Іван Мартинович Брюховецький

Іван Мартинович Брюховецький

(бл. 1623 – 1668)

«…відзначався найвищою мірою якостями людини улесливої, хитрої і пронозливої»

Лівобережний гетьман (1663—1668). Пройшов шлях від «старшого слуги» двору гетьмана Б. Хмельницького до кошового отамана (згодом прийняв титул кошового гетьмана) Запорозької Січі.

У зовнішній політиці дотримувався промосковської орієнтації. Уклав Московський договір 1665 року, яким фактично

Гетьманщина втрачала свій державний суверенітет. Першим з кошових отаманів мав аудієнцію в російського царя, а як гетьман — першим особисто присягав царю на вірність.

Спроби реалізувати промосковську політику викликали протидію населення. В умовах антимосковського повстання, бажаючи збереження своєї влади, порвав з Москвою та здійснив спробу об’єднатися з правобережним гетьманом П. Дорошенком.

Трагічно загинув від рук лівобережних козаків.

Кар’єра гетьмана Івана Брюховецького здається чи не найдивовижнішою з–поміж кар’єр усіх гетьманів та кошових отаманів України. На відміну від інших державників того часу, він не був ні січовиком, ні реєстровим козаком. Не вкрив він себе славою й у Національно–визвольній війні. Не став героєм народних пісень і дум. До самої смерті Богдана Хмельницького був лише вірним його джурою (служником).

Народився Іван Брюховецький, ймовірно, у шляхетській родині. Він не був природним козаком. Дещо про його походження говорив наказний гетьман Я. Сомко: «Брюховецькому ймати віри не можна, тому що він напівлях, лях, що прийняв православ’я, у війську ж не служив і козаком не був».

Уперше ім’я його згадано в «Реєстрі Війська Запорозького» 1649 року серед козаків гетьманської Чигиринської сотні під іменем «Мартинец Хмельницького». Основним обов’язком старшого слуги І. Брюховецького на той час було виховання гетьманича Юрія Хмельницького, а також виконання дипломатичних завдань: навесні 1656 року він здійснив місію до Трансільванії (історична область на північному заході Румунії) з метою укладання військово–політичного союзу з князем Ракоці (цей союз мав надзвичайно важливе значення для Української держави в умовах зближення Московії та Речі Посполитої й необхідності пошуку союзника для продовження війни з Польщею). Ставлячи перед послом важливі завдання, Богдан Хмельницький водночас надавав йому широкі повноваження, запевняючи трансільванського володаря в тому, що Брюховецькому «можна довіряти, як послу нашому, вповні». Відправа на чолі посольства до одного з європейських дворів передбачала, як мінімум, хоч би поверхове знання латини — тогочасної офіційної мови дипломатії та знайомство з канонами світського етикету. Як перше, так і друге навряд чи було б можливим у середині XVII століття за умови «низького», нешляхетського походження Брюховецького. Навпаки, це дає підстави висловити припущення, що майбутній гетьман замолоду пройшов певну науку при магнатських дворах Речі Посполитої і здобув непогану освіту. Про зв’язки Брюховецького з Польщею свідчили в пізніші часи і його опоненти.

Існують також документальні згадки про візит Брюховецького в гетьманство Івана Виговського до двору польського короля Яна–Казимира. Проте головною для нього наприкінці 40–х — у першій половині 50–х років усе ж залишалася служба при дворі гетьмана Хмельницького. Тут він виконував певний час функції управителя гетьманськими маетностями, а згодом займався вихованням гетьманича Юрія.

Служба Брюховецького на відповідальних посадах при гетьманському дворі, який Богдан Хмельницький плекав надії в майбутньому перетворити на один з княжих дворів Європи, свідчила про неабиякі адміністративні здібності майбутнього гетьмана, значні потенційні можливості і певне становище в тогочасному українському істеблішменті. Щодо цього досить показовим є й той факт, що посол трансільванського князя Ференц Щебеті, прибувши в середині літа 1656 року з офіційною місією до Чигирина, 22 липня був на прийомі в гетьмана, наступного дня відвідав генерального писаря, а ще через день, 25 липня, зробив візит Брюховецькому.

