Богдан–Зиновій Михайлович Хмельницький

Богдан–Зиновій Михайлович Хмельницький

(1595–1657)

«…його слава та ім’я лунають по світу»

Видатний український політик, полководець і дипломат, очільник національно–визвольної боротьби 1648–1657років, творець держави та її перший гетьман. Створив армію, формував державні інституції, зміцнював гетьманську владу. Він сформулював державну ідею, що передбачала створення незалежної соборної Української держави в етнічних межах проживання українського народу. Проводячи виважену соціально–економічну політику, запобіг спалаху громадянської війни. Воднораз запровадив новий адміністративно–територіальний устрій, реформував Січ, зміцнив державні інституції, вдосконалював функціонування органів влади, вів дипломатичну боротьбу за міжнародне визнання молодої держави. Враховуючи вразливість її геополітичного становища, намагався зіграти на суперечностях між Річчю Посполитою, Московією й Портою (обіцяючи прийняти протекцію відповідно царя і султана), включити у сферу впливу українських інтересів Молдову і Валахію. Після укладання українсько–московського союзу 1654 року рішуче протидіяв намірам Москви обмежити суверенітет козацької України. Незаперечною заслугою гетьмана Б. Хмельницького було те, що все українство, незважаючи на станові інтереси, виступило єдиною як ніколи силою в боротьбі за національне визволення. Діяльність цієї непересічної постаті української історії не тільки визначила долю самої України, а й відчутно вплинула на європейське політичне життя.

Жодний з історичних діячів нашого народу не може зрівнятися з Богданом Хмельницьким за кількістю створених праць про нього. Важко навіть перелічити види наукових розвідок і творів художньої літератури й мистецтва, в яких описується, досліджується, змальовується, згадується постать Богдана Хмельницького. Наукові монографії, статті, розвідки і документальні публікації, записки, мемуари і спогади… Народ у своїй творчості — історичних піснях, думах, легендах, переказах, прикладному мистецтві — приділяє особливу увагу славетному козацькому гетьманові. Про нього написано романи, повісті, оповідання, поеми, драми, створено кінострічки, картини і скульптури. Коли б хто–небудь спробував зробити карту місць, де виникали всі ці наукові, літературні та мистецькі твори про Богдана Хмельницького, то довелося б включити до неї багато країн світу.

Як це не дивно, але Богданові Хмельницькому не дуже таланило в українській історіографії (більше щастило в закордонній, наприклад польській). Фігура, без сумніву, дуже складна — бо він і визволитель з–під Польщі, і той, що віддав Україну Росії, і обраний народом демократичний вождь, і представник авторитарної, деколи дуже жорстокої влади, і захисник народу та одночасно згубця, який розплачувався ясиром за татарську допомогу, носій паралельно республіканських і монархічних принципів і т. д., і т. п.

Історія підняла на своїх хвилях українського гетьмана тому, що він втілив історичні сподівання свого народу на власне державне життя. Богдан Хмельницький належав до тих типових постатей доби, що дала світові в різних країнах видатних діячів політики, науки, культури, наділених найрізноманітнішими талантами. Люди великих пристрастей і могутнього інтелекту, вони піднялися до найвищих щаблів тодішньої освіченості і виявляли себе водночас в кількох галузях і сферах людської діяльності. Це і Ян Гус, і Томас Мюнцер, і Олівер Кромвель, і, безперечно, Богдан Хмельницький.

В Україні така людина виявляла себе передусім у національно–визвольній боротьбі. Ця боротьба в XVI–XVII століттях набула значення найважливішої проблеми, від вирішення якої залежала доля усього народу. Бо постало питання: бути чи не бути українському народові? Турецько–татарські загарбники загрожували йому фізичним винищенням. Панування шляхетської Польщі загрожувало знищенням духовним. Захоплена жадобою наживи, польська шляхта прагнула привласнити величезні простори української землі та закріпачити її людей. У колонізації України, окатоличенні українців бачила вона свій шлях до цього. Тому католицька церква й особисто Папа іменем Христа благословляли будь–які бузувірства і розправи над непокірними «хлопами–схизматами». Злочини шляхти проти українського народу, як свідчила «Історія Русів», були страшними. Чинили різні грабіжництва, «перед очима батьків спалювали людей на жару і варили в казанах, а потім і матерів віддавали на муки і смерть». До того ж усе це поєднувалося з образою національної гідності і віри.

Таким було життя в Україні. І не міг народ весь час терпіти наруги, піднімався на боротьбу. В Україні постійно вибухали повстання, які переростали у національно–визвольні війни. Провідником цієї боротьби з кінця XVI та в першій половині XVII століття було козацтво.

І тому стає зрозумілим, чому саме на Богданові, немов у фокусі, зійшлися прагнення, зусилля, інтереси всього українського суспільства XVII століття. Одночасно він сам був породженням цієї доби. Епоха виховала його саме таким, яким він став.

Досі документально не встановлено, де саме народився Богдан Хмельницький. Існує кілька припущень. Але відомо, де минув перший період його життя, ми знаємо, в яких умовах формувалася його непересічна індивідуальність.

Народився майбутній гетьман 27 грудня 1595 року в родині православного шляхтича Михайла Хмельницького. 27 грудня — це день святого Теодора Начертаного, і хлопчики, народжені у цей день, одержували ім’я Богдан (народна форма імені Теодор). Ймовірно, місцем народження був Суботів.

