7. Галичина
7. Галичина
Галичина практично ніколи стало не входила до Київського князівства. Часом Київ володарював чимось там у Галичині, часом Галичина підкоряла собі Київ, але стійкого їх об’єднання так і не сталося. Для нас вона буде цікавою, насамперед, як істотна частина українського народу, що загалом не зазнавала згубних візантійських впливів. Та, годі й казати, довший час була так само ізольованою від так званого «старшєго брата», – як не позаздрити!..
Сама Галичина починає утворювати собою певне ціле за Володимира (Галицького, 1124–1153), який об’єднав її та учинив столицею древній Галич, від якого й князівство стало називатися Галичиною; принаймні – так твердять історики. Назва Галич – є досить цікавою. Справа в тому, що топоніміка теренів, від Галаці на Дунаї до Галича в Галичині, наводить на думку, що то був у якісь давні часи, – домен кельтів (або по-іншому – галів), сусідів та родичів кимерійських балтів. Поґотів, ми знаємо, що безпосередньо на заході, ще десь перед нашою ерою, знаходилася потужна кельтська держава, Бойемайна, або ґерманською Бойогайм, від назви якої пішла сучасна Боґемія. Можливо, що до її колишніх громадян мають якесь давнє відношення наші бойки, як до колишніх ґотів – сучасні гуцули. Але, повернемося до власне галицької історії.
Син Володимира, Ярослав (Осмомисл, 1153–1187) – примножив здобутки батька в напрямі Подністров’я, подекуди дійшовши й Дунаю. Про це з повагою пригадує невідомий автор «Слова», звертаючись до князя: «Галицький Ярославе – Осмомисле! Високо ти сидиш…» Але, шкода, не так він насправді високо сидів, бо поруч із ним, а може й вище, сиділо неробне галицьке боярство. Та це й дало знати про себе, коли князь, обік дружини, нав’язаної йому батьком, завів собі нешлюбну коханку. Боярам це не сподобалось, та хоч вона теж була високого роду, вони не зупинились спалити її живцем 1170, звинувативши у чаклунстві. Нагадаємо, що на заході палити чаклунів стали тільки наприкінці XV ст.; хоч і у значно більших масштабах.
Знехтували бояри і заповітом князя, – віддати Галичину його нешлюбному синові. Віддали шлюбному, Володимирові II. А, як цей був поріддям Ольги – дочки Юрія Долгорукого, то й правитель із нього був ні до чого.
Посварившись і собі з боярами, та теж на ґрунті нешлюбного зв’язку, він збіг, подався по допомогу до угорського короля Бейли III. Зауважимо, що мадяри ніколи не були від того, аби пригородити собі «Галич і Лодомер (Володимир)», та це його нерозсудливе звернення по допомогу саме до них – спричинило угорську окупацію Галичини.
На щастя, його батько – Ярослав Осмомисл далекоглядно визнав себе ще 1165 васалом (ленником) голови могутньої імперії Штауфенів, самого Фрідріха I Барбароси. Тепер недолугому Володимирові II досить було звернутися особисто до грізного Штауфена і угри слухняно відправились додому.
Він якось не мав наступників та з ним і покінчилась династія Ростиславичів, яка перетворила Галичину на не останню з європейських держав Середньовіччя.
Далі правив Роман (1199–1205), з іншої гілки волинських князів, який за короткий час зумів приєднати до Галичини й послаблене на той час князівство Київське. Він по тому пішов 1205 походом до Польщі, та там і був убитий десь на Віслі.
Після нього залишилася дружина Ганна та двоє малих синів, Данило та Василько. З цього й розпочалася багатолітня колотнеча за Галицький престол. Тут було все, угорська допомога і угорська окупація (угорським королем на той час був Андраш II), чого тільки не було. Претензії Андраша II на всю Галичину підтримувало чимдуж галицьке боярство. Тут ми не вперше бачимо, як українська еліта беззастережно віддає перевагу іноземному пануванню над власним.