Після смерті Богдана Хмельницького Іван Брюховецький супроводжував Юрія в поїздці на навчання до Києво–Могилянського колегіуму. Юрій Хмельницький найбільше довіряв саме своєму слузі — Івану Мартиновичу. Перебуваючи в Києві зі своїм вихованцем, І. Брюховецький також відвідує лекції київських професорів. Про це опосередковано свідчить як його добра обізнаність з правилами риторики (яка згодом проявилася під час його перебування на Січі та в боротьбі за електорат напередодні Ніжинської ради 1663 року), так і грамотність й образність його офіційного та приватного листування.

За дорученням гетьмана І. Виговського, відвідавши з місією Варшаву, Брюховецький прийнятий королем і «королівське жалования імал». Місія Брюховецького до Варшави мала місце десь наприкінці 1657—1658 років, тому що вже навесні 1659 року ми бачимо його в таборі непримиримих опонентів Виговського.

У той час коли Ю. Хмельницький прагнув використати невдоволення козаків політикою І. Виговського та повернути собі гетьманську булаву, Брюховецький, на виконання доручення гетьманича, вирушив на Січ. На Січі, де його зустріли не як слугу Б. Хмельницького, а як представника гетьмана Ю. Хмельницького, І. Брюховецький шукав підтримки у запорожців. Йому вдалося успішно виконати доручення свого патрона. Але до гетьмана він вже не повернувся, а залишився на Січі. Розуміючи, що при молодому і недосвідченому гетьманові Юрасю Хмельниченку йому не зробити кар’єри, для цього необхідна підтримка Січі, Іван Мартинович вирішив здобувати авторитету серед запорожців. З весни 1659–го по 1662 рік він жив на Січі, вдаючи із себе щирого прихильника простих козаків, відчуваючи, що на Січі до нього ставляться з повагою — як до людини, свою часу наближеної до Б. Хмельницького. До того ж, він справді знав чимало таємниць славетного гетьмана і вмів яскраво переповісти різні історії з життя «батька Богдана», та й був таки «своїм» — не з панів. Одне слово, зоставшись на Січі, Брюховецький невдовзі здобув позицію душі товариства, і йому навіть довірили, на певний час, булаву кошового отамана.

Тим часом Ю. Хмельницький виявився недбалим гетьманом. Зразу ж після виборів на гетьманство авторитет Юрія Хмельницького в Україні почав стрімко падати. Причиною послужила його неспроможність захистити українські інтереси під час переговорів з царським послом князем Микитою Трубецьким у жовтні 1659 року в Переяславі. їх результатом став новий українсько–російський договір, що значно обмежував суверенітет Української держави на користь Москви. За виявлену в Переяславі слабкість і відсутність політичної волі Юрій «от старшини и полковников был поносимый и стужаемый». Усвідомлюючи слабкість своїх позицій, Хмельницький уже в лютому 1660 року висловлювався щодо намірів зректися гетьманства.

У складних обставинах він втратив контроль над ситуацією. Юрій порвав з Москвою і знову уклав україно–польський союз. Такі дії викликали невдоволення лівобережних полків, які об’єдналися в антигетьманську опозицію.

У той же самий час авторитет Брюховецького, який провів на Січі наступні три роки свого життя, стрімко зростав. Аналіз політичної ситуації в країні, де все очевиднішим ставало наростання соціальних і політичних протиріч, а також відсутність впливових зв’язків у середовищі козацької старшини штовхнули амбітного політика в стан опонентів останньої — демократичне, а подеколи й охлократичне, середовище низової вольниці. Блискучі ораторські здібності, майстерність популістських прийомів, тонке розуміння психології та вміння грати на людських слабинках — усе це дозволило Івану Мартиновичу дуже швидко завоювати авторитет на Запорожжі, де він жив, за словами літопису, «в добром захованю і в ласці всего войска Низового».

