Петро Дорофійович Дорошенко

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

Петро Дорофійович Дорошенко

(1627–1698)

«…інших мушу шукати протекцій»

Правобережний гетьман (1666–1676), проголошений гетьманом «обох сторін Дніпра», що проводив активну діяльність у напрямку утвердження української державності. Виявив себе як талановитий військовий діяч, обдарований дипломат, прагматичний політик.

У своїй державницькій діяльності втілював у життя започатковану гетьманом Б. Хмельницьким політику полівасалітетної підлеглості Українського гетьманату для здобуття більшого суверенітету для козацької держави.

Серед інших представників політичної еліти України другої половини XVII століття він виділявся гарячим патріотизмом, широким розумінням завдань і перспектив боротьби за об’єднання всієї території України, несхитною послідовністю й залізною волею в діях, спрямованих на досягнення поставленої мети, високорозвинутим почуттям власної гідності. Йому довелося пережити і найбільший тріумф, повагу та визнання з боку народу, а також повний крах своїх політичних планів, пройти через приниження капітуляції й почесного ув’язнення. Помер він далеко від щиро любимої батьківщини…

Якими ж були зовнішній вигляд Петра Дорошенка і риси його характеру? На відомих нам портретах змальована людина у гетьманських обладунках і з відповідними атрибутами влади, з тонкими рисами обличчя, допитливими очима, підголеною бородою й довгими вусами (на портреті, вміщеному С. Величком, Петро Дорофійович показаний без бороди). Дорошенко мав твердий характер, залізну волю, був наполегливим у досягненні мети. Доброта, дбайливість і постійна підтримка родичів, близьких людей і сподвижників поєднувалися в ньому з жорсткими підходами до противників та осіб, дії яких суперечили політиці гетьмана. Однак П. Дорошенку не можна закинути прагнення до авторитарних методів правління. За словами одного із знавців життя та діяльності правобережного правителя, він був «найбільш конституційним гетьманом, додержуючись старих козацьких традицій». З усіх найважливіших політичних питань гетьман постійно радився зі старшиною, систематично збирав як загальновійськові, так і вузькі ради з генеральної старшини і полковників. Він знав людей і гуртував навколо себе талановитих сподвижників.

Народився Петро Дорошенко 1627 року у Чигирині. Його родина мала глибокі корені вірного служіння неньці–Україні та її козацьким ідеалам. Згадаймо, що дідом Петра був гетьман Михайло Дорошенко, чиї заслуги у боротьбі проти турецько–татарської агресії добре відомі. У сім’ї козацького полковника Дорофія та Марії (яка походила з роду Тарасенків) Дорошенків росли і виховувалися діти, імена яких у майбутньому не раз з’являлися на сторінках історичних документів. Братами Петра були Андрій, Антоній і Григорій, Степан та, можливо, Федір. Пестливим піклуванням хлопчиків була оточена єдина в родині дівчинка — їхня сестра (на жаль, документи замовчують її ім’я).

Даних про освіту Петра Дорошенка немає, тому невідомо, де й коли він навчався. Однак дослідники вважають, що козацька родина Дорошенків прагнула дати добру освіту дітям. Так, вважається, що Петро навчався у Києво- Могилянській колегії, зі стін якої виніс знання польської і латинської мов, знайомство з історією та риторикою. Не випадково літописець С. Величко писав, що майбутній гетьман був «спритний і в мові світській управний, а також умілий у всіляких речах». Зрозуміло й інше — хлопчик ріс в атмосфері, де козацькі ідеали пронизували все життя. Він засвоював родинні перекази про життя діда Михайла, був свідком походів козаків проти турків і татар, їх боротьби проти пихатої польської шляхти. Тому змалку хлопчик виховувався волелюбним, патріотично настроєним, впевненим у правоті боротьби своїх предків проти соціальної несправедливості та національно–релігійних переслідувань.

Богдан Хмельницький добре розбирався у людях, сильних і слабких сторонах їх характерів. Очевидно, майбутній керівник Національно–визвольної війни звернув увагу на двадцятирічного юнака із дідичної козацької родини. Не випадково Петро опинився серед козаків, які разом із Хмельницьким втекли на Запорозьку Січ, а звідти навесні 1648 року вирушили у небезпечний похід на «волость» проти польської шляхти. Очевидно й те, що юнак користувався повною довірою великого гетьмана. С. Величко називає Петра «старшим слугою» Хмельницького (в іншому місці говорить про нього як «конюшого»).

У війську Б. Хмельницького Петро пройшов усі щаблі козацької служби. У Реєстрі Війська Запорозького 1649 року ми бачимо його на посаді гарматного писаря Чигиринського полку. Гетьман не забував і підтримував свого молодого сподвижника. Він давав йому державні та особисті доручення, які Петро виконував з характерним для нього завзяттям.

Екстремальні умови війни виштовхували на поверхню людей енергійних і талановитих. До них, безперечно, належав Дорошенко. У 1655 році двадцятивосьмирічний юнак уже обіймав посаду наказного полковника. Він виконує низку дипломатичних доручень гетьмана до російського царя і шведського короля. У 1657 році Б. Хмельницький своїм універсалом призначив Петра Дорошенка на високу старшинську посаду прилуцького полковника. Отже, до смерті великого гетьмана його земляк Петро Дорошенко практично вже досяг вершин козацької старшинської ієрархії. Тому пізніше він мав повне право прямо і безапеляційно говорити про свого сучасника і політичного суперника лівобережного гетьмана Івана Самойловича: «…не хвалюсь, но пусть пан Йван Самойлович такой будет, как я. Козак ли он от прадедов и дедов? Знает ли он Запорожье, речки, проливы морские, реки, самое море; на многих ли войнах бывал? Где чего нагляделся? Когда с монархом дело имел, воевал или договаривался, чтобы теперь уметь начать что–нибудь для услуги царского величества».

