Павло Петрович Скоропадський

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

Павло Петрович Скоропадський

(1873–1945)

«…я оголошую себе Гетьманом всієї України»

Визначний український державний і політичний діяч, воєначальник, гетьман України (1918).

В умовах національно–визвольних змагань 1917–1921 років здійснив спробу утвердити монархічну форму правління в Україні та розв’язати широкий спектр соціально–економічних, національно–культурних, зовнішньополітичних проблем. Непослідовна політика Гетьмана, яка виражала інтереси найбільш заможних верств українського суспільства, залучення до управління державою представників консервативних партій, деякі з них мали антиукраїнські переконання, опора на іноземні війська, відштовхнули від співпраці з ним національно–демократичні сили і призвели до утворення опозиції та здійснення нею успішного державного перевороту.

Так сталося, що перші й останні дні Павла Скоропадського пов’язані з Німеччиною. Він народився 3(16) травня 1873 року на німецькому курорті Вісбаден. Лише у п’ятирічному віці Павлика, що тоді розмовляв лише німецькою, привезли в Україну. Дитинство його пройшло у дідівському маєтку, в мальовничому Тростянці на Полтавщині. Оскільки батько, Петро Іванович, часто бував у роз’їздах, турботу про онуків узяв на себе дід, Іван Скоропадський. Тут за допомогою парафіяльного священика о. Митрофана Ладишевського їх навчали російської мови й Закону Божого. Заборона вживати німецьку була настільки суворою, що Павлик швидко її забув. Дід чудово володів українською й давав онукам читати книжки цією мовою.

В будинку Скоропадських стіни прикрашали портрети відомих членів роду, гетьманів та козацьких старшин, зразки давньої зброї. Почуття пошани до минулого підсилювали старовинні ікони, книги, меблі, а також культивовані звичаї й традиції. Світогляд Павла формувався під впливом В. Тарновського, П. Дорошенка, В. Горленка, П. Новицького та інших представників української інтелектуальної еліти, які часто гостювали у Скоропадських. До маєтку надовго приїздив і працював у ньому художник М. Ге, який написав портрети всіх членів родини. Туї зупинялися також відомі музиканти брати Заремби, які, без сумніву, вплинули на формування власних музичних смаків Павла Скоропадського. У маєтку постійно бували бандуристи, часто виконувалися українські пісні.

Іван Скоропадський оточив своїх онуків особливою турботою. Закладений його коштом Тростянецький парк за кількістю зібраних у ньому рідкісних екземплярів дерев міг конкурувати з відомими ботанічними садами європейських країн. Павло згадував, що в цьому чудовому куточку природи вони зі старшим братом Михайлом проводили влітку й восени все своє дозвілля. Коли ж братові виповнилося десять років, а Павлику вісім, Іван Михайлович вирішив ближче познайомити їх із повсякденним життям простих сільських трударів. Неподалік від флігеля теслярі почали зводити зруб, а хлопчаки маленькими сокирами вчилися обтісувати колоди, робити зарубки. Зведена власними руками хата під солом’яною стріхою мала стати обійстям, у якому нащадкам славного роду належало освоїти всі премудрості хліборобської праці. Дід пообіцяв купити хліба, який вродить на власноруч обробленій і засіяній хлопцями ниві. Навчившись поганяти волів та вправлятися із плугом, брати вручну засіяли поле, яке щедро винагородило їхню працю. Іван Михайлович дуже втішався, коли вони обмолотили снопи ціпами й непоступливо торгувалися з ним за ціну на зерно…

Дід спілкувався з онуками не у формі менторських повчань і моралізаторських сентенцій, а шляхом безпосереднього обміну думками. При цьому головною якістю, що її він прагнув виховати в хлопців, була сильна воля, а потім — свідоме ставлення до всього, що їх оточувало. Під час спільних прогулянок Іван Скоропадський учив онуків логічно мислити, знаходити відповіді на різні запитання, розвивав у них допитливість і гостроту розуму.

Гортаючи сторінки мемуарів Павла Скоропадського, написаних у другій половині 30–х років XX століття, варто звернути увагу на те, як він оцінював своє тодішнє світосприйняття. «Україна розумілася як славне минуле, але зовсім не пов’язувалася із теперішнім, іншими словами, ніяких політичних міркувань, пов’язаних із відновленням України, не було. Моя вся родина була глибоко віддана російським царям, але у всьому підкреслювалося якось, що ми не великороси, а малоросіяни, як тоді говорилося, знатного походження… Ми отримували «Киевскую Старину», читали та обговорювали книжки Костомарова та інших українських письменників. Висів поміж гетьманами портрет Мазепи, такий ненависний кожному росіянину, в сім’ї йому не поклонялися, як це роблять тепер українці, вбачаючи в ньому символ української самостійності, а мовчазно ставилися з симпатіями, причому обурювалися, що досі в соборах Великим постом Мазепі проголошували анафему, та сміялися над нелогічністю, що в Києві одночасно у Софійському соборі Мазепі проголошують анафему, а в Михайлівському монастирі за нього як за творця храму моляться за упокій його душі. Суворо трималися старих українських звичаїв не лише в домашньому побуті, але намагалися дотримуватись і в релігійних обрядах, там, де старі українські різнилися з новими російськими. Як приклад, можу вказати наступне: при хрещенні старим українським обрядом священик не купає немовля, як передбачено російським обрядом, а лише обливає священною водою». Саме таким способом, на прохання Івана Михайловича, в 1878 році хрестили його внучку Єлизавету Скоропадські.