На авансцену політичного життя в Україні Брюховецький вийшов восени 1660 року після відомої битви царського та королівського військ під Чудновом. Варто віддати належне політичному відчуттю Брюховецького — момент для заявки про свої претензії на чільне місце на українському олімпі було вибрано дуже вдало. Так само вдалим виявилось і місце його появи. Проаналізувавши ситуацію в Україні та за її межами після розгромної поразки царських військ під Чудновом, кошовий виступив проти укладеного Ю. Хмельницьким Слободищенського трактату з поляками і в жовтні 1660 року здійснив свою першу поїздку до Москви. Царська столиця переживала в ці дні критичний момент. Інформація про поразку царського війська в Україні спричинила справжню паніку в оточенні Олексія Михайловича. Навіть загибель російських військ під Конотопом улітку 1659 року мала тут значно слабший резонанс. Адже під Конотопом загинула лише частина війська, іншій вдалося пробитися до російських кордонів, крім того, на чолі царських ратників тоді стояли молоді недосвідчені полководці. Під Чудновом же припинила своє існування ціла російська армія, що була опорою царської влади не лише в Україні, а й на всьому південно–західному порубіжжі Московії. До того ж її очолював досвідчений воєначальник боярин В. Шереметев, котрого цар Олексій Михайлович не так давно назвав «вірним і справжнім послужником своїм, хоробрим і мужнім архістратигом». Після Чуднівської епопеї війська не залишилося, «мужній архістратиг» погранив до ганебної татарської неволі, Україна перейшла під владу польського короля, шлях супротивнику на Москву був відкритий. Тому царський двір поквапом готувався до переїзду в глибину держави — в Ярославль чи Нижній Новгород.

Викладена Брюховецьким інформація стосовно того, що Ю. Хмельницький підписав угоду з поляками за намовою незначної групи козацької старшини, дії гетьмана не зустрічають підтримки серед козацтва, а тому зовсім немає підстав хвилюватися відносно можливого походу польсько–українських військ на Москву чи на царські порубіжні з Україною міста, була уважно вислухана при дворі, а ім’я послужливого кошового з цього часу надовго запам’яталося царським сановникам. Показовим щодо цього є той факт, що навіть цар Олексій Михайлович через два з половиною роки по тому у власноручному листі до воєводи князя Г. Ромодановського давав надзвичайно високу оцінку діям кошового отамана у жовтні 1660 року.

На Низ Брюховецький повернувся із знаками царської милості до своєї особи, а також з «государевым жалованьем» та боєприпасами. Після цього його становище на Січі ще більше зміцнилося, і невдовзі Брюховецький гучно заявив про свої ще більш далекосяжні плани, проголосивши себе, на противагу гетьману Лівобережної України Якиму Сомку, кошовим гетьманом. З цього часу й розпочалася боротьба Брюховецького за булаву володаря України.

Влітку 1662 року він з великим загоном козаків прибув до ставки командувача російських військ Ромодановсько- го, де заявив, що не визнає ні Сомка, ні Золотаренка, й запропонував московському воєводі спільно виступити проти Хмельниченка. Перебуваючи кілька тижнів у таборі разом із Ромодановським, І. Брюховецький здобув у нього повне довір’я та зумів скомпрометувати своїх супротивників на гетьманство. У таборі Ромодановського Іван Мартинович познайомився та схилив на свій бік надзвичайно впливового місцеблюстителя престолу Київської митрополії єпископа Мефодія (Максима Филимовича). Саме єпископ Мефодій у майбутньому допоміг І. Брюховецькому у боротьбі за гетьманство.

Після підписання Хмельницьким Слободищенського трактату лівобережні полки, спочатку Переяславський, Ніжинський, Чернігівський, а навесні 1661 року й Лубенський, Прилуцький та Миргородський, відмовилися визнати владу гетьмана і склали присягу цареві. Наказний гетьман Лівобережжя Яким Сомко, відбивши наступ поляків і козаків Юрія Хмельницького, у квітні 1661 року скликав раду, яка проголосила його гетьманом. Однак інший претендент на гетьманство — ніжинський полковник Василь Золотаренко — відмовився визнавати правомочність виборів й апелював до Москви з приводу перегляду рішення ради. В боротьбі за владу Сомко та Золотаренко, намагаючись скомпрометувати суперника в очах Москви, вилили один на одного чимало бруду, звинувачуючи в усіх смертних гріхах. Це ще більше загострило політичне протистояння в Україні. Запекле протиборство претендентів дозволило Москві зайняти дуже вигідне становище третейського судді, а це, в свою чергу, обіцяло подальше просування по шляху обмеження українського суверенітету на користь царя. Крім того, така ситуація дала змогу Івану Брюховецькому рішуче втрутитися в боротьбу за гетьманську булаву і дуже швидко стати її очевидним фаворитом. Політичне реноме кошового гетьмана в очах Москви як вірного слуги трону, сформоване ще восени

1660 року, його лояльні заяви й звернення до російських владних кіл у наступні роки в поєднанні з очевидними прорахунками Сомка в стосунках з сюзереном дозволили Брюховецькому заручитися могутньою підтримкою царського уряду.

