Доповнення 7 Голос вітру

Доповнення 7

Голос вітру

Моря, як і степи, роз’єднували лінивих та байдужих, але поєднували енергійних та діяльних. «Голос вітру» – то не винахід автора. Так назвала свою книгу про епоси та фольклор народів Тихого океану професор Катарина Луомала (Гонолулу, 1954). Саме таємничий голос морського вітру, вважає вона, кликав цих людей все далі у безмежні простори найбільшого з океанів світу. На винайдених ними подвійних суднах, це таке щось, як міцно з’єднати поперечинами два ґотських дракари, – вони з часом заселили всі тисячі островів Великого океану; та не тільки. Часом, іще минулого століття, вони вирішували навідати родичів за кілька тисяч кілометрів та плавали до них, тримаючи курс по зірках. Та, завжди виходили куди треба. Так було на далекому сході. А, як же було у нас, дещо раніше?

Коли скити прийшли зі сходу до Кимерії, на південь від неї здавна розлягались замешкані землі Середземномор’я, які добре знали кимерійський вікінг. Скити, як пізніше гуни, хутко освоїли мистецтво мореплавства та показали себе у Ґотських війнах із Римом.

На північ від них простягалася безмежна європейська тайга, рідко заселена полювальниками фінського чи балтицького кореня, з їх річковими оселями на палях. Та, великими ріками – Дніпром, Дауґавою й Нямунасом, – скити хутко дісталися Балтику, де теж не було великих просторів, а все ж було мореплавство. Справжнє почалось, коли вони заселили Скандинавію, з її західним та північним узбережжями, що виходили до просторів Атлантику. От тут, уже на норвезькому березі їм судилося стати знову творцями історії, – засновниками океанського вікінгу. Хоч, треба визнати, й не були вони в тому першими.

Західне узбережжя Швеції, що протягується з півночі, від норвезького кордону до порту Ґьотеборґ, є низьке та пологе, з невеликою кількістю прибережних скель, але на них є малюнки людей та кораблів, не надто схожих на пізніші ґотські дракари землі Богуслен. Кому вони могли належати: фінам, балтам або кельтам? – важко сказати.

Але, є невеличка зачіпка, є два дещо дивні слова, яких не вадить і проаналізувати. Це зрідка робиться, але часом дає змогу підняти завісу таємничості над подіями далекого минулого. Це фінське слово «пуна» – червоний, та латинська назва краю світу, загадкової землі Туле на півночі – на римських мапах; тепер її відносять до Ісландії, звідки вони?

Ніхто над цим не ламав собі, наче, голову.

Але, повернемося на час до півдня, на Середземне море. Найстарішими його мореплавцями вважаються фінікіяни, які – кажуть, навіть опливали Африканський континент, та написи яких знаходять у Бразилії (якщо це не жарт якого-небудь ученого дотепника). Самі ці люди жили на березі Ханаану, від них і досі полишились міста Тір і Сідон, та звали себе хананеями. Фінікійцями їх називали всі решта.

Походження цієї назви пов’язане з найбільш відомою в давні часи діяльністю людей Тіру та Сідону: вони єдині уміли використовувати краплю червоної барви, яку містить у собі один не надто розповсюджений молюск, – для барвлення тканини. Простіше кажучи, виготовляли отой уславлений пурпур, який користувався таким попитом у можних того часу. У грецькій мові така пурпурова червень позначалася словом «фойніке», яка й стала згодом розхожою назвою фінікіян або хананеїв. У мікенських написах це перетворюється вже на «понікія», а латиною переходить у «пуніке». Спільність кореня може свідчити про те, що назва червоного кольору могла потрапити до фінів саме від римлян, що перемігши фінікіян та зруйнувавши Картагену, – перейняли на себе й торгівлю ханаанськими тканинами. Зауважимо, до цього, що на фінських землях природних квітів червоного кольору, здається, немає.

Не слід, однак, думати, що римляни плавали Німецьким та Балтицьким морем: таке навряд, чи могло бути. Так само, як фінські мореплавці навряд чи колись допливали Риму. Зустрічі могли відбуватись в ті роки, коли римляни все далі завойовували Британію. А, що такі зустрічі мали бути, свідчить наше друге слово.

