3. Єлізавєта I. Затишок перед бурею
3. Єлізавєта I. Затишок перед бурею
З молодшою дочкою Пєтра I, Єлізавєтою, розпочинається, так би мовити, період підвищеного значення гвардії у російському престолонаслідуванні. Власне, Анна Іванівна планувала передати престол своїй небіжці, Анні ж, але Лєпольдовнє, дружині Антона Ульріка, принца Брауншвайґського; та, навіть і не особисто, а її малому синові, який щойно народився та мав стати Іваном VI. Реґентом вона призначила свого Бірона та й померла 47 років, 17 жовтня 1740. Але Бірона вже по 22 днях скинув честолюбний К. Мініх. Його, навіть, хотіли стратити, але друга Анна відправила його на заслання до Пєлиму в Сибіру; втім, звідти він незабаром вибрався. А, після падіння герцога Бірона – реґенткою стала сама Анна (Лєопольдовна).
Рік 1740 був понад знаменним для Європи. Не тим, що в Росії померла бешкетна баба, а тим, що до влади прийшли: в Прусії король Фрідріх II, а в Австрії – імператриця Марія Терезія. Це саме вони визначатимуть політику в Європі аж до XIX століття.
Однак, метушня зі зміною влади в Росії триває всього рік, бо є ще одна претендентка, дочка самого Пєтра I, однолітка Полтавської перемоги. Вона не була перевантажена освітою, хоча – на відміну від Єкатєріни I, уміла читати та писати. Була не зла, доволі миловидна; не глупа, хоч і не так великого розуму; мала легкий та веселий характер: пряма протилежність своїй попередниці. Та… зовсім не від того, щоб і собі побути «царіцєй-матушкой». Над цим вона нишком і працювала зі своїми наближеними, «малим двором», поступово розпропаговуючи гвардію.
Але, щось там мала пронюхати Лєопольдовна, бо об’явила зненацька 24 листопада 1741 про те, що весь гвардійський корпус має відбути до Фінляндії – воювати знову знахабнілих шведів. А як так, то й цесарівна полишалась одинокою, без надійної підтримки. Справа добігала критичного стану. Претендентка вирішила діяти негайно.
Була друга година ночі 25 листопада, коли вона раптом з’явилася у гвардійських казармах, усіх побудила та об’явила, що вона – як дочка Пєтра I – має всі права на російський престол. Гвардійці вимушені були погодитись, бо саме так воно й було. Тієї ж ночі вони посадили до буцегарні Анну Лєопольдівну, її чоловіка та з ними Івана VI; а до них ще й купу державних осіб, включаючи, до речі, Остермана з Мініхом. А другого дня нова «ґосудариня» видала маніфест. Історики твердять, що «народ ліковал».
Остермана та Мініха мали навіть четвертувати, але за милістю імператриці тільки відправили до заслання. Остерман із дружиною потрапив до Берьозова, де скінчив свої дні Мєншіков, та він теж помер там у віці 55 років. Мініх, якому було 58 років, потрапив до Пєлиму, де й просидів до 1762, коли його відновив у правах Пєтр III, та й прослужив іще п’ять років, присягнувши Єкатєрінє II та надзираючи над балтицькими портами та Ладозьким каналом, якого сам колись будував.
Гірше було з іншими. Батьки Івана VI були заслані в Холмоґори, де Лєопольдівна померла 1747, а її чоловік – аж 1774. З Іваном VI було й зовсім кепсько. Він жив у засланні, а потім 1756 був відправлений до Шліссельбурґу. Там і був убитий (за інструкцією) коли 1764 його намагався звільнити авантюрист, підпоручник Василь Мирович; за це підпоручник був негайно страчений.
В Європі свого часу чимало обурювалися жорстоким законом імперії османів, згідно якого, коли помирає султан, а йому наслідує на престолі старший син, – всі інші сини підлягають смерті. На той випадок, щоб не було жодних претендентів на престол та пов’язаних із ними можливих заворушок, які могли би піти не на користь державі османів.
Що ж, це й дійсно жорстоко.
Але, тримати дожиттєво в тюрмі можливого претендента та, до того ще й вельми сумнівного, – чи це ж, хіба, не ще більша дикість? – от вам і весела та легкодуха цариця…
Зазначимо тут і понад цікаву, а може й загадкову обставину: після Івана IV історія була категоричною, – не допустила більше на російський престол жодного Івана.
Таким був початок царствування Єлізавєти I. Втім, не можна не помітити, це було би несправедливо, що вона відразу прикартала Таємну канцелярію та кажуть, що за двадцять років її правління – практично не було смертної кари. Для Росії – щось цілком незвичайне.
Фаворитом імператриці, та здається – єдиним, був українець Алєксєй Разумовскій (1709–1771), її одноліток. Він був сином реєстрового козака Розума на Чернігівщині, та попав до столиці випадково. Він був доброї статури та відмінно співав, маючи добрий голос. Коли через їх село Чемери проїздив 1731 полковник Вишневський з Петербурґу, він почув спів Олекси у церковному хорі та захопився ним: запропонував йому співати у придворній капеллі. Той охоче погодився та 22 років потрапив до столиці. А вже там на нього поклала око дочка Пєтра та прийняла до свого «малого двора».