Релігійне виховання дітей здійснювалося під час богослужінь у храмах та бесід. Попри те, що на початку 60–х років XIX століття Іван Скоропадський спорудив у своєму маєтку гарну церкву, вона не була освячена, оскільки її засновник висував занадто високі вимоги до настоятеля. Його освятили тільки в 1891 році, коли храм перейшов у власність його онуків Михайла й Павла. Доти Скоропадські щонеділі вирушали на літургію до сусідніх сіл — Васьківців, Бережівки, Ярошівки.

З великою пошаною Павло Скоропадський ставився і до діда з материнської лінії — Андрія Михайловича Миклашевського, що мешкав у маєтку Волокитине Глухівського повіту на Чернігівщині, закріпленому за ним універсалом І. Мазепи. Повна протилежність дідові з батьківського боку, Андрій Миклашевський був стриманий у стосунках і дуже поважний. Водночас це була високоосвічена людина й розпорядливий господар. Значний вплив на Павла мав також його дядько, Олексій Васильович Олсуф’єв, блискучий офіцер, який командував лейб–гвардії Гродненським гусарським полком і дослужився до звання генерала кавалерії. Чудовий знавець латини, спортсмен, він відзначався надзвичайною працездатністю й умінням правильно розподіляти свій час, що поступово передав своєму племінникові. Завжди веселий, життєрадісний, кмітливий, він приваблював до себе дітей, які намагалися бути схожими на нього. Його військова кар’єра правила за приклад для Павла Скоропадського.

Як тоді було заведено, виховання й освіту дітей доручали домашнім гувернерам. У сім’ї Скоропадських не шкодували коштів на освіту, і діти здобували знання з основ наук, французької мови, навчалися етикету й гарних манер. До десяти років Павло навчався в домашніх умовах і лише для складання іспитів їздив у Стародубську гімназію. Після смерті батька вся родина Скоропадських переїхала до Москви, де мешкала разом з Олсуф’євими на Тверському бульварі. Тут учитель С. Зенченко став готувати Павла до вступу в 5–й клас класичної гімназії. Саме в той час він зацікавився історією й культурою античного світу, зокрема Давньої Греції та Криму.

Проте, згідно з тодішніми шляхетськими традиціями, молоді аристократи мали здобувати військову освіту, і Павло 1886 року вступав до Пажеського корпусу в Санкт–Петербурзі. Зарахований до 3–го класу, паж–початківець вивчав Закон Божий, граматику, французьку й німецьку мови, арифметику, історію, географію, малювання та інші предмети. Попри непогану домашню підготовку, навчання давалось юнаку нелегко, і за 12–бальною шкалою оцінювання на першому році навчання він мав середній бал 7,15, а за другий — 7, тож змушений був повторно складати іспити з окремих предметів.

Жорсткі порядки, необхідність додатково працювати з репетиторами пригнічували хлопця. Тому вирішено було зробити перерву в його перебуванні у Пажеському корпусі. Взявши академічну відпустку, він подорожує Британією, Нідерландами, Бельгією, Німеччиною, Швейцарією і тривалий час живе у Франції. Париж зачарував юнака своїм неповторним колоритом, інтелектуально–мистецькою аурою, музеями, пам’ятками історії, архітектури, новими знайомствами. Незабутні враження залишила мандрівка по Італії й Греції, де майбутній офіцер цілковито поринув у світ античної культури, про який стільки читав і мріяв. З Константинополя він пароплавом повернувся на батьківщину й без особливого бажання відновив навчання в Пажеському корпусі.

Позитивні емоції у нього викликали лише заняття з кавалерійської їзди — давалися взнаки любов до коней та уроки, отримані в Тростянці. Але згодом під враженнями від закордонних подорожей він почав активно займатися самоосвітою, багато читав.

У 1892 році Павло отримав перший військовий чин камер–пажа. А останній рік перебування в корпусі він закінчив за першим розрядом, тож йому було присвоєно чин корнета.

Минули дитинство та юність. Молодий офіцер вступав у самостійне життя, яке готувало йому багато незабутніх та яскравих подій і водночас покладало на нього велику відповідальність за долі багатьох людей.

Ще до завершення навчання випускник потурбувався про місце майбутньої служби. Він попросив княгиню Смоленську й графів Олсуф’євих про клопотання перед імператрицею та військовим міністром щодо його розподілу в престижний Кавалергардський лейб–гвардійський полк. Військова служба захопила його з перших днів. Хоча б і тому, що у цьому самому полку свого часу служив його батько. Павло Скоропадський виявився не лише вправним офіцером, а й непоганим педагогом: його солдати швидко осягали ази військової грамоти, верхової їзди, володіння різними видами зброї. Через два роки він був призначений полковим ад’ютантом (тобто начальником штабу). Цьому сприяло успішне виконання обов’язків ад’ютанта командувача російської армії генерала Костанді під час смоленських маневрів улітку 1894 року. Наступного року здібний офіцер одержав першу нагороду — орден австрійського Кавалерського хреста Франца–Йосифа 3–го ступеня. А в грудні 1897 року на нього чекало чергове підвищення у званні. Він став поручиком.

На початку того ж року сталася подія, що визначила все наступне житія Павла Скоропадського. 11 січня 1897 року він бере шлюб із Олександрою Дурново — донькою генерал–ад’ютанта Петра Дурново й Марії з княжого роду Кочубеїв, дитинство якої також пройшло на Полтавщині. В подружжя народилося шестеро дітей: Марія (1898), Єлизавета (1899), Петро (1900), Данило (1904), Павло (1915) й Олена (1919). Дружина, Олександра Петрівна, стала справжньою опорою та добрим порадником чоловікові, присвятивши себе вихованню дітей.

