7. Справа Івана Дем’янюка

7. Справа Івана Дем’янюка

Наше XX ст., як жодне інше, рясніє сенсаційними судовими процесами, на яких задумувалося було торжество справедливості, але… не так ставалося, як гадалося. Процес М. Бейліса 1911 в Росії, – повністю обманув надії його організаторів: втрутилися прості люди, присяглі. Та й навели остаточний порядок. Зате процес Шварцбарта пройшов за планом, став типовим антипроцесом, на якому судили не вбивцю-терориста, а його жертву.

Не було, годі казати, торжеством справедливості й судилище 1946 в Нюрнбергу, та з вельми простої причини, – на лаві підсудних була відсутня краща половина військових та всяких інших злочинців часу: вона обвинувачувала другу… Не став таким навіть процес Б. Сташінского в Карлсруе 1962, якому нема чого дорікнути з правової точки зору; що ж тут поробиш, тактичні міркування. От, якби по ньому зависли на шибениці Хрущов разом із Шєлєпіним, ну, тоді інша справа…

Але, був у XX ст. і судовий процес, який – хоч і став найдовшим з усіх, але так і не дав остаточно перемогти несправедливості; це був процес Івана Дем’янюка.

В Совєцькому Союзі кінець семидесятих – початок восьмидесятих, то не були найліпші роки: кінець ери Брєжнєва та п’ятнадцять місяців Андропова. Який учиняв полювання на людей за зразком німецької гестапо – систематичні «абляуф» (облави). Нехтуючи при цьому сутою дрібницею, тим, що гестапо робило це на окупованих землях та у воєнний час. А він – у мирний час, та ще у власній країні.

Підтримувався на рівні, відповідно, й войовничій дух інтер-люмпенської «нації», – час від часу кого-небудь судили; як не було під рукою військового злочинця (мало не обов’язково – з українців), так судили «дисідента» (у нас – «націоналіста»).

Як судили «дисідентів» – розбирати не будемо, не про те зараз ідеться, а військових злочинців судили, звичайно, на підставі свідоцтв «очевидцєв»; бо, які там уже речові докази злочину можуть бути через тридцять – сорок – п’ятдесят років…

Кожен, хто слідчим працював зі свідками – добре знає, яка це мозольна робота, – люди темнять, плутаються, часом, у тому, що було тільки вчора–позавчора, а тут… проходять десятки років. Людська пам’ять, хоч ніби й фіксує дослівно все, що переживає людина при свідомості, але є тут і свої підводні камені. Якась там відомість, що не запотребується роками – забувається, шлях до неї, так би мовити, заростає. Довелося читати десь про польське село, ніби вирізане бійцями УПА. Два свідки (це було через півстоліття!) сподобилися припам’ятати біля 300 імен та прізвищ своїх колишніх односельчан, подавши ще й вік кожної жертви. Читаючи таке щось із сумом думаєш: а, чи назвав би хтось із них в такий спосіб хоч пару десятків людей з їх сучасного оточення? – певний, не назвав би. Отже, тут ніяк не можна бути гарантованими від свідомого фальшування. Тому такі процеси – в свинячий голос, – взагалі слід би заборонити. Вони протирічать основам правосуддя.

Але, навіщо ж вони були потрібні, оті так запізнілі процеси? – насамперед, на те, аби підтримувати оту їх «дружбу народов», а простіше кажучи – антагонізм поміж ними. Бо, саме вона – «дружба народов», і почала давати тріщину перед кінцем «імперії Зла». Зростала знову, після Сталіна, кількість політв’язнів по російських концтаборах, але тепер там усі були разом: українці, жиди, естонці… Створена тим же «старшім братом» легенда про «українскій антісємітізм» та українську вишиванку-«антісємітку», – все більше не спрацьовувала. Та, й саме життя підганяло, починали виникати жидівсько-українські товариства у вільному світі: як же таке терпіти?

