Доповнення 7 Іван Багряний

Доповнення 7

Іван Багряний

Іван Багряний народився 2.10.1906 у Грунівському повіті Полтавщини, неподалік Охтирки на Ворсклі. Помер 25.08.1963 в санаторії для сухотних у Шварцвальді (ФРН), а похований на цвинтарі містечка Новий Ульм, навпроти Старого Ульма – на південному березі Дунаю. Після смерті, менше як рік перед тим, українського Данте – поета-вигнанця Тодося Осьмачки, – друга поспіль болісна втрата для нашої культури. Але, в отій «совєтской Україні» про це тоді навіть не знали: обох не любили в Москві, на обох полювали чекісти «із відомства гєнєрала…»

В ці короткі та неповні 57 років життя вмістилося на диво багато, – романи, поезії, драми, журналістика, політика, малюнки, фото та кінострічки. Все, що могла робити – неодмінно робила ця безмежно талановита людина. Вмістилося в ці скупі роки й чимало історії: війна, революція, перші десятиліття совєцькоі влади, початки письменництва в непритульному (особливо – духовно) зросійщеному Харкові, «столиці» залежної УССР. Політичні неприємності розпочинаються незвично рано, після виходу 1929 поеми «Вандея», де чужа влада безпомилково помітила натяк на Україну (!). Як особливо неприйнятні, ультранаціоналістичні, були виділені два рядки:

Ех, Вандея, Вандея, Вандея ти,

під чужим і гербом і мечем.

Як же то «під чужим», коли – «ми – одін народ»? – або, як і з цим упіймають за руку, то принаймні – «братья-славянє»…

Перший арешт 1932, потім заслання, табори ҐУЛАҐу, післявоєнні табори для переміщених, так званих «ді-пі» у зруйнованій війною Німеччині, літературні успіхи з мільйонними накладами, хвороби, зради однодумців, полювання чекістів, палка любов близьких і друзів.

Часто буває так, що напрям життя обдарованої Богом людини, а значить чутливої та вразливої, – визначається однією-єдиною подією. Такою стала для Івана Багряного смерть улюбленого дідуся – однорукого каліки Івана, коли він сам був ще хлопчиком. Його вбили на власній пасиці, а хто та як, – варто надати слова самому письменникові:

… прийшли якісь озброєні люди, що говорили на чужій мові, і на моїх очах, на очах інших онуків під несамовитий вереск замордували його, а з ним одного сина (а мого дядька). Вони довго штрикали їх штиками і щось допитували, стріляли в лежачі скривавлені тіла з пістолетів і реготались… Кров усе життя стоятиме мені в очах. В ту ніч було вимордовано в селі всіх стареньких господарів і священика…

От таких собі маєте – «братьєв-славян»…

Так уперше, ще малим хлопцем він поглянув у справжнє обличчя Горгони їх лєнінського «свєтлого будущєго». Цього він не забув ніколи. Все наступне життя – то буде для нього один відчайдушний, часом – самітній, бій з російським більшовизмом. Він вів його всіма засобами, романами «Сад Гетсиманський», «Огнене коло», «Тигролови», книгою «Під знаком Скорпіона» тощо; саме з них, перекладених англійською, німецькою, французькою, – люди на Заході вперше дізналися про імперію ҐУЛАҐу, вміло приховану за залізною куртиною «свєтлого будущєго». Боровся й публіцистикою, і незмінно – блискуче.

В одному, ролю цієї людини важко переоцінити. По війні Сталін знахабнів остаточно та вимагав у західних альянтів видати йому на розправу всіх збіглих до Європи совєцьких рабів, аж до еміґрантів жовтневої революції включно; офіційно це називалося «репатріація».

