10. Арійський міт

Перший та вихідний для послідовників різновид, зразок арійського міту, був складений наприкінці XIX ст. та на початку XX ст. в Німеччині. Удала війна проти Франції 1870 та остаточне об’єднання Німеччини канцлером Отто фон Бісмарком (1815–1898), – створили в країні атмосферу національного натхнення. Побічним продуктом якого стали певні міти, започатковані німецькими письменниками та істориками. Вони були виником, з одного боку, щирого бажання зрозуміти глибини національного характеру, з другого ж стали очевидною реакцією інтелектуальних кіл на появу «мас» та соціалізму, що їх інтереси очолив. «Масам» протиставлявся національно свідомий нарід. А до того соціалізм іще відверто пов’язувано зі світовим жидівством.

Велику роль у становленні націоналізму, що хутко еволюціонував до расизму, відіграли книги англійця Гоустона Стюарта Чемберлена «Основи XIX ст.» (1899) та «Арійське сприйняття світу» (1906).

На їх засадах національна ідея хутко підвищується до рівня всесвітнього месіанства та ідеї вибраного народу, який протиставляється всім іншим, нижчим расам та народам. Витвір групи інтелектуалів – штучно поширюється, засобами пропаганди, до масштабів народної ідеології; народжується арійський міт. Все рідне, ґерманське, віднині – арійське, – протиставляється нижчому, а що ж може бути нижчим від жидівства у християнській та антисемітській Європі?

Все це підкріпляється й старим, класично расистським твором французького графа Шарля Ґобіно – «Нерівністю людських рас» (1855).

Ґерман Альвардт у Німеччині, того ж таки 1899, яким датується перша книга Чемберлена, – оприлюднює книгу «Відчайдушна боротьба арійських народів з єврейством», назва якої промовляє сама за себе. Тут класичної антиномії: арієць – неарієць = жид, – поставлено на повний зріст. Це є певна шкода, бо навряд чи тепер будь-яким арійським теоріям пощастить відмитись від антисемітизму.

В цьому ж напрямі пише своєї книги Віллібальд Геншель – «Варуна. Підхід до світу та історії з погляду аріїв» (1901). В ній він упевнено приписує аріо-ґерманам усі досягнення світових культур, протиставляючи їм «нижчі раси». У другому виданні він переходить і до соціальних проблем, актуальних на той час, розглядаючи капіталізм, як вигаданий жидом Давідом Рікардо інструмент поневолення вищої раси. Він же займався й громадсько-політичною діяльністю, як засновник «Мітгарт-бунду».

Після нього Фрідріх Фішбах, у книзі «Асгарт та Мітгарт» (1902), розглядає землі поміж Райном та Везером, як колиску арійської раси – «найстарішу клітину людства». Бо, звідти – ніби, походили конунги Армін та Відукінд. Армін був конунгом херусків, які знищили три римські легіони під Тевтобургом (9 рік н. е.) та насправді походив із цих місць, але Відукінд… Він був конунгом саксів, які воювали проти імперії Карла, та походив зовсім з інших країв: його сакси жили далеко на схід від Везера, аж за Ельбою. Уже таке щось дає уявлення щодо справжнього наукового рівня подібних пошуків.

Втім, не забудемо й того, що аж так вільне поводження з фактами історії у деяких німецьких письменників, – було нормою професіоналів від офіційної совєцької історії.

Такий собі Людвиг Вольтман, у книзі «Політична антропологія» (1903), вже впевнено пов’язує всі суспільні рухи з міжрасовими зіткненнями, вбачаючи в них єдину рушійну силу історії. У своєму наступному творі на ту ж тему – «Ґермани та Ренесанс в Італії» (1905) він бачить творчу силу тільки в народах півночі та послідовно розвиває тезу Чемберлена, що упадок «вищих культур» є обумовлений вимиранням білявих (!). Він незмінно знаходить арійські риси та світле волосся у всіх видатних митців Італії.

