мить відмовились, то що ж нам було робити? Отже ні, не ми, не ми відкрили зелене світло Другій світовій, це вони… А це надто вже нагадує те, що писано було про якихось там «врагов народа», що «прізнают, что виступалі протів партії, но ні за что нє хотят прізнать, что пріродноє мєсто ім – в тюрьмє».
Справа в тому, що як переконливо показує зміст промови Сталіна на XVIII партз’їзді, питання про те, з ким бути – з Англією та Францією проти Німеччини (тоді Гітлер, безумовно, не розпочав би війни) або проти них із Німеччиною, – був вирішений іще перед з’їздом, тобто – до березня 1939.
Наступна комедія переговорів із ними, була вже тільки комедією.
В цій історії повновласним господарем та дириґентом був Сталін. Досить поглянути на те, як він посміхається за спиною Молотова, що підписує пакт. Бо Сталін посміхався не так часто…
Важко щось довести тепер, коли так давно в інтересах братів-аґресорів були підмітені всі сліди з усіх боків (праця цілих поколінь), але варто звернути увагу на один рідко згадуваний факт, – чому вже у вересні пакт Молотова-Ріббентропа уточнювався знову, коли наче все вже було вирішене та записане перед тим? – факт – без прецеденту. Адже, якби пакт обома сторонами ретельно виконувався, – навряд протягом кількох тижнів його довелося би уточнювати ще раз. Чому межа інтересів обох сторін, котрій, здавалося би проходити Віслою, яка ділить Польщу приблизно навпіл, потім раптом зміщується на лінію Керзона, не полишаючи Сталіну нічого, крім утрат імперії по Польській війні 1921?
Дозволимо собі доволі природнє припущення, що пакт Молотова-Ріббентропа був насправді не пактом про ненапад, але пактом про поділ Польщі, а поділ – є поділ, його виконують погоджено й разом, наступом із двох боків одночасно. Зауважимо, щодо цього, липень та серпень 1939 були часом пожвавленої діяльності Красної армії на західних кордонах, про це повідомляють польські джерела.
У цьому випадку, зверніть увагу, Польща могла би зникнути з мапи світу, а світова війна – не початись. Проти Гітлера і Сталіна разом – Англія та Франція ніколи не виступили би. Просто не ризикнули би, це перевищувало їх можливості в будь-якому випадку. Ось на це й купив, правдоподібно, Гітлера Сталін. Але, сутність справи полягала на тому, що Сталіну не так потрібна була Польща, як потрібно було розпалити світову пожежу.
Зобов’язавшися за пактом Молотова-Ріббентропа вдарити у спину Польщі одночасно з Німеччиною, Сталін просаботував це, відговорившись, можливо, неготовістю армії і продав Гітлера, підставив його союзникам та розпочав одночасно світову війну без власної участі. Ось це й викликало необхідність подальшого уточнення дій та нового переподілу Польщі. Тепер Сталін на власне Польщу й претендувати не міг; не було підстав. Тому й необхідна була особиста зустріч.
Гітлер відразу зрозумів, що його обманули, впав до нестями та не простив підступу, почав готувати «план Барбаросса». А Сталін посміхався не останнім – адже саме тяжке було попереду. Треба було й собі «упрєдіть» новонабутого та підло обманеного союзника.
Так скромна, декому й мало відома Польща, – двічі у XX ст. вирішувала долі всієї Європи і світу: першим разом тоді, у 1920, створивши «диво на Віслі», а другим разом потім, 1939, але – вже пасивно.