Після прикрого випадку, коли під час огляду полку в Красному Селі у червні 1901 року кінь Скоропадського спіткнувся й вершник зазнав травм, він змушений був протягом тривалого часу лікуватися, а потім відновлювати сили у власному маєтку.

Початок російсько–японської війни не пройшов осторонь перспективного і енергійного офіцера. Оскільки столичні частини до участі в бойових діях не залучалися, Павло подав рапорт про переведення до одного з діючих з’єднань у Маньчжурії. Відповіддю на це клопотання стало його призначення ординарцем намісника імператора на Далекому Сході Е. Алексеева. На шляху до Мукдена він виконував особисте доручення імператриці Марії Федорівни, опікуючись спорядженим нею санітарним потягом № 755. Прибувши через місяць (у травні 1904) на місце, осавул П. Скоропадський отримав від імператриці телеграму зі словами вдячності за виконане завдання.

Спочатку ординарець зі столиці перебував у штаті 3–го Верхньоудинського козацького полку, а згодом став ад’ютантом командувача Східного загону Маньчжурської армії генерал–лейтенанта А. Келлера. Саме тут Павло отримав бойове хрещення, і саме тоді війна завдала йому першої душевної рани: на очах у ад’ютанта загинув генерал Келлер. Новий командувач Східного загону генерал–лейтенант Іванов також був задоволений дисциплінованим та хоробрим офіцером і висунув його до нагородження орденом Св. Володимира 4–го ступеня з мечами й бантом.

Однак честолюбного офіцера вабила романтика справжнього ратного життя з боями та незгодами, поразками й перемогами. Він домагався, щоб командування доручило йому один із фронтових підрозділів. Восени 1904 року П. Скоропадського призначено командиром 5–ї сотні 2–го Читинського козацького полку Забайкальського козачого війська 3–го Сибірського корпусу. В сутичках із японцями солдати й офіцери сотні продемонстрували злагоджені дії та мужність, а їхній командир за особисту хоробрість був удостоєний золотої Георгіївської зброї.

Здібний осавул постійно перебуває у полі зору командування. Незабаром його знову відкликають на посаду ад’ютанта головнокомандувача російської армії на Далекому Сході генерал–ад’ютанта М. Линевича. Перебуваючи за дорученням генерала у діючих з’єднаннях, Павло не пропускав нагоди особисто взяти участь у сутичках із ворогом. Командир 2–ї Східносибірської стрілецької дивізії доповідав у штаб головного командування про участь осавула в операціях 9–го Сибірського козачого полку.

Високий рівень теоретичної підготовки та здатність тверезо оцінювати ситуацію П. Скоропадський виявив під час складання аналітичних довідок і доповідних записок, у яких не лише розкриваються причини невдач російських військ, а й містяться рекомендації щодо їх усунення.

Відразу по закінченні далекосхідної кампанії, в грудні 1905 року, Микола II призначив Павла Скоропадського своїм флігель–ад’ютантом із підвищенням у званні до полковника. Цс призначення не зменшило вимогливості офіцера до себе й підлеглих, навпаки, стимулювало пошук засобів підвищення боєздатності підпорядкованих йому підрозділів. Так, на початку 1907 року флігель–ад’ютант П. Скоропадський надіслав рапорт на ім’я командира Кавалергардського полку князя Юсупова, в якому містилися рекомендації щодо формування й навчання полкових кулеметних команд. Відчуваючи визначальні тенденції розвитку стратегії й тактики, форм і засобів ведення бою, полковник Скоропадський прагнув вивести російські війська на новий рівень, який диктувався тогочасним станом військової думки, озброєнь і техніки.

Протягом 1908–1909 років ім’я П. Скоропадського фігурувало в багатьох атестаціях, на підставі яких давалося підвищення у військовій ієрархії. У вересні 1910 року він прийняв командування 20–м драгунським Фінляндським полком. Перетворивши менш ніж за рік цей полк на зразкову частину, у квітні 1911 року П. Скоропадський став командиром лейб–гвардії Кінного полку. Чергове підвищення у званні до генерал–майора й зарахування до імператорського почту вивели Павла у число наближених до монархічної родини осіб та найбільш авторитетних і талановитих молодих воєначальників Російської імперії.

Він з іще більшим завзяттям виконував свої обов’язки, перетворивши Кінний полк на зразковий, на одну з найбільш боєздатних одиниць російської армії. Незабаром після цього почалася Перша світова війна…

Ця подія стала переломною в історії Російської імперії й самого П. Скоропадського, кардинально змінивши звичний плин часу та хід подій. Однак спочатку світовий збройний конфлікт здавався звичайною війною, яка швидко скінчиться і після якої люди повернуться до мирного життя.

У серпні 1914 року кавалерійський полк під командуванням Павла Петровича героїчно бився з ворогом під Краупішкеном. Солдати і офіцери продемонстрували не лише високу бойову майстерність, а й силу духу, хоробрість та відвагу. За вміле керівництво військами, які зуміли захопити частину ворожих позицій, П. Скоропадський був нагороджений орденом Св. Георгія 4–го ступеня, який особливо шанувався серед військових. Сам Павло Петрович сприймав орден не лише як особисту нагороду, а й як відзнаку для всього роду Скоропадських. Із Георгіївським хрестом на черкесці Павло Петрович з’являвся на всі світські прийоми та офіційні зустрічі.

Вже після перших сутичок із супротивником Скоропадський відчув, що війна кількома генеральними битвами не закінчиться. Це пригнічувало його, навіваючи недобрі передчуття. Але як справжній воїн він не піддавався настроям, а сумлінно робив свою справу. У вересні 1914 року Павло Петрович отримав подяку командувача 10–ї армії генерала Флуга за вдалу організацію оборони переправ через Німан, що їх намагалися подолати німецькі війська.