Не обійшлося, однак, у цій високій трагедії й без домішки фарсу. Колись німецький письменник та філософ Фрідріх Ніцше (1844–1900) – людина слаба і хвора, проповідував «волю до сили». Начитавшись римського історика Таціта (55–120), – він створив образ сильної людини, якій море по коліна, древнього ґермана: «білявої бестії». Не дочитався він, на превеликий жаль, пізнішого Амміана Марцелліана, який відкрив нам, як робилися з чорнявих оті «біляві бестії» – шляхом відмивання волосся у вапневій воді…

Іронія долі зробила так, що серед верхівки нацизму «білявих бестій» практично не було, всі були чорняві; один Ґерман Ґьорінг був шатеном…

До того; ми не знаємо достеменно, якими на вигляд були оті, перші арії Індостану, але – якими є сьогоднішні, через 2000 років, – знаємо досконало: один в один, не надто рослі, чорняві та темнуваті на шкіру; не худі, а радше дещо гладкуваті. На наш неосвічений погляд – чи не типові цигани, до яких ми звикли. То, які ж там могли бути, знову ж – «біляві бестії»? В той же час, усі співтворці арійського міту твердять нам саме про високих та білявих.

Вже це одне переконливо свідчить про те, що марно пошукувати у мітах навіть слідів елементарної логіки; міти – то продукт дологічного мислення.

Було би помилкою думати, що ідеї людської нерівності бувають притаманні лише простим людям. В Німеччині не була вільною від них і вишукана інтелектуальна еліта нації, коло неоромантиків, що гуртувалося біля відомого поета-символіста Стефана Ґеорґе (1868–1933) та його журналу «Листи для мистецтва», – так званого «Ґеорґенкрайс». Це були люди без політичних амбіцій, мріяли – єдино, про відродження німецьких гідностей з часів Арміна або Відукінда; але й їм не дано було ухилитись від політики. Ґерман Бурте напише у романі «Вільтфебер» (1912): «Можна навіть знищити натовп в ім’я народу. Висока ціль завжди освятить кривавий засіб». Це – не автор, герой, але… гасло сучасне. Його визнають, як більшовики, так і наці. Не думаю, щоби хтось з цих людей схвалив би потім гітлерівську «Кришталеву ніч», однак, – самі бачите.

На подібному ґрунті в Німеччині виростала, часом, досить барвиста література. Наприклад, Віллі Пастор у книзі «Земля в часи людей» (1904) описував усю історію людства, як відчайдушну боротьбу ґерманських «синів сонця» проти «печерних рас півдня» (!). Його однодумець Адольф Ланце, що з 1905 випускав расистську газету «Остара» з накладом до 100 000 примірників, – проповідував поділ усіх рас на «світлих асів» та «темних ванів».

Обидва були народами старої, кавказької частини «Едди», що ривалізували, а часом і ворогували, але описувані там – це вкрай важливо, – як рівно доблесні. Аси або алани, це предки нині жиючих осетинів, а вани – були предками сванів (суани римського географа Страбона). Підкреслимо, що в наступних частинах «Едди» описується сусідство українських ґотів та гунів, але теж, без найменшого приниження чужої гідності. Отже, як судити за «Еддою», а це – щоб там не було, історичний документ, то древнім ґерманам були абсолютно не властиві будь-які расові упередження. От це можна твердити з усією певністю.

І однак, той же А. Ланце оприлюднив 1905 книгу – «Теозоологія або ж учення про содомських мавп та вибранців Божих». «Содомські мавпи» – це сьогоднішні «нижчі раси», уподоблені до нащадків павіанів; «вибранці Божі», це – зрозуміло: арії. Оглянути всю цю писанину просто технічно неможливо, тому зазначимо лише, що у XX ст. в Німеччині такого друкувалося все більше, до істої повені в часи нацизму. Тому зупинимося ще лише на двох, що з певних причин заслуговують на згадку. Це книга Людвіґа Куленбека «Раса й народність» (1905), що цікава своїм підходом, вона проводить думку, що класові протиріччя можуть бути зняті тільки євгенікою; тобто – свідомим покращенням людської породи. Тут уперше расова теорія пов’язується з конструктивними ідеями Ф. Ґальтона; дещо скомпрометувавши ідеї великого англійця.

