Михайло Степанович Ханенко

Михайло Степанович Ханенко

(1620-1680)

«…виявляє більше серця, ніж розуму»

Гетьман Правобережної України (1669—1674). Дотримувався пропольської орієнтації. Був типовим представником тогочасної козацької верхівки.

Він був сміливим та талановитим військовим діячем. Але, як відмічали сучасники, у своїх діях керувався більше емоціями, ніж розумом.

Прагнув усілякими засобами зберегти свою владу. Звідти і результат — руйнування державно–адміністративного устрою держави Богдана Хмельницького.

«…Він, — свідчив сучасник Ханенка Ульріх Вердум, автор «Щоденника виправи Яна Собєського з року 1671», — народився в Умані, одному з важніших міст України, був там полковником, але попав у неласку в Дорошенка і перейшов до запорожців разом із іншими, що втекли від Дорошенка. Має трьох синів і жінку, старший із матір’ю у полоні в Дорошенка; другий попав у полон до татар на Чорному морі, одісланий до Царгороду, де й сидить у Семибаштовому замку; третій перебуває під доглядом у княгині Замойської, матері короля»…

«Також і Ханенко, взявши нечинно і непорядно гетьманський титул, вніс поміж народ розрізнення. Був спершу притиснений в Умані облогою, а потім під Стеблевом, хоч мав при собі немало орд із мурзою Батирчею, втратив гармати й був упень розбитий та розпорошений тодішнім гетьманом Дорошенком. Ті названі й неназвані особи, яких тут не згадуємо, котрі бігали за владою, не тільки самі на собі й на помічниках своїх пізнали нещастя та занепад, але за той їхній вчинок немало потерпіла й Вітчизна Україна, край тогобічний. То коли люд за такими побудками хилявся туди чи сюди й не хотів заспокоїтися при своєму порядку, то всілякі війська, котрі переходили чи на поміч, чи для їхнього заспокоєння, не лише нищили той край, але й до решти розорили. І де бували людні міста, оздоблені Божими святинями, там тепер, за гріхи наші, пустка і віднайшлося житло звірям. Від того не тільки кожний син своєї Вітчизни мусить точити з очей своїх, але обійме жаль кожного доброго християнина. Хто ж бо віджалкує оту всього нашого народу невідшкодовну втрату?» — виголошував у своєму універсалі гетьман І. Мазепа.

Отже, спробуємо й ми розглянути основні віхи життєвого шляху гетьмана Правобережжя М. Ханенка, щоб мати власну думку про його діяльність та місце і роль в історії України.

Уперше його ім’я, як уманського полковника (цю високу військову і державно–адміністративну посаду він обіймав упродовж десяти років, починаючи з 1656–го, отже, ще за життя Богдана), згадується в документах за 1659 рік.

Народився Михайло Ханенко 1620 року. Його батько, Степан, бився з турками, татарами і московитами у війську славетного гетьмана Петра Сагайдачного. Під час одного з походів на турецькі фортеці Степан Ханенко потрапив у полон, однак невдовзі польський шляхтич Лукомський викупив його з неволі. Згодом козак Ханенко одружився з дочкою прикордонного старости. В них народилося троє синів, один з них, найстарший — Михайло, 1669 року зайняв найвищу в Україні державну посаду.

«Була це, — свідчив вище згаданий сучасник М. Ханенка Ульріх Вердум, — людина років сорока, середньої, але кремезної статури з жовтим обличчям і кучерявим, чорним, як смола, волоссям, так що виглядав доволі мужикувато, але сміливо й войовничо. Ті, хто постійно спілкуються з ним, кажуть, що він виявляє більше серця, ніж розуму, і взагалі не відзначається якимись особливими здібностями».

До свого обрання гетьманом Правобережної України Михайло Ханенко брав участь у боях, які вів Уманський полк у складі Війська Запорозького з 1648 по 1657 рік. Неординарні військово–організаторські здібності Ханенка сприяли тому, що наприкінці 50–х років XVII століття він став на чолі рідного полку. Восени 1659 року Ханенко, в ранзі уманського полковника, був присутній на козацькій раді, де гетьманом ще єдиної козацької України обрали Юрія Хмельницького. Але вже 17 жовтня того ж року він разом з козацькою старшиною підтримав так звані Переяславські статті-2, які перекреслювали договірні статті гетьмана Б. Хмельницького з царем Олексієм Михайловичем. Маємо свідчення, що 1660 року Ю. Хмельницький призначив М. Ханенка наказним гетьманом, до завдань якого входило обороняти південно–східні кордони України від наступу польських військ. У лютому того ж року полковник Ханенко вже керував обороною Могилева, що на Дністрі. Війська коронного гетьмана Речі Посполитої С. Потоцького, які намагалися будь–що захопити місто, після багатоденної облоги відступили, втративши при цьому кілька тисяч жовнірів.