Підкреслимо тут абсолютну неприпустимість чогось подібного – порушення всіх мислимих законів щодо права екзилю, міжнародних та людських, але… На цю нахабну вимогу з холопською готовістю відгукнувся негордий Вінстон Черчіль, доручивши справу своєму молодшому соратникові за партією торі, майбутньому прем’єрові (1957–1963) Гарольду Макміллану, він і несе повну моральну відповідальність за цей злочин, хоч і провадила ці ганебні дії – британська армія. Звитяжна «Битва за Англію» восени 1941 точилася і вирішувалася в повітрі, а на суші ця армія не відзначилася перемогами над німецьким вермахтом, зато набула неоціненого досвіду відступів та евакуацій. Чи не єдина перемога, що їй наважилися приписати – над Роммелем під Ель Аламейном в Африці (червень 1942), – була здобута за міцними спинами поляків екзильної армії ґенерала Владислава Андерса. Отже, залишалися невичерпані сили для безкарного полювання на людей по всій Європі. Чи розуміли ці люди, що виконуючи подібні поліційні функції – вони віддано служать тоталітаризмові, не гірше від отих німецьких СС? – Важко сказати…

Однак, колишніх совєцьких громадян, а часом – тільки підозрюваних, затримували по всій Європі, де були союзні війська та передавали до совєцьких окупаційних зон, а вже звідти вони слідували ешелонами просто до Сибіру. Такий собі совєцький 1937 в умовах Європи, «цивілізованої» та «антифашистської». За подробицями відсилаємо до відповідної книги Ніколая Толстого, онука відомого письменника; там, здається, «ніхто не забутий, ніщо не забуто…». Єдиними в Європі, хто нікого не видав Сталіну були як завжди – Швайцарія та Ліхтенштайн.

Підкреслимо, що за ці злочини, часом не гірші від гітлерівських – ніхто й ніколи не відповів.

Але, на цю більшовицьку кампанію полювання на людей блискавично відгукнувся збіглий зек ҐУЛАҐу, потенційний репатріант Іван Багряний. Перебуваючи в таборі в Авгобурзі він, кажуть – за одну добу написав брошуру – «Чому я не хочу вертатися до СССР», де розкрив очі всім на те, чим є насправді головний «борєц протів фашізма». Брошура була миттєво надрукована людьми доброї волі англійською, французькою, німецькою та італійською, та розповсюджена – справивши належне враження. Скандал набрав сили, дійшло до американського вищого командування та примусову репатріацію людей було припинено.

Стиль цього твору був може й не надто вишуканий, як на Івана Багряного, але – досить виразний. Наведемо для ознайомлення його популярне визначення більшовизму:

Більшовизм – це і насильство над людиною, це і рабський труд, це і сваволя політичноі кліки, це і злидні, це і голод, це і війна.

Наче – все на місці, наче – нічого не забув наш великий письменник. Цей сміливий захід Івана Багряного врятував тоді життя, без перебільшення – багатьом сотням тисяч людей.

Його стиль життя – є гідний уваги сам по собі. Він був стало тяжко хворою людиною: винесені зі совіцьких таборів сухоти, цукровий діабет, серцева недостатність, але – він ніколи не дозволяв собі розслабитися. Будь-який виклик негайно мобілізував усі сили цієї мужньої людини, а вони – здавалося – не мали краю.

Судовий процес над переможеним урядом гітлерівської Німеччини відбувався в партійній столиці наці – Нюрнберзі, з 20.11.1945 по 1.10.1946 (403 засідання), та теж не уникнув уваги цього великого українського письменника, публіциста та політика. То був, без жодного перебільшення, – дивний, химерний процес. На ньому злочини тоталітарного гітлерівського режиму – судили не тільки демократії Заходу, що ніколи собі чогось подібного не дозволяли. Але до суддів проліз і режим набагато злочинніший від гітлерівського. Бо той, крім жидів на яких був остаточно схиблений, – убивав тих, хто проти нього боровся. А совєцький – убивав кого міг, аби за якимось приводом; а часто й без жодного приводу, так – тільки за підозрою. Хіба ж не різниця? А тому не випадково вже на той час сума його безвинних жертов – у кілька разів перевищувала гітлерівський врожай смерті. Поготів, він був і поплічником гітлеризму, що не тільки допоміг йому озброїтись по зуби, але й розв’язати Другу Світову війну. Але, вимовляти на процесі такі скандальні словосполучення, як «Саратовські полігони» або «пакт Молотова-Ріббентропа», – вважалося чимось вкрай непристойним, неприпустимим.