У тому ж руслі плив Артур Дінтер у книзі «Гріх, то завжди кров» (1918). Подібно до Куленбека він пов’язував расову теорію з євгенікою, та – не тільки. Його самобутність була в тому, що він першим наполягав на прийнятті расових законів. А це було рівно за двадцять років перед тим, як вони були дійсно прийняті в Німеччині. Це сталося 1938 – так звані «Нюрнберзькі закони».

Суспільна думка звичайно пов’язує практику німецького націонал-соціалізму з двома книгами – «Моя боротьба» Адольфа Гітлера та «Міт XX сторіччя» Альфреда Розенберґа. Але, справа в тому що обидві ці книжки є абсолютно вторинні та ні в чому не ориґінальні. Бо все, що можна було сказати про раси та расові теорії, було, мабуть, оприлюднене задовго перед ними.

Не можна не помітити дивного факту, що найбільша кількість подібної літератури припадає десь на околиці 1905. В Росії, яка не підтримувала культурних зв’язків з Німеччиною ні тоді, ні раніше («гнілой Запад»), – це часи утворення «Союза русского народа» та жидівських погромів. У тодішній кайзерівській Німеччині був порядок, громили виключно на папері, але… Звідки ж таке дивне співпадіння в часі? – чи, бува, не оті загадкові космічні впливи?

Не вадить зазначити й оте, одвічне, – інтелектуальну вишуканість німецької расистської літератури та абсолютно печерний рівень російської антисемітської писанини, – тих же П. Крушевана, П. Столипіна або С. Нілуса.

Втім, не слід гадати, що в Німеччині справа обмежувалася теорією, була й деяка практика. В самій Німеччині чимало зробив для цього, зокрема, Ґвідо фон Ліст, який не тільки написав низку книг, але й започаткував товариство власного імені – прибічників нового, расистського націоналізму. Це від нього, не від Гітлера з Розенбергом, – іде нове поняття «аріо-ґермано-німецької благородної раси». А такій, самі розумієте, гріх перед Богом не володіти цілісіньким світом. До справи підключається німецький імперіалізм. Слід тут чітко усвідомити, що саме поняття «цивілізованих аріїв», які підкорили свого часу «дикунів» Індостану, та вчинили там цивілізацію, – грало суто допоміжну роль. Древні прецеденти потрібні тільки заради солідності: деяка псевдоісторична стартова площадка для власного вивищення над іншими, не більше. Не дивно, що згадуваний вище Віллібальд Ґеншель презентуватиме вже 1910 Леонардо да Вінчі – як доброго німця Леонарда фон Вінке, а такий собі Ганс Блюер до 1921 аріїзує й Ісуса з Назарету, котрий, як усі гадали раніше, належав радше до жидівства; принаймні – за матір’ю.

Але, трагічний кінець арійського міту в Німеччині – не зупинив інших. З тієї простої причини, що коли злочинець кінчає свій вік у буцегарні, – це не надто стримує інших. Тому арійському мітові самою історією судилося скінчити життя на неплідному російському ґрунті, де йому й належить тепер проростати; потягненим все з того ж заходу.

Це потягнення історії є цікавим та повчальним іще в одному відношенні.

Справа в тому, що як ви очевидно знаєте, наш спільний «старшій брат» з’явився на арені історії – на біду для всіх інших, «молодших», які на той час вже давно були присутні, – відносно недавно, всього якихось вісімсот років, принаймні. Та – в кращому разі, як бізнесмен та підприємець у колишніх колоніях Києва, колишньої столиці наддержави – Гунського каганату, що на той час давно не існував. Повторимо, як бізнесмен та підприємець дрібного работоргового закладу, який розповзеться згодом на половину континенту – «от Одєра до Бєрінгова проліва».