Влітку 1660 року М. Ханенко очолював Уманський полк під час Чуднівської кампанії. Він входив до спеціальної козацької делегації, яка спільно з посланцями польської сторони виробила десять пунктів українсько–польської угоди. Саме тоді полковник Ханенко став ворогом Москви — російський посол Сухотін повідомив царя про зраду йому правобережної старшини на чолі з Ю. Хмельницьким. Наступного року Варшавський сейм нобілітував Михайла, а також членів його родини — Романа, Павла, Сергія та Лаврентія. Уманському полковнику було підтверджено й надано кілька маетностей. У вересні 1661 року, під час перебування на чолі козацького посольства у Варшаві, М. Ханенко виконував спеціальне доручення короля: на прохання Яна II Казимира він намагався переконати учасників опозиційної шляхетської конфедерації взяти участь у війні з Москвою. А вже наприкінці 1662 року Ханенко розглядався урядом Речі Посполитої як один з можливих претендентів на гетьманську булаву. У щоденникових записах П. Гордона за 1663 рік читаємо, що з усіх відомих козацьких старшин «на польському боці залишився тільки якийсь Ханенко, що мав свою невелику армію».

За правління П. Тетері полковник М. Ханенко якийсь період знову був наказним гетьманом. Разом зі своїм полком він зводив переправу через Дніпро біля Ржищева для переходу через річку військ короля Яна II Казимира і правобережного гетьмана на Лівобережну Україну. Він підтримував П. Тетерю й під час повстання на Правобережній Україні, зокрема налагодив контакти з жителями Умані та домовився про здачу міста королівським військам. У той же час, за сприяння П. Тетері, М. Ханенко влаштовував свого сина Павла «до наук» на королівський двір, де той виховувався під доглядом матері польського монарха.

Коли у 1668 році П. Дорошенка було обрано «гетьманом обох сторін Дніпра», Кіш Запорозької Січі не погодився з окремими аспектами його політичної програми, і насамперед зі шляхами її досягнення. На противагу йому запорожці обирають свого гетьмана — П. Суховієнка (Суховій), який з допомогою низовиків і кримських татар зробив не одну спробу скинути Дорошенка. Запорозько–татарського ставленика підтримував і М. Ханенко.

Після того як під Корсунем на Генеральній раді правобережної частини Українського гетьманату (березень, 1669) прихильники Дорошенка звернулися по військову допомогу до турецького султана, Ханенко звинуватив Дорошенка в «зраді». За досить потужної (але таємної) підтримки польського уряду уманський полковник став готувати себе на гетьманську посаду. «Учинили з Уманським, Кальницьким, Паволоцьким, Корсунським та іншими полками Раду під Уманем і вибрали Гетьманом уманського полковника Ханенка, а писарем у нього Суховія», — повідомляла московського царя канцелярія гетьмана Лівобережної України Д. Многогрішного. До речі, в тогочасній Варшаві не було секретом, що М. Ханенко був ставлеником групи сенаторів і сеймових послів Речі Посполитої, які дотримувалися профранцузької орієнтації. Водночас П. Дорошенка начебто підтримувала «австрійська» партія польської еліти, яка орієнтувалася на Габсбургів.

Ситуацію, що склалася на той час при королівському дворі, ретельно вивчив сучасний історик В. Горобець. Зокрема, він писав, що у Речі Посполитій у 50–х — першій половині 60–х років XVII століття профранцузькі настрої репрезентувала королева Марія Людовіка та її оточення. Вона наполягала на замиренні Польщі зі Швецією при посередництві Франції, виступала проти елекції¹ московського царя на польський трон і бажала бачити на ньому французького принца Людовіка де Конде. Також королева вказувала на небезпеку війни з Україною і Кримом у разі примирення з Московською державою. У свою чергу проавстрійськи налаштовані польські політики домагалися, щоб Польща підписала мирний договір з Москвою, після чого обидві держави спільно виступили б проти Швеції. Таким чином, коли Марія Людовіка, виражаючи інтереси французького монарха Людовіка XIV, виступала за примирення з шведським королем Карлом X Густавом, вимагала вивести з польської території австрійські війська та замиритися з Українським гетьманатом, її політичні противники відкидали французьке посередництво у польсько–шведському примиренні та не хотіли втягувати союзників Речі Посполитої у боротьбу з Росією. Така політична конфігурація європейських панівних кіл значно впливала на розгортання подій у козацькій Україні.

