Полковник Івана Виговського і Юрія Хмельницького. 1658—1662

Полковник Івана Виговського і Юрія Хмельницького. 1658—1662

Смерть Богдана Хмельницького в 1657 році поклала край героїчній епосі в історії українського козацтва, та й в історії всієї України. Напевно, у наступні 350 років у країні не було такої шанованої політичної постаті, здатної гуртувати суспільство. Ми далекі від думки, щоб стверджувати, начебто довше життя видатного лідера, вождя нації могло б «закріпити» за Україною реальну незалежність ще в XVII сторіччі, але трохи відтягнути кінець цієї незалежності, очевидно, могло. Але сталося те, що сталося. Прапор, що упав, спробували підняти спочатку старші соратники – самі по собі не дуже дружні, його почали виривати в них молодші сучасники. Схопившись за прапор з кількох боків і тримаючись другою рукою за могутніх сусідів зовні, спадкоємці Хмельницького роздерли цей умовний прапор.

Першим гетьманом після Богданової смерті став, як і заповідав його батько, Юрій Хмельницький. З легкої руки М. Грушевського, «Юрася» багато хто називає нікчемною людиною – «напівголовком». Ми ж будемо уникати таких категоричних оцінок людини, якої особисто не знаємо і яка змушена була відігравати певну роль у дуже важких обставинах. Скажемо лише, що сильною особистістю на політичному овиді він справді так і не став. Хіба що сильною фігурою… у чужих руках.

Довгий час перебуваючи в тіні старшого брата Тимоша (котрий загинув у ході молдавської авантюри) і завжди – у тіні свого великого батька, Юрій у 1657 році був ще зовсім юний – йому тільки-но виповнилося 16 літ. Якби він був монархом, то будь-який претендент не з роду Хмельницьких боровся б лише за регентство. Але Гетьманщина залишалася республікою, а тому колишній генеральний суддя Б. Хмельницького Іван Виговський, що прийняв спочатку тільки опіку над юнаком, дуже скоро забезпечив собі і повноцінну гетьманську булаву на Генеральній раді. Іван Євстахійович – людина, якій історики дають неоднозначні оцінки, а навколо його програми і досі крешуть шаблями вітчизняні вчені та політики. Підтвердивши на перших порах свою прихильність до Росії, Виговський поступово змінював свою думку. Будучи вкрай незадоволеним обмеженнями, накладеними на його самостійність Москвою, звинувативши в самоправстві московських воєвод в українських містах, гетьман вирішив повернутися до протекції недавнього противника – польського короля.

Восени 1658 року в Гадячі було укладено новий договір з Річчю Посполитою, що надавав Гетьманщині деякі права автономного князівства (Великого князівства Руського), але включав у себе й низку серйозних поступок католицькій шляхті. Трохи раніше на Лівобережній Україні війська Виговського придушили повстання полтавського полковника Мартина Пушкаря і лідера січовиків Якова Барабаша, що спиралися на підтримку Росії. У червні ж 1659 року Виговський у союзі з кримськими татарами затіяв уже безпосередню військову сутичку з московськими військами і завдав їм досить відчутної поразки під Конотопом.

Петро Дорошенко брав участь у всіх вищезгаданих подіях, хоча до найближчого оточення Виговського він не входив. Підпис прилуцького полковника стоїть під Гадяцьким трактатом 1658 року[8]. Проте, на відміну від деяких своїх колег, він не отримав од влади Речі Посполитої ні дворянства, ні нових маєтків. Тобто треба так розуміти, що поляки не вважали його внесок у справу укладення нового миру значним.

Тоді ж, у вересні 1658 року, йому було доручено повідомити російського представника дяка Кикіна про початок війни гетьмана супроти Москви. Як уже згадувалося, брав участь його полк і в придушенні повстання Пушкаря. Щоправда, немає даних про те, щоб Дорошенко особисто віддавав накази про репресії щодо повстанців, а ці репресії з подачі гетьмана Виговського були досить-таки криваві. За наказом гетьмана Полтаву було спалено, а багатьох її жителів убито, татари дістали право брати ясир[9] на Полтавщині. Історик В. Степанков пише, що загалом втрати в цій братовбивчій війні досягли 50 тисяч людей.