Потрібне було, як повітря, щось незвичайне, нещоденне, – сенсація світового масштабу. І – це не просто слова, бо…

Про такий можливий союз, а радше (оскільки його ще немає) про його загрозу, – спритяться заздалегідь сповістити світ совєцькі «політологі». Пригадується така собі, не худенька (190 с.) книжечка товаріща Л. В. Гамольского – «Тризуб і “зірка” Давида», Дніпропетровськ, 1975. Чому «зірка» взята у лапки – відомо лише автору. Чи то, бува, тільки ота їх п’ятикутня – пентаграмма диявола, – є справжньою зіркою, а всі інші то так – «зірки»? Автор рясно цитує «вождєй», Л. І. Брєжнєва та В. Щербіцкого, та… Втім, краще наведемо просто аннотацію книжки:

Сіонізм та український буржуазний націоналізм мають багато спільних рис не лише в ідейно-теоретичних побудовах, а й у практичній антинародній діяльності. В останні роки «лицарі» тризуба і «зірки» Давида разом з усіма реакційними силами активізують антирадянські диверсії, намагаючись перешкодити процесу оздоровлення міжнародного політичного клімату і водночас експортувати отруйні ідеї націоналізму в нашу країну. З цією метою налагоджуються і зміцнюються контакти між ватажками решток української буржуазно-націоналістичної еміграції і сіоністськими верховодами.

У цій книзі викривається реакційна суть обох загонів антикомунізму, ганебний альянс між ними.

Вони обидва, що сіонізм, що націоналізм, ви розумієте, – ледь животіють, але – тим вони небезпечніші, чи не так? – пригадайте, чому нас учив «Вєлікій Сталін». Бо,

Аналіз сучасного становища українського буржуазного націоналізму та сіонізму доводить, що ці реакційні течії знаходяться у стані глибокої кризи. Вона проявляється у теоретичній безплідності і антинауковості їхніх соціально-політичних концепцій. Уже давно в структурі цих антикомуністичних, антирадянських систем домінують антигуманістичні конструкції расизму і фашизму. Сьогодні, як можливо, ще ніколи раніше, сіоністи і українські буржуазні націоналісти активізують свою підступну діяльність, прагнучи до будь-яких злочинів проти сил миру і прогресу. А тому треба ще активніше викривати реакційну суть націоналістичних доктрин, вести наступальну боротьбу проти ворогів пролетарської єдності трудящих.

(с. 5–6)

От тепер ми знаємо, нарешті, з якої причини треба вести цю непримиренну (як завжди) боротьбу.

Після антисемітської резолюції ООН, що прирівнювала ідеологію сіонізму, ні більше, ні менше, як до фашизму, – потрібне щось ще сенсаційніше, щось антиукраїнське. Як от процес М. Бейліса – тільки навпаки. Так би мовити – у зворотньому напрямі.

Поготів, існувала, чи то правда, чи то легенда (створена у тому ж КҐБ), про такого собі наглядача в крематоріях, чи то Аушвіца, чи то Тремблінки, якого й прозвали ніби «Іваном Грозним». Кровожерного – ясна річ – українця, що нелюдськи знущався над жидами, яких відправляв до крематоріїв. А на легенду схоже це з двох причин. По-перше, хто би там про оті знущання сповістив світ, як їх жертви потрапили до крематорію? – а, по-друге, дуже зграбно така легенда укладається до другої, – російської легенди про «українскій антісємітізм»; хіба не так?

Вони, зграя дрібних кримінальників, захопивши владу над цілою імперією, стали вважати себе всемогутніми, та хутко вибовкали цей потяг у пророчих словах: «ми рождєни, чтоб сказку сдєлать билью»; і – «дєлалі», що б ви думали… Вони, що не мали зеленого поняття про законність і право, – обожнювали судити, обожнювали різного роду «процєсси». Судити тих, «кто нє с намі» (а значить – «протів нас»). Пригадується фільм про революційні роки, за твором такого собі третьогатункового совєцького письменника Рекемчука. Там двоє «пролєтарскіх рєбят» незадоволені своїм знайомим, чистюлею-гімназистом. От один і каже другому: «Давай єго судіть; ти будєшь судья, а я – прокурор». Приблизно за такою ж схемою та з подібним же знанням справи діяли їх офіційні суди. Цими «судами» повняться двадцяті–тридцяті роки: «процєсс СВУ», «Шахтінскоє дєло», «процєсс Камєнєва-Зіновьєва», «процєсс Бухаріна-Рикова» тощо. Потім, уже по війні, – не менш сенсаційні «процеси» по «народних демократіях»: «процєсс Сланского», «процєсс Костова» тощо…

Отже, на той час їм був потрібний як повітря новий сенсаційний «процєсс». На зміну отим, старим, які їм давно великодухо дарував і вибачив «боягузливий Захід». Процес над яким-небудь видатним військовм злочинцем; а, якби він до того був ще й українцем, – то чого ж тут іще можна побажати?