На жаль, до нас дійшло обмаль відомостей про батька Богдана — дрібного українського шляхтича Михайла Хмельницького. Й досі не поталанило з’ясувати, з якого населеного пункту — Хмельника, Хмелева, Хмеліва, Хмельного, Хмелівки — походив його рід. Відомо, що батько мав добру на той час освіту, деякий час перебував при дворі польного гетьмана Станіслава Жолкевського. Тут на нього звернув увагу власник міста Одесько Іван Данилович, який

і запросив М. Хмельницького до себе на службу. Але потім батько майбутнього гетьмана був змушений покинути облаштовані землі через покарання судом на «баніцію» чи «інфамію» (покарання за якесь свавільство, борги, відмову коритись судовим ухвалам, яке полягало в обмеженні громадянських прав та вигнанні за межі королівства). Так Михайло Хмельницький, рятуючись від покарання, опинився на Чигиринщині.

Михайло Хмельницький прибув у Чигирин як представник польського магната Івана Даниловича, який допоміг йому втекти в українські степи. Він займався осадництвом, тобто засновував нові поселення в районі Чигирина. Серед заселенців було немало й козаків — колишніх повстанців, з якими в нього склалися добрі стосунки. В самому Чигирині мешкало немало козаків–реєстровців, які несли сторожову службу від набігів татар. Не ухилявся від цієї служби й Михайло Хмельницький. Певне, його старанність у виконанні своїх обов’язків, добропорядність і доброзичливість до людей і сприяли тому, що скоро він дослужився до підстарости і став Чигиринським сотником.

І хоча Михайло був шляхтичем, він, незважаючи на станові перешкоди, одружився з козачкою. І це в подальшому визначило непевний шляхетський статус їхнього сина Богдана (який неодноразово при нагоді підкреслював своє шляхетське походження, але при цьому не забував і про свою козацьку кров).

Кілька слів про шляхетство Б. Хмельницького. Беззаперечно, що він отримав польське шляхетство спадково, воно, можливо, перейшло до нього від предків, зокрема від батька Михайла. Якщо погодитися з думкою, що чигиринський підстароста Михайло Хмелевський, який 1627 року перебував у турецькій неволі (згідно з протестацією руського воєводи Івана Даниловича, вписаного до буської гродської книги) та Михайло Хмельницький, осадчий, козацький сотник з Чигирина й чигиринський підстароста — це одна і та ж особа, то шляхетство Михайла, а відтак його сина Богдана не підлягає сумніву. Адже підстаростою міг бути лише шляхтич і, крім того, багатий шляхтич (полоненого Михайла Хмельницького оцінили в дуже велику суму — 500 червоних золотих викупу, або мали обміняти на знатного турка Абдрахмана, що на становищі полоненого перебував у замку І. Даниловича в Одеську).

Місто Чигирин стояло на торговельному шляху з Києва до Криму. І саме цим шляхом татари найчастіше пробиралися в Україну. Цим же шляхом відвідували Україну й запорожці. Адже Чигирин стояв неподалік від Запорозької Січі. І не могли не бувати тут у ті часи і Григорій Лобода, і Федір Полоус, і Тихон Байбуза, і Петро Сагайдачний, а значить, і не поспілкуватися з такою відомою і поважною людиною, як чигиринський підстароста й козацький сотник Михайло Хмельницький. Це, незаперечно, сприяло тому, що від самісінького дитинства Богдана захопили козацькі походи і мрія про Запорозьку Січ. Уже змалку він набирався козацького духу, ріс в обожненні козацького лицарства. Маленький Богдан зростав серед дітей козаків та селян, добре знав живу українську мову, народні пісні, думи, приказки, легенди (не випадково навіть його офіційні виступи, привітання, листи були пересипані фольклорними вкрапленнями).

Літописи повідомляють про холеричний темперамент Богдана Михайловича. Ймовірно, він успадкував його від матері. В дитинстві Богдан був запальним, непокірним, гордим і водночас уразливим хлопчиком. Від батька ж він перейняв рідкісний дар холодного розуму, здатність за будь–яких обставин тверезо зважувати ситуацію й знаходити найоптимальніші рішення. Все це блискуче виявилося згодом, коли він став гетьманом.

Помітивши в сина великі здібності до навчання, Михайло Хмельницький вирішив дати йому освіту. Достеменно невідомо, в якій українській школі навчався Богдан. Деякі вчені вказували, що майбутній гетьман вступив до Київської братської школи. Але цей факт виглядає дуже сумнівно, бо в 1617 році, коли і відкрилася Київська братська школа, Богдану було вже 22 роки. Але ж аналіз написаних Хмельницьким листів та універсалів указує на почерк, характерний саме для Київської школи. Можна вважати, що хлопець навчався в якомусь із навчальних закладів Києва з його багатими традиціями красного письменства. На думку Б. Замлинського, Богдан спочатку навчався вдома, а згодом в одній із приходських шкіл у Києві. Справді, першим учителем сина міг бути сам батько або ж котрийсь із православних священиків Чигирина. Десь у 1605–1607 роках Богдан, очевидно, продовжив навчання, найімовірніше, у школі при якомусь із київських монастирів, де опанував літературну українську мову, здобув відомості з історичного минулого українських (руських) земель, довідався про гоніння православної віри з боку католицької та уніатської церков, польських та ополячених українських панів.

Тим часом Михайло Хмельницький, виконуючи різноманітні доручення Івана Даниловича, виявив себе здібним організатором й адміністратором. Його авторитет серед мешканців Чигирина та навколишніх містечок і сіл помітно зріс. Поліпшилося й матеріальне становище сім’ї (за повідомленням анонімного автора кінця XVII століття, Михайло, перебуваючи на службі в корсунсько–чигиринського старости, «не забував» і про себе). Його ділові якості та вміння доходити згоди з козаками не залишилися поза увагою Даниловича, і Хмельницький незабаром стає чигиринським підстаростою. Це була на той час висока посада, особа, що обіймала її, була фактичним управителем старостинського замку й усього староства, бо сам староста (як правило, магнат або заможний шляхтич) рідко коли постійно мешкав у своїй державній резиденції. За відсутності старости підстароста чинив також суд, командував військовим загоном. Значні прибутки, забезпечувані новою посадою, дали Хмельницькому змогу кількома роками пізніше заснувати на суботівських землях слободу — Новосельці.