1663 року цар видав указ про вибори нового гетьмана. Керувати виборами прибув до Ніжина князь Велико–Гагін. За наполяганням Брюховецького й запорожців зібралася не козацька рада, а так звана «чорна» рада, участь у якій взяли не тільки козаки, але й усі інші стани України.

«…Ось ударили голосно в бубни, засурмили в сурми. Виходить із царського намету боярин, князь Гагін, з думними дяками. У руках царська грамота. Підняв грамоту високо — два дяки йому руки піддержували — і почав вичитувати царське ім’я.

Як ось позад брюховців сільська голота, не чуючи нічого, що читають, почала гукати:

— Івана Мартиновича волимо! Брюховецького, Брюховецького волимо!

А Сомкове козацтво заднє собі, чуючи, що оглашають гетьманом Брюховецького, почало гукати:

— Сомка, Сомка гетьманом!

І по всьому полю зчинивсь галас несказанний.

І зачепились. Хто шаблею, хто києм, хто ножакою…» — так П. Куліш, на основі літописних переказів, відтворив ті події у своєму романі «Чорна рада».

Отже, вибори гетьмана проходили у великій метушні, серед суперечок і кривавих сутичок. Натовп запорожців і селян, розігнавши силою своїх супротивників, виніс на руках Брюховецького, якому вручили гетьманські відзнаки й проголосили його гетьманом. Потім натовп кинувся грабувати майно Сомка і Золотаренка та їхніх прибічників. Наступного дня Велико–Гагін затвердив раду й наказав ув’язнити значних козацьких старшин і разом із претендентами віддати їх до рук Брюховецького. Через кілька місяців за наказом гетьмана в Борзні були страчені на горло Сомко, Золотаренко, Оникій Силич. Багатьох їхніх прибічників відправили до Сибіру.

Перші три роки гетьманування Брюховецького проходили в безперервних війнах із правобічним гетьманом Павлом Тетерею та поляками. В 1663—1664 роках козаки відбили останню спробу поляків захопити Лівобережжя. Король Ян–Казимир із великими силами оточив Глухів, але зазнав поразки від козаків і російських військ. Спроби Брюховецького скорити собі Правобережжя зазнали невдачі, хоча він на якийсь час захопив Канів, Черкаси й Білу Церкву. Брюховецький спустошив й інші міста, але взяти Чигирин йому не вдалося, і під натиском козаків Тетері та поляків він відступив за Дніпро.

Однією з перших акцій Брюховецького, спрямованих на підняття авторитету гетьманської влади, стали заходи щодо утвердження права українського правителя на проведення зовнішньополітичних зносин. Так, він добився дозволу Москви на проведення переговорів з австрійським цісарем і кримським ханом.

Помітною в цей час стає і зміна тональності гетьманської політики щодо стосунків з Москвою. Щоправда, тут він діяв більш обережно й витончено, вміло маскуючи свої справжні цілі. Зокрема, відразу після Ніжинської ради Мефодій запевнив Велико–Гагіна, що новообраний гетьман готовий забезпечити царських ратників продовольством і фуражем, який буде збиратися з місцевого населення. Гетьман цього також в принципі не заперечував, проте наполегливо ухилявся від конституювання даного положення в договірних статтях, зауважуючи, що з огляду на військову загрозу з боку польського короля недоцільно витрачати на це час. Через декілька місяців у Москві вирішили, що слушний час для підписання договору вже настав, і в середині вересня в Україну прибув спеціальний царський посол дяк Д. Башмаков. Однак Брюховецький, не відчуваючи себе достатньо впевненим у власних силах, всякими способами ухилявся від зустрічі з ним. Зустріч між ними відбулася лише в середині листопада у Батурині. Під час переговорів гетьман довго не погоджувався підписувати статті, які передбачали б надходження податків з міщан до царської казни, утримання московських ратників коштом місцевого населення тощо. Врешті–решт усі положення все–таки було введено до Батуринських статей, проте з певними зауваженнями української сторони. Водночас гетьман залишив за собою право їх оскарження перед царем. Тому, незважаючи на вимоги царських воєвод, ні в 1663, ні в 1664 році ці положення договору так і не було втілено на практиці.