На римських мапах не одного разу зустрічаємо таку собі землю Туле на краю світу, на далекій півночі. Латиною це слово не тлумачиться взагалі. Значить – не латинське. З другого боку, у фінському тлумаченні – «Тулі» – вогонь; це слово підходить до Ісландії, з якою тепер і ототожнюють історики римське Туле. А це, дійсно, не лише країна льоду, як свідчить нам її сучасна назва, але й країна вогню (тулі); бо вулканічна діяльність там не припиняється, а вулканічне виверження завжди далеко видно з моря, завдяки саме вогню.

Отже, як більш-менш переконливо свідчить назва, – римляни довідалися про острів не від балтів або кельтів, а саме – від фінів.

Коли українські ґоти потрапили до Скандинавії, вони хутко розвідали те, що було на заході. Але, крім вічного та поетичного голосу вітру, це – бувало, мало й більш буденні причини.

Старе, дохристиянське ґерманське право, – передбачало за провини різні грошові штрафи, часом – досить великі, але не знало тюрми або смертної кари. Найбільше, що можна було отримати, так це повне виключення з-під закону («лаг»), вилучення з місцевої (та будь-якої іншої, у межах данного закону) громади, дожиттєве тавро «нідренга» – недруга. З такою людиною ніхто не мав права спілкуватися чи в будь-який спосіб контактувати. Із окремих громад складався нарід країни та всюди діяв один закон. Подібній людині не залишалось нічого більше, як піти на вигнання; бо, навіть убивство нідренга не обкладалося вирою – штрафом. Не слід думати, що ці люди обов’язково були закорінілими злочинцями, у тодішньому суспільстві таких просто не могло бути; просто, так склалася їх доля.

Зауважимо, що саме подібні люди, вигнанці, розпочали колонізацію Фарерів, Ісландії та Ґренландії, пізніше, якийсь час, і Америки. Пригадаємо трохи саме останнє – відкриття Америки, хоч як далеко не було це від України. Але, не забудемо, що на той час наш Київ був важливою частиною вікінгівського торгівельного шляху Північ – Південь, так званої «дороги до Міклаґарду» (так називали вікінги Константинопіль) та люди півночі почували себе там, як вдома. Тоді це був один культурний світ, та ще й поріднений політично. Дружиною Ярослава (або Юріслейфа, 1019–1054) була шведка, конунгіна Інґіґерд, а зятем – конунг Норвегії Ґаральд Гартраде (1047–1066), що склав голову у далекій Англії, висаджуючи там на якийсь королівський престол свого брата Тусті… Вигнанцями починалась історія північних відкриттів. Батько Еріка Тулвальдсона на призвисько Рауді (Рудий) – Турвальд Асвальдсон, був вигнаний за вбивство із громади Йедерен, біля Ставанґера у Норвегії, та оселився на Ісландії. Коли Ерік виріс, він, із приятелями, необачно втрутився в бійку та якось припустився вбивства. Тоді право визнавало принцип колективної відповідальності, та тінг (суд) у Торнесу оголосив їх нідренгами на три роки (знайшлись пом’якшуючі обставини). Відпливши з Ісландії на захід, у невідоме, вигнанці відкрили Ґренландію та заснували там садибу Браттаглід. Син Еріка, Лейф Еріксон, що прибув до Ісландії з батьком кількарічним хлопцем, тим часом досяг повноліття та вирішив сплавати з Ґренландії до Норвегії, так – дрібниці, за якихось пару тисяч кілометрів, поглянути на батьківщину та поспілкуватися з родичами під Ставанґером. Що й здійснив, хоч і не без певних пригод.

Потім, повернувшись додому, уже з Браттагліду, він відкриє Баффінову землю, Лабрадор та Нью-Фаундленд, де якийсь час проіснує поселення вікінгів, йому є два пам’ятники – у Рейк’явіку, біля паперті височенної Скаллаґрімскірке, як годиться, та в Бостоні, в кольчузі римського легіонера, з голими ногами та римськими ж обмотками на литках; що ж, – Америка є Америка…