Задоволений шкільними успіхами сина чигиринський підстароста вирішив навчити Богдана Польської й латинської мов, без знання яких у Речі Посполитій годі було й сподіватися на успішну кар’єру. Для цього батько обрав єзуїтську колегію, засновану 1608 року у Львові Станіславом Жолкевським (можливо, з цього питання він порадився із самим польним гетьманом). Богдан навчався в цій колегії десь із 1609 по 1615 рік, успішно пройшовши класи граматики, поетики та риторики, опанувавши польську й латинську мови. У колегії він здобув знання інших наук, пізнав усі тонкощі католицизму, що в майбутньому не раз ставало йому в пригоді.

Саме тоді у Львівській братській школі навчався й майбутній Київський митрополит, визначний церковний та культурний діяч Петро Могила. І, очевидно ж, Хмельницький та Могила не могли не знати один одного. Про це свідчить, зокрема, їхнє пізніше тепле ставлення один до одного.

Що характерно, єзуїти не спромоглися накинути юнакові відразу до православної віри, підкорити його душу та розум, навернути до католицизму, примусити зректися свого народу. Навпаки, можна припустити, що саме в стінах колегії він спочатку інтуїтивно, а потім і свідомо відчув і загострив у собі ворожість до єзуїтів. Ставши гетьманом, він, як відомо, домігся від польського уряду заборони діяльності єзуїтів на території Української держави.

Після закінчення навчання Богдан повернувся в Чигирин. Молодий, освічений, кмітливий у військових виправах юнак не міг бути осторонь подій, які гомоніли навколо. А події ці були справді історичними. Після придушення в 1596 році повстання Северина Наливайка народні маси та козацькі нетяги не втихомирились, а почали нові виступи, основою яких стало покозачення народних верств, відмова від виконання повинностей, торування стежок на Запорожжя. Це все відбивалося в душі юнака, зароджуючи зерна справедливості й жалю до свого уярмленого народу.

Не давала йому спокою і слава запорожців, які виступали на татар та турків, ходили походами по Чорному морю, повертаючись звідтіля сповненими багатств та вдячністю людей, яких вони визволяли з неволі. І тому в час бурхливого становлення козацького стану молодий Богдан не без допомоги батька вступає до Чигиринської сотні. Коли це сталося? Михайло Хмельницький брав його із собою в небезпечний похід польського війська у Молдавію в 1620 році. З цього можна зробити висновок, що на той час Богдан уже мав чималий воєнний досвід, бо ж розсудливий підстароста ні в якому разі не наважився б ризикувати життям «необстріляного» сина. Отже, вихованець єзуїтської колегії потрапив на козацьку службу незабаром після повернення зі Львова, приблизно в 1617—1618 роках, і з цього часу назавжди поєднав свою долю з козацтвом. У цей період славним його проводирем був Петро Конашевич–Сагайдачний. Не раз бував він у Чигирині, знав і поважав Михайла Хмельницького, відзначав його освіченого, ставного сина. І, може, тому, коли в 1618 році Сагайдачному на прохання польського короля Сигізмунда III довелося йти на Москву, то взяв він з собою і Богдана. Є згадки, що Богдан виявив себе в цьому поході сміливим і вправним воїном. Він у скрутну хвилину навіть урятував королевича Владислава. З того часу і запам’ятав королевич козацького сина і приязно ставився до нього аж до своєї смерті.

Цілком слушно писав з цього приводу відомий український історик і фольклорист Михайло Максимович: «Зоря Хмельницького зійшла на Чорному морі, у той час, як на Хотинському полі западала зоря старого Сагайдачного. Життя цього достопам’ятного гетьмана, який, служачи з славою Польській Короні і всій Речі Посполитій, зробив для блага України все, що тільки міг він зробити тоді, не підіймаючи зброї на поляків, — те життя служило прикладом для Богдана Хмельницького; його шляхом проходив він поприще своє до гетьманства, мужньо і довго–терпляче, як хоробрий воїн і чесний громадянин республіки Польської, як добрий і надійний син своєї козацької матері, України. Але йому суджено було пройти ще своїм шляхом — поприще гетьманського життя і безприкладно звершити ту справу, на яку безуспішно поривалися інші українці впродовж піввіку».

Після повернення в Україну Богдан служив у кінній сотні свого батька і разом з ним у 1620 році взяв участь у битві під Цецорою проти турецьких військ. У цій битві героїчною смертю поліг Михайло Хмельницький, а його син потрапив у турецький полон.

Доля закинула Богдана до Константинополя, де, за повідомленням турецького літописця Наїма Челебі, він перебував у неволі в одного із старшин султанського флоту (цей старшина проживав у кварталі Касим–паші). Як згадував потім Богдан, він «терпів два роки суворого ув’язнення». Є підстави твердити, що протягом цього часу він опанував основи турецької мови, знання якої пізніше не раз ставало йому в пригоді. Поза всяким сумнівом, суворі випробування загартували волю молодого козака, навчили володіти собою, мужньо зносити удари долі. Яким чином йому поталанило вирватися на волю, сказати напевне не можна. За одними даними, він був викуплений матір’ю, за іншими — козаки обміняли Богдана на турецьких бранців. Є також думка, що він утік із турецького полону.

Повернувшись до рідної домівки, Богдан, вочевидь, у першу чергу зайнявся господарством. Тим часом його овдовіла мати познайомилась із дрібним білоруським шляхтичем Потрекеївського повіту Василем Ставецьким, незабаром вийшла за нього заміж і покинула Суботів. Через деякий час у неї народився син, якого назвали Григорієм. Ставши дорослим, він з невідомих причин узяв собі прізвище не батька, а Хмельницьких.