Варто зауважити, що в стосунках з царем Брюховецький обрав досить своєрідну лінію поведінки. Добре розуміючи психологію влади взагалі та особливості її московського варіанта, гетьман у стосунках з царем нерідко вдавався до досить дешевих трюків, які певний час успішно працювали на його користь. Так, будучи людиною «цікавою в річех», Брюховецький при зверненні до Олексія Михайловича не скупився на вірнопідданницькі заяви, а нерідко й відверті лестощі на його адресу. Для підпису кореспонденції він вибрав таку формулу: «вірний холоп і ніжайша підніжка престола його царської величності Івашка Брюховецький». Принизливий для гетьманської гідності формальний бік (проте зауважимо, що така форма була абсолютно нормальним явищем для політичної культури Російської держави, де навіть найбільш родовиті бояри, нащадки древніх княжих родів при зверненні до монарха вживали зменшувальні імена) водночас дозволяв Івану Мартиновичу відстоювати власну позицію, яка могла навіть йти врозріз з офіційною точкою зору Москви. Так, наприклад, посилаючись на те, що він краще знає реакцію українців, Брюховецький відмовився від оприлюднення в Україні царського указу про збирання з українського населення одягу та продовольства на користь царського війська. Проте в цілому, відчуваючи свою залежність від допомоги Москви, гетьману довелося хитрувати, лавірувати, під тиском обставин йти на поступки. Як то було, наприклад, на початку 1665 року під час переговорів з думним дяком Я. Хитрово. Намагаючись змусити українську сторону виділяти продовольство та кожухи для царських стрільців, посланець нагадав присутнім на переговорах українським достойникам, що саме царські війська захищають українські міста від розорення. На що старшина цілком резонно зауважила: «Нашим розоренням ваші міста залишаються цілими». Тоді гетьман підтримав цю думку й твердо додав, що «про це й говорити більше не варто». Однак залишившись наодинці з Хитрово, Брюховецький значно пом’якшив свою позицію, пообіцявши в майбутньому вирішити це питання.

Зауважимо, що для загравання з царським урядом у той час у Брюховецького були вагомі причини. Плани зміцнення гетьманської влади зустріли активну протидію з боку частини старшини, міщанства та їх лідера, довіреної особи царя — єпископа Мефодія. У непевні, смутні часи початку 60–х років XVII століття єпископ перетворився на вельми впливову фігуру політичного життя Лівобережної України, ставши головним посередником у стосунках Москви з Україною. Відчувши принаду влади, Мефодій аж ніяк не збирався здавати своїх позицій після виборів на гетьманство його протеже Івана Брюховецького. Навпаки, після Ніжина єпископ намагався зміцнити свої позиції, постійно втручався у світські справи, вимагав від Брюховецького реалізації на практиці задекларованих під час передвиборної боротьби обіцянок.

Іван Мартинович дуже швидко зрозумів, що саме Мефодій стає його головною перепоною на шляху зміцнення гетьманської влади. Перепоною, яку самотужки, без допомоги Москви, здолати йому не під силу. Тому вже в середині серпня 1663 року, тобто лише через два місяці після свого обрання, гетьман Брюховецький повідомляв воєводі К. Хлопову сенсаційну новину — про наміри місцеблюстителя зрадити царя. Надалі конфлікт між гетьманом і єпископом розгортався все більше. Брюховецький радив Москві надіслати в Київ на митрополичу кафедру кого–небудь з московських ієрархів. У свою чергу, його опонент висловив свій скепсис щодо можливості надання його колишньому протеже права зовнішньодипломатичних зносин і взагалі ставив під сумнів доцільність подальшого перебування Брюховецького при владі.

Конфлікт Брюховецького та Мефодія став центральною сюжетною лінією політичної боротьби в Лівобережній Україні. Причому дуже швидко стає очевидним, що він не втримується в рамках приватної суперечки двох вельми честолюбних і водночас рівнозначно нерозбірливих у засобах досягнення своєї мети типових діячів Руїни. Мефодій у конфлікті з гетьманом виступав не як особистий його недруг, а як лідер певних політичних сил, опозиційних гетьманським планам. Тому досить банальна за своєю суттю боротьба за владу втягнула у свій вир чималі сили суспільства та призвела до тяжких наслідків для долі української державності.