На початку жовтня талановитого полководця очікувало нове підвищення: за наказом імператора він прийняв командування 1–ю бригадою 1–ї гвардійської дивізії, до складу якої входили Кінний і Кавалергардський полки. Особовий склад цих частин добре знав свого колишнього командира, який користувався великим авторитетом. Командир дивізії генерал–лейтенант Казнаков призначив його своїм заступником, а власного сина, який мав звання корнета, віддав служити до Кавалергардського полку. В січні 1915 року Павла Петровича як Георгіївського кавалера було запрошено до роботи Георгіївської думи, члени якої визначали тих, хто був гідний цієї відзнаки.

У бойових походах на території Німеччини й Прибалтики, в щоденних турботах про солдатів та офіцерів П. Скоропадський мужнів як людина й набував воєнного досвіду. Влітку 1915 року, коли події на фронті набули загрозливого характеру, його призначили командиром 5–ї кавалерійської дивізії, якою він командував майже півроку. В березні 1916 року Павло Петрович перебрав на себе командування 1–ю кавдивізією, яка успішно діяла в Прибалтиці. Влітку того ж року йому присвоїли звання генерал–лейтенанта. В осінніх боях того року він керував діями спочатку 8–го армійського, а потім — Гвардійського кавкорпусу, який успішно оборонявся на р. Стоході.

Згідно з розпорядженням імператора від 27 січня 1917 року, П. Скоропадський прийняв командування 34–м армійським корпусом Південно–Західного фронту, яким керував уславлений генерал Брусилов. Підпорядковане Павлу Петровичу з’єднання дислокувалося на теренах України, що давало йому змогу спостерігати за процесами, які тут відбувались. А події розвивалися стрімко й у напрямку, що не віщував нічого доброго.

Уряд втрачав контроль над країною, а Генеральний штаб — управління військами. Більшовизація армії супроводжувалася втратою боєздатності цілих частин, деморалізацією, дезертирством, падінням дисципліни. Створюючи солдатські комітети, ліворадикальні елементи виводили підрозділи з–під впливу офіцерів, сприяли політизацїї армії. В Україні революційні явища накладалися на визвольний рух. Паралельно з Військовим комітетом із формування національних військових з’єднань діяла створена у Мінську Українська фронтова рада для військ Західного фронту, яку очолив Симон Петлюра.

5–8 травня 1917 року у Києві відбувся І Всеукраїнський військовий з’їзд, 700 делегатів якого репрезентували 900 тисяч українців, що перебували в російській армії. Резолюції з’їзду вимагали від Тимчасового уряду та Ради солдатських і робітничих депутатів «негайного оголошення особливим актом національно–територіальної автономії України». Делегати обрали Український військовий генеральний комітет у складі 18 осіб, який увійшов до Української Центральної Ради (УЦР). З’їзд дав поштовх українізації військових частин.

Питання українізації армії стало одним із вододілів між послідовними самостійниками й діячами УЦР соціалістичної орієнтації. Перші на чолі з М. Міхновським виступали за формування боєздатної армії на регулярній основі. На цій позиції стояли також члени «Українського військового клубу ім. Гетьмана Богдана Хмельницького», що став першою національною військовою частиною. Натомість програми лівих партій вимагали ліквідації постійного війська й переходу до міліційних формувань. Втілюючи ці положення в життя, діячі УЦР зводили українізацію до переведення українців в окремі частини та з’єднання і пропагандистської роботи в них. Обраний делегатами І Всеукраїнського військового з’їзду для керівництва Українським військовим генеральним комітетом С. Петлюра головним його завданням вважав культурно–освітню діяльність, а під українізацією розумів «націоналізацію армії на національно–територіальнім принципі».

Послідовними ідейними ворогами українізації виступали російські офіцери вищого рангу й генерали, які боялися, що національні формування можуть стати фактором українського сепаратизму та антиросійських тенденцій. До них належав і П. Скоропадський, який негативно ставився до процесів розкладу в діючій армії, будучи переконаним, що українізація зашкодить її боєздатності.

В липні 1917 року у розташування 34–го корпусу прибув представник Українського генерального військового комітету, комісар при штабі Південно–Західного фронту, член УЦР поручик П. Скрипчинський із розпорядженням про українізацію з’єднання. На його згадки про славне українське минуле Скоропадських комкор відповів дипломатично й водночас принципово: «Стосовно того, що я — українець, то вірно те, що я дуже люблю Україну, але замало знаю й зовсім не співчуваю тому українському рухові, який тоді панував, що він занадто лівий, що з цього ніякого добра не вийде, що я сам «пан», а весь цей рух спрямований проти панів, що, таким чином, я ніколи не зможу об’єднатися з рештою провідників цього руху». Після цього Павло Петрович вирішив особисто зустрітися з командувачем армій Південно–Західного фронту генерал–лейтенантом О. Гутором, щоб порадитися, як діяти в ситуації, коли управління військами під впливом деструктивних дій лівацьких елементів не дозволяло виконувати бойові завдання. Проте спочатку він написав листа знайомому ще з маньчжурської кампанії генерал–квартирмейстеру штабу Південно–Західного фронту М. Раттелю, попросивши того довести його зміст до відома командувача. Скоропадський, зокрема, наголошував: «Особисто і генералу Гутору, й поручику Скрипчинському я говорив, що, звичайно, нічого не маю проти українізації, тобто, щоб до мене прийшли люди, які перейняті ідеєю українства, були б добрими бійцями, а не різна потолоч (дезертири і т. ін.), які, прикриваючись різними вивісками, думають лише про те, як би не потрапити під вогонь противника — німця».