Історія зберегла відомості про те, яка роль відводилася прилуцькому полковникові під час Конотопської кампанії влітку 1659 року. Сам Конотоп був зайнятий загонами Г. Гуляницького. Петро Дорошенко в цей час стояв з полком у містечку Срібне. Завданням обох було не допустити з’єднання сил князя Трубецького з великим військом видатного московського полководця Г. Ромодановського, що стояв в українському місті Лохвиця. Маючи в своєму розпорядженні один з найменших полків Лівобережжя, Дорошенко не зміг гідно протистояти натискові росіян. Висланий Трубецьким на чолі авангарду князь Пожарський на Великдень легко взяв Срібне. Як повідомляє автор славетного літопису С. Величко: «І сам полковник їхній Дорошенко, мов заєць по болотах… ледве врятувався втечею». Утім, якщо ці події і не додали ратної слави нашому герою, то і його кривдник не дістав серйозних дивідендів від цієї перемоги. Пастка, влаштована наприкінці червня 1659 року Виговським і татарами росіянам на річці Соснівці під Конотопом, виявилася для тих фатальною. Сам же Пожарський зіграв незавидну роль «співавтора» катастрофи. Захопившись погонею за ворогом, що нібито тікав у паніці, він опинився в татарському полоні і страчений був на місці.

Конотопський тріумф не зробив Виговського господарем становища, і врешті-решт, росіяни взяли гору. Причин тому було декілька. Козаки були незадоволені збагаченням старшини та її дружбою з одвічними ворогами – поляками. Татари також викликали загальну ненависть, а крім того, змушені були піти, довідавшись про напад (далеко не останній випадок) на Крим Івана Сірка. Незабаром після перемоги під Конотопом у тилу у Виговського збунтувалися прибічники Москви. Придушувати повстання відправились П. Дорошенко, переяславський полковник Т. Цицюра і Г. Лісницький. Під Гадячем велися бої між їхніми загонами і військами бунтівників П. Апостола та П. Єфремова. Соратники Виговського обложили місто, але ця операція не дала позитивного наслідку. Тим часом росіяни готували новий удар. 2 вересня 1659 року гетьман, що стрімко втрачав підтримку на лівому березі, відбув до Чигирина.

А вже 11 вересня (за ст. ст.) на раді в Германівці козаки зажадали від Виговського скласти булаву. Її було знову запропоновано Юрію Хмельницькому. Дехто з дослідників переконаний, що основну закулісну гру, спрямовану проти Івана Євстахійовича, у підготовці і на самій раді провадив Петро Дорошенко – на той момент один з найавторитетніших козацьких керівників. Новий гетьман обіцяв попередникові дарувати життя і гарантував безпеку. Так звану «асекурацію» – документ, що підтверджує ці гарантії, – Виговському привіз саме Дорошенко разом з генеральним обозним Т. Носачем і ніжинським полковником Г. Гуляницьким.

Проте старшина не збиралася так просто здатися московитам, хоча вести боротьбу їм залишалося вже недовго. Через кілька днів після ради в Германівці війська Дорошенка були розбиті козаками прихильного до Росії Я. Сомка під містечком Хмільник на Брацлавщині – тобто уже на Правобережжі. Дмитро Дорошенко вважає, що на той момент його знаменитий предок усе ще був людиною Виговського. Але Сомко позбавив його чину прилуцького полковника, лівий берег був уже в руках Сомка і росіян, і Петрові Дорофійовичу не залишалося нічого іншого, як остаточно і відкрито перейти на бік Юрія Хмельницького[10]. Останній також мав невеликий вибір. Потрібно було здаватися Москві.

1 жовтня 1659 року до Переяслава, де на той час перебував зі своїми військами Трубецькой, прибула козацька делегація від новообраного гетьмана Хмельницького. На чолі делегації був Дорошенко. Князь отримав на руки від колишнього прилуцького полковника проект нових «статей» між козаками і царем. Проект передбачав присутність московського воєводи лише в Києві (між іншим, порядкування тут владного і жорстокого Шереметєва було постійним головним болем для Виговського), підпорядкування київського митрополита безпосередньо константинопольському патріарху, право гетьмана самостійно чинити в питаннях зовнішньої політики тощо. Звичайно, що Трубецькой, відчуваючи в той час свою силу, проект відхилив. Натомість було запропоновано зібратися на раду в Переяславі. Тут вона і відбулася 17 жовтня. У місті та на його околицях було сконцентровано близько 40 тисяч солдатів російської армії. На раду прибули здебільшого козаки з лівого берега Дніпра. Само собою, Юрію Хмельницькому та його соратникам довелося підписати зовсім інші статті, запропоновані Москвою. Під Переяславськими угодами підписався як «колишній полковник прилуцький» і Петро Дорошенко.

