11. Демократія

Сучасне суспільство в усіх цивілізованих країнах світу має бути, зобов’язане бути, тільки демократичним; «вільним», як то кажуть. Складових такого суспільства – на диво мало. Це – періодична виборність влади всіх (або – не всіх) рівнів за умов загального виборчого права, та – якомога більше різних прав у кожного окремого громадянина. Природною є думка, що обирати на керівні посади слід таких людей, які з цією посадою найкраще упораються, але… є сьогодні навіть такий фах – іміджмейкер, або нашою мовою – видомахер, який береться надати будь-кому, за помірну заплату – ясна річ, – такого товарного вигляду, що за нього будь-хто й проголосує. Так виглядає сьогодні оте загальне виборче право. Але, що ж то за невід’ємні права кожного?

Попри те, що на 3/4 земної кулі не виконується основне право прав людини – самому бути господарем свого життя, – цивілізованих непокоїть зовсім інше.

Один приклад, але як же красномовний. Року 1998 відбувся Всесвітній збір англіканських церков. Одним із центральних питань, які потребували термінового вирішення, було: чи допускати до священницького сану збоченців, педерастів. Бо, коли не допускати, як це дотепер практикувалося, – то це ж буде утиснення їх людських прав! Відповідна резолюція, щоправда, не набрала необхідної кількості голосів, але майбутні святі отці педерасти – не нітяться: мовляв, не цього разу, так наступного, а ми своє візьмемо.

Адже, у хорах хлопчаків при церквах, – святим отцям буде, чого робити, – самі розумієте…

Або ж другий приклад, отой дурний рейвах в Європі, – батьківська турбота про життя серійних убивць; які позбавили того ж таки життя не одну людину.

Так сьогодні стоять справи з демократією та людськими правами.

Але, звідки воно виникло, все це разом? – це – теж доволі цікаво.

Вважається сьогодні, що демократія пішла з древньої Еллади, яку одні здавна іменували «матір’ю всіх істин», а інші – «матір’ю всіх брехней»; бо ж грецькою «демократія» означає, дослівно, «народовладдя». Таким чином, отих, що так добре правлять нам про якусь там «народну демократію», – слід розуміти звичайними невігласами, що підносять нам чергове «масляне масло».

Все це, однак, як це буває звичайно – і не зовсім так, бо й в Елладі ота демократія була далеко не повсюдною, а пов’язана радше з Атенами. Бо, у їх одвічного риваля – Спарти, – було дещо зовсім інше. Траплялися тирани і в Атенах. Та й у рабовласницьких Атенах ота демократія стосувалася лише вільних, про права рабів там ніхто особливо не турбувався. До того, і сама Еллада, попри її величезні заслуги перед людством, – була лише закутком Європи, не вона вирішувала її долі.

Все це знову відсилає нас до попередниці Еллади, колиски індо-європейської цивілізації – Великої Кимерії, з якої пішли, спочатку кельто-балтицька, потім ґерманська, а останньою – слов’янська – субцивілізації єдиного індо-європейського кореня; з її містами, більшими та набагато ранішими від Риму. Сліди цієї потужної цивілізації ми відкриваємо по найвіддаленіших закутках Європи, починаючи з отієї геродотівської леґенди, що освячувала право мінорату та була звичайною практикою в житті древнього кельтського Уельсу, по інші, не менш цікаві співпадіння.

Американський письменник Роберт Говард – творець постаті Конана з Кимерії, був – не сприймайте це парадоксом, чи не останнім із великих романтиків Європи. Він створив і другий привабливий образ, чомусь не так популярний, – короля шотландських піктів, Брана Мак Морна. Бран – розповсюджене ірландське ім’я, та древні саги Ейріна описують нам і пригоди великого мореплавця Брана, що відкрив на заході океану райські острови. Бран у перекладі означає «Ворон», та як дві краплі води нагадує нам староукраїнського «врана». Нагадаємо, що наші давні предки слабо розрізнювали «б» і «в», передаючи їх одним знаком рун, що увічнилося згодом у грецькій абетці. Нагадаємо, що в такий спосіб почали порізнювати «болгар» і «волгар», хоча колись це було те саме.

Пригадаємо собі ще й той неспірний факт, що сучасні англійське «сосайеті», еспанське «сосьєдад», латино-грецьке «соціологія» та скромне українське «сусідство», – ідуть з того самого, єдиного, іще балтицького кореня. Тобто те, що ми називаємо співзвучним же українським словом «суспільство», – повинно було, за звичайною логікою, закладатися ще у Великій Кимерії, поміж Сяном і Доном. Часи були дуже давні, розквіт Великої Кимерії припадав десь на друге тисячоліття перед нашою ерою, на ще доскитські часи, та мало полишилося по цьому історичних слідів або свідчень.