________

¹ Елекція — вибори

Одразу по обранні нового гетьмана між його прихильниками і полками Дорошенка зав’язалися військові сутички. Спочатку М. Ханенко намагався об’єднатися з силами лівобережного гетьмана Д. Многогрішного. Але Многогрішний відмовив королівському ставленику в допомозі. Тоді Ханенко разом з колишніми гетьманами Ю. Хмельницьким та П. Суховієнком вирушив у похід проти свого політичного противника.

Самовидець свідчить, що «…мусив Дорошенко у городі Стеблові зачинитися, якого приступом Ханенко діставав і вже на валу козаки були. Аже Сірко… додав оному помочі». Крім військ Івана Сірка та білгородського хана, на допомогу оточеним військам Дорошенка прибули полки його брата Григорія і канівського полковника Лизогуба. Ситуація на полі бою різко змінилася — тепер уже Ханенко з десятитисячним військом мав оборонятися. 29 жовтня 1669 року він був ущент розбитий об’єднаними силами дорошенківців. Разом із декількома сотнями Ханенко ледве встиг видертися із кільця і відступити на Січ. Там його невдовзі обрали кошовим отаманом. Запорожці не могли пробачити Дорошенку його «братання» з невірним султаном, споконвічним ворогом січовиків. Саме тому низове козацтво вирішило підтримати того гетьмана, який, на їхню думку, послідовно продовжував боронити «православну віру, отчизну і козацькі вольності».

Опираючись на запорожців, М. Ханенко підтримував тісні політичні зв’язки з Варшавою та не забував про налагодження добрих відносин з Кримським ханством. Але разом з тим він започаткував дипломатичні стосунки з Москвою. Його посольство на чолі з полковником Обідою здобуло у московській столиці невеличку дипломатичну перемогу — на Запорожжя воно повернулося з царською грамотою, яка прощала всі попередні виступи січовиків проти царя.

Наприкінці серпня 1670 року М. Ханенко вислав до Острога, де перебували польські комісари, спеціальне посольство на чолі з С. Богаченком. Очевидно, цей приїзд було заплановано заздалегідь, адже поява послів не стала несподіванкою для поляків. Вони відразу ж почали погоджуватись з усіма запропонованими пунктами. Тобто зрозуміло, що посли попередньо вже були ознайомлені з усіма запропонованими пунктами. За два дні по тому було укладено польсько–український Острозький договір про регулювання взаємовідносин між урядами гетьмана та короля Михайла Вишневецького (тоді як переговори з послами Дорошенка тривали з перервами близько п’яти місяців).

Треба зауважити, що українські історики досить негативно оцінюють рішення Острозької комісії. Політичні, економічні та конфесійні права українського народу, порівняно з попередніми договорами, значно обмежувались. Але в боротьбі з гетьманом Дорошенком Ханенко отримав деяку перевагу. Добиваючись ще більшого визнання в польського короля, Ханенко намагався утримати кримських ханів від виступів проти Речі Посполитої.

Однак панівні кола Польщі не виявили одностайності у підтримці Ханенка. Коронний гетьман Ян Собєський та підканцлер Андрій Ольшевський висловлювалися проти визнання його єдиним гетьманом Правобережної України. Очевидно, саме тому король не віддав булави козацьким послам С. Богаченку, Г. Пелеху, 3. Білому, які отримали від нього інші козацькі клейноди та двадцять тисяч злотих. Козацька рада у Корсуні, яка відбулася 22 лютого 1671 року, висловила невдоволення рішеннями Острозької комісії. На Раді зазначалося, що острозькі умови повертають Україну до її стану перед Визвольною війною. Старшина, яка підтримувала Дорошенка, відмежувалася від прийнятих рішень і заявила, що не допустить приходу польської шляхти на українські землі.