Переяславські статті 1659 року істотно відрізнялися від Березневих 1654-го. У гірший для справи української незалежності бік. Згідно з цими статтями, старшина без дозволу царя не мала права переобирати гетьмана, у свою чергу, і гетьман утрачав право самостійно призначати, звільняти чи карати на смерть старшину і полковників. Окрім Києва, московське військо розміщалося в Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві та Умані. Київський митрополит перепідпорядковувався Московському патріарху (пізніше цей пункт було скасовано). Українському уряду заборонялось підтримувати дипломатичні відносини з іншими державами й організовувати військові походи без дозволу Москви.

Уже в грудні 1659 року козаки направили до Москви своїх представників, для того щоб домогтися перегляду документа, який так обмежував права українців. Вони повинні були просити, щоб російські воєводи залишалися тільки в Києві і Переяславі, щоб гетьманові було дозволено підтримувати зв’язок з іншими країнами, щоб українці могли брати участь у переговорах Росії з Річчю Посполитою, а київський митрополит усе-таки не підкорявся Московському патріархові. Серед цих делегатів, напевно, найважливішу роль відігравав тепер уже полковник столичного Чигиринського полку Петро Дорошенко. На думку Миколи Костомарова, при цьому він використав усю свою хитрість, щоб не виглядати в посольстві першою особою. Майбутній гетьман, мабуть, розумів, що місія нездійсненна, і не хотів зайвий раз дратувати московських бонз. Звичайно, царський уряд відмовився вносити будь-які серйозні корективи в досягнуті раніше домовленості.

Знову випустивши зі своїх рук Гетьманську Україну, поляки вирішили вжити радикальних заходів. Уклавши союз із кримським ханом Мухаммед-Ґіреєм IV і зірвавши переговорний процес з Росією, Варшава готувала армію до нового наступу. Ситуація вимагала якоїсь реакції, і вона не забарилась. Росіяни розробили новий стратегічний план на найближчий рік. Керувати кампанією з московського боку було призначено київського воєводу Шереметєва. З лівобережними козаками наказного гетьмана Т. Цицюри він мав рухатися по основному напрямку на захід. А Юрій Хмельницький із правобережними козацькими військами повинен був не пустити на з’єднання з поляками татарську орду. Однією з традиційних проблем російської армії було зволікання з підготовкою до виступу. Так сталося й цього разу. Тільки наприкінці серпня 1660 року Шереметєв вийшов з Котельні і незабаром зайняв позиції в районі Старокостянтинова.

Польське командування діяло більш уміло і рішуче. 17 вересня неподалік від міста Чуднова[11] російсько-українське військо було оточене. Лише через тиждень у Слободищу, розташовану східніше Чуднова, прибула армія Хмельницького. Тут їм перепинив дорогу талановитий полководець Е. Любомирський. 27 вересня відбулася битва, що не принесла успіху жодній із сторін. Ситуація для українців ускладнювалася тим, що частина старшини була, власне, проти війни з поляками, залишаючись вірною зовнішньополітичним принципам Виговського. На скликаній негайно раді

впливові Г. Лісницький, Т. Носач, П. Тетеря переконували молодого гетьмана укласти із противником мирну угоду.

Не залишився осторонь від політики і Дорошенко. Саме йому було доручено вести мирні переговори з Любомирським. Очевидно, козаки не вважали, що їхні перспективи настільки безрадісні. Недарма Петрові Дорофійовичу приписують таку погрозу на адресу незговірливого польського полководця: «Будете вперто на нас наступати, так маємо шаблі при боці і самопали в руках, а з вірою прибуде в нас відваги!» Тим часом Юрій Хмельницький вислав і інших гінців – до росіян з повідомленням про своє скрутне становище. Головним серед них був Григорій Дорошенко. Ця поїздка закінчилася для нього сумно – «завдяки» пропольському повороту в зовнішній політиці гетьмана старший брат Дорошенка був узятий у московський полон, і йому судилося вийти з нього лише через вісім років.