Цей работорговий фах «старшій брат» потім плекав та досконалив у поколіннях, перебравшись до Москви, де ніхто не заважав. А до нашого часу – за повного та кінцевого попуску вищих сил, що керують світом, – зумів створити зі свого рабовласницького заповідника цілий концтабір народів. З’являючись офіційно, як ви знаєте, наче їх усіх природним спасителем та патроном.

А з такою блискучою історичною кар’єрою – впрост непристойно було би мати такого короткого історичного віку, та намагання підбудувати до російського історичного даху достойний його солідний підмуровок (що пішов би у часі десь далі вже привласненого Києва) – нараховують уже два століття. Добрим людям міг би здатися на це Гунський каганат – великодержава, але їм він не підходить – не ті люди – «полчіща дікіх кочєвніков» (що полишають по собі трупи та згарища). А тут потрібно, як годиться, солідно – «мірних пахарєй». Тих, що не тільки власну землю захищають, але ще й усіх інших при цьому «освобождают».

Бо, нагадаємо, все у них не своє, змавповане чуже, підібране десь та колись з усе того ж великого смітника історії. Рабство та агресія – з того, ще першого Риму, дрімуче православ’я та отой дурний двохголовий нествор, – з Риму другого; і так далі.

Туга за великою власною історією, якомога старішою, – здавна гнітить всяке безродне задупство. Вони вже раз підкрали собі більше двох століть нашої власної, української історії («всє ми вишлі із драгоцєнного Кієва…»), аби відсвяткувати поспіхом оте уявне «Тисячєлєтіє Россіі», котре, як ми це добре знаємо, не може наступити раніше 2169 (як не ще пізніше). Варто зазначити, що його потім чомусь не надто пригадували. Але, як усе це їм минуло, як ніхто галасу не зчинив з приводу крадіжки, – то чому не піти далі? Не підкрасти таке щось і справді капітальне? – скажімо так, як А. Фомєнко з Г. Носовскім приписали до Росії історію монголів.

Так само воно й з отим арійством, – кожному хочеться… кожному кортить…

От так і побивалися, аж поки не з’явився світові російський письменник В. Чівіліхін, що написав такий собі «роман-ессе» – «Память». (вид. «Роман-газета, № 16, № 17, 1982). Там знаходимо різні патріотичні, більш-менш безглузді міркування щодо монголів та «татарского іга», але є й те, що нас в данному разі цікавить.

На першій же сторінці другого випуску читаємо, що:

Слов’янські племена з древніх часів жили на Південному Балтицькому узбережжі та на островах.

Слов’янські – це в кінці означає російські – «русскіє», тому що заради цього, власне, оте «слов’янство» й затівалося.

Насправді слов’янська спільність – то спільність балтицька, та схоже, що автор вже почав оцінювати всебічні переваги цієї обставини для «русской ідеі»: як воно раніше можна було зазіхати на все слов’янське, так тепер можна буде зазіхати на все балтицьке; а це вже щось.

Але, то лише розвідка. Слово «арії», з’являється нарешті в усій своїй красі та сумнівності на с.10 № 17. З охотою притягуються «Веди» (слово ж – таке російське!). Автор бадьоро, не гірше від отого класичного російського гімназиста, якому належить виправити вперше зобачену ним картину зоряного неба, – прилучається до ведичної мудрості, розмірковуючи, що санскритське nabha (житло богів), це ж звичайне російське «небо»; ну, і так далі.

Жалюгідні намагання Ліхачьова та Юґова з їх «антамі-прєдкамі русскіх», або тим, що «тавро-скіф Ахіллєс – бил русскій» – він і не згадує: дрібничка – не той масштаб, «мєлочізм». Звісно ж, це «арії-пахарі», це вони «принесли в Индию коневодство и металлургию» саме звідси, зі своєї прабатьківщини Росії. Так само, як принесли, пішки й на своїх човнах-довбанках (хоча жодні річки звідси, між іншим, до Індії не течуть). Саме вони, що випалювали свої довбанки-«моноксіли» за браком доброго інструменту; бо ж – додамо, в металургії були такими саме профанами, як і у розведенні коней. Не мали, схоже, аж так великого досвіду й в обробці каменю. А значить – закономірним є висновок, що напрошується сам собою:

Якщо арії, що пішли до Індії, були степовими скотарями, то арії, які полишились – землероби – частково, можливо предки балто-слов’ян, у яких виявилося з аріями стільки мовної та культурної спільності, це ми, а зовсім не німці, є ніби арійці!