Потім з’явилися скити, ґерманські народи, але… вони були, що би там не казали – родичами. А, крім того, не могли уникнути впливу цивілізації Великої Кимерії. Від них так само мало полишилося, але маленька Ісландія, попри все, зберегла нам основи суспільного устрою ґотів, із їх тереновими громадами, гаусмарками та тереновими ж судами – тінгами, які розв’язували соціальні конфлікти. Тому ми й будемо звертатися до цього заповідника Великої Свитьюд, що змінила Велику Кимерію; власне – Скитії еллінів.

Може ми після цього й почнемо дещо розуміти, як же то могло бути, що ні у кого не було військових міністрів та поґотів – воєнкоматів, а у війнах поміж народами брали участь стотисячні армії. Та, чому ніхто не мав міністерства внутрішніх справ з його чисельним штатом поліції, а жодної країни не заливала кримінальна злочинність, попри поліцію та тюрми. Бо на той час – і тюрем ніде не було.

З останього слова соціологічної науки – класичного марксизму, – нам розумом не розжитись. Бо, пам’ятаєте, як він, класичний марксизм, починає відлік цивілізації саме з рабовласництва, все інше відносячи до «варварства», тобто – дикунства? Послухаємо самого Маркса, який розглядає стан до заведення рабства, – мало не як війну всіх проти всіх:

Ось чому складена з родин громада спочатку організована на військовий лад, як воєнна та військова організація, і така організація є умовою її існування в якості власниці.

(К. Маркс, Формы, предшествующие капиталистическому производству, Москва, Политиздат, 1940, с. 8)

До цього сучасний ісландський марксист додає своє, іще більш відверте:

Війна родів поміж собою була природним станом цього суспільства, що виникло з множини дрібних родів.

(Е. Ольгейрссон, Из прошлого исландского народа, Москва, 1957, с. 38)

В цьому він, однак, просто наслідує Маркса, який підтверджує таку думку, словами:

Тому війна – це один із самих первісних різновидів праці кожного з цих у природний спосіб складених колективів як для відстоювання власності, так і задля набуття її.

(теж там, с. 24)

Повертаючись до сучасного марксиста, пізнаємо, так би мовити, усі наслідки такого стану, додатні як негативні; тому посилання буде дещо розлеглим:

Усі, хто не входить до данного родового колективу, є ворогами, яких можна убити, як буде нагода. Відносно них не існує жодних правил моралі. «Варварство» родового укладу проявляється, таким чином, по відношенню до чужих – тих, хто не належать до даного племені. По відношенню до них ворожнеча є єдино можливою, а війна – природним станом. Якщо був потрібний мир із ними, то його потрібно було укладати спеціально, утворювати мирний союз. Це було основним утрудненням, яке доводилось долати родовим громадам. Коли ці суспільства були розділені на дрібні одиниці, вони терпіли поразку. Спроби подолати роз’єднання шляхом створення мирних союзів призвели до того, що соціальний розвиток родового устрою поступово досяг вищого пункту.

Норми моралі відносно людей свого роду або племені були цілком відмінні від норм моралі по відношенню до людей іншого роду або племені.

(теж там, с. 40)

Створюється, як бачите, більш-менш цілісна картина отієї сталої війни родів, у якій виживали сильніші, хто уміли об’єднуватися, а тому створили, кінець кінцем, – цілі народи, нації… Але, гостре око аналітика відразу помітить у цьому забрехувальні ідеї соціал-дарвінізму, який не роздумуючи підмінив дарвінове поняття конкуренції в природі – куди як примітивнішим для свого куцого розуміння поняттям війни в суспільстві; та – якби тільки, бо ще й усіх проти всіх.

Але, не будемо навіть звертатися до логіки, поб’ємо невігластво фактами. Бо в цю картину аж ніяк не укладається розповсюджена колись від Кавказу та по далеку Ірландію, – культура гостинності. У марксистів будь-кого чужого слід убивати, правила моралі на нього не розповсюджуються, а у людей – навпаки, слід сердешно приймати та гостити. А до того – ще й захищати зброєю, як зайде в тому потреба. Не дарма ж у старішій з індо-європейських мов Європи – литовській, слова «гість» і «святий», – походять зі спільного колись кореня.