У травні 1671 року коронний гетьман Собєський оголосив про скликання посполитого рушення в Правобережну Україну. На початку липня чотирнадцятитисячне польське військо вступило на землі Поділля. Михайло Ханенко відрядив до Собєського свого посла, який 16 серпня 1671 року мав розмову з коронним гетьманом. Посол повідомляв, що у військах правобережного гетьмана нараховується шістнадцять тисяч козаків і п’ять тисяч калмиків. Щоб ударити в тил полкам Дорошенка, Ханенко чекав на прихід польських військ. Після того як Собєський завоював землі Правобережжя понад Бугом (від Меджибожа до Брацлава), до нього знову прибули посланці від козацького ватажка. Ханенко сповіщав, що він із військом отаборився неподалік від Чигирина. До нього приєднався Іван Сірко, з ним Ханенко збирався воювати білгородських татар — союзників Дорошенка. Ханенко, щоб заохотити запорожців до боротьби з татарами, прохав Собєського прислати на Січ універсал від імені короля.

Треба зауважити, що Іван Сірко до того постійно змінював свої політичні орієнтири. Але восени 1671 року він нарешті перейшов на бік правобережного гетьмана. Разом вони розбили кримського хана Селім–Гірея, який намагався допомогти Дорошенкові, напали на татарські улуси Білгородщини, а ще згодом навіть здійснили спільні походи на турецькі міста Аслам і Джан–Кермен.

До шести полків Ханенка приєдналися зі своїми загонами полковники Зеленський, Гоголь і Костянтин. Козаки правобережного гетьмана вступили у Ямпіль, а потім Брацлав. Цікаво, що польську залогу Ханенко не допустив у Ямпільську фортецю. 8 жовтня 1671 року український гетьман зустрівся з Собєським у Брацлаві, де відбулася спільна польсько–українська нарада з військових питань. Поляків репрезентували коронний гетьман Ян Собєський і князь Дмитро Вишневецький, а українців — гетьман Ханенко та його старшина (полковники Сірко, Зеленський, Лисиця, Іскрицький та ін.). Було вирішено просуватися до Кальника (козаки цього міста підтримували Дорошенка). Другого дня відбувся бенкет, на якому пилася українська горілка, а польська артилерія стріляла з усіх гармат.

Наступні події свідчать, що гетьман Ханенко не був черговою маріонеткою в руках польських урядовців. Його принципова позиція в недозволенні на знаходження польських гарнізонів у полкових містах переконує: Українська держава існувала, незважаючи на деяку політичну децентралізацію.

Треба сказати, що М. Ханенко намагався не допустити розміщення польських військ у козацьких полкових містах.

Але все ж полякам, удавшись до хитрощів, удалося оволодіти Брацлавом, важливим стратегічним центром Правобережної України. Для проведення наради старшину виманили в табір за мури фортеці, після чого польське військо оволоділо старовинним козацьким укріпленням. Згодом Ханенко разом з Собєським оточили Кальник, обороною якого керував наказний полковник Урбанович. Джерела свідчать, що коронний гетьман не мав великого бажання штурмувати місто, але наполягав на цьому Ханенко. Після невдалих переговорів з кальницькою старшиною розпочалося бомбардування фортеці. Спроби захопити місто штурмом не увінчались успіхом. Тоді Собєський вдався до тривалої облоги, аби голодом зламати мужніх оборонців.

Наприкінці жовтня до польсько–українського табору прибули королівські посли, які привезли гетьманську булаву й тисячу червоних золотих для Ханенка. Але коронний гетьман поділив гроші між козацькою старшиною. Гетьманові Ханенку дісталося лише триста золотих, Сіркові — двісті. Відразу ж по цьому зібралася козацька рада, на якій запорожці із рук каштеляна Лужицького передали булаву своєму отаману. Цей акт означав, що польський король офіційно затвердив гетьманом Михайла Ханенка.

Коронне військо, яке завоювало близько сорока правобережних міст і містечок, усе ж непевно почувалося в чужому краї. Собєському, наприклад, так і не вдалося оволодіти Кальником. Як не дивно, але й Ханенко також не відчував спокою. І тому він прохав коронного гетьмана, щоб той дав йому для особистої охорони десять польських хоругов. Між українськими козаками і польськими жовнірами раз у раз виникали збройні сутички. Стали напруженими взаємини і самих ватажків козацтва — Ханенка та Сірка. Сірко мав більший вплив серед запорожців, ніж Ханенко, який не довіряв своїй старшині. Серед січовиків почалися заворушення, спричинені малою платнею короля. І тому гетьман Ханенко заявив, що готовий віддати свою булаву Дорошенкові, якщо той випустить на волю його дружину і старшого сина. З одного боку, такі дії правобережного гетьмана викликають повагу. Однак, можливо, то був просто дипломатичний хід заради визволення своїх рідних. До того ж оголошена відставка гетьмана могла заспокоїти невдоволених козаків.