Як Брюховецький, так і Мефодій для досягнення перемоги над супротивником намагалися опертися на Москву. Вже з осені 1663 року гетьман неодноразово декларував про своє бажання їхати до царської столиці, «бачити пресвітлі царські очі», плекаючи при цьому потаємні надії «на Москві власти прибавлівать». Однак через складність ситуації в Україні, загрози широкомасштабного воєнного конфлікту з поляками та військами правобережного гетьмана ні в цьому, ні в наступному році зробити йому це так і не вдалося. Натомість на початку 1665 року до Москви вирушив його опонент єпископ Мефодій.

До царської столиці єпископ прибув не з порожніми руками. По приїзді він подав до Малоросійського приказу досить значну за обсягом записку, у якій викладав проект реформ державного устрою гетьманату. Він пропонував вивести з–під підпорядкування гетьмана та старшини жителів українських міст, у конфліктах гетьманської адміністрації з міщанами російському урядові підтримувати останніх, а кошти, що збирає гетьман з них, негайно і в повному обсязі залучити до царської казни. Крім того, єпископ радив налагодити ефективний контроль за фінансовою діяльністю гетьманату, задля того щоб зібрані кошти йшли на виплату утримання козакам, царським ратникам, а не на збагачення гетьмана та старшини. Проект Мефодія передбачав також істотне посилення військової присутності Росії на терені Лівобережжя. До реалізації своїх планів єпископ радив приступити негайно, для чого просив виділити йому близько півтори тисячі стрільців на чолі зі знатним боярином і дяком, щоб, прибувши до України, йому було «надійно говорити з гетьманом».

Як бачимо, своєю радикальністю проект Мефодія виходить навіть за рамки сучасних йому московських бажань щодо підпорядкування своїй владі Лівобережної України. Таким чином, цей проект відкривав нові перспективи для російської політики в цій сфері та водночас ставив під сумнів плани українських політиків щодо зміцнення гетьманської влади. Саме тому пропозиції Мефодія стали відправними пунктами при виробленні сумнозвісних Московських статей 1665 року.

Але царський уряд не наважився силою впроваджувати проект, як це радив єпископ. Навесні 1665 року Брюховецький повідомив про свій твердий намір прибути до Москви, і уряд Олексія Михайловича постановив за ліпше вирішити проблему в рамках даного візиту. Дійсно, 11 вересня 1665 року Іван Брюховецький першим з українських гетьманів прибув до Москви на чолі величезного посольства, як було вже сказано вище, сподіваючись у такий спосіб «власті собі прибавлівать». Проте зовсім іншими були наміри царського уряду. Після урочистого прийому та аудієнції у царя, 15 вересня розпочалися переговори гетьмана з главою Малоросійського приказу боярином П. Салтиковим. Одразу ж представник царського уряду хотів записати в договір ті положення, які містились у проекті Мефодія, зокрема щодо підпорядкування українських фінансів царській казні. Гетьман, як раніше, так і тепер, будь–шо намагався не допустити цього. Зав’язалися тривалі дискусії. Документи фіксують, що ще 20 вересня Брюховецький переконував бояр, що «денежного сбору с малороссийских жителей в казну великого государя обирать отнюдь не мочно, да и заводить того ныне не надобно, потому время воинское и шаткое, поставят себе в оскорбление, и чаят от того шатости». Однак проект Мефодія міцно засів у головах російських політиків. До того ж і сам епископ був незримо присутнім на переговорах у Малоросійському приказі. До складу гетьманської делегації входили його однодумці — київський полковник В. Дворецький та генеральний писар С. Гречаний, які, прибувши до Москви, відверто перейшли в опозицію до гетьмана.

Розуміючи програшність своєї позиції і намагаючись не втратити довіру царського уряду, 11 жовтня Брюховецький був змушений погодитися на те, щоб податки, зібрані з українських міщан і селян гетьманською адміністрацією, відтепер надходили до царської казни. Проте й така поступка гетьмана не в повній мірі влаштовувала московських політиків. Тому до остаточної редакції статей вони внесли істотну поправку: збирання й прийом податків покладалися не на гетьманську адміністрацію, а на царських воєвод, кількість яких в Україні мала зрости більш як у два рази. Крім того, відтепер усе некозацьке населення українських міст і сіл підпорядковувалося царським воєводам. Намагаючись компенсувати моральні збитки за втрату владних повноважень, Олексій Михайлович нагородив Брюховецького боярським титулом, а старшин, які його супроводжували, пожалував дворянством. Після того як гетьман погодився підписати Московські статті, цар одружив його з донькою князя Д. Долгорукова, оскільки Іван Мартинович ще в 1663 році висловлював побажання «понята жену московського народу».