Недарма ж головний обвинувач (!) від СССР, ґенеральний прокурор Р. А. Руденко, знахабнів до того, що:

… указывал, что это первый случай, когда перед судом предстали преступники, завладевшие целым государством и сделавшие самое государство орудием своих чудовищных преступлений.

(А. Полторак, Нюрнбергский эпилог, Москва, 1983, с. 7)

Тобто, зверніть на це особливу увагу, шив Гітлеру та його банді саме те, що він та інші більшовицькі злочинці практикували вже з 1917, за 16 років перед приходом до влади в Німеччині Гітлера, – німецького фюрера, який насмілився порушити більшовицьку монополію на державний злочин. Та практикуватимуть і далеко після розправи з Гітлером.

Іван Багряний, здається – першим, висунув і відстоював і досі живу ідею Нюрнберга II, суду людства над злочинами російського більшовизму. Він вірив до самої смерті, що такий суд відбудеться, та подальше зволікання, нехтування цим є також є постійною зрадою його світлої пам’яті.

Багряного – революціонера, борця за свободу й незалежність України – все життя цікавив феномен Миколи Хвильового, якого він особисто знав на батьківщині. Це було явище переконаного українського комуніста, що зумів під «інтернаціональним» камуфляжем розгледіти імперіалістичну царистську політику більшовицької Москви та відкинути її геть. Бо ще у своїй незавершеній повісті «Вальдшнепи» – зазначив, що ота лєнінська партія «потихеньку та полегоньку перетворилася собі на звичайного “собєратєля зємлі русской”». У нас люблять повторювати, але якось по-російськи бездумно, оте славетне гасло М. Хвильового – «Геть від Москви!», забуваючи чи то навмисно опускаючи останню, важливішу частину речення – дуже точного гасла: «Геть від Москви – у бік психологічної Європи!» Отже, йшлося очевидно, не про саме політичне відділення від Москви, після визвольних змагань таке щось було би чистим баналом, який би правовірний комуніст цього не прорік. Йшлося про звільнення від кайданів російського мислення та російської культури; про повний вихід українського народу з чужого йому російського культурного ґетт: «у бік психологічної Європи!» – коротше та точніше – не сказати.

Не випадково так зацікавився М. Хвильовим і наш Дмитро Донцов, теж видатний борец проти того, що він теж дотепно охрестив «червоним ісламом». Він навіть присвятив йому цілу книжку (Д. Донцов, «Микола Хвильовий», Львів, 1933). Все це було закономірним, бо проблему не те, що непотрібності, але й небезпечності домінування російської культури для України, – підняв ще раніше сам Д. Донцов у есеї «Московська отрута», 1927; чого варті там хоча б такі рядки:

Російське письменство з його культом безвілля і хаосу не дає в нас стверднути старому варязькому первеневі, довкола якого кристалізувалася би сильна і відпорна на всякі чужі впливи душа нації. Коли наша література хоче цю душу оздоровити, мусить її перетопити в огні й залізі тої европейської культури, в якій виказувалася б блискуча й міцна душа європейця, яка любить формувати життя по своїй подобі.

Бачите, як чудово зійшлися тут погляди українського націонал-комуніста М. Хвильового та українського націоналіста Д. Донцова! – але, з ними ж був іще наш вічний революціонер Іван Багряний… А у нас і досі наосліп пошукують – а що ж нас усіх може об’єднати? – українство, українство, панове. Книжки читати треба, а там… було би бажання.

До речі, якщо в українських істориків ще можна зустріти певні упередження, нав’язані імперським культурним ґетт, то провідні українські письменники-інтелектуали, від Т. Шевченка та по Л. Українку, – були практично вільні від цього; поготів – уже те пізніше покоління, до якого належали І. Багряний, Д. Гуменна, Є. Маланюк, Т. Осьмачка та У. Самчук. Отже, з отим «Геть від Москви!» йдеться радше про ширший загал, про інтеліґенцію та нарід. З іншого боку піддався був звабним спокусам упадкового російського модерну В. Винниченко, та мабуть тому був та полишиться в Україні найменш читаним зі своїх сучасників. Про більшість совєцьких письменників періоду після М. Хвильового – годі й казати.