Павло Петрович пропонував здійснювати українізацію корпусу зважено, щоб не спричинити міжнаціональне напруження. Крім того, він порушував питання про те, наскільки бажана українізація в розумінні політики Російської держави. Намагаючись уникнути авантюрних рішень, які могли б мати непередбачувані наслідки, Павло Петрович зазначав: «…Особисто я пішов би на це якщо не з бажанням, то, принаймні, без відрази, оскільки вважаю, що там, де примішується національне почуття, там, зокрема для військової справи, основи завжди здорові, та все ж хочу знати ясно, чого від мене хочуть, щоб не потрапити в брудну справу внаслідок звинувачення мене, українця, в проведенні явочним порядком українізації частин російської армії».

Після цього Скоропадський зустрівся з командуванням фронту. О. Гутор і начальник Південно–Західного фронту генерал–лейтенант М. Духонін переконували його у необхідності змін. Після цього Скоропадський вирішив особисто побувати в Генеральному секретаріаті військових справ і з’ясувати всі питання, які його хвилювали. Про свої враження від цих відвідин Павло Петрович згадував так: «В той час усі особи, які там засідали, зовсім ще не вбралися в пір’я; всі вони справляли враження новачків у своїй справі. Власне кажучи, жодного діловодства ще не було, і, здається, вся їхня турбота полягала, головно, у боротьбі з командувачем військ Київського військового округу, соціал–революціонером Оберучевим. Настрій у них тоді був поміркований у розумінні політичних і соціальних реформ; головно, провадилася національна ідея. Там я вперше зустрів Петлюру. Оточений він був масою молодих людей, які носилися з якимись паперами. Взагалі, типово революційний штаб, що їх згодом доводилося часто зустрічати».

При цьому, відзначаючи деяку невпевненість у діях Центральної Ради, автор спогадів визнавав: «Але що мені сподобалося, це певне почуття любові до всього українського. Це почуття було непідробне та без будь–яких особистих утилітарних цілей. Признаюсь, це мені імпонувало; видно було, що люди працюють не з–під палиці, а натхненно». З Петлюрою Скоропадський спілкувався мало: в той час Симон Васильович, за словами останнього, зовсім не був у курсі військових справ, а більше займався політикою.

Скоропадський від’їхав із Києва не з найгіршими враженнями, до чого внутрішньо готувався по дорозі до столиці. Однак при цьому він залишився переконаним у тому, що українізація не зробить армію сильнішою. Щоб розвіяти сумніви, Павло Петрович заїхав у Кам’янець–Подільський, де перебував штаб Південно–Західного фронту. Там він зустрівся з призначеним замість Гутора новим командувачем — генералом Л. Корніловим. Той настійно рекомендував якомога швидше українізувати корпус, посилаючись на те, що українізована 56–та дивізія 81–ї армії чудово проявила себе під час останнього наступу.

У війська П. Скоропадський повернувся саме тоді, коли почався сумнозвісний «Тернопільський відступ». За визнанням генерала, це був час, коли він пережив незрівнянні моральні муки. Водночас він знайшов найкращі слова для командувача 7–ї армії генерала Селивачова, командувача 6–го армійського корпусу генерала В. Нотбека та командира 104–ї дивізії генерала Я. Гандзюка, який протягом війни отримав дев’ять поранень і був убитий більшовиками в січні 1918 року.

Але невдачі не згнітили його. Керуючись наказом Корнілова про українізацію корпусу від 18 липня, Павло Петрович з притаманною йому Грунтовністю намагався відновити дисципліну й навчити військової справи новоприбулих прапорщиків, які пропагували соціалістичні ідеї, а воювати не вміли. Через півтора місяця з офіцерської школи вийшли інші люди: з необхідними знаннями й навичками, прагненням навести порядок без нальоту шовінізму.

Близько знайомий із Корніловим, Скоропадський був стурбований проголошенням військової диктатури, ініціатором якої став верховний головнокомандувач. Павло Петрович вважав, що для цієї акції Корнілову бракувало вірних частин та офіцерів середньої ланки. Його передчуття справдилися й цього разу. Після придушення заколоту військами Тимчасового уряду верховним головнокомандувачем призначили генерал–лейтенанта М. Володченка, який визнавав повноваження Української Центральної Ради.

У той час відбулася подія, що вирішальним чином вплинула на майбутнє Павла Скоропадського. На початку жовтня в Чигирині відбувся Всеукраїнський з’їзд Вільного козацтва, на якому було обрано Генеральну раду й отамана Вільного козацтва, яким і став П. Скоропадський. До складу Ради увійшли також інші нащадки давніх козацьких родин — генеральний писар В. Кочубей, козацький отаман І. Полтавець–Остряниця та ін.

Якщо у військових справах генерал Скоропадський мав солідний досвід, то в політичних почувався не так упевнено. Павло Петрович визнавав, що зробив хибний крок, коли погодився на внесення свого прізвища до списку Спілки земельних власників для виборів до Установчих зборів. Це непродумане рішення (позиція Скоропадського зовсім не збігалася з аграрною платформою «хліборобів») зашкодило його репутації, дало підстави для необгрунтованих звинувачень у тому, що він стоїть на сторожі інтересів великих поміщиків.