Не маючи змоги протидіяти московському тискові в захисті гетьманських прерогатив, Брюховецький прагнув хоч би як «віддячити» Мефодію і тому пропонував ввести до Московських статей положення, згідно з яким на Київську митрополію мав би призначатися московський ієрарх. Ось так політична недалекоглядність і превалювання приватних інтересів над суспільними призвели до подальшого просування російської монархії на шляху ліквідації української державності.

З тяжким серцем покидав Брюховецький Москву, усвідомлюючи, що ні боярський чин, ні посвоячення з московською аристократією не спроможні підняти його авторитет в очах українського суспільства після підписання Московських статей. Тому, залишаючи царську столицю, гетьман наполегливо клопотався про виділення йому там окремого двору, оскільки «неровно время займет и самого его люба там (тобто — в Україні) места не будет, чтоб ему было куды и самому приехать».

Політичне передчуття не обмануло Брюховецького. Довідавшись про новий українсько–російський договір і нові гетьманські титули, колишні союзники Брюховецького в боротьбі за гетьманську булаву — рядові козаки — в один голос заявили, що «у нас в предках бояр не бувало, а он заводит нові порядки, а вольності наші всі отходят».

Ще більше авторитет гетьмана впав після того, як із середини 1666 року в Україну прибули царські воєводи для втілення договору на практиці. їх брутальна поведінка щодо населення України (де на відміну від Росії кріпацтва в цей час не було), численні здирства та надужиття при проведенні перепису українського населення та обкладенні його податками — все це породило зростання в регіоні антимосковських й антигетьманських настроїв.

Прагнучи якимось чином пом’якшити ситуацію та зняти напругу в суспільстві, Брюховецький віддав таємні розпорядження старшині не перешкоджати міщанам і селянам при їх вступові до козацького стану, який і надалі залишався під зверхністю гетьмана й не підлягав оподаткуванню на користь царя. Проте такі заходи, природно, вже не могли виправити становища та зупинити зростання суспільного невдоволення в Україні, яке з кожним днем поширювалося і в липні 1666 року вилилось у збройні виступи на Переяславщині. За допомогою російської зброї повстання вдалося придушити. Але таке вирішення проблеми призвело до ще більшого падіння авторитету Брю- ховецького. Царські воєводи в цей час доносять з України, що «козаки де боярина и гетмана все не любят».

Крім усіх цих негараздів, у другій половині 60–х років на гетьманські плечі випала ще одна вельми важка ноша, винести яку він так і не зумів. Мається на увазі фатальний для Української держави середини XVII століття зовнішньополітичний фактор. В цей час у російському керівництві перемогло угруповання, яке виступало за налагодження мирних відносин з польським королем, навіть за рахунок поступок при вирішенні «української проблеми». 13 січня 1667 року в селищі Андрусово між Росією та Річчю Посполитою було укладено перемир’я, яке передбачало розподіл українських земель між двома сусідніми державами: Лівобережжя закріплювалося за Росією, а Правобережжя відходило до Польщі. «Андрусівський торг» (як влучно назвав ці події С. Величко) викликав в Україні бурю невдоволення. Проти угоди рішуче виступав правобережний гетьман П. Дорошенко. Його заклики до боротьби за незалежність Вітчизни знайшли широку підтримку не тільки на Правобережжі, а й на Запорожжі та Лівобережжі.

За таких умов і до того нечисленні лави прибічників Брюховецького танули з кожним днем. Обставини загнали лівобережного гетьмана у ще глухіший кут. І саме від цього він став патологічно підозрілим і жорстоким. За найменшою підозрою в антигетьманських намірах старшин заарештовували і відправляли до Москви. Звідти ж дорога здебільшого прямувала до Сибіру. До Сибіру, який у свідомості українців асоціювався з колами пекла. А тому відправка до Москви, за свідченням єпископа Мефодія, в Україні вважалася карою, страшнішою навіть за смерть. І саме так Брюховецький покарав генерального суддю Ю. Незамая, лисянського полковника Височана, інших старшин, запідозрених у змові.