Доля дала можливість П. Дорошенку познайомитися з різними політичними діячами України, Росії, Польщі, Туреччини, Кримського ханства. Ще до одержання гетьманської булави він підтримував стосунки з бахчисарайськими і стамбульськими володарями, вищими московськими урядовцями і самим Олексієм Михайловичем, польськими можновладцями й українськими гетьманами. Він знав їх сильні та слабкі сторони, і це забезпечило у майбутньому ширші можливості для політичного маневру на дипломатичних переговорах. У цілому ж глибокі козацькі традиції Дорошенкового роду, належність до славної когорти найближчих сподвижників Б. Хмельницького обумовили формування у молодої людини стійких поглядів на питання власної незалежної держави українців. І незважаючи на періоди невдач, поступок та компромісів, П. Дорошенко послідовно і наполегливо домагався матеріалізації ідей свого великого попередника. І не провина, а трагедія цієї людини була в тому, що геополітична ситуація в Європі перешкодила об’єднати розчленовану кордонами територію України в межах єдиної незалежної держави і під орудою сильного, твердо мислячого гетьмана.

Після смерті Богдана Хмельницького П. Дорошенко продовжив відігравати помітну роль у тогочасному політичному житті. Щоб не розпалити міжстанової напруженості в українському суспільстві, прилуцький полковник діяв надзвичайно зважено. По суті, він підтримав обрання на гетьманську посаду І. Виговського, який всупереч настроям частини козацької старшини вважав передчасним розрив з Москвою. Відомо також, що пізніше П. Дорошенко взяв участь у придушенні виступу полтавського полковника М. Пушкаря та запорожців на чолі з тодішнім кошовим отаманом Я. Барабашем. Наприкінці 50–х років XVII століття жодна з політичних акцій, які здійснювались на терені українських земель, не проходила без участі П. Дорошенка. Він, наприклад, був учасником посольства, яке вело переговори з російським урядом, а також підписання Гадяцького договору між представниками України та Польщі.

Проте очевидно, що Петро Дорошенко не був палким прихильником політичної лінії І. Виговського, яка, по суті, згідно з умовами Гадяцького договору, зводила нанівець державну незалежність України в складі Речі Посполитої. Не випадково незабаром ми бачимо Дорошенка серед осіб, наближених до Юрія Хмельницького. Син покійного гетьмана цілком довіряв йому. В складі козацького посольства він брав участь у переговорах у Переяславі з російським представником князем О. Трубецьким, які завершилися підписанням нових статей, що істотно обмежували автономні права України. П. Дорошенко разом з іншою козацькою старшиною їздив до Москви, де обговорювалися прохання Війська Запорозького (вони передбачали рівноправний характер відносин України і Росії). Але й цього разу Москва не пішла на будь–які поступки, продемонструвавши повне ігнорування інтересів України.

Зрозуміло, що позиція Росії не могла не вплинути на настрої козацької старшини. Тому не випадково під час воєнних дій між російсько–українським та польським військами серед частини полковників і генеральної старшини дедалі стійкіше проявлялися пропольські настрої. Підтримував їх П. Дорошенко. Він (тоді чигиринський полковник) у складі козацького посольства брав участь у переговорах з польськими представниками Є. Любомирським, а пізніше коронним гетьманом С. Потоцьким (жовтень 1660 року). Результатом цих переговорів стала декларація про відновлення умов Галицького договору (крім пункту про створення Руського князівства).

Восени 1660 року П. Дорошенко став наказним гетьманом. Він вирушив з козаками та підрозділами татар на Лівобережжя, де вів бої з загонами російських ратних людей. Не уникнув він також інших політичних акцій — брав участь у роботі військової ради в Корсуні, листувався зі своїми прибічниками і противниками, зустрічався з потрібними людьми. Саме в цей час він був нобілітований (тобто одержав шляхетство) Польським сеймом.

Разом з тим факти засвідчують, що десь із середини 1660 року стосунки між Ю. Хмельницьким та П. Дорошенком дещо охололи. Не випадково останній був позбавлений чигиринського полковництва і взагалі істотно знизив свою політичну активність. Тим часом ситуація в Україні залишалася надзвичайно складною — на Лівобережжі відкриту боротьбу за гетьманську булаву вели між собою Яким Сомко, Василь Золотаренко та Іван Брюховецький, на Правобережжі після постриження у ченці Юрія Хмельницького гетьманом було обрано Павла Тетерю. Петра Дорошенка знову було призначено наказним гетьманом, а пізніше він займав посаду генерального осавула в уряді правобережного гетьмана. Він знову кинувся у вир боротьби — вів воєнні дії на лівому березі Дніпра, придушував виступи своїх політичних противників і т. п.

У середині 60–х років XVII століття Правобережну Україну охопила нова хвиля внутрішніх конфліктів, які мали складний та неоднозначний характер. Боротьба широких мас козацтва проти Польщі та П. Тетері ускладнювалася внутрішніми та міжстановими конфліктами. Розгромлений повсталими козаками правобережний гетьман П. Тетеря у квітні 1665 року втік у Польщу. Гетьманська посада залишилася вільною, і на неї з’явилися перші претенденти — овруцький полковник Децик (Дацько Васильович) і медведівський сотник (колишній полковник) Степан Опара (в останнього П. Дорошенко став генеральним обозним). Проте політика С. Опари не задовольняла значну частину козаків та старшини. У цій ситуації П. Дорошенко розпочав боротьбу з Опарою. Йому вдалося дискредитувати конкурента в очах мурз, і того невдовзі ув’язнили татари.