Однак найбільшою турботою генерала тоді було збереження корпусу як повноцінної бойової одиниці. Під час відступу окремі його підрозділи вдавалися до мародерства, грабування поміщицьких маєтків, винокурень, насильств та гвалтувань цивільного населення. Крім того, свою руйнівну роботу продовжували різні агітатори й представники «ревкомів», які вносили безлад, підривали дисципліну й субординацію. Не існувало узгодженості також у діях військового командування і Центральної Ради: офіційно Генеральний секретаріат військових справ підтримував зусилля командування Південно–Західного фронту, спрямовані на те, щоб стримувати наступ австро–німецьких військ. Проте водночас робилися спроби відвести його з’єднання для прикриття Києва від більшовицьких армій.

Тим часом більшовики здійснили переворот у Петрограді. Верховним головнокомандувачем став М. Криленко, який вимагав будь–що утримувати фронт. Але зробити це в ситуації, що склалася, було практично неможливо. У другій половині листопада Павло Скоропадський, корпус якого дислокувався у районі Меджибожа, дійшов доволі прикрого висновку: поки розрізнені частини корпусу дістануться передової, вони будуть розпропаговані й розпорошаться остаточно. Саме так і сталося з 2–м гвардійським корпусом, який під впливом більшовицької агітаторки Є. Бош повернув з району Бар — Жмеринка на Київ, щоб захопити його й встановити владу більшовиків. Для відвернення цієї загрози П. Скоропадський відправив на фронт усіх, хто перешкоджав налагодженню дисципліни, а решту вояків перевіз до Козятина, поставивши заслін на шляху просування 2–го гвардійського корпусу, який перейшов на бік більшовиків. Тоді ж він отримав від С. Петлюри телеграму, в якій повідомлялося, що, згідно з рішенням Генерального секретаріату військових справ, на нього покладається оборона Правобережної України з підпорядкуванням йому всіх частин, зокрема й Січового Українського корпусу.

Розташувавши війська по лінії Шепетівка — Вапнярка — Козятин, командувач 1–го Українського корпусу (так прихильники УЦР називали підпорядковані Скоропадському війська) почав обеззброювати, розформовувати й відправляти ешелонами в Росію розпропаговані більшовиками частини. За наказом генерала у переговори з такими з’єднаннями не вступали, а в разі необхідності застосовували проти них зброю.

Неспроможність політики військового будівництва, яку провадила Центральна Рада, виявилась у тому, що вона не змогла протиставити більшовизованим з’єднанням і радянським російським арміям добре навчені, екіпіровані та озброєні частини. Національні формування (богданівці, дорошенківці, наливайківці) концентрувалися в столиці й у вирішальний час виявили повну бездіяльність. Єдиною боєздатною силою УНР у листопаді–грудні 1917 року був 1–й корпус отамана Скоропадського (у грудні 1917 року УЦР скасувала військові звання, що існували в колишній російській армії, натомість упроваджувала звання, що відповідали посадам). Саме ця військова частина, можна сказати, «відповідала» за долю Української революції на початковому етапі першої українсько–російської війни, яка розпочалася наприкінці 1917 року.

У цей час Скоропадський зумів адекватно відреагувати на зміну ситуації й як військовий. Як зазначав відомий історик Г. Папакін, «саме в тому і полягала військова майстерність нового корпусного отамана, який на ходу оволодівав особливостями військових операцій революційного часу. Він уміло зводив протистояння двох військових сил, у розпорядженні яких була не лише легка зброя, а й артилерія, бронеавтомобілі, до операцій з роззброєння, використовуючи відсутність у більшовиків кваліфікованого командування». Розв’язуючи одночасно два завдання — стримання натиску більшовицьких полчищ на Київ і відновлення порядку на залізниці, 1–й Український корпус використовував різні тактичні прийоми, з наступальними операціями включно. Його частини й підрозділи з боями оволоділи Баром, Ворожбою, станцією Старокостянтинів, активно вступали у сутички в районах Вінниці, Волочиська, Жмеринки, Могилева–Подільського, Попонного, Проскурова (нині — Хмельницький), Шепетівки.

Тим часом більшовицька пропаганда дедалі більше розхитувала дисципліну в корпусі, який не мав нормальних побутових умов та постачання. Скоропадський поїхав до Києва, щоб особисто вирішити всі питання з М. Поршем, новим Генеральним секретарем військових справ. Не зустрівши розуміння, Павло Петрович написав рапорт про звільнення, передавши командування начальнику 104–ї дивізії генералові Гандзюку. 29 грудня 1917 року він офіційно залишив корпус і взявся за організацію козацтва. Для цього передовсім було відкрито щось на зразок вербувального бюро офіцерів, а також інструкторську школу для їх підготовки.

В оцінці причин, які обумовили розвал корпусу та відставку його командира, погляди різних військово–політичних діячів того часу збігаються. Так, організатор 2–го Українського корпусу полковник Б. Суликовський констатував: «Рішучий удар корпусові, який можна вважати за початок кінця його існування, завдали, одначе, не більшовики і витворений ними хаос, а своя вища влада — накази й розпорядження Генерального секретаріату по військових справах, на чолі якого тоді вже стояв лихої пам’яті полковник Порш. Остаточно доконав корпус… наказ Головнокомандувача збройними силами України полковника Капкана».