(№ 17, с. 11)

Ось так; хоча, на всякий випадок, є й зауваження наприкінці:

Тільки жодних, повторюю, расових концепцій будувати на цій базі не можна.

(теж там, с. 11)

Отже, чергова «велика ідея» знову поцуплена зі смітника історії, але ґрунтовно очищена та підновлена. А скільки перли були на отих своїх спільників та союзників 1939–1941 саме за це; саме з приводу расової теорії та арійців! Але, то дурниці; важливо, щоб саме ми були арійці, а всі інші – ні. Як невільництво, може бути поганим – чужим, або нашим – добрим («ви наші отци, ми ваші дєті»). Так само й дурний міт про вищу нордичну расу, може бути «іхнім» – поганим, так і «нашім» – добрим. Сюди ж, на щастя, дивиться й постійна роздвоєність мови, де будь-якому слові можна надати як додатнього, так і від’ємного відтінку.

Або, наведемо найбільш красномовний приклад: як вони турботливо та ретельно підтримували так звані «національно-визвольні рухи», де завгодно, та тільки не у себе. Бо лицемірство та двоєдушність – це не риси, це дещо більше: єство.

Другою з арійських месій в Росії стала така собі Свєтлана Жарнікова, мистецтвознавець за фахом. Це вона оприлюднила в журналі «Вокруг Света» статтю – «Где же, вы, горы Меру?» (№ 3, 1989, с. 39–41). Вона цитує древні міти аріїв та пише:

Гори, що відокремлюють північ та біле море від усіх останніх земель звуться горами Меру, та найвеликіша з них Мандарою. За горами Меру півроку тягнеться день та півроку ніч, там води застигають та набувають дивних обрисів, там у небі над океаном виблискують райдужні водяниці, і тільки птахи та великі мудреці-«ріші» знають дорогу до цього краю.

Це – з посиланням на один з гімнів «Веди». Але, про ті ж самі гори пише й іранська (та – теж арійська, «Авеста»):

Звідси, з золотих вершин беруть початок усі земні річки та величніша з них – чиста ріка Ардві, яка з шумом спадає до білопінного моря Воурухаша. Над горами Високої Хари вічно кружить швидкокінне сонце та півроку тут тягнеться день, а півроку ніч. Тільки сміливі та сильні духом можуть пройти ці гори та потрапити у щасливий край блажених, що омивається водами білопінного океану.

Закарбуйте собі зі всього цього багатства опису лише одне: подолати ці гори можуть або «птахи та великі мудреці» або «сміливі та сильні духом»: це є понад важливе свідчення. Під яке, до речі, якнайкраще підпадають Гімалаї. Саме з них, великих гір, на північ та на південь, беруть початок і великі ріки, одні впадають до Індійського океану; інші, відповідно – до Льодового: згідно з «Ведою» та «Авестою». Але ж, ні… Виявляється:

Величезна Східно-європейська рівнина строкатить узвишшями: Середньоросійська, Валдайська, Приволзька… Серед них не відразу виокремить око дугу, що складається з гір Кольського півострова, дрібних узвиш заходу Вологодської області, Північних Увалів та північного Уралу, що протяглася зі заходу на схід на 3700 км, яка дійсно відокремлює від усього останнього терену Європи узбережжя Білого та Баренцового морів.

Частиною цієї величезної дуги, притому дуже значною, є протягнені до Північного Уралу на дві тисячі кілометрів із заходу на схід Північні Ували. Вони не високі, найвища точка тут усього тільки 293 метри над рівнем моря. Безумовно, не Памір, не Гімалаї, але… саме тут знаходяться водорозділи рік Каспійського та Білого морів.

