10. Турецька авантюра Пєтра I

10. Турецька авантюра Пєтра I

Цей уже вляпався був свого часу в авантюру під Нарвою, з-під якої довелося терміново уносити ноги, переодягшись жебраком. Але, то було ще десять років тому.

Від нечеканої перемоги під Полтавою, чи не першої та останньої в житті, у московського царька, як у них кажуть, – «в зобу диханьє спєрло», та… Поґотів були й місцевого значення перемоги, впродовж 1710 вдалося окупувати Прибалтику та Карелію. Першу – частково, другу – мало не повністю. З рештком Прибалтики – Курляндією, справи йшли теж, понад добре. За Фрідріха, герцога Курляндського пощастило видати Анну Іоановичу, дочку Івана V, брата від Мілославской. Їх обох було запрошено до Петербургу на зустріч Нового (1711) року, та вони й прибули. Тільки от, коли від’їхали додому, герцог раптом захворів та помер. А це віддавало Курляндію в руки дружини, тобто – Пєтра I. А отруєння, то було таке щось, чим у Москві ніколи не гребували. Пригадайте хоча би смерть вибавителя від самозванця, князя М. Скопіна-Шуйского. Отже, було від чого остаточно закрутитися кволій монаршій голові.

Справи на півдні, однак, складалися чи не в протилежному напрямі.

Царський посол в Істанбулі – Пєтр Толстой, мало вузлом не зав’язувався, підпираючи хабарами нахабні вимоги Пєтра I, – видати йому негайно, не тільки Мазепу та Орлика з їх козаками, але й самого шведського короля Карла XII (ні більше, ні менше). Але султана великої держави це зарозуміле нахабство тільки дратувало, а проти Толстого діяли шведський посол М. Нойґебауер та польський генерал Станіслав Понятовський, людина досить впливова.

Тим часом, Карл, що з Очакова перебрався до більш людних Бендер, – розвинув бурхливу діяльність по створенню антиросійського союзу. Він установив прямий зв’язок із султаном через Понятовського та довів йому зрадництво підкупленого Толстим везіра Алі-паші. Султан замінив його на іншого, але й того скомпрометував Толстой, та в кінці став везіром Мохамед-паша, затятий ворог Росії.

А російський цар, якому остаточно «в зобу диханьє спєрло», – вимагав негайного вигнання Карла XII з Туреччини, розраховуючи убити його дорогою до Швеції за допомогою когось із численних російських агентів. Та ще по дурості своїй надав вимозі вигляд ультиматуму, погрожуючи в разі відмови війною, лякав. Та – не налякав, бо для Туреччини війна ніколи не була чимось незвичним, радше нормальним станом держави. В Істанбулі мерщій інтернували Толстого до в’язниці та стали готуватись до війни навесні 1711: війна – так війна!

Тому імператор, не отямившись від новорічних свят та радощів з приводу вдалої операції з герцогом Курляндським, – вимушений був відбути на південь. Дня 8 березня 1711 в Успенскому соборі Кремля було урочисто проголошено стан війни з Туреччиною та був освячений її прапор: посередині хрест, оточений написом – «Сім знаком победіші»; а зверху, наголовком – «Во імя Ісуса Хріста і хрістіанства». Отже, московский «самодєржєц» зібрався, ніби, у цілий хрестовий похід на «нєвєрних»; що ж, подивимось.

Збирався він у цей похід не один, а навіть із новою «государинєй». Тут прийдеться дещо пояснити.

Справа в тому, що його відома коханка, Анхен Монс із Німецької слободи, – з часом знахабніла. Вона дійшла того, що не тільки побирала хабарі за «ходатайства пєрєд государєм», тобто – за втручання до державних справ, але й завела собі власного коханця, пруського посла; саме настав час її виганяти. Але, всі розуміють, що таке місце порожнім гуляти не може. Тим часом, перший царський приятель, Сашка Мєншіков, підібрав собі якусь молоду бабу в Інфлянтах, з якою жив, як із коханкою. Офіційно то була, ніби, шведська маркетанка литовського походження – така собі Марта Скавроньська. Втім, її портрети доносять нам обличчя зовсім не литовськи засмаглої та чорнявої жінки, з характерною гладкістю та явною схильністю до подальшого погладшання (яке з часом і відбулось). Одне слово, радше звичайної циганки. Мєншіков не хотів переуступати її цареві, мріючи заповнити вакансію власною сестрою Варварою, але… з царем не сперечаються. Останньому вона настільки сподобалась, що він незабаром звелів, 18 березня 1711, – урочисто оголосити її «правдівой ґосударинєй російской», під іменем Єкатєріни Алєксєєвни; що, можливо, так само відповідало правді, як і ота Марта Скавроньська. От з нею, новою «ґосударинєй», цар і відправляється у хрестовий похід на турків. Цар із самого початку поспішав за новими «вікторіямі», аби будь-що, але «упрєдіть враґа». Зігнавши з Інфлянт 22 полки під Шєрємєтьєвим та додавши 10 [полків] драгунів під Міхаілом Голіциним, – цар вирушив на кордони Молдови. Брат Міхаіла, Дімітрій, що сидів воєводою у Києві, – мав доглядати за можливими пересуваннями запорожців. Поспіхом розпочатий похід відразу пішов недобре, царя придавила його постійна хвороба – падучка, та він почувався надто зле. З-за цього прийшлося затриматись уже у Вязьмє, потім – ще й у Луцьку. Лише 2 червня цар зумів у Ярославі зустрітися з Авґустом II, який повинен був із об’єднаними силами стерегти шведів, яких досі страхався цар, та які могли через Польщу знову заатакувати Росію. Авґуст погодився, але як звичайно – за добрий хабар у 100 000 карбованців, на який йому й виписане було фінансове зобов’язання. Шукано було союзників проти нової турецької навали й на півдні, але… В Ердейському банаті чи Угорщині ніколи не симпатизували Росії; господар Валахії, Константін Бринковяну, – не прагнув бачити у себе росіян, а господар Молдови, Думітру Кантемір, – погодився; однак, про себе вирішив не надто усилюватись, а радше почекати, хто почне брати верх, а вже тоді…