І що ж то були за такі дивні люди? – та – взагалі, що ж ми за нація? Бо, чи можна побачити десь у тій же Європі – щось подібне? – далебі, здається, ніде й ніколи. Отже, – дивні, дивні люди, оці українці…
Десь лише з 1230 починаються змагання князя Данила за Галичину. Короля Андраша II на той час змінює Бейла IV, який поки ще не надто цікавиться Галичиною, та місцеве боярство звертається до чернігівських князів, аби – не свої. Але, Данило зумів привернути на свій бік середній клас у країні – міщанство, та переміг. Чимало допоміг йому й союз із Литвою, передбачення майбутнього, та 1238 городяни впускають Данила до Галича, а вже 1239 йому вдається підбити назад і Київ. Але, все покінчується остаточно лише 1245, коли Данило перемагає угорців, у яких пощастило знову вициганити підтримку проти князя галицьким боярам.
Вже по цьому він реорганізує державу на європейський лад, порядно прикартає всевладне та антипатріотичне боярство. Відновлює деякі вільності селянства.
Але, вже з роком 1240 виникає цілком нова політична ситуація, та одна для всіх проблема: монгольський наступ. Бо, пам’ятаєте, це рік вирушення армії Бату-хана на підбій Європи.
Сам похід був, як відомо, вже 1242 перерваний (та – назавжди) несподіваною смертю другого кагана Монголії, Угедея. Але, й це не вирішувало ще проблеми, бо поруч полишався могутній західний улус каганату – Алтин Орду. Та – не маленькому європейському королівстві Галичині – протиставитись могутній наддержаві, і в 1246 князь Данило повертається з Волги додому з ярликом Бату-хана. Бути васалом могутньої Монголії, то не лише не надто обтяжливі зобов’язання, але й понад вагомі переваги: в разі чиїхось зазіхань на Галичину, досить її володарю, що отримав ярлик, звернутися до кагана, – і на її захист встане вся військова потуга каганату, що не мала на той час рівних собі в цілому світі. Не дивно, що миттєво упорядковуються й відносини з сусідами, зокрема – з Угорщиною. Той же Бейла IV, що відсиджувався невідомо де, коли його армія стікала кров’ю, марно силкуючись хоча би зупинити звитяжних монгольських нукерів Бату-хана, – перед тим і чути не хотів посватати за Данилова сина Лева свою дочку Констанцію. Тепер, після ханського ярлика, він сам поспішає запропонувати цей шлюб. Він і відбувається негайно, вже 1247; при цьому обидві держави пов’язуються взаємовигідною мирною угодою.
Щоправда, честолюбний Бейла IV полишає за собою титул «короля Галича і Лодомера», але так, тільки для власної втіхи, не більше. Не роблячи з цього жодних практичних висновків.
Цікавиться тепер князем Данилом і римський папа Інноченцо IV (1195–1254, папа з 1243), запеклий ворог могутнього імператора Фрідріха II з роду Штауфенів (1194–1250). Підбурений умілою арабською пропагандою проти монголів, він замість того, аби радіти, що монголи відмовилися від завоювання Європи, – з останніх сил пнеться організувати, ні більше, ні менше, як хрестовий похід проти нових «невірних» – «татарів»! Він – нульовий політик, він геть не розуміється на історії, бодай на сучасній політиці. Не розуміє, навіть, що оминувши ненависного йому Фрідріха II – жодного походу не здійснити. Не розуміє, й того, очевидного, що з монголами не упоратися й трьом Європам нараз. Не розуміє й того, що й папство вже давно не те (на щастя!) аби підняти за собою народи. Поґотів – вирішувати їх долі.
Бо, в Європі минає християнська «Ніч Середньовіччя». Підірвана, як потугою Штауфенів, так і викликом звитяжних монголів.
Втім, цього останнього не враховують і українські історики, які надто вже роздувають оте папське «визнання» королівського рангу князя Данила, який, ніби, особисто прийняв 1253 надіслану йому від папи королівську корону. Цим актом він, мовляв, офіційно визнав наступником Руси, – не суздальських, не московських князів, а – бачите – князя Галицького!.. Ну й визнав, ну і що? – от тільки, якби у Москві та Суздалі, ще тоді, – не плювали би на всіх і всяких пап… Бо ж вся ця подія – жодних там наслідків не мала та мати не могла. Хіба, що наступний папа Олександр II 1257 почав погрожувати Данилові за якісь там, наче, «відступлення» від канонів Римської церкви. Та Данило, здається, не надав цим погрозам жодного значення, та був абсолютно правий.