Богдан же поновив свою службу як реєстровий козак Чигиринського полку, хоча він, будучи сином загиблого в бою чигиринського підстарости, мав можливість обійняти якусь із посад в адміністрації Чигиринського староства. Знову ставши козаком, Богдан не міг не відчувати наростання невдоволення козацьких мас політикою правлячих кіл Речі Посполитої, намагання магнатів і шляхти звести нанівець козацькі права та вільності. Не міг він також не помітити зростання самоусвідомлення козацтвом своїх сил, своєї ролі в житті Польщі.

Одружився він пізно — десь у 30–річному віці. Причин такого тривалого парубкування ми не знаємо. Це тим паче викликає подив, оскільки відомо, що Богдан ніколи не був байдужим до жіночої вроди, скоріше навпаки. А може, він до того одружувався та поривав шлюб, але документи про цей факт не збереглися. Гадати не будемо. З історичних джерел достеменно відомо лише про його подружнє життя з Ганною Сомківною, яка походила з родини заможного переяславського козака. Вони побралися, ймовірно, близько 1625 року.

Разом з тим про ці часи життя Богдана ми знаємо дуже мало. Хоча ще за життя Хмельницького почали виходити різноманітні праці, які з тих чи інших позицій висвітлювали діяльність цієї видатної історичної особи. Відтоді минуло понад три століття, упродовж яких історики різних держав активно працювали для всебічного висвітлення титанічної постаті великого Богдана. Однак більшість учених переважно звертала свою пильну увагу на зображення українського гетьмана як державного, політичного та військового діяча. При цьому з поля зору дослідників випадало багато «деталей», що складають повноцінний образ людини. Якими були характер та зовнішність Хмельницького, чи мав він якісь захоплення та як поводив себе в повсякденному житті, який одяг носив, яким напоям і стравам віддавав перевагу, чи потрапляв він у «цікаві історії» — ці питання і до сьогодні залишаються мало вивченими, а отже, такими, що хвилюють усіх, кому небайдуже минуле нашої країни. Отож спробуємо висвітлити окремі аспекти, що характеризують Богдана Хмельницького саме як людину.

Зважаючи на те, що до сьогодні збереглося понад півсотні портретів Хмельницького, інколи важко зрозуміти, якою ж насправді була зовнішність гетьмана. Однак можна стверджувати, що найточніше її відтворив на своїй гравюрі гданський майстер Гондіус, адже створив він її за життя Богдана Хмельницького. Таким чином, можемо уявити собі зовнішній вигляд нашого видатного співвітчизника. Тонкі брови на втомленому обличчі підкреслюють відкритий і водночас владний погляд темних очей. Високе чоло, трохи задовгий ніс, закручені донизу вуса, міцно стулені тонкі губи, неважке, але круто зрізане підборіддя. До цього можна додати свідчення сучасників, які відзначали, що Хмельницький був вище середнього зросту, мав міцну будову тіла — був «широкий у кістках».

Поведінка гетьмана засвідчувала, як ми вже відмічали, холеричний темперамент, який досить часто виявлявся в рисах його характеру, так чи інакше впливав на його вчинки та дії. Ті, кому пощастило спілкуватися з ним, звертали увагу на тонкий розум, ерудицію, вміння передбачати розвиток подій, сталеву волю гетьмана. Сучасні історики зазначають, що Богданова різкість у судженнях і запальність у розмові поєднувалися з м’якістю і привітністю, дотепність — із мовчазністю, простота і щирість — з лукавством і мстивістю, доброта — з суворою вимогливістю і навіть жорстокістю. В його характері дивовижно сплелися воєдино відчайдушна сміливість і холоднокровна обачність, принциповість, що межувала з упертістю, й готовність до компромісу. Можна сказати, що це була цільна, але водночас суперечлива натура.

Про темпераментний, але разом з тим і поступливий характер гетьмана свідчить такий факт. Коли в серпні

1648 року до нього прибули польські посли, то спочатку він погрожував їм смертною карою за те, що вони перед тим писали до нього «неучтиві» листи. Однак уже наступного дня він вибачився за свої дії і спокійно розпочав переговори. Холеричність Богдана також засвідчували російські посли Ф. Бутурлін і В. Михайлов. У 1657 році вони повідомляли царю, що гетьман дуже невдоволений міжнародною політикою Росії: «А гетьман Богдан Хмельницький як шалений, який з розуму зійшов, заволав і мовив: “…уже діти, про те не печальтеся! Я то відаю по тому учинити — треба відступитися від руки царської величності!” І запалився так, як не годиться православним християнам поступати».

Джерела засвідчують, що в жовтні 1653 року у Чигирині Хмельницький власноручно «вийняв шаблю і порубав черкаського полковника Єська» за неповагу, виявлену до гетьмана. Цікаво, що відразу після прикрого випадку «гетьман до козаків поклонився тричі до землі і велів їм дати бочку меду». Отже, як бачимо, жорстокість (хоча і необхідна) межувала у даному разі з деякою м’якістю характеру володаря України.

Сильний і вольовий характер гетьмана проявлявся у багатьох життєвих ситуаціях. Коли в червні 1657 року до Чигирина приїхали посли від Шведського королівства, то вже тяжко хворий Б. Хмельницький, як свідчить сам посол, «незважаючи на свою слабість, велів перенести себе туди (до кімнати переговорів), щоб мати зі мною (шведським послом) розмову». Далі представник Швеції дивувався тому, що Хмельницький у такому важкому стані «привітав мене дуже люб’язно і випив бокал за здоров’я Вашої Королівської Милості (Карла X Густава. — Авт.)».