У висвітленні обставин проголошення П. Дорошенка гетьманом серед істориків існує різнобій. Так, академік В. Смолій вважає, що Петро Дорошенко був оголошений гетьманом під Богуславом при підтримці мурз. В. Степанков наголошує на ролі козацтва при виборі нового гетьмана. Так, він наводить витяг з листа новообраного гетьмана до польського короля, надісланого наприкінці листопада 1665 року: «Мене не мурзи на цей щоденний тягар обрали, але згодними голосами полковники, сотники, осавули й чернь». Дослідниця О. Апанович зазначала, що 10 жовтня 1665 року на свято Покрови до Чигирина з’їхалися правобережні полковники й тимчасово обрали гетьманом Петра Дорошенка. Остаточне затвердження відбулося на загальній раді на початку січня 1666 року в Чигирині на свято Водохреща. Описуючи цю раду, Самійло Величко повідомляє, що полковниками, старшиною та представниками від козацтва — «виборнішим товариством» — було «без довгих роздумів одностайно проголошено і затверджено його ж, Дорошенка, гетьманом. Йому відразу вручено військові клейноди, а вірність та щирість закріплено взаємною присягою: гетьман — військові, а військо — гетьманові». Далі козацький літописець робить дуже важливе зауваження: «Того, при якому монархові будуть лишатися — чи російському, чи польському, — не визначали».

А через два місяці, 22 лютого 1666 року правобережне козацтво, що зібралося в Лисянці на раду, ухвалило запропоновану гетьманом програму: «вигнати всіх ляхів Правобережжя до Польщі, вступити в союз із кримським ханом і весною йти на лівий берег Дніпра, щоб єднати його з Правобережною Україною під однією булавою».

Свої перші кроки на гетьманській посаді П. Дорошенко розпочав традиційно — намагався затвердити свою владу в різних районах Правобережжя. Насамперед він розправився із своїм політичним противником брацлавським полковником В. Дрозденком (Дроздом), загони якого складали близько 40 тисяч козаків. Незабаром були розсіяні або ліквідовані загони інших козацьких полковників, що дотримувалися промосковської орієнтації.

Противники були повергнуті. Але значно складніше було боротися з ворогом зовнішнім. Тут П. Дорошенку довелося докласти максимум дипломатичного хисту, проявити талант справжнього політика. З одного боку, декларуючи свою прихильність до Польщі, він одночасно відмовився розмістити польські залоги у правобережних містах та домагався від короля ліквідації унії, обмеження податкового тягаря населення, дозволу на вільне проживання козаків у межах шляхетських маєтків і т. п. Також було поставлено питання про звільнення з ув’язнення Київського митрополита Йосипа Тукальського, Юрія Хмельницького і Григорія Гуляницького, заарештованих за участь у підготовці виступу проти Польщі. Гетьман прагнув зберегти дружні взаємини і з новим кримським правителем Ааділь–Гіреєм. Час показав, що ці дві політичні сили на даному етапі залишалися головними у планах П. Дорошенка.

Розвиток подій постійно вносив корективи у політичну лінію правобережного гетьмана. Ставало очевидним, що його орієнтація на Річ Посполиту не знаходить підтримки серед широких верств народу.

Звільнення Правобережжя від польських військ Дорошенко розпочав у жовтні 1666 року, використавши внутрішню міжусобицю в Польщі, а саме бунт Любомирського проти короля. Зі своїми військами гетьман провів кілька боїв проти польських залог, які ще залишалися у правобережних містах, і витіснив їх. У цей час до нього надійшла допомога — тридцятитисячна татарська орда. Польський уряд, ліквідувавши бунт Любомирського, в грудні 1665 року послав на Правобережну Україну шеститисячне коронне військо під проводом Себастіяна Маховського. Цей польський полковник, відомий надзвичайною жорстокістю й брутальністю, зажив, крім усього, й сумної слави рейментаря, який «не здобув жодної перемоги». Самійло Величко записав у своєму літописі: «Король Ян–Казимир відправив коронні війська зі значним рейментарем Маховським на Україну, дозволивши їм плюндрувати Україну вогнем і мечем і отак «хилити її до корони Польської»». Поляки, вступивши до Поділля, зруйнували містечко Іван–город, яке не підкорилося їм. 19 грудня між Браїловим і Брацлавом війська Дорошенка наздогнали польське військо й розгромили його, Маховський потрапив у полон і був відвезений до Криму. Таким чином Правобережжя звільнилося від Польщі.

Ще в останні місяці 1665 року П. Дорошенко зробив спробу закріпитися на Лівобережжі. У відсутність Брюховецького, котрий у той час був у Москві, правобережний гетьман послав на лівий берег Дніпра козацькі загони, поширюючи там свої універсали, в яких закликав лівобережне населення визнати його владу і скинути Брюховецького для об’єднання розділених частин України. З початком 1667 року П. Дорошенко планував виступити з усім своїм військом на Лівобережжя. Але у той час змінилося міжнародне становище: 20 січня 1667 року між Польщею і Росією було укладено так зване Андрусівське перемир’я. Відкинувши умови Переяславської угоди 1654 року, Росія йшла на компроміс з Річчю Посполитою, але за рахунок територіального поділу України і визнання за Польщею права на правобережні землі. П. Дорошенко добре розумів, що договір перекреслював його плани об’єднання обох частин українських земель під однією булавою.

Після Андрусова вкрай загострилася міжусобна боротьба. Були моменти, коли в Україні водночас існували три гетьмани різної політичної орієнтації, кожний із яких тягнув за собою козаків свого полку і обов’язково запрошував як своїх союзників ханські орди. Руїна досягла свого апогею. Розгорілася громадянська війна.

Андрусівське перемир’я призвело до посилення протурецьких і протатарських настроїв у середовищі козацької старшини. Ті, хто боровся проти царського уряду, після 1665 року вже не мав можливості спиратися на Річ Посполиту. Правобережні старшини, котрі виступали проти Польщі, не могли розраховувати на підтримку Московської держави. Тому дехто з них звертав свої погляди до Кримського ханства й султанської Туреччини.