* * *

Цар мріяв, як завжди, «упрєдіть нєпріятєля» – раніше турків переправившись за Дунай, але це відразу пішло на марне, – не був він Карлом XII… Просувалися повільно, справи йшли зле, населення укривалося по лісах, давала знати про себе нестача продовольства, брак води, а турки… що ж, турки. Вони давно були по цей бік Дунаю. Вирушивши до молдавського кордону десь 1 червня, армія посувалась понад повільно та дісталася Дністра тільки за півмісяця, а в Ясах опинилась тільки 4 липня. Шукаючи продовольства вирішили були дістатися Браїли і Галаці, де – правдоподібно, могли бути турецькі продовольчі склади. Та й посувалися собі на південь вздовж Пруту, незважаючи на відомості, що війська хана відрізали їм зворотню дорогу. Російська армія, яка нараховувала всього 40 тисяч, за Прутом зустрілася з турецькою, яка за численністю перевищувала її мало не в п’ятеро. Приходилося відступати назад, до Пруту. Але, дійшовши його, цар переконався, що й переправа неможлива, – турки були й на другому березі: мішок. Єдиною втіхою було те, що корпус генерала Рьонне, хоч і удвічі менший, зумів не зустрітися з турками та зайняти Браїлу.

Цар, опинившись з усією армією та «ґосударинєю» у турецькому полоні, потрапив до такої самої панічної нестями, як тоді під Нарвою, ладний був кинути все напризволяще, збігти світ за очі, куди завгодно, але… з усіх боків були турки. Він наполягав на негайній капітуляції та заради миру був згодний на все: віддати туркам усі чорноморські порти та фортеці, віддати шведам Прибалтику, погоджувався на повернення Лещинського королем Польщі; зберігти б тільки укоханий Пєтєрбурґ. Наближені заспокоюють його, що не все так погано; умовляють, що треба торгуватись. Турецького везіра благають, молять, щоб він прийняв російських параламентерів, розпочав із ними мирні переговори. Нарешті, коли йому пообіцяли доброго хабара, – він милостиво погодився прийняти царське посольство на чолі з боярином Шафіровим (отим, із колишніх жидів Шапіро).

Посольство дещо виторгувало відносно Прибалтики, до якої туркам було мало діла, але щодо ближчого – не так і багато.

Новим миром із Турцією від 23 липня 1711 Росія зобов’язувала себе віддати туркам Азов та понищити всі інші чорноморські укріплення, аж до Таганрогу включно. Росіяни за цим документом позбавлялися права втручатися, як до справ Лехістану (Польщі), так і до справ козацьких. Повинен бути забезпечений гарантований поворот Карла XII додому, яким би шляхом він не скористався; без жодних замахів та навіть штучних перепон.

Російські джерела, не в стані укрити самий факт турецького полону, приписують все дипломатичному мистецтву боярина Шафірова, але здебільшого промовчують, що домовитись вдалося, насамперед, за добрий хабар.

Він складав, так пишуть історики: командуючому везірові – 150 тисяч карбованців золотом, його заступникові – 60 тисяч та командуючим чаушами і яничарами, – по 10 тисяч кожному. На це пішли, кажуть, не тільки всі наявні гроші армії, але й прийшлося обідрати до останнього грама золота й новоспечену «ґосудариню», разом із її бабством.

Щодо чорноморського узбережжя, то угоду було виконано повністю, що ж до невтручання… Якби ж Росія змогла колись не втручатися до чиїхось чужих справ! От це – ніколи не було їй по силах.

Але, виникає неодмінне запитання. Від Полтави минуло два роки та не всі козаки були знищені під нею або потім. Був час знову зібратися з силами, був живий новий гетьман, Пилип Орлик, був живий і старий – Кость Гордієнко. Так, де ж вони всі на той час були? Чи так уже неможливо було знищити московську армію разом із царем, яка, знеможена та деморалізована, – збігала з полону додому?

Так, іще раз – де ж вони всі були, оті доблесні українські козаки? – де ошивалися, коли потрібно було воювати?

Значить – іще одна втрачена вірна нагода відвоювати незалежність? – шукати винних на стороні, – знову, не будемо.

Та, чи бува дві таких нагоди, змарновані впродовж двох же років, – не забагато? – навіть для найбільш недолугих?

Турецький султан, довідавшись про стратегічні та тактичні деталі кампанії на Пруті, а особливо – про царський хабар, безжально стратив хабарників, але було пізно. В Туреччині звичайно крізь пальці дивились на хабарі, але – тільки не там, де це стосувалося державних справ.

На кінець не відмовимо собі в деякій приємності – уточнити деякі важливі для Війська Запорізького пункти Прутського миру. Підтверджений 1712 Константинопольським трактатом, він зобов’язував Росію знести всі укріплення вздовж Самари та Орелі, та зруйнувати навіть Кодацьку фортецю. Це на десятки років вивело фактично їх з-під Московського суверенітету, хоч би й формального. Щодо турків та Криму, то межі їх влади не простиралися далеко від Перекопу або турецьких фортець на узбережжі моря. Не згадуючи про те, що й ставились вони до козаків значно ліпше, ніж Москва.