* * *

Нагода не забарилася. Справа в тому, що совєцьке КҐБ на боягузливому Заході, де арешт чергового совєцького шпигуна встидливо укривався від розголосу преси, – ніколи не знало для себе істотних проблем. Але загальне тло могло змінюватися з часом, ставати більше або менше сприятливм. З приходом до влади у США президента Дж. Картера (отого, від земляного горіха) відповідно змінилася й уся урядова адміністрація. Яка, в цілому, стисло відповідала й своєму президентові, що не вписався великими досягненнями (особливо – політичними) до історії країни. Агентам КҐБ удалося тоді, схоже, проникнути до Соціального відділу Департаменту юстиції США, який 1979, без жодних причин чи приводів, почав оприлюднювати листи «військових злочинців», катів жидівського народу, але не німців, ні, навіть не поляків, – кого треба: українців, литовців, латишів, естонців… При цьому – дивна річ, – чи ви не звернули уваги – справа в тому, що табори знищення – Освєнцім (Аушвіц), Собібор, Тремблінка, – всі як один були у Польщі. На її цілому терені, вважається, було винищено три мільйони європейських жидів; проти десь мільйону в Україні. Але от у всіх отих командах нищення, – українці, литовці, а – де ж поляки? – або росіяни? Хіба вже так жодного й не було? – не до віри.

Люди, американські громадяни, що зазнали наклепів з боку отого Соціального відділу (інакше це не назвати, не кваліфікувати) були, як правило, люди від Третіх Національно-Визвольних Змагань, що були би приречені на смерть або заслання в СССР. Нагадаємо, що підчас війни чи по війні, СССР покинуло, за свідоцтвом експерта Н. Толстого, що займався цим питанням, загалом приблизно 2 270 000 людей. Їх усіх прагнула віднайти та виловити британська армія, що не надто знесилювала себе військовими діями проти німців (переважно відступала), але… В загальному післявоєнному заметі й вона навряд чи була в стані повністю виконати дане їй сталінське доручення; відправила на Колиму, напевно, десь менше половини. Решта цих людей, не сподіваючись на гостинність ще більш боягузливої Європи, – незабаром перебралася до Нового Світу, головне – до США та Канади. А тепер і ці почали злигуватися зі совєтами, уже не сталінськими, так брєжнєвськими, бо й у Канаді була створена комісія в справах військових злочинців, під головуванням сенатора Дашена. Яка теж, у свинячий голос, без жодних речових доказів, тільки за відомостями свідків, – намагалася й собі переслідувати «військових злочинців».

Зауважимо, так – мимохідь, що юстиція «найбільш демократичної з країн світу» – обробилася тоді по самісінькі вуха, бо абсолютно переважна частина підозрюваних змогла відразу довести свою непричетність до будь-яких «військових злочинів», а до того у списках було виявлено чимало імен людей, жодних слідів існування яких насправді, – ніколи викрито не було.

Чому саме КҐБ, вкупі з Соціальним відділом Департаменту юстиції США, – призначило тоді жертвою Івана Дем’янюка, полишається їх спільним секретом.

Він, народжений в Україні 3 квітня 1920, в селі Дуб-Махаринці на Вінничині, змалку працював на колгоспній кріпаччині, та зумів якось вижити 1933, уникнувши свого совєцького призначення; грубо порушивши сподівання влади. Року 1936 Іван вивчився на тракториста та 1940 був покликаний до армії, але потім відправлений додому за відсутністю чобіт. Було у них таке, свідчу: чогось саме напередодні війни, коли треба було ось-ось «шагать на Бєрлін», у них як навмисно забракло отого їх кирзового неподобства, яке вони звикли велично іменувати «чоботами». Потім, із першого дня війни покликаний знову на передову, поранений та видужалий, він потрапляє до німецького полону під Керчю 1942, разом із іншими 125 тисячами бійців армії. Із таборів військово-полонених його 1944 відправляють до РОА (Русская Освободітєльная Армія) Власова; а вже з нею він потрапляє до американських таборів. Потім одружується з депортованою та 1948 звертається за дозволом на в’їзд до США, якого отримує 1951; а з 1958 отримує й американське громадянство. Працює, участить у громадському житті української громади, має власний будинок і трьох дітей, і от – на тобі…

Отже, Іван Дем’янюк уже намічений жертвою, але… Нема як нема приводу, якоїсь конкретноі зачіпки, аби його можна було поставити перед судом. Такий доказ, та прямо іменний, незаперечний, знаходиться, та – де б ви думали? – правильно, у Москві.