Чи хтось ризикне сьогодні заявитися так, з нічого, у дім незнайомих людей? – далебі. А колись, у ті самі роки війни усіх проти всіх, – можливе було й таке, чому ні? Бо «Гавамаль» – «Промова Високого» в «Едді» – саме й передписує, як належить приймати гостя, будь-кого, – незнайому людину. Як дати йому помитись з дороги, давши окремий чистий рушник, нагодувати та не надто докучати особливими питаннями. Все це збереглося в недоторканості у гірських народів Кавказу (де стояв, колись – пам’ятаєте? – Асґард «Едди»). І все це – подумати, попри два століття спілкування з хамами! Збереглося й у горалів Піренаїки і Шотландії.

Отже, не війна усіх проти всіх, – навпаки. Було, як насправді, розвинене та добре організоване суспільство, з демократичними звичаями та високо розвиненою культурою спілкування – двірською культурою, де двір був – єдино – не королівський, як потім, а – звичайний, селянський. Бо, скажімо, мадярською мовою «удваріаш» – буде чемний, двірський. Та й наше слово «говір», що сьогодні означає просто вимову з якимись відтінками (пройшло девальвацію), колись, коли люди чемно ставилися одне до одного, – було ґотським «гов орд» – «двірським словом».

Країна народу поділялася на окремі громади, кожна з яких мала свій, не те, щоби орган управління – чим там, власне, було управляти? – мала лише суд, який вирішував спірні питання поміж громадянами. Суд (у ґерманів – «тінг») складався з судді та знавця права (у ґерманів – «лагман»), які обиралися дожиттєво зі складу громади.

Але, вирішували не вони, вони лише представляли справу. А вирішували присяглі, призначувані разово, та – знову ж, із усіма поважаних громадян. Для вирішення спорів поміж окремими громадами різних «сусідств» – теренових громад, був вищий суд – «альтінг», укладений так само, але де вже присяглі побиралися з різних громад. Виборче право не було всезагальним, ним користувалися голови родин та періодичність виборів була чисто умовною, – хіба, що помирала якась із виборних осіб та на її місце треба було обрати іншу.

Обиралися, знову ж – не всіма громадянами, хоч і також дожиттєво, й вищі посадові особи: королі в ґотській Еспанії, кагани Гуннії та Монголії.

Така проста система працювала тисячі років, по багатьох країнах, та й утворювала собою оту родову демократію, що рознесена римською Європою вихідцями з України, – стала зразком і для сучасної демократії. Як бачимо, Еллада має до всього цього вельми віддалене відношення.

Правопорушення, часом – аж по найтяжче – убивство людини, каралися грошовими штрафами на користь потерпілих, часом – вельми значними. Про них можна з повною достовірністю довідатись із права ланґобардів або «Руської Правди» Ярослава. У виключних випадках вищою мірою покарання було виключення з-під права; на час або дожиттєво. То було тяжке покарання, бо такий не мав права звертатись до тінгу, бо навіть за убивство об’явленого «нідренгом» (або недругом) – ніхто не платив штрафу («вира», «верґельд»): право ним уже не цікавилося. За таких обставин розумнішим було не випробувати долю, а покинути громаду та виправитись кудись до інших країн. Зауважимо принагідно, що Фарери, Ісландія та Ґренландія – були відкриті на початку, злочинцями, нідренгами з Нурріге, або – як у нас кажуть – Норвегії.

Таким чином, ні тілесних покарань, ні ув’язнень, – наше древнє право не знало.

Під час судової процедури, яка проходила за певними традиційними правилами (втім, як і зараз), – багато залежало від виступів обох сторін перед тінгом. Такий виступ звався ґотською «талан» – промова. Отже, дещо важке для перекладу іншими, більш бідними мовами, українське слово «талан», – іде саме звідси, дещо ускладнивши свою семантику. Бо талан – то не тільки щастя, схильність долі; це – почасти – й уміння самої людини схилити долю на свій бік.

Але, звернімося – може, до головного, – на яких підставах так ефективно працювала ця проста система народовладдя, не керуючи нормальним життям (та й, чим тут, власне, керувати?), а лише вирішуючи конфлікти? На які якості тодішніх людей вона спиралася?

Це були окремі виробники, звичайні тодішні селяни, озброєні лише власними силами та худобою, але… То було цілком самодостатнє суспільство, куди нічого не імпортувалося з-за кордону, де все їм потрібне люди виробляли самі. Де відповідальність за все замикалася на кожному голові родини, який користувався тому й виборчим правом. Люди робили все, робили самі та для себе. Погано покрив стріху? – сам і підставляй цеберку під течу. Недостатньо заготував палива на зиму? – сам і мерзни. Погано відгодував кабана? – то сам і давись жорстким салом; і, – так далі. Не дивно, що тодішні люди вчилися, від себе як від інших, – усе своє свідоме життя, та уміли все. Важко сприйнятний та важко зрозумілий для сучасника світ майстрів на всі руки. Та, не тільки, були й вищі інтереси.