Так, чудово, навіть із ріками все в порядку, але – вибачте – як же з висотою? Бо й оця «вища точка» у аж 293 метри над рівнем моря (а середня висота там десь більше 100 м), – це що ж, має бути ота Мандара «Веди»? – побійтеся Бога, пані.

Адже, ви самі писали, що їх, оті «Сєвєрниє Ували» – «не відразу виокремить око»; а вже заєць – то певно, перебіжить і не помітивши. А, як же з тим, що подолати їх дане тільки мудрим, сміливим та сильним духом? – отже?

Отже, типовий продукт дологічного магічного мислення; яке не розуміє нічого, окрім мітів, живиться ними та створює все нові.

До того, вона не досить критично прочитала індійського історика з перелому сторіч, Ґанґадгарі Тілака, який учив, що прабатьківщиною індійських аріїв була Арктика, попри те, що там не було замешканої землі, хоч сьогодні, а хоч у минулому. Але, у книзі «Арктична батьківщина у Ведах», він твердив, що арії колись жили в Арктиці, звідки десь 10–9 тисяч років тому, під загрозою холодів, вирушили на південь. Таке – замало правдоподібне, бо не підтверджується даними геології та кліматології.

А остаточного схиблення спричинив уже якийсь сучасний індійський пройдисвіт, який запевнив госпожу Жарнікову, ніби пройшов увесь «Русскій Сєвєр», цілком обходячись санскритом. Якого, ніби, всі прості російські люди, всі, без винятку, відмінно розуміли, без жодних перекладів.

Як хтось не вірить, що то був саме пройдисвіт, раджу перевірити: не знаючи санскриту, але з «вєлікім і могучім», – спромогтися зрозуміти хоч одне-єдине речення з «Бгагават-гіти» або «Ріг-Веди» – спробуйте.

Але, якщо повірити в усі ці байки, та згадати, що по обидва боки отих «Увалов», що й заєць перебіжить не помітивши, тобто – новітніх «гір Меру» (або «Великої Хари») живуть сьогодні росіяни – то значить вони й є оті самі арійці. Просто, чи не так? Принагідно зауважимо, що ті безбарвні, кольору мачули угро-фіни «Русского Сєвєра», – все ж ліпше пасують до класичного штампу «білявої бестії», ніж будь-хто інший з попередніх претендентів; хоч і не з більшим ступенем вірогідності.

Пізніше, уже порядно в дев’яностих, в московських «Ізвєстіях» прослизнула мало ким помічена «замєтка» про те, що от госпожа С. Жарнікова зробила відкриття всесвітнього значення; а разом із жалем, що книга є, а видати не можна: спонсорів немає.

У нас невмирущу тему арійства плідно експлуатує такий собі господін Каниґін («Путь арієв», Київ, 1992). В цій вкрай недбайливо складеній книжці переповідаються, хоч і не без перекручень, як старі та давно спростовані міти, так і міркування самого автора; ясна річ – іще необґрунтованіші. Щоб не повертатися до цього твору надалі, зазначимо серед ориґінальних відкриттів автора й такі:

1. Відомий російський учений М. В. Ломоносов (1711–1765) – був не сином архангельського судновласника, як це вважається повсюдно, а байстрюком Петра I, «рєформатора всєроссійского», – кидається тінь на добре досі ім’я матері покійного.

2. Виявляється, що відомий російський письменник Н. С. Лєсков (1831–1895) народився в Києві, про що він сам не підозрював по кінець життя, вважаючи (як і всі інші), що народився в селі Гороховє Орловської губернії.

3. Олександр Македонський, ніби, двічі проходив Україною, про що не мали поняття не лише сучасні історики, а й сучасники полководця.

Отже, з ким саме ми тут маємо справу, – ясніше від ясного.

Доводилося чути вже й українські байки про арійців-українців. Від тих, про кого свого часу влучно зауважив Володимир Базилевський, що вони ставлять український тин там, де не було ще ні землі, ні води, їх культивують ті самі, що вчать, ніби древній Шумер був заселений вихідцями з України. Але, шкода, при цьому чомусь не повідомлюють нас, як же це вийшло, що вони усі свої глиняні таблички з собою забрали, жодної на старій батьківщині не полишили?