Звістка про Андрусівську угоду так подіяла на Дорошенка, що він навіть захворів. Він вирішив, спираючись на підтримку Порти, виступити проти Польщі й вести з нею непримиренну війну доти, доки Польща не відмовиться від Правобережної України. Вже у лютому 1666 року Петро Дорошенко намагався встановити контакти зі Стамбулом. Восени того ж року поблизу Цибульника П. Дорошенко, за свідченням очевидців, присягнув трьом султанам Кримського ханства, «що йому бути з ханами в дружбі, цесарю турському в підданстві». На думку деяких істориків, причиною звернення гетьмана до мусульманського володаря було небажання польського монарха надати Дорошенкові допомогу для завоювання Лівобережжя, а також початок процесу примирення Польщі і Росії за рахунок розподілу українських земель.

Інформацію про фактичне вирішення питання щодо розподілу сфер впливу над Україною П. Дорошенко одержав улітку 1666 року. 26 липня він звернувся зі скаргою до короля на те, що його не ставлять до відома про хід польсько–російських переговорів. Однак Ян II Казимир не лише ігнорував прохання гетьмана, а й 13 серпня віддав наказ коронному війську вирушити на Україну. Саме це й підштовхнуло Дорошенка до зустрічі з татарськими воєначальниками біля р. Цибульника та змусило його добиватися унезалежнення Української держави від Речі Посполитої за допомогою Кримського ханства, з перспективою прийняття турецького протекторату. Водночас П. Дорошенко намагався приховати такі свої заходи від польського монарха, про що переконливо свідчило його тогочасне листування з великим коронним маршалком Я. Собєським.

Дізнавшись про умови Андрусівського перемир’я, Дорошенко на початку лютого 1667 року направив своїх послів до Бахчисарая з пропозицією укладення українсько–кримського військово–політичного союзу. Козацькі дипломати М. Зеленський та Д. Лесницький також мали домагатися від кримського хана відновлення відносин з московським царем та участі разом з українцями й росіянами у військових діях проти Польщі. Таким чином Дорошенко намагався не допустити остаточного примирення Москви з Варшавою. За допомогою Кримського ханства гетьман хотів замирити Османську імперію з Московською державою і створити антипольський блок держав у складі України, Росії, Туреччини та Криму.

Дуже промовистими, з огляду на особисту оцінку П. Дорошенком домовленостей в Андрусові, були його слова в одному з листів до кримського хана: «Ми однак довіряти не можемо, щоб краєві нашому, домовившись Москва з поляками, з якими вічний спільний мир учинили, зашкодити не хотіли». Але зважаючи на те, що хан без свого протектора, султана Мегмеда IV, не міг вирішити питань, поставлених перед ним українськими послами, Дорошенко направив своїх дипломатів до Туреччини.

6 і 9 липня 1667 року посольство Українського гетьманату на чолі з М. Раткевичем–Портянкою було прийняте султаном. Згідно з твердженнями турецьких істориків, українці заявили про підданство падишаху та готовність виставити для потреб Османської імперії 50 тисяч вояків. Польський посол Є. Радзієвський, що в той самий час перебував в Адріанополі, відзначав, що посланці Дорошенка в розмові з ним після прийому в султанському палаці заявили про те, «що Україна так далека від підданства Польщі, як далеке небо від землі». Автор анонімної реляції про посольство Радзієвського засвідчував, що козаки запевняли султана в намірі «перевернуть поляків догори ногами».

Воєнні дії проти Польщі, що дістали назву «Підгаєцька кампанія», розгорнулися влітку та восени 1667 року. У серпні того ж року в Україні з’явилася орда під проводом калги–салтана Керим–Гірея, згодом прибули й турецькі яничари. У вересні об’єднані сили калги та Дорошенка розпочали регулярні воєнні дії.

Дорошенко, готуючись воювати, розраховував на непідготовленість Польщі. Але польний гетьман Ян Собєський, талановитий польський полководець, котрий стояв на чолі коронних військ, знав про наступ, що готувався. Розіславши універсали, він попередив шляхту прикордонних воєводств про небезпеку татарського нападу. У другій половині вересня 1667 року Дорошенко з 24 тисячами своїх козаків, із 40 гарматами й кількома десятками тисяч орди під проводом калги Керим–Гірея був уже в Галичині. Туди ж прийшли й три тисячі турецьких яничарів із 12 гарматами.

Проти цих сил Ян Собєський міг виставити всього 15 тисяч регулярного війська й кілька тисяч озброєної челяді. Але його підтримав запорозький кошовий Сірко, який ще в січні 1667 року побував у Львові й заявив, що не визнає Дорошенка за гетьмана й готовий зі своїми запорожцями зробити диверсію проти Криму, щоб стримати Дорошенкових спільників — татар. Собєський укріпився на дуже сильній позиції коло Підгайців, де на початку жовтня його облягли козаки й татари.

Відбивши перший сильний штурм, Собєський майже два тижні витримував облогу. Коли його сили почали слабнути, надійшла звістка, що Сірко вдарив на Перекоп і спустошив північний Крим. Це викликало паніку татарських союзників Дорошенка, які не хотіли більше воювати в Галичині. Багато їх почало тікати з табору додому. Повторилася типова в історії татарсько–українських союзів картина: понад головами своїх союзників Керим–Гірей почав 16 жовтня переговори з Собєським, і всього за якісь чотири години вже був готовий трактат про «вічну приязнь і непорушний мир». Що ж до козаків, то вони мали залишатися в польськім підданстві на умовах, які мусила виробити спеціальна комісія.