Спроба Шереметєва вирватися з оточення зазнала невдачі. Це лише зміцнило старшину Хмельницького в намірах домовитися з поляками. 7 жовтня 1660 року за посередництвом кримського Нураддін-султана між поляками і козаками було укладено мир, що увійшов в історію як Слободищенський трактат. В його основу було покладено текст Гадяцького миру, до якого внесено деякі зміни. Зокрема, була виключена стаття про Руське князівство в складі Речі Посполитої. Гетьман був зобов’язаний надавати полякам військову допомогу в їх війнах з іншими країнами. Підтверджувалася заборона гетьманові вести самостійну зовнішню політику. Польській шляхті і магнатам поверталися всі маєтки на українських землях. Козаки повинні були вигнати з українських міст російські гарнізони. Першим свій підпис під цим підсумком Чудновської кампанії поставив чигиринський полковник Петро Дорошенко. У наступному році поляки його нарешті «нобілітують» (тобто визнають членом шляхетного стану) – цілком можливо, за заслуги в справі укладення миру, і в будь-якому разі – як одного з провідних політиків України, що повернулася під владу короля. Шереметєв, залишившись без союзників, 25 жовтня 1660 року зазнав катастрофічної поразки від татар і потрапив у кримську неволю, в якій провів багато років. Укладення Слободищенського трактату стало причиною політичного розколу і так неоднорідної української еліти та всього суспільства. Якщо на Правобережжі козацька рада, що пройшла восени 1660 року в Корсуні, схвалила його умови, то козаки деяких лівобережних полків відмовилися їх підтримати і вибрали своїм ватажком Я. Сомка. Його правобережний опонент спробував повернути лівий берег під свою булаву. Плани Хмельницького покликаний був реалізувати Дорошенко, який отримав для цього посаду наказного гетьмана. Допомагати Петрові Дорофійовичу на лівому березі повинні були п’ять тисяч козаків та кілька тисяч татар. У середині грудня Дорошенкові вдалося закріпитися в Зінькові, а незабаром зайняти Ромни. Джерела повідомляють, що при цьому наказний гетьман заборонив татарам брати звичний для них ясир. Чи не тому вже в середині січня 1661 року вони покинули Дорошенка? У травні він намагався розмістити вірні йому гарнізони в Кременчуці й Балаклеї – містах, що належали до Чигиринського полку, хоча й розташовувалися на іншому березі Дніпра. У цілому, серйозного успіху дії Дорошенка на Лівобережжі не мали. Фактично все Лівобережжя на кінець весни 1661 року було під контролем Сомка і Москви. Дорошенко позбувся Чигиринського полку, поступившись ним легендарному Іванові Богуну. Історики висловлюють припущення, що причиною зняття Петра Дорофійовича були його невдачі за Дніпром. Однак і походи вже самого Юрія Хмельницького на лівий берег восени 1661-го та влітку 1662 року так само не мали успіху.

Сомко, який доводився Юрію дядьком, був обраний гетьманом у Козельці на старшинській раді лівобережних полків у квітні 1662 року. На лихо, на цьому розкол України не закінчився. Претендентів на булаву на схід від Дніпра вистачало. Одним з них був полковник Василь Золотаренко, іншим – ставленик січових козаків Іван Брюховецький. Царський уряд уміло скористався цим розбратом, підтримавши в результаті того кандидата на гетьманство, що виявляв до Москви найбільшу покірність. Ним був улюбленець козацької голоти і запорожців Брюховецький. У червні 1663 року в Ніжині була скликана Чорна рада – тобто рада всіх козаків, включаючи і старшину, і рядових вояків. Брюховецький, який не відзначався особливою принциповістю і розбірливістю в засобах, підтриманий при цьому простими козаками і Росією, взяв гору на цій раді, що увійшла і в історію, і в літературу. Його противників було схоплено і незабаром страчено.

Водночас відбувалася зміна влади і на правому березі великої української річки. Юрій Хмельницький, у черговий раз заплутавшись у численних політичних проблемах, виявив бажання прийняти постриг і добровільно склав булаву. Серед претендентів на неї найбільш впливовим був активний діяч епохи ще старшого Хмельницького полковник Павло Тетеря. Його становище здавалося тим міцнішим, що це був чи не найулюбленіший представник старшини в поляків, які всіляко його підтримували. У січні 1663 року рада в Чигирині прийняла відставку Юрія і вручила гетьманські повноваження Тетері. Розкол України на дві частини став якщо не формальною, то фактичною реальністю. Одна частина багатостраждальної країни перебувала під контролем Москви, керівництво іншої повернулося обличчям до Варшави. Україні судилося пережити одну з найчорніших сторінок у своїй історії – Руїну.

Данный текст является ознакомительным фрагментом.