Натиск робиться, ясна річ, на тому, що вони одвіку були землероби та хлібороби, бо були «арії-орії» (від дієслова «орати»). А далі все ляпається згідно відомому вже російському сценарієві – чимдуж відбивалися від чужинців: кимеріян, скитів, гунів, кипчаків, монголів… Одне слово – «от нєісчіслімих полчіщ дікіх (можна й «полудікіх») кочєвніков,» – стежка давно протоптана.

Проти цього є всього два заперечення, та обидва є, здається, – незаперечні, вбивчі.

По-перше, виріс на селі, а такого слова – «орій» – не чув. Отже, воно здається вигаданим; наче спеціально під отих «аріїв». Які, на жаль, жодними там «оріями» не були, бо…

Нема цього слова, шкода, й у словниках, принаймні – звичайних: на 50–60 тисяч слів.

По-друге, індійські класичні арії – не були, шкода, хліборобами. Бо саме ретельне наукове дослідження встановило, що вони займалися скотарством, кочували та випасали худобу. Про це переконливо свідчить нам їх же власна «Ріґведа»; вони не мали навіть сталих поселень. Лише часом зупинялися десь на півроку у відповідному місці, висівали та збирали ячмінь. Ото тільки й було того землеробства.

Ствердимо, насамперед, що слово «арій» – не має жодного відношення саме до орки. Бо мовою тих же індійських аріїв – санскритом, – орати буде «кріші». А що то є слово «арій» та що воно позначає, – по це звернемося до самої індійської «Бгаґавадґіти». В глосарії наприкінці книги читаємо: «арьян» – цивілізований послідовник ведичної культури, метою життя якого є досягнення духовної досконалості». Все це є понад цікаве, бо не містить навіть етнічних визначень чи обмежень, зводячи поняття «арія» до сфери чисто культурної.

Але, як воно там, все таки, з отими одвічними «землеробами-українцями»? – та, чи могло піти землеробство (принаймні – у нас) від індійських аріїв? Тут декого прийдеться розчарувати.

Наявність таких слів, як aurata – орати (фін.), asula – оселя (ест.), leіb – хліб (ест.), наводить на думку, що осілий триб життя та землеробство, – ідуть не від індо-європейських аріїв (принаймні в Європі), а радше від фінських – неарійських народів, можливих піонерів у цій справі. Ця думка стане ще більш обґрунтованою, коли ми дослідимо походження основних термінів землеробства, українських слів «поле» та «межа». Бо нема потреби доводити, що коли слова займаються з одної мови до зовсім іншої, то це займається разом із тим, що цими словами позначається. Дослідимо це, два нероздільні слова, бо кожне поле має свою межу.

Звернімо уваги на фінські слова: palaa – спалити, та mets – ліс. До того є ще слово pelto, закінчення якого свідчить про завершеність чогось, та позначає «поле». Така схожість коренів у словах palaa – палити та pelto – поле, а також співпадіння коренів нашої «межі» та фінського «лісу» (mets), свідчить нам про технологію первісного лісового землеробства: випалюється шмат лісу, утворюється pelto – поле (власне – випал), та засіюється. По краях поля – ліс (mets). Нашою мовою – межа: край поля.

Зауважимо, що той самий набір слів, дієслово oreti – орати, та слова miskas – є у литовській мові. Втім, найближче до українського «межа» – буде латиське meza. Таким чином, шлях цих двох основних слів та всієї технології північного землеробства такий: від фінів до балтів Кимерії і далі.

Простежимо дещо за характером північного землеробства та змінами його технології, – за фінськими ж старими джерелами. Заглянемо до третьої руни першої частини епоса «Калевала», яка називається – «Засів ячменю». Вяйнемейнен узявся до посіву, а синиця керує його діями, вона каже:

Ячменю ростки не зійдуть,

засів Калеви не встане:

землю слід підготувати –

ліс спочатку повалити

та спалити геть на попіл.