Ще однією страшною ознакою часу стали багаття в гетьманській резиденції в Гадячі, які сповістили про повернення в Україну похмурої середньовічної доби. За наказом Брюховецького на майдані в Гадячі «перед всім народом, за малую вину» спалили декількох жінок, звинувачених у чаклунстві. Нові пристрасті Івана Мартиновича не залишили йому часу для заняття військовими та адміністративними справами. І тому царські воєводи доносили в Москву, що козаки ремствують: «что то за гетман, который сидит в городе, как в лукошке, а только за ним и діла, что відьм жжет».

У цей час Брюховецький остаточно втратив підтримку населення Лівобережної України. Мало надій залишилося й на допомогу Москви, оскільки там до керівництва Малоросійським приказом приходить один з творців Андрусівської угоди А. Ордин–Нащокін, ще з кінця 50–х років відомий своїми українофобськими заявами. Тому відносини Брюховецького з новим главою російського дипломатичного відомства не склалися, до того ж невдовзі гетьман довідався про те, що царський уряд розпочав таємні переговори з його суперником — правобережним гетьманом Дорошенком.

Ґрунт остаточно вислизав з–під ніг Івана Мартиновича, й він удався до вкрай ризикованого, але єдино можливого в тих умовах кроку — сам розпочав переговори з гетьманом П. Дорошенком та почав готувати виступ проти Москви. Ставши на цей ризикований шлях, гетьман примирився зі своїм давнішнім ворогом Мефодієм, а також спробував порозумітися з вищим православним духовенством, насамперед схилити на свій бік впливовий моральний авторитет України — архімандрита Києво–Печерської лаври Інокентія Гізеля.

На початку 1668 року Брюховецький скликав у Гадячі старшинську раду, на якій оголосив старшині сенсаційну новину — про свій намір розірвати з Москвою, визнати протекторат Туреччини, об’єднатися з П. Дорошенком і спільними зусиллями добиватися незалежності України. По закінченні ради до Стамбула, Бахчисарая та Чигирина відправилися посли лівобережного гетьмана, а по всій Україні було розіслано його універсали із закликом до повстання проти ненависного московського ярма. Довідавшись про антиурядові заворушення на Дону, Брюховецький відправив вельми красномовне послання до керівника повсталих Степана Разіна, закликавши того спільно боротися за свої права й вольності.

8 лютого 1668 року розпочалося вигнання царських воєвод з українських міст. Дуже швидко майже все Лівобережжя (за винятком декількох добре захищених міст–фортець) було звільнено від військової присутності Москви. Але було добре зрозуміло, що запізніле «прозріння» Брюховецького навряд чи дозволить йому втримати важелі влади у своїх руках. Частина полковників, бачачи безсилість І. Брюховецького, проголосили старшим полковника Д. Многогрішного. Незважаючи на попередні запевнення П. Дорошенка скласти з себе гетьманські повноваження «только б де войско совокупить вместе», І. Брюховецький ухилився від проведення об’єднаної ради, а коли правобережний правитель форсував Дніпро і ввів свої війська проти Ромодановського, Іван Мартинович кинувся Дорошенкові напереріз.

У понеділок, 7 червня 1668 року супротивники зійшлися поблизу Диканьки, на знаменитому Сербиному полі. Тому самому полі, де десять років тому вже з’ясовували стосунки гетьман Іван Виговський та Мартин Пушкар. Але цього разу, на щастя, до масового побоїща справа не дійшла. Лівобережні козаки зразу ж заявили про свою готовність визнати владу Дорошенка і силоміць притягли свого правителя до намету переможця. Дорошенко наказав прикувати переможеного суперника до гармати. Натовп, що складався головним чином з лівобережних козаків, можливо, тих самих, які п’ять років тому звели Брюховецького на вершину влади, неправильно зрозумів зроблений правобережним гетьманом знак рукою, розцінивши його як смертний вирок. Вони накинулися на свого володаря, і, незважаючи на відчайдушні спроби запорожця Чугуя захистити життя свого давнього товариша, за кілька хвилин І. Брюховецького було по–звірячому закатовано.

За наказом Дорошенка, якого тут же на Сербиному полі було проголошено гетьманом об’єднаної України, тіло покійного було перевезено до Гадяча і там з усіма почестями поховано в Соборній церкві. На могильній плиті, серед іншого, було написано:

«От земного краю

Прошу всіх посполу,

В земном лежа долу,

Не стався сурово,

То дайми слово:

«Вічна ему буди

Память от всіх людей»»…