Данило не був аж так далекоглядним, аби не воювати з Литвою, бувало й таке, але в обличчі спільного татарського виклику це хутко змінилося на союз, коли Данило одружив свого сина Шварна з дочкою кунігаса Мендавґаса. А коли син та наступник Мендавгаса – Войшелк 1267 прийняв християнство та пішов до кляштору, Шварн унаслідував литовську корону. Йому смертельно заздрив брат Лев, який цього вже просто не міг перенести. Та через три роки підступно убив Шварна, коли той гостив на Волині у їх дядька Василька. Цей дикий злочин негативно вплинув на подальшу історію Галичини і Литви, загостривши їх відносини та відтягнувши їх об’єднання на невідомий час. Цього вчинку було досить, аби перекреслити все, щоби він потім не робив для Галичини. А він до того, й не зробив для неї нічого важливого. Зате, зробив для себе, бо тепер усі набутки Шварна перейшли до Лева, який тепер володів мало не всією Галичиною.
Данило Галицький був чи не найвидатнішим із українських князів. Він створив на сході державу, потужнішу від Польші, та зробив для її зміцнення все, що тільки міг. Але, померти йому судилося не на вершині слави, а радше у її присмерках, бо несподівано загострилися відносини зі всесвітньою потугою на сході. Вони – з часу їх початку, бували різними. Зі знаменного 1240 року, ординським намісником заходу (а значить – і України) був хан Куремса (чи Хуремші?) з роду Чінгіс-богдохана, онук Джучі та небіж самого великого Бату, якому мільйони його підданих згідно надали прізвисько Саїн, тобто – «Справедливий». Хан був людиною освіченою, толерантною і дипломатичною, не страждав на войовничість. Тільки 1253–1254 він задумав та здійснив похід на Галичину власне – на Пониззя та південну Волинь, але… похід вийшов невдалий та Данило якось відбився.
Потім Куремсу 1258 змінив Бурундай, професійний військовий, що був тумену-нойоном (генералом) іще у орхона (маршала) Субедея; та, як такий, не любив сидіти спокійно. Бурундай, як політик, гострим оком помітив нові ознаки зближення Волині з Литвою, та своєчасно його перервав, погнавши волинян у свій литовський похід. Довідався у шпигунів про багатолітні фортифікаційні зусилля Данила, та здійснив похід на захід кількома туменами, прийшов до Галичини та примусив галичан власноруч понищити свої власні фортеці, які прикривали країну зі сходу. Потім подався на Польщу. Монголи пройшли тоді до самого Кракова, руйнуючи по дорозі укріплення міст.
Так славний король Галичини та Лодомерії, який стільки зробив для своєї країни, помер 1264 не маючи великих надій на майбутнє.
Братовбивця Лев (1264–1301) процарствував довго, але безладно, без помітних успіхів, та в жодному разі не був гідним продовжувачем справи батька; та – чого, власне, й чекати від братовбивці. Він чимало навоював, з ким прийдеться, спробував був полізти й на краківський престол, але потягнув гарбуза. Воював, хоча часом і переможно, але без жодної системи або ідеї: допомогав мадярам і австрійським Габсбургам проти Чехії, ходив за татарськими наказами на Польщу та Литву. Під ним, фактично, була тепер сама Галичина, без Волині, бо дядько Василь та його син Володимир – учена людина, князь, що багацько зробив для культури і освіти у Волинській державі, – відвернулися від братовбивці.
Ні Лев, ні його наступники, ніколи не дорівнювали Данилові Галицькому як політики, та далі ми спостерігаємо лише прогресуючий занепад Галичини, аж поки вона не війде у склад Великого Князівства Литовського. Крім того, на той час докорінно змінилися й обставини на сході. До влади на заході Алтин Орду приходить тумену-нойон, хан Ногай, з яким уже мало хто міг змагатись. Це сталося десь після 1260, а вже 1264 Ногай, за дорученням Берке-хана, брата Бату, – провів переможний похід на Візантію, повернувшись із байковою здобиччю, бо похід був саме каральним. Свою квартиру він заклав на Дунаї. Не підкоритися подібному сусідові не було жодної можливості, та Леву просто не полишалося нічого іншого, як скоритись обставинам. На той час монгольські володіння протягнулися на південний захід аж у басейни Сірету та Ольти, а Болгарія сплачувала їм данину.