Але, той вже синиці не слухає, бо перейшов на нову технологію: «взяв сокиру, що гостріша» та заходився готувати поле, вирубуючи ліс. Свого часу то була, певно, ціла технологічна революція, що істотно зменшувала екологічну шкоду та давала змогу використовувати деревину на будівництво. Зауважимо, що й це завоювання людства – сокира, прийшло до нас, схоже, теж іще від фінів, бо назва сокири фінською – то kirvi; та, знову ж, через балтів, бо литовською sukirvis – це той, що з сокирою. Був колись навіть такий нарід «скирів» або «сокир» – «тих, що з сокирами», предки пізніших кривічів.

Не забудемо й щире здивування перед малими чоловічками з мосяжними сокирами у естонському епосі «Калевіпоег».

На закінчення цього історичного екскурсу звернімо увагу й на те, що Вяйнемейнен, як оті древні арії, збирається висівати саме ячмінь. То напрошується запитання, а чи не був він саме отією першою сільсько-господарською культурою, яку відкрили в Євразії?

Отже, будемо тепер сподіватися, що від міту про «аріїв-оріїв» – ми не полишили каменя на камені. Наприкінці можна й поставити слушне запитання: а чому ж спокуса й собі якось приліпитись до цього реномованого в очах невігласного обивателя кінця XX ст. здобутку попередників Гітлера, – «арійців», – чомусь і досі не полишає багатьох? – навіть, не завжди невігласних?

На це, здається, можна відповісти з майже повною певністю. Можна бути впевненими, що подібна фантастична псевдоромантика історії – «арії», не існувала би взагалі, була би забута, якби не приносила якоїсь користі, хоча би пропагандової, – у чиїхось сьогоднішніх імперіалістичних гешефтах.

Але, навіщо все це нам – українцям?

* * *

У кінці наведемо одну цікаву фактичну довідку з історії арійського міту, яка з одного боку викриє нам усе його політично-спекулянтське єство, а з другого – все безмежжя його волюнтаризму.

Відомо, що британські колонізатори на Близькому Сході мали поважні клопоти, робили все аби розколоти арабську єдність, привернути їх на свій бік. Не забуте й досі ім’я британського розвідника – полковника Томаса Едварда Лавренса (1888–1935), який стільки зробив для цього, перетворившись навіть сам на араба. Але, були й такі араби, що спиралися на ворогів Великобританії, слушно розраховуючи в такий спосіб позбавитись британського колоніалізму. Вони ще пам’ятали німецького консула Васмуса, який підчас Першої світової підняв курдів проти британського панування в Іраку.

Такий собі Хаджі Імам Алла Гусейн (1893–1968), що став у 1920 муфтієм Ієрусалиму, пильно стежив за подіями часу та 1941 спрямував до райхсканцлера Німеччини А. Гітлера – політичне звернення – «Про свободу арабів». Гітлер, в свою чергу, ознайомився з цим документом, та… у посланні на відповідь благословив арабську справу. По цьому муфтій організував пронацистський Арабський Легіон; з якого, між іншим, вийшов і перший президент Єгипту – Ґамаль Абдель Насер.

Отже, підіб’ємо підсумки. Адольф Гітлер, арієць та фюрер усіх арійських німців, – всебічно співчуває справі арабів, яких (це очевидно) не вважає нижчою расою, неарійцями. З другого боку, сучасна наука незаперечно свідчить, що араби – як і жиди, – відносяться до родини семітських народів, є не лише поріднені, але й розмовляють дещо близькими мовами. Але жиди – то є неарійці, призначені арійцями (на чолі з їх фюрером) на винищення; але – хто ж тоді є араби, боротьбу яких за свободу щойно благословив сам фюрер цих арійців?

Залишається думати, що арієць або неарієць, – то є політичні категорії. Але, тоді все це докорінно протирічить расовій теорії, з якої саме й вийшли ці обидва протилежні поняття.

Так практичне застосування міту в реальному житті – миттєво руйнує його самого.