А ось інтерпретація тих самих подій, подана істориком Д. Дорошенком: «Перший український корпус, що ним командував ген. Скоропадський, являв з своїми ще слухняними й дисциплінованими 60000 людей прекрасне ядро майбутньої української армії, властиво це вже була готова армія як на масштаб україно–більшовицької війни. Але її в кругах Центральної Ради боялися не менше, ніж більшовиків, боялися, що спираючись на неї, ген. Скоропадський зробить переворот і створить якийсь інший уряд, правіший, ніж Генеральний Секретаріат Центральної Ради. Коли я скоро після нічної розмови прибув до Києва і спитав там в розмові Шинкаря (М. Шинкар — військовий діяч, член УЦР та Всеукраїнської ради військових депутатів. — Авт.), чому не використовують Скоропадського з його корпусом, то Шинкар мені відповів: “Боїмося, що він схоче стати гетьманом!” Це саме я чув і від інших, в тім числі, здається, і від Петлюри. Отже, замість того, щоб використовувати корпус, постарались швидко його розкласти і знищити…»

Поряд із цими цілком обґрунтованими оцінками існували й інші. Дехто вважав, що справжньою причиною «демаршу» Павла Петровича стало його незадоволене честолюбство та особисті амбіції. Павло Петрович цінував честолюбних людей, які чітко усвідомлювали мету й уміли до неї йти. Сам він також належав до цієї когорти. Але в цьому випадку ним керували інші почуття. Потрапивши в патову ситуацію, він як офіцер і людина зробив саме такий, а не інший крок.

Завершився один з важливих етапів життя, цілком відданого армії. У той період П. Скоропадський змужнів як воїн і людина, набув необхідного досвіду, загартувався в горнилі воєнних подій для майбутніх політичних баталій. А вони почали втягувати його у свій вир ще в останні місяці 1917 року.

Кінець 1917 — початок 1918 року ніби спресував хід історії. Події в шаленому темпі накочувалися одна на одну, перевертаючи будь–які уявлення про логічну послідовність та взаємну обумовленість. На повну господарську руїну, вакханалію погромів і грабунків, яка захопила й армію, накладалися безсилля та аморфність влади, міжпартійні усобиці й брак організованої політичної сили, здатної запропонувати і втілити в життя курс, який вивів би Україну зі стану колапсу.

В той час Павло Петрович відчував, що без втручання третьої сили істотних зрушень у цій справі чекати не варто. Такою силою він вважав Антанту, яка за наявності доброї волі її керівництва мала б допомогти своєму союзнику, що потрапив у надзвичайно складне становище. На початку січня 1918 року П. Скоропадський налагодив тісніші контакти з французькою військовою комісією та особисто генералом Жоржем Табуї. Хистке становище Центральної Ради наводило на думку про угоду з французами, про координацію дій із їхньою місією, яка мала вплив на польські та чехословацькі війська. Павло Петрович вбачав у них силу, здатну разом із козацькими підрозділами підтримати тверду військову владу в формі диктатури та припинити ланцюгову реакцію загального розкладу. Однак французьке командування не виявило особливого ентузіазму та активності щодо цього, а після ухвалення у січні 1918 року Центральною Радою IV Універсалу, в якому Україна проголошувалася незалежною суверенною державою, воно заявило, що Антанта ніколи не визнає її статус легітимним.

За таких обставин більшовицькі армії швидко підійшли до Києва й почали його обстріл. П. Скоропадський виїхав до Білої Церкви, де перебувала Генеральна рада Вільного козацтва, але вірні їй підрозділи розбігалися, а керівництво подалося на Звенигородщину. Сподіваючись на те, що спільними силами вдасться зібрати козачі формування на підтримку Києва, Павло Петрович вирушив до Звенигородки. Але й Полтавець, і Шинкар, які заправляли тоді в Раді, виявилися нездатними зібрати військо, спроможне виступити проти більшовиків. Лише відділи козаків Слобожанщини під командуванням С. Петлюри та Галицько–Буковинський курінь січових стрільців, сформований з військовополонених — вихідців із Західної України, змогли чинити опір більшовицьким військам Муравйова й місцевим збройним формуванням, що підтримували більшовиків.

П. Скоропадський із підробленим паспортом дістався до Бердичева, а потім пробрався в Київ, де під чужим ім’ям зупинився у знайомих.

Тим часом у Бресті завершилися переговори, у яких брала участь і делегація Української Центральної Ради. В пошуках союзників для відсічі російсько–більшовицькій експансії керівництво УЦР орієнтувалося на держави Центрального союзу — Німеччину й Австро–Угорщину. Це тоді здавалося єдиним порятунком від більшовицької навали. А Берлін та Відень без жодного пострілу отримували те, заради чого воювали майже чотири роки.

Брестські угоди відрізали Україні всі шляхи відступу й позбавили останніх сподівань на допомогу держав Антанти, керівництво яких вважало цей крок зрадою союзницьких інтересів.

Доки дипломати розглядали ймовірні варіанти розвитку подій, німецько–австрійські війська рішуче виступили проти більшовицької армії й почали тіснити її з України. В березні 1918 року бруківкою Києва пройшли колони нових окупантів. Формально влада перебувала у руках Центральної Ради. Проте брак розгалуженого й дієздатного державного апарату, особливо владних структур на місцях, а також наявність чужинських військ до краю ускладнили виконання нею своїх повноважень. До того ж німецьке та австрійське командування, почуваючись господарем становища, вдавалося до заходів, які зовсім не сприяли покращенню ситуації. Не узгоджені з українським урядом реквізиції викликали у населення обурення й почуття невдоволення як іноземною присутністю, так і українською владою.