Бо часом, довгими зимовими вечорами, хтось із них міг створити й одну з пісень «Едди», або відкувати дружині золоту гривну, яку захоплені нащадки – знайшовши – відразу потягнуть до музею. Не дивно, що такі люди у своїй громаді – знали, кого їм обирати суддєю або лагманом, та й не помилялися. Як не помилялися, певно, й у більшому, – обираючи королів або каганів.

Варто прочитати, як вивищують якості цезарів фахові римські історики. Та порівняти з тим, що пише про свого імператора Валенса, що пав від мечей ґотів під Адріанополем, – Амміан Марцеллін. Він, римський офіцер, що добре знав варварів, – з варварською прямотою пише, як про якості, так і про вади покійного. Про великого вченого з рубежа тисячоліть, математика Одді з Рейкядаля, який знав, що земля кругла та обертається навколо сонця, та на цьому й будував свою математичну теорію навігації, – його ісландські сучасники пишуть з величезною повагою до його знань. Але, не забувають і додати, що «господарем він був не з кращих».

Вони, ці люди, не тільки бездоганно уміли обрати над собою саме того, кого треба, але й оті їх обранці виростали саме й тільки з такого народу, – своєрідний зворотній зв’язок. Люди того часу вміли не тільки бездоганно працювати та будувати. Коли була в тому потреба, вони всією нацією збиралися та воювали, де треба; воювали не гірше, ніж працювали. Розум і розуміння розсіюють сумніви, але створюють і свідому дисципліну. Коли Аттіла, силою обставин, утратив на Аґрі Каталауні під Парижем половину армії, хто ж йому щось за це дорікнув?

Люди розуміли, що він і вони зробили все можливе, а зробити неможливе – перевищує людські сили. Їх «шана» – віра в людину та її авторитет, – не похитнулася.

Бо й соціальне баламутство виникає переважно з невігластва та нерозуміння.

Зазначимо принагідно й цей, можливо, вирішальний чинник. Культурний фонд народів був тоді, ясна річ, меншим ніж зараз, але – кожна окрема свідома людина володіла ним мало не в повному обсязі, а от тепер…

Отже, якщо ми претендуємо на те, аби проаналізувати кризу демократії в сучасному суспільстві, то можемо відразу зауважити, що це не криза системи. Це, радше, криза матеріалу, на якому вона існує та працює. А ще точніше – криза особистої відповідальності. Бо того, що потрібно для успішного функціонування демократії – особистостей – більше немає. Сучасний виборець, який ледь навчився накручувати десь на заводі гайку на відповідний болт, або за потребою включати чи виключати відбійний молоток, а хоч і натискувати на відповідні клавіші комп’ютера, – то є таке щось так само придатне до участі у виборах, чи то мера, чи то голови держави, як і його домовий кіт. Бо, не має вищих інтересів. Бо, від того, що тут саме й потрібне – думати, – він давно відучений; іще у школі.

Формулюючи стан справ гранично точно можна твердити, що сучасний виборець не має саме тієї єдиної якості, що від нього вимагається та забезпечує функціонування справжньої демократії: не в стані відрізнити суп від помиїв. У країнах традиційної демократії це призводить лише до повільного псування системи, але стає згубним у країнах тоталітарної орієнтації.

До цього додається й ще одна, не абияк важлива обставина. Наш масовий сучасник, принаймні – по цивілізованих країнах, де вона й існує, власне – ота демократія, – є людина понад своєрідна й в іншому. Як просто з мосту, то це фаховий зівака, роззява, здатний годинами бездумно гапитись на будь-що; хоч на спортивні змагання, бодай сам до спорту не має жодного відношення, хоч на будь-яке інше «шоу». Не дарма ж і термін відповідний з’явився, бо «шоу», це не є щось там визначне, певне. Це просто збірна назва для всього, на що можна роззявити рота – загапитись.

А діячі від цих «шоу» вже зараз перевищують популярність будь-кого, в тому числі й будь-яких політиків, а вже щодо багатства… У світі зівак воно, природно, є найбільшим із можливих. Отже, передбачаю заздалегідь та провіщую: настануть часи, коли в цивілізованому світі на президентів обиратимуть стрибунів з мікрофонами, або порнозірок із найбільшими у країні (а може й у світі, чому ні?) цицьками.

Жарти – жартами, а в сучасному світі демократія вже відверто не спрацьовує, важко цього не помітити: людський чинник…