Феномен Багряного не вичерпується письменництвом, він був ще далекоглядним та реалістичним політиком. Розумів історичну неминучість розпаду Третьої російської імперії – СССР, так турботливо врятованої Заходом 1941–1945, та готувався до нього. Став засновником Української Революційно-Демократичноі Партії (УРДП) та українського молодіжного руху на екзилі – Об’єднання Демократичної Української Молоді (ОДУМ). Про можливість знесення імперії Зла шляхом революції думав ще 1952 – в часи її розквіту – «Чи можлива революція в СССР?» Писав про це чимало й пізніше, добре розуміючи, однак, що:

Доля СССР-Росії буде вирішуватися, зрештою – не еміґрантами, а народами всіх підрадянських республік.

А тому й покладав такі надії на національну ідею, в тому числі – на націонал-комунізм.

Такі його передбачення цілком справдилися щодо комуністичної Польщі, де побудовано нормальну економіку, а президент – колишній комуніст, нині соціаліст, прагне увічнити безпеку своєі країни від Четвертої Російської імперії в структурах НАТО. Так само сталося в колишній совєцькій Литві, де теж повернулися були до влади комуністи. Але не сталося в Україні, на батьківщині письменника. Бо тут свого часу самі комуністи – у рабському служальстві Москві видушували як могли носіїв національної ідеї. Багато чого їм можна вибачити, але цього – ніколи: гріх смертельний, злочин непростимий. Ще гірше було хіба що в недолугій Білорусі, де сьогодні у вищої посадової особи тільки й національного, що потворний білоруський акцент бідної та каліченої російської мови; а жодної там держави – нема й взагалі не передбачається. Отже, – скалічені народи; смертельно чи ні? – виявиться свого часу.

Нас теж колись сповістили про те, що «національна ідея – не спрацювала»; слушно, але – де вона могла спрацювати? – ніде було. Поки вищими цінностями полишатимуться совєцькі: кар’єра, влада та особисте збагачення (бо останнім в історії переконаним комуністом був, здається, Н. С. Хрущов) – не може спрацювати жодна ідея. Адже, на це потрібно принаймні ще голову мати. Як вичерпно показали совєцькі часи – не можна побудувати нічого там, де влада дає власність. А саме цей російський принцип – «влада дає власність» – шкода – переможно вкорінився на схід від Перемишлю. На відміну від значно більш конструктивного західного принципу – «власність дає владу»…

А в геть зросійщеній Україні так і не з’явилося жодного націонал-комуніста, ні перед 1991, ні після: комунізм себе остаточно вичерпав. Микола Хвильовий так і полишився єдиним націонал-комуністом в Україні – першим і останнім у лавах ВКП(б).

Саме цього не предбачив Іван Багряний та це стало його чи не єдиною помилкою.

Як і все українське відродження, він вертається до нас черепашою ходою, зусиллями небагатьох людей доброї волі; бо ще надто безкарні та надто могутні у нас приречені історією злочинні проімперські сили. Але поволі щось зрушується. Піонером тут став, здається, наш донецький земляк, київський кінорежисер Ростислав Синько, який 1993 зняв чудовий телесеріал «Сад Гетсиманський», зумів якось проштовхнути його й на УТ (тоді він демонструвався, як годиться, увечері). Удруге його показали напередодні ювілею письменника, 23–27 вересня 1996, але вдень. Звідси добре видно, до речі, куди рухається з часом на УТ національне відродження.

Потім були видані романи письменника, а з 1996 маємо ще й том публіцистики Івана Багряного: статті, есеї тощо (більше як 850 с.).

Важко думати, що цьому якось сприяли ті недолугі, для кого національна ідея так і не спрацювала, все це є більше заслугою Фундації ім. Івана Багряного та орґанізації ОДУМ у Сполучених Штатах.