Невибагливість у побуті та скромність в етикеті Б. Хмельницького підкреслювали багато сучасників, зокрема венеціанський посол Альберто Віміна, який зустрічався з гетьманом у 1650 та 1656 роках. Підсумовуючи свої враження від зустрічей, він писав: «Усім, хто входить до його (Хмельницького. — Авт.) кімнати, він тисне руку і всіх запрошує сідати, коли вони козаки. У цій кімнаті немає ніякої розкоші, стіни позбавлені всяких прикрас, за винятком місць для сидіння. У кімнаті знаходяться тільки грубі дерев’яні лави, вкриті шкіряними подушками… Дамаський килим простягається перед невеликим ліжком гетьмана, в головах його висить лук і шабля, єдина зброя, яку він звичайно носить… Гетьман передбачливо прикрасив так своє житло, щоб пам’ятати про своє становище і не впасти в надмірну гордість. Може, в цьому він наслідує Агафокла, який, бувши сином гончаря і досягши царської влади, звелів зробити собі стіл і поставець з глиняним посудом».

У повсякденному житті гетьман був дуже скромною людиною. Він носив простий козацький одяг і лише під час урочистостей чи дипломатичних прийомів одягав коштовне вбрання. Гетьманський палац у Чигирині не відзначався якоюсь особливою пишністю. Хмельницький вживав ту саму їжу, що й інші козаки, не відмовлявся від міцних напоїв. Його захопленням були голуби, у різновидах яких він розбирався досконало. Після смачного обіду чи вечері гетьман курив турецьку люльку, міг заграти на бандурі. Як більшість людей того часу, Хмельницький не мислив свого життя поза Богом. «Усе на світі, і добре і лихе, діється з волі Божої», — говорив гетьман.

Важливе місце у житті Богдана Хмельницького посідала сім’я.

Як відомо, він одружувався тричі. Дослідники вважають, що у гетьмана було троє синів і чотири доньки. Можливо, однак, що доньок було більше; у документах згадуються лише малолітні доньки, а на 1651 рік вже принаймні дві (якщо не три) доньки були заміжні.

Діти, про яких було згадано, усі були від першої дружини — Ганни (може, Гафії) Сомківни, сестри майбутнього наказного гетьмана Якима. Померла Ганна десь у 1645–1647 роках. Друга дружина — Мотрона (інколи називають її Оленою, але це неправильно; Олена — метафорична аналогія до троянської Олени, викрадення якої викликало десятирічну війну), колишня Чаплинська.

Навесні 1644 року в околицях Чигирина невідомо звідкіля з’явилась молода і вельми вродлива жінка, якій волею долі випало посісти визначне місце в історії як України, так і Польщі. Власне саме польські історики вперше назвали її «кресовою», або «степовою», «Геленою Прекрасною», натякаючи тим самим не стільки на її вродливість, скільки на спорідненість долі українки з долею античної героїні епосу Гомера. Адже відповідно до жанрових особливостей романтичного сприйняття історії головну причину багатолітньої українсько–польської війни середини XVII століття вони побачили саме в суперництві козацького сотника Богдана Хмельницького та польського посадовця, чигиринського підстарости Даніеля Чаплинського за любов степової красуні, порівнюючи тим самим їх із спартанським царем Менелаєм і сином троянського царя Парісом, головними винуватцями Троянської війни. Так хто ж вона, ця степова красуня, котрій історики–романтики приписували таку виняткову роль в історії Центрально–Східної Європи, і як надалі склалася її доля?

Звідкіля була родом пані Мотрона (а саме так звали нашу героїню), хто були її батьки і з якою метою вона перебралася до неспокійного Чигиринського краю — через відсутність достовірних відомостей, вочевидь, нам так уже і не пощастить відповісти на ці запитання. Збереглися лише вказівки, які дають змогу стверджувати, що, швидше за все, вона народилася в збіднілій шляхетській родині. Ще достовірнішим є той факт, що з другої половини 1640–х років Мотрона поселилась на хуторі Богдана Хмельницького в Суботові, де допомагала дружині козацького сотника Ганні Сомківній доглядати за господарством і виховувати дітей.

Невдовзі Ганна померла, залишивши на руках удівця шестеро неповнолітніх дітей. За власним визнанням Хмельницького, в цей час він опинився «в сирітстві й важкій біді». Вочевидь, саме тоді молода вродлива шляхтянка не лише допомогла йому впоратися з господарством і вихованням дітей, а й розрадила його душевну тугу.

Сучасні подіям джерела говорять про надзвичайну вроду степової «Єлени Прекрасної». Проте заради справедливості не зайве буде нагадати, шо в повному небезпеки житті на степовому кордоні, поруч з неспокійним Диким Полем, не так уже й багато було витончених панянок, аби було з ким порівнювати Мотрону. Можливо, саме через цей дефіцит наречених у Богдана, як претендента на серце шляхетної пані, з’явився серйозний суперник — також немолодий вдівець, литовський шляхтич Даніель Чаплинський, досвідчений воїн, чигиринський підстароста і довірена особа польського магната коронного хорунжого Олександра Конєцпольського.

Нині важко з упевненістю відповісти на питання, що найперше викликало заздрість Чаплинського — чи то молода і вродлива подруга козацького старшини, чи то його охайний і гарно впорядкований маєток у Суботові. Проте єдине, що не викликає сумнівів, так це те, що впливовий урядовець Речі Посполитої твердо вирішив, користуючись своєю владою і покровительством О. Конєцпольського, відібрати у Хмельницького як одне, так і друге.

Навесні 1647 року Даніель Чаплинський на чолі надвірних військ коронного хорунжого напав на Суботів, вигнав звідтіль сім’ю чигиринського сотника, а «Прекрасну Єлену» чи то змусив силоміць, чи то переконав полюбовно вийти за нього заміж, змінивши при цьому своє віросповідання з православного на католицьке.