Дорошенко опинився в настільки небезпечній ситуації, що йому залишилося лише наспіх копати шанці для захисту свого табору від «союзників». Коли на третій день Керим–Гірей запропонував своє посередництво, Дорошенко, не маючи вибору, приступив до переговорів із Собєським. 19 жовтня 1667 року була підписана угода: Дорошенко й Військо Запорозьке обіцяли підданство королеві й відмовлялися на майбутнє від усяких інших протекцій; магнати й шляхта могли вільно вертатися до своїх маєтків; коронне військо не повинно було входити до козацької України; поляки були вимушені визнати кордон козацької держави по річці Горині; залога в Білій Церкві мала бути зменшена. Остаточне налагодження відносин відкладалося до найближчого сейму. Пакт був скріплений взаємною присягою Дорошенка й Собєського. Отже, під Підгайцями Собєський підписав два окремі трактати — з татарами, а також із Дорошенком.

Укладений за таких обставин договір не міг бути щирим з боку Дорошенка. У цих умовах, шукаючи реальні засоби досягнення поставленої мети, він звертає увагу ще на одну політичну силу — Росію. Наприкінці 1667 року він розпочав переговори з представниками Москви В. Лубенським і стряпчим В. Тяпкіним. Ці переговори цікаві не лише тим, що відбивають прагнення позбутися присутності в Україні царських воєвод і повернути у повному обсязі козацькі права і вольності, але й вказують на стремління П. Дорошенка возз’єднати в межах єдиної Української держави усі етнічні землі. У паперах російських представників збереглися свідчення мешканця Новгорода–Сіверського Федора Чекаловського, де він стверджував, що П. Дорошенко у його присутності говорив: «Я праве маю в Богу моем надежду и у пресвятой Богородицы, а за счастьем по царского пресветлого величества и за моим стараньем не токмо сей бок Украйни, где, сказывает, мы ныне живем, под его царского пресветлого величества високую руку отдано будет; але еще и все належачеє поки панство, то есть княжество Руское, ограниченое было: Премышль, Ярославль, Львов. Галич, Владимер, тые головные городы княжества Руского, маю в Богу моем надею, аж поты ограниченое будет…» На жаль, переговори з московськими представниками були безрезультатними.

Тим часом авторитет і популярність П. Дорошенка серед населення обох сторін Дніпра невпинно зростали. Його тверда позиція щодо присутності російських воєвод в українських містах давала надію на всебічну підтримку широких кіл козацтва, міщан, селянства. Правобережний гетьман продовжував балансувати між Польщею та Росією і водночас прагнув заручитися надійною допомогою з боку Криму. Він також налагодив тісніші відносини з І. Брюховецьким. Старшинська рада, яка у січні 1668 року зібралася в Чигирині, висловилася за об’єднання Лівобережної і Правобережної України та направлення посольства в Стамбул і Бахчисарай. Рішення ради підтримали також представники Запорозької Січі.

Відкрита воєнна акція на Лівобережжя розпочалася навесні 1668 року. Незабаром було визволено від російських воєвод майже всі великі міста, взято під контроль переправи, комунікації і торгові шляхи. Вбивство козаками І. Брюховецького (очевидно, не без відома правобережного правителя) відкрило перед П. Дорошенком прямий шлях до гетьманства на обох берегах Дніпра. Так воно і трапилося. 8 червня 1668 року на раді під Будищами Петро Дорофійович був обраний гетьманом України «обох сторін Дніпра». Здавалося, заповітна мрія цієї людини здійснилася. Навколо Дорошенка об’єдналися козаки, міщани, селяни, духовенство. Гетьман досяг значних успіхів у боротьбі з російськими військами.

Однак наступні події показали, що все ж П. Дорошенко був далекий від реалізації своїх політичних задумів. По–перше, вторгнення польських підрозділів змусило його залишити лівий берег Дніпра й повернутися на Правобережжя (щоправда, деякі дослідники пояснюють цей раптовий демарш тим, що гетьман отримав звістку з дому, з Чигирина, про зраду дружини). По–друге, на гетьманську булаву заявив претензії честолюбний Петро Суховій, підтриманий запорожцями та татарами. По–третє, на бік Росії перейшов Дем’ян Многогрішний, залишений П. Дорошенком наказним гетьманом на Лівобережжі (незабаром старшинська рада обрала його гетьманом).

В об’єднанні розчленованих політичними кордонами українських земель в одну державу не були зацікавлені ні Москва, ні Варшава. І тому в цих умовах П. Дорошенко зважився на докорінну зміну своєї політичної орієнтації. Він робить далеко не випадковий крок у напрямі зближення з Туреччиною. Військова рада у Корсуні (березень 1669 року), підтвердивши загальноукраїнський характер гетьманства П. Дорошенка, одночасно висловилася за протекторат турецького султана. Однак, очевидно, офіційної присяги козаки не склали.

У дослідників відсутні автентичні джерела, що могли б пролити світло на умови, які передбачалося покласти в основу угоди П. Дорошенка з султаном. З документів московського походження можна зробити висновок, що гетьман не відмовився від генеральної думки об’єднати всі українські землі від р. Вісли до Севська і Путивля в межах однієї Української держави. Інші пункти угоди від 1669 року (їх усього 17) передбачали гарантію національно–політичних прав та інтересів України. На жаль, ні тоді, ні у майбутньому Стамбул не подумував до кінця задовольнити умови, які б могли стати основою рівноправних взаємин України і Туреччини. Розкидані в різних місцях і датовані різним часом висловлювання П. Дорошенка також засвідчують, що він не вважав особливі взаємини з Портою фундаментальною основою своєї зовнішньої політики. С. Соловйов наводить, наприклад, слова Якова Лизогуба, який був свідком розмови правобережного гетьмана з турецьким урядовцем: «Был тайный сьезд у визиря с Дорошенком, сьезжались только трое — Дорошенко, визирь да я. Визирь говорил: “Мы хотим Запорожье и Киев взять”. Когда разговоры кончились, то Дорошенко, вышедши из шатра, сказал мне: “Слышал, что говорил визирь? Нашей кожею торгуют!” и стал плакать: “Не дай Боже, чтобы замысел их исполнился”».