Важко перебрати всі його почесні звання: і граф Римської імперії, і фельдмаршал (хоч і ніколи не воював), і кавалер усіх можливих орденів. Але, він мав розум при цьому не влазити до державних справ, на яких не надто розумівся, обмежуючи себе посадою фаворита та порадника. Твердять, що він був таємно одружений з імператрицею, десь з року 1744.
На відміну від нього, активне життя при дворі вів його молодший брат Кирило. Він у 1743, коли йому було 15 років, був відправлений по освіту до Європи, де слухав лекції в Гьоттінґені та ще навідав Італію та Францію. Зауважимо в дужках, що за рік (а навіть – і за більше) – доброї освіти не набути, але… це ж усього тільки Росія. Повернувшись додому стає графом, а у віці 18 років (!) був призначений президентом Академії Наук.
Року 1750 знову дозволяється, здається – востаннє, посаду українського гетьмана, для того ж таки Кирила Разумовського. Він оселився у Глухові, де завів маленький двір, тримав у себе італійську оперу та навіть подумував відкрити в Україні університет.
Щось там для України він на цій посаді й зробив: довершив судову реформу, розпочату ще його попередниками, завів однострої та порядок у козацькому війську, реформував військове навчання. Домігся зміни, хоч дещо й формальної: передав українські справи з компетенції сенату до міністерства (колегії) закордонних справ. Чогось домігся у відстоюванні фінансових інтересів України та щодо її неучасті у війнах поза Україною.
Та прийде до влади Катька (ота, Друга) та погляне пильним оком на Україну. А помітивши там якогось гетьмана, – негайно примусить його зріктися цієї посади. Та, накаже знову зліквідувати її.
* * *
Загалом двадцять років правління Єлізавєти I – були чи не найбільш мирними та благополучними, а в будь-якій європейській країні стали би об’єктом підвищеної уваги істориків. Була всього одна війна – Пруська (1756–1760) (див. Доповн. 3), що вартувала всього 300 тисяч життів (офіційно). Ще трохи прибарахлилося та цивілізувалося російське дворянство. Дійсно процвітала торгівля. Як там було з народом – не надто відомо, але і його, можливо, у ці роки дещо менше купували та продавали. Ну, щось як ота коротка епоха королеви Анни (1702–1714), останньої зі Стюартів у далекій Англії. Завівся навіть свій М. Ломоносов (1711–1765), який хоч і не дорівнював А. Ньютону (1643–1727) або Л. Ейлеру (1707–1783), але… для рабської Росії… Адже, і його Росія не могла дорівнювати Англії або Швайцарії…
Але, історія, не полюбляє одноманіття, та схильна буває, зробивши перепочинок – утнути щось нестосовне. Єлізавєта I була жінкою розсудливою та передбачливою, вона не хотіла, щоб по ній когось на престол знову висаджувала гвардія. Адже, з нею було зовсім інакше, бо її попередниця Лєопольдівна, відправляючи гвардію на північ, мала на увазі усунення претендентки, та у тієї просто вибору не було.
Справа визначити собі наступника – була відносно нелегкою, бо лінія Романових вигасала на очах, але пригадали врешті останнього її представника, хоч і по жіночій гілці. Пригадали давно видану за кордон старшу дочку Пєтра I від Єкатєріни I, – Анну (1708–1728), видану ще 1725 за Карла-Фрідріха, герцога фон Шлезвіґ-Гольштайна (або Готторп, 1700–1739). Вона мала сина, який вартував їй життя, але сам був іще живий. Малий рано втратив батьків та виховувся німцем, а до того – й у не найкращий спосіб, але… що ж тут робити, він був єдиним, та вибору знову не було.
А, як так, то й історія тут була безсилою, не було вибору і для неї. Але, в умінні обходити щось подібне – з нею нікому не зрівнятись; та вона й відігралася, та вже на дечому іншому. Бо вихований у пруських солдатських казармах претендент на трон, почав у Росії від нудьги надто вже пустувати – так кажуть, та його опікунка імператриця й вирішила його оженити, коли йому було 17 років. В Росії це традиційно вважали першим засобом «остєпєніть» когось; та так само, в Росії, – вік ніколи не був перепоною. Отут історія й підвела свою міну. Бо, на відміну від молодого, який був єдиний, наречених був чималий вибір. Та, хто ж знає, як би воно пішло, якби…
Пропонували тут і дочку французького короля, і дочку курфюрста Саксонського, і… Але, сама Єлізавєта зупинила свій вибір на досить скромній, а тому й дивній кандидатці. Вибрала дружиною для Петера Ульріха, тобто – Пєтра III, – збіднілу принцесу з доволі задупного та невеличкого Ангальт-Цербсту, – Софію Авґусту Фредеріку, дочку губернатора Штеттіна (тепер – польський Щецін) від пруського короля Фрідріха II.
Саме з неї й почнеться цілком нова епоха в історії одвічно нестабільної Росії. Бо ця задупна принцеса явить таку небачену спритність, що у Петербурзі, де вже бачили деякі види, – всі й рота роззявлять.
Але, самій Єлізавєті, яка несе повну міру відповідальності за цей вибір, всіх його наслідків, на превеликий жаль, – уже не доведеться побачити.