Даремно Богдан Хмельницький апелював з приводу такої несправедливості до королівської влади, прагнучи повернути собі майно, кохану жінку та, врешті–решт, задовольнити принижену гідність. Є також згадки про те, що козацький сотник відповідно до норм шляхетської етики викликав свого кривдника на чесний герць. Однак той і цього разу повівся вельми підступно і нешляхетно — влаштував засідку, до якої ледве не потрапив козацький старшина. Апелювання ж до сенаторського суду у Варшаві, крім глузування суддів з приводу нещасливого кохання козака, також нічого не принесло. Намагаючись знайти бодай якусь справедливість, Богдан звернувся до великого коронного гетьмана Миколи Потоцького, відомого в Речі Посполитій як людина лицарська і шляхетна. «Не знати, — писав Хмельницький у листі до Потоцького, — звідки взявся сей порушник мого спокійного життя, Чаплинський — литовський заволока, польський п’яниця, злодій і грабіжник український, підстароста чигиринський, котрий, господарюючи вісім літ на Чигиринщині й прикриваючись ім’ям свого начальника пана Конєцпольського, коронного хорунжого, знищив наклепами та доносами багатьох наших братів і привласнив їхні маєтки. Звичайно ж, тепер Чигиринщиною володіє не пан коронний хорунжий, а його слуга, брехун, зрадник і п’яниця Чаплинський».

Така надмірна активність чигиринського сотника не залишилась поза увагою місцевої адміністрації. На сотника впала тінь бунтівника. Так, О. Конєцпольський, який з підозрою ставився до Б. Хмельницького, говорив про нього як «людину з бунтівним духом і з розумом, схильним до всього лихого», та висловлював побоювання, щоб «Річ Посполита не зазнала від нього багато лиха, бо ніколи не було між козаками людини таких здібностей і розуму». Враховуючи це, Чаплинський вирішив розправитися з непокірним сотником. Першу спробу було зроблено наприкінці 1646 року, коли під час сутички з татарами в околицях Чигирина якийсь жовнір Дашевський, за словами самого Богдана, «заїхавши ззаду, навмисно рубонув мене шаблею по шиї, і тільки тому голова моя не злетіла, що я був у мишурці, яку він розтяв на ширину долоні, так що тільки два кільця затримали шаблю. Він виправдовувався: “Я, каже, думав, що це татарин”. А я ж їхав із військом, поруч з панами. Хіба це не чиясь навмисна намова?»

Після цього невдалого замаху, який не міг не викликати обурення з боку кума Богдана — чигиринського полковника Станіслава Міхаля Кричевського та козаків полку, Чаплинський змушений був відкласти до сприятливішого часу реалізацію свого підступного задуму вбити Хмельницького й зосередитися поки що на цькуванні власника Суботова і на спробах відняти його маєтності. Незабаром після згадуваного інциденту шляхтич Дольгерт, котрий нещодавно став чигиринським урядником, скористався з від’їзду Хмельницького до Миколи Потоцького й у рахунок поволовщини забрав коня сотника. Коня викупила за 12,5 злотих Богданова дружина. Та це було ще не найбільше лихо. За наказом Чаплинського його слуги люто побили малолітнього сина Хмельницьких, так що «хлопець ледве живий лишився». Нарешті, десь у березні–квітні 1647 року чигиринський підстароста організував напад на Суботів, під час якого, за словами Богдана Хмельницького, «голодний люд снопами розніс зібране протягом кількох років збіжжя, якого було на гумні 400 кіп. Висіяне на поля зерно все пропало, бо посіви витолочено худобою, кіньми, вівцями». Нарешті, привласнивши собі хутір, Чаплинський вигнав звідтіля сім’ю колишнього власника. Щоб якомога дошкульніше вразити гідність переможеного ворога, підстароста розпорядився виплатити йому, «немов старцеві», 150 флоринів, тоді як захоплена земля коштувала 1000 флоринів. На це розгніваний до краю Богдан, стиснувши зуби, зло кинув: «Якщо маю шаблю в руці, то не все забрав у мене Чаплинський, жиє Бог і козацька ще не вмерла мати».

Знайшовши на деякий час притулок у знайомих у Чигирині, Хмельницький розпочав енергійну боротьбу за повернення Суботова. Звернення до коронного гетьмана Миколи Потоцького (покровителя О. Конєцпольського) також не дає позитивних результатів, і Богдан урешті вдається до радикальніших способів пошуку правди…

Але ж знову повернемося до загадкової «Єлени Прекрасної». Вдруге у гетьманській оселі Мотрона (тепер Чаплинська) з’явилась уже в розпалі козацької війни. І як саме було розв’язано справу оформлення її шлюбу з гетьманом Богданом з церковної точки зору, не дуже знаємо. Деякі історики вважають, що вперше Богдан обвінчався з Мотроною у липні 1648 року в Чигирині, а вдруге — у лютому 1649 року в Києві. Київський митрополит Сильвестр Косов, побоюючись за свою репутацію (живим ще був чоловік Мотрони Д. Чаплинський), відмовився надати дозвіл на формальне розірвання шлюбу і її повторне одруження з гетьманом. Б. Хмельницький звернувся до єрусалимського патріарха Паїсія, остаточно затвердив одруження, повторивши обряд шлюбу. Однак відчути вповні щастя подружнього життя Богданові не випало — Україна була охоплена полум’ям жорстокої війни. Та й саме одруження скінчилося трагічно — у критичні дні війни, коли гетьман з військами підійшов до Берестецького поля, з Чигирина донеслася звістка, котра остаточно могла зламати Богдана: його кохана «Прекрасна Єлена» зрадила його!