Весною–літом 1669 року на плечі П. Дорошенка ліг новий тягар політичних проблем. Насамперед розгорілася жорстока боротьба з П. Суховієм, якого підтримували Запорожжя, частина правобережних полків і кримська орда. На початку 1669 року Дорошенкові вдалося розгромити війська Суховія й орди союзних з ним кримських татар. Суховій ледве врятувався й разом з татарами втік. Допоміг правобережному гетьману у цій перемозі Іван Сірко. Однак Суховій не заспокоївся, тим більше, що його незмінно підтримували кримські татари. Хан Ааділь–Гірей знав, що Дорошенко скаржився на нього султанові й домагався, щоб його було скинуто з кримського престолу, й через те допомагав Дорошенковим ворогам. Улітку 1669 року Суховій узяв в облогу Дорошенка поблизу села Конончі над Россю. З Дорошенком було всього дві тисячі козаків. Перед правобережним гетьманом виникла загроза потрапити у ворожі руки. Але в цей час до табору прибув турецький чауш і наказав Суховію відступити.

Суховій не міг не послухатися, оскільки його головна військова сила складалася з татар, турецьких підданих. Він відмовився від гетьманства, а козаки, що були при ньому, пішли до Умані й проголосили уманського полковника Ханенка гетьманом. Дорошенко, підійшовши до Умані, спершу уклав з Ханенком договір — аби обом суперникам їхати в Чигирин, де рада мала вирішити спір між ними й визнати одного з них гетьманом. Але Ханенко, замість того щоб їхати на раду, запросив кримську орду й пішов війною на Дорошенка. В обох суперників військо складалося головним чином з татар. У Дорошенка була орда білгородська, що не була під владою силістрійського паші. До Ханенка приєднався Юрій Хмельницький. Під містечком Стеблевом Дорошенко здобув перемогу й прогнав Ханенка на Запорожжя. Юрій Хмельницький був пійманий і відправлений у Туреччину, де угримувався в Семибаштовому замку.

Ханенко не заспокоївся, підрядив посольство до польського короля й дістав від нього грамоту на гетьманство. Дорошенкові довелося протягом кількох років мати справу з цим затятим ворогом і вести з ним запеклу боротьбу. З допомогою коронного гетьмана Яна Собєського Ханенко утвердився в Ладижині. Поляки зайняли міста Немирів, Брацлав, Могилі®, Рашків, Бар та інші і віддали їх під урядування Ханенкові. Таким чином, в Україні, як уже зазначалося, виявилося водночас три гетьмани: двоє на правому й один на лівому березі Дніпра.

Ситуація на Правобережній Україні була вибухонебезпечною, оскільки несла в собі загрозу війни Дорошенка з Польщею. Але правобережний гетьман зробив спробу перенести проблеми своїх взаємин із Польщею у сферу дипломатії. У травні—липні 1669 року козацькі посли від Дорошенка взяли участь у роботі елекційного сейму у Варшаві, на якому обирався новий польський король Михайло Вишневецький. Зустрівшись з новообраним польським королем, вони знов повторили йому «Пункти про потреби Війська і руського народу» з вимогами автономії України на засадах Гадяцьких статей.

Негативну реакцію на це польських правлячих кіл яскраво описує Самійло Величко. «Оті Дорошенкові посланці, Петрановський і Тарасенко, незабаром повернулися з Польщі, в ГІилипівський піст прибули в Чигирин, а добре вивідавши про всі польські пристрасті, донесли йому, Дорошенкові, що поляки, побачивши Дорошенкові пункти й побажання всього Війська, вельми ними лишились уражені й почали дихати таємним, схованим в їхніх серцях, гнівом і відпровадили їх, Дорошенкових послів, ні з чим, відклавши комісію на інший час, а Дорошенка обіслали через тих послів тільки фіглями та листовними компліментами».

Саме такі дії гетьмана П. Дорошенка яскраво висвітлюють політику гюлівасалітетності, яка виражала бажання гетьмана лавірувати між польським королем, турецьким султаном, не пориваючи з жодним та прагнучи заручитись їхньою підтримкою і убезпечити Україну від вторгнень. Він також продовжував підтримувати зв’язки і з Московією. У взаєминах з обома сусідами він дотримувався послідовної і принципової лінії, спрямованої на відновлення територіальної цілісності Української держави.

З таким настроєм П. Дорошенко вирішив узяти участь у роботі спільної українсько–польської комісії в Острозі, шо розпочала роботу влітку 1670 року. Козацька сторона виробила своїм делегатам наказ із 24 пунктів. Документ цікавий тим, що надзвичайно рельєфно відбиває державницькі устремління як самого гетьмана, так і його найближчого оточення. Військо Запорозьке твердо й однозначно заявило, що воно вимагає окремої території в складі Київського, Паволоцького, Брацлавського, Уманського, Кальницького, Подільського, Торговицького, Чигиринського, Черкаського, Канівського, Корсунського і Білоцерківського полків, на які поширювалася виключно козацька юрисдикція. Не менш важливе значення мали статті, що стосувалися прерогатив державного будівництва, конфесійного, культурно–освітнього та економічного характеру (свобода православної віри, рівноправність представників різних конфесій, заснування шкіл і друкарень, повна амністія повстанцям, вільне заняття козаків різними видами господарської діяльності і т. п.). Однак, незважаючи на великий політичний досвід генерального писаря Михайла Вуякевича, який очолював українську делегацію, польська сторона не бажала йти ні на найменші поступки. Більше того, Варшава пішла на переговори з М. Ханенком, представники якого 23 серпня уклали в Острозі угоду. Аналіз змісту цього документа свідчить, що, попри його урочистість, він, по суті, повертав Україну до складу Речі Посполитої в межах тих прав, які існували напередодні Національно–визвольної війни.