Багато полкових міст, які перебували під впливом Ханенка, почали схилятися під владу гетьмана Дорошенка. Козаки звинувачували свого гетьмана в тому, що він допустив розташування польського гарнізону в Брацлаві. Однак козацькі полки й сотні, які залишалися вірними Ханенку, постійно воювали з польськими залогами у Jlaдижині, Рашкові та інших містах Правобережної України. В грудні 1671 року Дорошенко з двадцятисемитисячним військом підступив до Ладижина. М. Ханенко з козаками зачинився у замковій фортеці. На вимогу видати свого гетьмана Ханенкова старшина 9 грудня відповіла Дорошенку листом, який дуже цікавий з погляду на ідеологічні засади тієї частини українського козацтва, котра підтримувала Ханенка протягом його правління. Докоряючи Дорошенку за союз із турецьким султаном, ханенківці радили йому: «Віддалися від поганської протекції і поклонись королеві, природному свому панові… Тоді наш побачить Пан твою прихильність і покору, а Військо Запорозьке теж побачить твою до себе зичливість, будь, Ваша Милість, певен, що його Милість Пан Гетьман наш дані собі од короля клейноди і знаки військові положить, і по злученню братерському з нами всіма й військо коронне без труднощів відступлять. А тоді запевно і віра свята, і мила отчизна будуть краще процвітати вольностями своїми…»

У грудні 1671 року Михайло Ханенко вислав послів на сеймик Люблінського воєводства. Він прохав внести на сейм Речі Посполитої пропозиції про визнання православної віри не тільки на території України, а й скрізь — у Короні Польській та Литовському князівстві. Також Ханенко пропонував найвищому законодавчому органу шляхетської республіки забезпечити вольності козаків у королівських, магнатсько–шляхетських та духовних маетностях. 26 січня 1672 року відкрилася сесія сейму, яка мала вирішити ці та інші питання, але в лютому вона була зірвана.

За свідченням Г. Грабянки¹, загальне керівництво над польсько–українськими військами після від’їзду Собєського до Польщі було покладене на гетьмана Ханенка. На його бік почали переходити окремі козацькі полки. Так, коли у березні 1672 року в Корсуні вибухнув бунт проти Дорошенка, козаки прохали заступництва в Ханенка. Знову під владу свого колишнього полковника перейшов Уманський полк. Гетьман Ханенко, підтриманий Уманським, Могилівським, Тарговицьким, Брацлавським і Корсунським полками, вислав посла до Дорошенка з пропозицією прибути на річку Росаву, де мала відбутися козацька рада. Цей крок гетьмана свідчить про те, що він намагався не лише збройним, а й мирним правовим шляхом отримати владу над Правобережною Україною. Але Дорошенко, побоюючись утратити булаву, не прибув на раду.

__________

¹ Грабянка Григорій Іванович (р. н. невід. — бл. 1738) — український літописець, козацький полковник, автор історичного твору «Действия презельной и от начала поляков кровавой небывалой брани Богдана Хмельницкого с поляками. Року 1710», оригінал якого не зберігся.

Наприкінці літа 1672 року в Україну з величезним військом прийшов турецький султан Магомет IV. Назустріч йому під Кам’янець вирушив Дорошенко з полками, які нараховували 27 тисяч чоловік. Ханенко з вісімнадцятитисячним військом виступив з Ладижина, щоб не допустити з’єднання загонів свого противника з армією падишаха. Під селом Четвертинівкою, що на правому березі Бугу, спалахнула битва, що завершилася поразкою козаків Ханенка. Сам гетьман з двома полками ледве встиг відійти до Ладижинського замку. Сердюцькі загони Дорошенка і татарська орда тримали в облозі Ладижин чотири тижні, але не змогли його здобути і відступили. Гетьман Ханенко з прихильниками втік до Білої Церкви, з якої неодноразово посилав листи до московських воєвод з проханням надати йому військову допомогу.

Не дочекавшись підтримки з Москви, він поповнив свої загони козаками Білоцерківського полку і вирушив на з’єднання з коронним гетьманом Собєським, який на Галичині продовжував воювати з турецько–татарськими військами. Спільними силами обох гетьманів вдалося розбити великі татарські чамбули¹ під Краснобродом, Комарним та іншими західноукраїнськими містечками. Під ударами армії турецького султана 27 липня 1672 року капітулювали оборонці Кам’янця, після чого майже всі полкові міста Правобережжя присягнули на вірність Дорошенку. Ханенко ж із родиною знайшов притулок у Короні Польській.