Різні джерела по–різному розкривають обставини цієї заплутаної справи. Так, польський мемуарист Станіслав Освєнцім переповідав цю, за його словами, «смішну історію» так, як він почув її з вуст Яна II Казимира під час вечері напередодні Берестецької битви. Король же втішався з того, що гетьманша закохалась в якогось годинникаря, когрий служив у Хмельницького управителем двору, «ключником». Таємний роман Мотрони з цим годинникарем начебто тривав уже досить довго, аж поки гетьман не виявив пропажі барилка з червоними золотими. Спочатку подумав на старшого сина Тимоша, що той, вирушаючи в похід на Литву, прихопив його з собою на нагальні військові потреби. Однак, отримавши від гетьманича запевнення щодо власної непричетності, віддав наказ про таємне розслідування цієї справи. У ході розслідування й випливла інформація не лише про причетність управителя до викрадення, а й про його адюльтер (подружню невірність) з пані гетьманшею. Розгніваний Богдан, довідавшись про цю брудну справу, звелів обох винуватців роздягти догола і, прив’язавши одне до одного, повісити. Так, принаймні, з неприхованою втіхою і гомеричним сміхом розповідав своїм наближеним король. Очевидно, що розповідь Яна II Казимира, насичена деталями стосовно способу покарання таємних коханців, була стилізована саме «для сміху» і навряд чи цілком відповідала реаліям.

Тогочасний високий литовський посадовець Альбрехт Радзивілл у своєму описі був значно стриманішим і менш емоційним. Крім того, згідно з його версією, пропажу золота виявив Тиміш Хмельницький. Він же і вислідив злодія, довідався про його аморальні зв’язки зі своєю мачухою, котру, за наказом батька, і повісив разом із ключником на одній шибениці.

Інформація ж, яка виходила з козацького табору, вказувала на те, що причиною страти Мотрони став перехоплений лист Даніеля Чаплинського до своєї колишньої дружини, в якому містилась інструкція, як можна приховати викрадені у Хмеля скарби, а його самого отруїти. За дорученням гетьмана справу дійсно розслідував Тиміш. І саме йому начебто вдалося знайти викрадене золото та викрити спільників гетьманші, після чого Мотрону, а також її матір і ще п’ятьох чоловік було страчено. Отже, за такої інформації, причина трагедії полягала не стільки у факті подружньої невірності Мотрони (якщо вона й була насправді), скільки у наявності розгалуженої шпигунської мережі в оточенні гетьмана, до якої якимось чином була залучена і гетьманша. Проте абсолютно очевидно, що особиста образа справила вплив на дії Богдана, однак не вона стала вирішальним фактором, що визначила подальший вибір Хмеля — підняти повстання проти польської шляхти. Деякі дослідники стверджують, що ще у 1645 році Б. Хмельницький із деякими старшинами (Федором Вишняком, Кіндратом Бурляєм, Іваном Ганжею, Філоном Джалієм, Іваном Гирею, Яциною Лютеренком) готував повстання, котре почалося в 1648 році.

Третя дружина гетьмана — Ганна — сестра ніжинських полковників Івана та Василя Золотаренків, удова козацького полковника Пилипа (тому в народі її називали Пилипихою). Богдан вінчався з нею в Корсуні на початку серпня 1651 року. Померла вона 1667 року черницею жіночого монастиря.

Сучасники знали Богдана як турботливого батька, що пестив своїх дітей і гостро переживав їхні невдачі, переймався проблемами їхньої освіти та особистого життя. З трьох вищезгаданих синів історія реально знає двох — занадто ідеалізованого Тимоша (народився 1632 або 1635 року в Суботові) і, переважно засудженого істориками, Юрія (1640–1642 року народження).

Тиміш, ідеалізований лицар багатьох українських істориків, насправді був людиною з дуже неврівноваженою психікою. Незважаючи на те, що Богдан дуже любив свого старшого сина і бачив у ньому свого наступника на гетьманській посаді, він виховував його в спартанському дусі. Очевидці відзначали, що, прагнучи наставити свого молодшого нащадка на «путь істини», старший Хмельницький «наказав прив’язати його до гармати і міцно бити, поки той не поклявся йому, що буде добрим, статечним, і тільки потім наказав відкувати його. Часто Хмельницький за шаблю хапався, так що [Тиміш] не хоче потрапляти йому на очі».

Те, що Богдан пов’язував зі старшим сином династичні проекти, не підлягає сумніву. Шлюб Тимоша з Розандою (Роксандою), дочкою молдавського господаря Василє Лупула, зорганізований під тиском збройної сили в Яссах 1652 року, доводить ці династичні плани цілком переконливо. Далекоглядна політична комбінація цього шлюбу полягала не лише у претендуванні Тимоша на молдавський трон, а й у спробі поєднання — шляхом посвоячення — з фактичним правителем Литви, великим литовським гетьманом Янушем Радвілою (Радивілом), що у 1645 році одружився зі старшою сестрою Розанди Оленою.

Між Тимошем і Розандою не існувало та й, власне, не могло існувати палкої пристрасті. Вперше український гетьман заявив молдавському господарю про свій намір одружити Тимоша з Розандою восени 1650 року. Однак вже призначений шлюб Тимоша і Розанди так і не відбувся: молдавський господар, котрий не дуже–то й прагнув виконувати свою обіцянку, відіслав Розанду до своєї старшої доньки, під захист литовського гетьмана Януша Радзивілла; згодом доньку було припроваджено до Стамбула, після чого Розанда два наступних роки свого життя провела у вже звичному для неї султанському палаці. Здобути волю їй поталанило лише в 1652 році, після чергового палацового перевороту. Ось тоді знову й виринула справа її одруження з Тимошем Хмельницьким.