Щодо П. Дорошенка, то його позиція відносно існування незалежної Української держави залишалася незмінною. Це підтверджують численні факти. Наприклад, у листуванні державних діячів Речі Посполитої, зібраному і виданому в кількох томах титулярним київським єпископом А. Залузьким, міститься лист М. Вишневе- цького до М. Ханенка, тоді ще уманського полковника. Польський король писав, що «Дорошенко не бажає, щоб польські дворяни вступили в свої спадкові маєтки, а бажає, щоб Україна була незалежною під його верховним управлінням».

Джерела польського і російського походження засвідчують, що восени 1670 року П. Дорошенко зробив ще один крок у напрямі зближення з Портою. Гетьман зібрав у Чигирині раду, яка висловилася за присягу козаків турецькому султану. Водночас правобережний правитель вживає ряд заходів щодо розширення кола своїх союзників у боротьбі з ворогами. У цьому плані, очевидно, доцільно розглядати його контакти з курфюрстом Бранденбурзьким і російським урядом. Крім того, як відомо, деякий час він підтримував зв’язки з донським отаманом Степаном Разіним, який очолив селянську війну в Росії. Але активна зовнішньополітична діяльність П. Дорошенка ускладнилася наступом польської армії Я. Собєського на Поділля. Впали кріпосні мури кількох міст, були захоплені сотні сіл і десятки містечок. Уже вкотре в українсько–польські війни втрутилися Крим і Туреччина. Восени 1671 року кровопролитні бої за участю татарської орди точилися в районі Ладижина, Умані, Тростянця. У травні 1672 року похід «на Ляхистан» розпочала 120–тисячна турецька армія. Вступ у війну падишаха істотно змінив ситуацію на користь Дорошенка. Одне за одним почали складати присягу на вірність гетьману подільські міста. Поразку за поразкою терпіли поляки і козаки М. Ханенка.

П. Дорошенко з’явився перед ясними очима султана 16 серпня 1672 року. З бунчуком і прапором він увійшов у намет Мухаммеда IV, від якого одержав жупан, булаву й породистого коня. А вже незабаром почалася облога фортеці міста Кам’янця. Вона тривала недовго, з 18 по 27 серпня. Польські урядовці не могли організувати відповідної оборони, не допомогли і німецькі найманці. Мури фортеці впали, а з ними і надії польської сторони на успішну війну з турками. Розпочалися переговори, які завершилися підписанням Бучацького мирного договору, згідно з яким Туреччина одержувала територію Подільського воєводства. П. Дорошенко мало виграв від перемоги Оттоманської Порти. За ним визнавалися лише традиційні межі козацької території («в старих кордонах»).

Гетьман усе більше й більше розчаровується у діях стамбульського двору. Не випадково він розпочав переговори з Польщею, а через кілька місяців з Росією. На жаль, вони завершилися безрезультатно. Більше того, на початку 1674 року об’єднані сили Г. Ромодановського і нового лівобережного гетьмана І. Самойловича, розпочавши наступ, оволоділи Правобережжям (крім Чигирина). 17 березня 1674 року на раді у Переяславі І. Самойлович був проголошений гетьманом «обох сторін Дніпра». На цій раді М. Ханенко добровільно склав гетьманські клейноди перед І. Самойловичем. Але цей тріумф московської політики був недовговічним. Незабаром вторглися татарські орди, сіючи розруху і смерть на Правобережній Україні. На допомогу П. Дорошенку вирушив сам турецький султан.

Українсько–російські війська поспішно відійшли за Дніпро. Вже вкотре місцева людність залишилася безборонною. Палали міста і села, тисячі бранців гнали в Крим, прокляття туркам і їх союзнику П. Дорошенку линули над заюшеною кров’ю українською землею. Але знаходилися люди, які боронилися від ворога. Всі без винятку вітчизняні літописці відзначають героїчну оборону Ладижина. Цілий тиждень тривали жорстокі бої під Уманню. Навіть після падіння фортечного муру уманці не припинили опору. За свідченням очевидців, жителі міста обороняли кожну вулицю, двір, будинок. Тоді «кров текла річками» — турки не жаліли ні дітей, ні стариків. Місто було спалене дощенту. Але і турки, наштовхнувшись на впертий опір місцевого населення, змушені були припинити наступ і відійшли за Дністер.

Дорогою ціною далася П. Дорошенку перемога над політичними противниками. В руїнах лежав колись квітучий край, місцева людність була знищена, забрана у кримську неволю, розбіглася на Волинь, у Галичину, Лівобережну Україну. Про свої претензії на українські землі заявила Польща. Новообраний король Ян Собєський кинув добірні війська на Поділля. Зав’язалися нові бої, і були нові переговори з поляками. Але непоступливість Варшави у державно–політичних питаннях, які піднімав гетьман, робила їх, по суті, безперспективними.

На середину 1675 року становище П. Дорошенка стало критичним. Його залишили вірні «серденята» і найближчі соратники, друзі і навіть родичі. Важким тягарем на душу гетьмана лягла смерть митрополита Йосипа Тукальського — не лише порадника, а й найближчого друга. Повз його увагу не пройшли воєнні приготування І. Самойловича і російських воєвод, готових до вторгнення на Правобережжя кримських татар. Гетьман гарячково шукав вихід і, здавалося, знайшов його. Він вирішив скласти присягу на вірність цареві, але не перед лівобережним гетьманом або російськими представниками, а перед І. Сірком. Кошовий отаман на чолі об’єднаного загону запорожців і донців негайно вирушив у Чигирин. На третій день після прибуття загону Сірка в Чигирин зібралися козаки, міщани, старшина, духовенство. Дорошенко і чигиринці визнали себе винними перед запорожцями за те, що укладали союз із Туреччиною й Кримом. Потім «на Євангелії клялися бути у вічному підданстві царя». Зберігся текст присяги Дорошенка, де він заявив, що «нерозірване прийняв братерство» з запорожцями й відходить від турецько–татарських агресорів.