Його (доказ) – відповідальна місія, доставляє до США на власному літаку – вєрний друг російського імперіалізму та більшовицького тоталітаризму, від Лєніна по Горбачова, – американський міліардер жидівського походження – Арманд Гаммер. Той самий, що на замовлення Москви спорудив в Україні завод по виробництву аміаку; з очевидно геноцидними цілями, бо він не стільки виробляє, скільки трує усе навкруги.

Так от, цей суб’єкт і привіз до США готовеньке посвідчення про закінчення таким собі Іваном Дем’янюком поліційних курсів підготовки табірних охоронців. І не якихось там собі совєцьких «вєртухаєв», а – самих справжніх: німецьких. Чи існували були в історії подібні «курси», ніхто – звісно, не перевіряв. Тільки десь потім, потім, кажуть, у когось вистачило розуму звернути уваги на клей, яким було склеєне новісіньке посвідчення, – полімерний, якого в сорокові роки не знали. Та й папірові, кажуть, теж не можна було дати десятків років.

Але, що би там не було потім, а на початку московська фальшивка спрацювала та Іван Дем’янюк на початку 1981 був арештований і обвинувачений в тому, що він і є отой легендарний «Іван Грозний», повинний у знищенні десятків тисяч людей.

Можливо, що організатори процесу в США – з самого початку знали, відали, що творять, та сподівалися не так на вирок у справі, як підняти цим судом антиукраїнську кампанію в пресі світу, за наказом Москви. Що цілком і повністю вдалося. Бо, прововтузившись п’ять (!) років і так нічого певного й не встановивши, американська Феміда передає 28.02.1986 Івана Дем’янюка до Ізраїлю, – хай там судять: може у них щось вийде…

Там теж не надто квапляться, – все життя попереду, та обвинувачення пред’являють тільки 29.10.1986, а суд розпочинається 25.11.1986. Через п’ятнадцять місяців або 92 засідання, суд 25.04.1987 виносить нарешті Дем’янюкові смертний вирок, але… сумніви полишаються надто великими. Івана Дем’янюка тримають у буцегарні ще 5 років, та… врешті скасовують вирок; все розпочинається з самого початку: справа спрямовується на нове дослідування. А підсудний, якого все одно прийдеться виправляти, – все сидить і сидить; в сумі – десь п’ятнадцять років. А, якби ще не добросовєсність ізраїльських юристів, – міг би приплатити й життям. За віщо ж це все?

Так покінчився нічим чи не самий ганебний зі судових процесів XX ст.

Думається, поки держава (будь-яка) не буде вимушена по закону оплачувати мільйонними сумами кожен рік, марно проведений людиною у в’язниці, – порядку в світі так і не буде. Бо сучасна Феміда вже не тільки безока, – вона ще й безмозгла…

* * *

Але, якщо хтось там думає, що на тому воно все й покінчилося, та людину яка марно, ні за що провела в тюрмах цілих п’ятнадцять років, не отримавши за це й копійки компенсації, нарешті полишили у спокої, то… Як же капітально помиляється! Адже отих, тоталітаріїв і з ними, порізнює від людей, насамперед, патологічна мстивість. Пригадайте, як ретельно вони вишукували всіх, хто тоді 1945 (або раніше) наважилися збігти зі совєцького раю – «родіни всєх трудящіхся». Скільки сил та засобів на це витрачали, аби лише останнє слово полишилося за ними. Так сталося й тут.

Бо десь на самому початку 2002 нас сповістили, що все – таки отой Іван Дем’янюк, хоч і доведено, що нікого не вбивав, але все ж незаконно отримав свого часу американське громадянство. Та був його, нарешті, законно позбавлений.

Що ж тут поробиш… Як воно комусь, хоч окремому недоумкові, а хоч і цілій великодержаві свербить виставити себе на загальне посміховисько, – хто ж може цьому запобігти? – в такі часи живемо…