Цікаво, що цього разу перейти дорогу гетьманичу виявив бажання польний гетьман і чернігівський воєвода Мартин Калиновський. Гетьман Калиновський заявляв про свої наміри будь–шо не допустити одруження «хлопа» з молдавською княжною. Про свою готовність взяти участь у «романтичному поході», що проходив під гаслом «боронити прекрасну князівну і не допустити, аби вона, обминувши Потоцьких, Вишневецьких і Калиновських, потрапила в руки дикого, неотесаного козака», з юнацьким запалом заявила мало не вся шляхетська молодь Корони Польської та Великого князівства Литовського. Після страшного погрому козаків минулого року під Берестечком прилучитися до походу виявили бажання й чимало досвідчених воїнів. Якби ж вони знали, чим закінчиться цей похід…

Сиву голову невдахи–залицяльника до намету українського гетьмана принесли наткнуту на наконечник списа. Разом з Мартином Калиновським під Батогом безславно закінчила своє життя й переважна більшість учасників цього «романтичного походу». Шлях до Молдавії перед Тимошем було відкрито.

Весілля домни Розанди та гетьманича Тимоша в Яссах відсвяткували наприкінці літа 1652 року. І хоча воно було обставлене з меншою пишністю, ніж урочистості з нагоди одруження домни Олени і князя Януша, все ж його розмах справив неабияке враження на сучасників. Назустріч гетьманичу Василє Лупул виїхав в оточенні найтитулованіших молдавських бояр і в супроводі восьми тисяч війська. При цьому сам господар, за словами очевидців, «їхав як монарх, велич якого не можна передати словами».

А у вересні Богдан організував урочисту зустріч молодятам у Чигирині. Тут, у пишно прибраній резиденції гетьмана, у святкуванні цієї події, згідно з попередньою домовленістю, повинен був узяти участь і союзник Хмельницького — кримський хан Іслам–Гірей. Проте з невідомих причин кримський «цар» до Чигирина не прибув. Та якби лише одне це заважало домні Розанді насолоджуватися щастям подружнього життя…

Тогочасний найпопулярніший у Європі часопис «Gazette de France» у випуску від 15 листопада 1652 року інформував своїх читачів, що «відразу після весілля син генерала Хмельницького, Тиміш, двічі бив свою молоду дружину, дочку молдавського князя, дорікаючи їй за теплі стосунки з великим візиром, коли вона була заручницею в гаремі й з ласки візира сподівалася дістати волю». Якщо вірити чуткам, які поширювалися тоді в Україні й за її межами, розчарування Тимоша викликали також і весільні подарунки його тестя, про фантастичні багатства котрого в Європі складали цілі легенди. Та де ж ті хвалені східні щедроти Лупула? Невже оті дві тисячі талярів і стільки ж червоних золотих, вручених зятю?

Старий український гетьман, на відміну від свого хоч і хороброго, але недосвідченого в політичних справах сина, дивився на світ значно ширше і значно глибше. Згаданий вже французький часопис повідомляв, що «генерал» Хмельницький, «для якого одруження сина з донькою молдавського господаря дуже багато важило, різними способами намагався змусити Тимоша ліпше ставитись до своєї дружини».

Скупі на інформацію історичні джерела, на жаль, не дають нам змоги встановити напевне, чи зумів Богдан переконати свого сина лагідніше ставитися до домни Розанди. Достеменно ж можна говорити про те, що Розанда народила двох хлопчиків–близнюків, подальша доля яких невідома.

Та недовгим було подружнє життя. Тиміш трагічно загинув під Сучавою у вересні 1653 року. Його смерть тяжко позначилася на здоров’ї гетьмана Богдана і викликала тривалу депресію.

Після смерті свого чоловіка його вдова деякий час проживала у Суботові, згодом у Зіньківському Ключі на Полтавщині (маєтку, подарованому Б. Хмельницьким). У 1660 році Ю. Хмельницький (тодішній гетьман) видав свою братову за французького шляхтича Анрі де Боа, який, вступивши до Війська Запорозького, дістав прізвище Андрія Антоновського. Але подальша доля гетьманші також трагічна: за однією версією, вона загинула від руки вбивці, що прагнув заволодіти її скарбами, за іншою — вона була захоплена у полон польськими вояками і скарана на смерть як невістка ненависного їм українського гетьмана. Це сталося близько 1685 року…

Трагічною виявилась і доля сина Юрія, який хоч формально виступив продовжувачем гетьманської ідеї в клані Хмельницьких, мав, незважаючи на свою освіченість, мало об’єктивних даних для того, щоби бути видатним політичним чи військовим діячем. Далася взнаки фізична неповноцінність Юрія — він не міг одружуватися, мати дітей. Рід Хмельницьких по лінії Юрія не міг мати продовження.

Саме його Богдан незадовго до своєї смерті визнав за свого наступника на гетьманство. Тричі (1659–1662, 1677–1681, 1685 рр.) Юрій тримав у руках гетьманську булаву, зрештою, без особливого успіху. Якщо довіряти поширеним в історіографії відомостям, то 1685 року він загинув од турецьких рук за прояви нелюдської жорстокості.

Про третього сина нічого не відомо. Треба думати, він помер малолітнім.

У Богдана був ще й четвертий син, який не дожив до 1651 року. Дехто з істориків припускає, що звали його Остап. Він також помер неповнолітнім, дуже побитий посіпаками Чаплинського під час нападу на суботівський хутір у 1647 році.

Здається, менше було турбот із доньками. Найенергійнішою з–поміж них і не позбавленою політичних амбіцій була, мабуть, найстарша (або одна зі старших) — Олена. Вона вийшла заміж за полковника і наказного гетьмана Данила Виговського (брата майбутнього гетьмана Івана). Весілля відбулося в Чигирині у січні 1656 року. Вдруге Олена була повінчана в Суботові 1660 року з колишнім переяславським полковником, згодом генеральним писарем та гетьманом Павлом Тетерею. Олена і Данило Виговські мали двох синів — Юрія та Василя. Політичне честолюбство довело Олену до конфлікту з чоловіком та її ув’язнення. Після розлучення з П. Тетерею Олена стала черницею й у Вільнюсі перейшла в уніатство.