__________

¹ Чамбул — загін татарської кінноти, що роз’їжджав по степах і чинив раптові напади на мирне населення

І на деякий час його військово–політична діяльність на теренах Правобережної України припинилася.

15 жовтня 1672 року Туреччина і Річ Посполита підписали договір у Бучачі (так званий Бучацький трактат), за яким козаки, що підтримували Ханенка, могли вільно повернутися до своїх домівок, але сам Ханенко не смів робити цього. На певний час ця заборона стримувала гетьмана в його прагненні повернутися на батьківщину. Дорошенко знову переміг, адже саме його козакам «уступалася Україна».

В кінці жовтня Ханенко брав участь у поході короля Михайла під Люблін. Польський король використовував війська Ханенка і його самого для розправи зі своїми політичними противниками. Але й у Варшаві Ханенко не припинив самостійної дипломатичної діяльності. На початку грудня він розмовляв з московським послом Протасовим. Під час розмови М. Ханенко заявляв про своє бажання перейти під царську протекцію, оскільки в Польщі його недооцінювали. Проте на пропозиції гетьмана Москва не виявляла ніякої реакції.

Невдовзі король Михайло Вишневецький видав універсал до козацького війська Ханенка з дозволом повернутися в Україну. У квітні 1673 року Ханенко вирушив на Волинь. Джерела свідчать, що при ньому було дванадцять тисяч козаків. 23 квітня гетьман знову написав листа до царя, прохаючи підданства. Московський уряд відповів, що коли Ханенко стане єдиним гетьманом Правобережної України і з усіма козаками, які перебувають у королівському і турецькому підданстві, буде проситися «під високу руку», то Москва його прохання задовольнить.

11 вересня 1673 року полки Ханенка і війська Дорошенка зійшлися в бою під мурами Києва з боку Печерського монастиря. Зазнавши поразки, Ханенко подався на Січ, де його завжди підтримували. Однак цього разу запорожці невдаху вже не прийняли. Новий гетьман Лівобережної України Іван Самойлович сповістив московського правителя, що з Варшави повернулися посли від Запорозької Січі, які з дозволу короля вимагали в Ханенка повернення гетьманських клейнодів. Той же на це відповідав, що залишив їх у Димері.

Політична кар’єра правобережного гетьмана наближалася до свого завершення. З півтисячею козаків Ханенко вирушив під Чигирин на допомогу українсько–московським військам І. Самойловича і князя Ромодановського в їхній боротьбі з полками Дорошенка. На початку березня 1674 року під Лисянкою війська, які складалися з Київського, Канівського, Лубенського, Білоцерківського полків, а також козаків Ханенка, розбили двохтисячний загін Григорія Дорошенка. Але це, як не дивно, прискорило падіння самого Ханенка. 17 березня 1674 року в Переяславі відбулася рада правобережного козацтва. «На генеральній раді нашій Ханенко клейноди військові, булаву і бунчук… з рук своїх здав» і попросив пробачення в козаків, коли кому з них зробив зле. Після цього товариство проголосило гетьманом обох берегів Дніпра Івана Самойловича. Так закінчилася гетьманська діяльність Михайла Ханенка.

Невдовзі Михайло Ханенко оселився в Козельці. Однак його продовжували бентежити лаври політичного діяча. Весною 1677 року він написав листа до нового короля Речі Посполитої — Яна III Собєського — з пропозиціями про співробітництво. Є припущення, що він хотів запропонувати польському монархові свою кандидатуру на гетьманську посаду. Але це послання перехопив Самойлович. На допиті перед генеральним суддею Ханенко розповів про свої «незаконні» зносини з польським монархом. Остання згадка про колишнього гетьмана в документальних джерелах датується кінцем 1678 року — Михайло Ханенко перебував у батуринській тюрмі під арештом у командира московських стрільців Радишевського. Помер гетьман у 1680 році.

Отже, останній пропольський правобережний гетьман М. Ханенко мав непогані людські якості, бажав щастя своїй рідній землі. Військові здібності Ханенка допомогли йому протягом шести років утримувати булаву. Але М. Ханенку не вистачило політичного розуму державного діяча, він так і не зрозумів гетьмана Дорошенка в його прагненні утвердити на території Центрально–Східної Європи єдину Українську державу.

Це, однак, у жодному разі не може бути причиною негативною ставлення до Михайла Ханенка — складної і дуже неоднозначної постаті в українській історії…