Політична ситуація дещо змінюється тільки по 1300, коли явні сепаратистські наміри Ногая задумав прикартати Тохта-хан (1291–1312), син Менгю Тімура і правнук Бату. Він розгромив у далекому поході переможця Другого Риму, і Ногай наклав головою.
Це, якоюсь мірою, полегшило подальші литовські завоювання, початком яких стала вирішальна перемога кунігаса Альґірдаса на Синюсі над звитяжними монголами, яких він на час відтіснив був навіть за Дніпро. Це сталося року 1363.
* * *
З приводу вельми старої назви «Галич і Лодомер», яка нам тут не одного разу впадала в очі, можна зробити деякі не позбавлені цікавості зауваження. Ми звикли виводити сенс слов’янських імен, цілком користуючись сучасною мовою (а, як зразком такої – російською), забуваючи про те, що то імена надто старі, та походження їх могло бути зовсім іншим. Такий підхід іменується, дещо знехтувально, «народною етимологією», але – шкода – подекуди проник і до науки. Скажімо, ім’я «Володимир» роз’яснюється в цьому підході мало не як «Властєлін Міра», дещо забуваючи при цьому, що російська мова, за допомогою якої це робиться, – є наймолодшою зі слов’янських. Так само, ім’я «Мирослав (або Мирослава)» буде тоді щось, як «Слава Світу», але й тут правда (не за народною етимологією) буде набагато скромнішою.
На жаль, народна етимологія була взята на озброєння російською наукою, як невігласною, так шовіністичною, а тому й варто буде нам тут розібратися, нарешті, з іменами.
Бо, слов’янські імена складалися насправді не на російському мовному субстраті, а на дуже старих: балтицькому, ґотському та гунському. Кимеріяни балти з’явилися у нас десь більше, як 4000 років тому, ґоти (разом із іншими скитами) десь за 2800–2700 років тому, а наймолодші (у нас!) гуни, – десь 2100 років тому.
Отже, почали. «Слав» – то буде від ґотського Leif – життя. Ґоти, піднімаючи келихи на застіллях, проголошували: s’leif! – «хай живе!» – звідси йде пізніша «слава» та все, що з цим пов’язане. Так само, mаr, mer, mir – означає просто: більше. Vald – то балтицьке «сила», та ім’я Вальдемар, від якого і походить, правдоподібно, наш Володимир, то ім’я – побажання: «Більше Сили!», а жодного відношення до володіння світом, зрозуміло, – не має: то все дурні вигадки сучасності. А імена Мирослав (або ж Мирослава) – не мають нічого спільного зі «Славою Світу», а надавалися, можливо, із сугестивною ціллю, маляткам, які з’являлися на цей світ, так би мовити, слабішими від норми: «Більше Життя!»
Слово Лодомер ми теж виводимо від Володимира, так він і звався був, центр старого князівства поруч із Галичем, але… Можливо, що ми тут зтикаємось з іменем, яке не мало нічого спільного, ні з офіційною, ні з нашою версією Володимира. А, чимось взагалі новим. Мадярські слова lagу (ладь – м’який) або дієслово lagуit (ладьіт – м’якшити, пом’якшувати), які можуть бути спільними з відповідними гунськими, а також наші українські слова – лад, ладити, – наводять на певну думку. Бо, могло колись у нас бути старе ім’я, не тотожнє Вальдемару (Володимиру), а – до певної міри протилежне йому за змістом: Ладимир, Ладомер, – «Більше Ладу» (або – м’якості). Від якого вже й пішли збережені мадярами назви: Лодомер, Лодомерія.
Це підкріплюється тією обставиною, що у мадярській мові чужі (а, може й не так чужі) назви зберігаються дещо точніше, ніж у нас. За прикладами – далеко не ходити. Печенігів вони називали (і називають) besenyok (бешеньок), що абсолютно точно передає їх власну, тюркську назву: беш-ень – п’ять народів.