Після присяги Дорошенко віддав Сіркові гетьманську булаву, бунчук і прапор, а також шість гармат і дві бочки пороху. Сірко порадив Дорошенкові зберігати інші клейноди в Чигирині до одержання указу царя. Дорошенко послав у Москву посольство, очолюване його братом Андрієм.

Одночасно правобережний гетьман передав І. Сірку частину клейнодів — булаву і прапор, а також деяку зброю і боєприпаси, що зберігалися у фортеці.

Зрозуміло, що, зважившись на цей крок і, особливо, заручившись підтримкою Запорозької Січі, П. Дорошенко думав виграти час і зміцнити свої позиції. З цією ж метою він направив у Москву посольство на чолі з чигиринським городовим отаманом Іваном Сенкевичем. Надіслана правобережному гетьману царська грамота твердила, що «все минуле буде забуте», але водночас йому наказувалося з’явитися на лівий берег Дніпра для присяги перед князем Г. Ромодановським і гетьманом І. Самойловичем.

П. Дорошенко ще деякий час втримався у Чигирині. Він листувався з І. Самойловичем та І. Сірком; поширювалися чутки про його контакти з турками і татарами. Але капітуляція правобережного гетьмана була вже справою часу. Дізнавшись про виступ російських та українських військ, П. Дорошенко змушений був здатися. Акт присяги відбувся 19 вересня 1676 року неподалік Чигирина в таборі Г. Ромодановського та І. Самойловича.

Одночасно були передані клейноди, зброя і турецькі гармати. Після повернення у Чигирин колишнього гетьмана ключі від міста й артилерія перейшли в руки нових господарів. Фортецю зайняли російські стрільці та козаки Чернігівського полку.

В другій половині жовтня 1676 року у Москві відбулася церемонія передачі клейнодів П. Дорошенка. Вона була обставлена надзвичайно урочисто і мала насамперед політичну мету. Після демонстрації московському люду та іноземним дипломатам прапори, булава, бунчук і султанські санджаки було передано до Оружейної палати. Пізніше І. Самойлович надіслав до Москви також частину архіву колишнього правобережного правителя.

Отже, у 1675—1676 роках політика гетьманського уряду П. Дорошенка, яка передбачала одночасну підлеглість України двом монархам, зазнала остаточного краху. Причиною цьому були не лише намагання обох сторін — польського короля і турецького султана — підпорядкувати собі Український гетьманат на Правобережжі, а й діяльність самого гетьмана, який, попри великі зусилля, так і не зміг сконсолідувати козацьку старшину, «чернь» та «поспільство» навколо ідеї непідлеглості України. «Обидві протекції (короля і султана. — Авт.) нічого іншого не мали принести, тільки те, що зараз маємо», — відзначив сам Дорошенко наприкінці 1674 року. Турецька протекція (як і будь–яка інша) була необхідна Дорошенкові лише для того, щоб «мати для себе удільне князівство». Серед старшинських кіл повноваження українського гетьмана неодноразово порівнювали з монаршими. На той час, використовуючи апробовану його попередниками зовнішньополітичну модель, гетьман П. Дорошенко фактично став удільним господарем великої частини України. Правобережний гетьман М. Ханенко, сучасник і політичний супротивник Дорошенка, у 1669 році говорив про те, що його ворог «виправляє собі вічне гетьманство у сусідніх монархів» і хоче володарювати на зразок господарів Волоського і Молдавського князівств. Сам Дорошенко та його старшина неодноразово заявляли про своє бажання правити в Україні, так само як молдавські і волоські князі, або ж як кримські хани. Оцінюючи українські вимоги під час підготовки Острозької комісії 1670 року, польський підканцлер Оль- шевський зазначав, що гетьман Дорошенко разом зі своїми прихильниками хоче «народ руський і провінцію руську зробити самостійною і незалежною».

Добровільний перехід одного з найвірніших послідовників принципів зовнішньої політики Б. Хмельницького на бік російського монарха і здача ним булави (це відбулося 16 вересня 1676 року) І. Самойловичу стали своєрідною відповіддю на питання вирішення династичними дворами Європи та Азії міжнародно–правового статусу України. Хоч такі дії гетьмана Петра Дорошенка, за його переконанням, були спричинені швидше розпачем політичного діяча, ніж наперед запланованою акцією.

Після зречення з гетьманства, здавалося, життя Дорошенка входить у нормальну колію. І. Самойлович своїм універсалом надав йому у власність Сосницю та дозволив туди поселитися матері Петра Дорофійовича (невдовзі вона стала ігуменею Покровського жіночого монастиря). Аде так тривало недовго. Нові хмари почали збиратися над головою колишнього гетьмана. Всупереч попереднім запевненням, розпочалися тривалі переговори вищих російських чиновників з І. Самойловичем з приводу висилки П. Дорошенка до Москви. Заради справедливості слід зазначити, що у цій справі лівобережний правитель проявив своєрідну гетьманську солідарність. Він деякий час чинив опір цим домаганням, наводячи різні аргументи на користь своєї правоти. Адже незабаром, говорив Самойлович, має відбутися судовий процес над особами, які вчинили проти нього змову. На суді як свідок мав обов’язково виступити і П. Дорошенко. Крім того, на думку гетьмана, цареві слід дотримуватися обіцянок, які він дав колишньому правобережному правителю. Важливим доводом були й міркування чисто морального характеру — в Україні, і зокрема на Запорожжі, могли з великим незадоволенням сприйняти насильницьку відправку до Москви П. Дорошенка.

Здавалося, аргументи І. Самойловича вплинули на російських урядовців. Але вже навесні 1677 року стольник Семен Алмазов заявив у Батурині, що питання вирішено і П. Дорошенко повинен негайно прибути до Москви. І. Самойлович після деякого вагання погодився.