Після вступу німецьких військ у Київ П. Скоропадський багато розмірковував про майбутнє України. Оскільки на поверхні політичного життя опинилися соціал–демократи та есери, які не могли запропонувати ефективних засобів подолання анархії, він схилявся до думки, що цю функцію може успішно виконати партія іншої політичної орієнтації. Павло Петрович вважав, що «необхідно створити демократичну партію, це обов’язково (українець у душі демократ), але зовсім не соціалістичну. Далі, така партія стала сповідувати українство, але не крайньо шовіністичне, а певно стоячи на завданні розвитку української культури, не зачіпаючи й не виховуючи ненависті до всього російського». П. Скоропадський наголошував, що опорою такої партії повинні стати «всі власники без різниці відтінків у боротьбі проти руйнівних соціалістичних гасел». Для нього було аксіомою, що за тогочасних умов соціалістичний шлях вів тільки до більшовизму. Реальний шлях виходу з кризи він вбачав у тому, щоб спочатку «демократизувати країну, виховати людей, розвинути в них усвідомлення обов’язку, прищепити їм чесність, розширити їхній культурний горизонт, і лише тоді можна говорити про наступний етап соціальної революції». Однак коли Павло Петрович ознайомився з програмою майбутньої партії лідерів Союзу землевласників, він не зрозумів її й не відчув у собі прагнення підтримати її.

Мешкаючи в готелі «Кане», П. Скоропадський зустрічався з багатьма громадськими та політичними діячами. Серед них були М. Міхновський — один із засновників Революційної української партії (РУП, 1889), Української народної партії (УНП, 1902) та Української демократично–хліборобської партії (УДХП, 1918) і Д. Донцов, якого Павло Петрович, прийшовши до влади, призначив на посаду керівника Українського пресового бюро.

Саме у той тривожний час обставини підштовхнули генерала до осмислення досвіду його колишнього начальника — Л. Корнілова. Він утвердився в думці про необхідність сильної влади, ознайомившись зі статтею членів Товариства українських юристів, у якій висувалася вимога переходу влади від УЦР до однієї особи з диктаторськими повноваженнями. Оцінюючи потенційні можливості вірогідних кандидатів, які могли б узяти на себе це складне завдання, П. Скоропадський не бачив справді вагомих і впливових постатей ні серед «великоросів», ні серед українців. Єдиний можливий «конкурент» — С. Петлюра, на думку Павла Петровича, був не так державним, як партійним діячем соціалістичної орієнтації, якого не підтримали б центристські та праві політичні табори.

Свої претензії на чільне місце в українській громадсько–політичній еліті П. Скоропадський намагався узаконити шляхом створення партії, яка б ідейно й організаційно консолідувала певні сили суспільства правоцентристського спрямування. Однак на той час ця політична ніша вже не була вільною. Кристалізація ідейно–організаційних засад консервативної частини політичного спектра знайшла вияв у програмних положеннях та діяльності Української демократично–хліборобської партії. Висуваючи гасло «самостійної, незалежної України», «Основні положення програми УДХП» містили вимогу соборності всіх українських земель, чого не ставила за мету жодна тогочасна партія. Пропонована модель державного устрою базувалася на демократичних засадах: законодавча влада мала належати сейму, а виконавча — Генеральному секретаріату, підзвітному сейму. На чолі держави повинен був стати обраний шляхом демократичних виборів президент (на чотирирічний термін, так само як і сейм). Забезпечення прав національних меншин гарантувалося пропорційним представництвом у державних органах та широким місцевим самоврядуванням.

Відкидаючи необхідність відокремлення церкви від держави, ідеологи УДХП наголошували на конструктивній ролі в державотворчих процесах соборної, автокефальної Української православної церкви.

Важливим пунктом програми стало положення про створення регулярних збройних сил, які мають стояти на сторожі інтересів української демократичної республіки.

Привертає увагу соціально–економічний блок програми, провідними ідеями якого були державний контроль над стратегічними галузями промисловості й природними ресурсами, мінімізація анархії та нерегульованого капіталістичного ринку. Аграрна реформа за збереження приватної власності на землю націлювала селян на створення інтенсивного фермерського сільського господарства й ліквідацію поміщицьких латифундій. У соціальній сфері передбачалися запровадження восьмигодинного робочого дня, легалізація профспілок, розвиток кооперативного руху, державне страхування, безплатна медична допомога від власників підприємств на випадок хвороби тощо.

Павлу Петровичу імпонували ідеї, що лежали в основі діяльності УДХП. Про те, наскільки вони збігалися з його власними, свідчить зміст програми Української народної громади — організації, що була створена для встановлення міцної особистої влади в Україні. Не акцентуючи уваги на формі політичного устрою («громадівці» не сприймали ні самодержавної, ні соціалістичної організації держави), автори програми висували концепцію бюрократично–військової диктатури, яка мала б діяти під час перевороту й певний період після нього.

Гарантом політичної та економічної незалежності України мала стати регулярна армія, сформована на засадах загальної військової повинності. Декларуючи широкі демократичні свободи, укладачі програми відводили православній церкві роль державної. Державним визнавався також і статус української мови.

В основу внутрішньої політики було покладено «створення умов для піднесення приватного підприємництва, а також суворого дотримання принципу приватної власності, зокрема й на землю». Реформування аграрного сектора планувалося здійснити шляхом «відчуження земель, за дійсною їх вартістю, від великих землевласників для наділення хліборобів ділянками, здатними забезпечити їм та їх сімействам безбідне існування і достатнє прикладання їх праці». Купівлю й продаж землі мали регулювати правові акти, які унеможливлювали спекуляції.

Законодавство в галузі праці та капіталу мало створити умови для державного страхування зайнятих у промисловому й сільськогосподарському виробництві, забезпечити охорону праці жінок і дітей, а також чоловіків на шкідливих ділянках останнього, впровадження примирних камер із представників праці, капіталу та держави в різних пропорціях для врегулювання всіх суперечок і відносин найму.

Поряд із державною монополією (цукровою, тютюновою, страховою тощо) пропонувалося внутрішню та зовнішню торгівлю довірити приватній ініціативі.