Доповнення 5 Пєтр I, цар московський, реформатор

Доповнення 5

Пєтр I, цар московський, реформатор

Росйський цар Пєтр I (1672–1725) був, як і його риваль Карл XII, високою та міцною людиною. Але, при цьому може й занадто високою, десь, кажуть, два метри, та можливо – не такою вже міцною, бо був дещо вузькоплечий, про що переконливо свідчить одяг царя, який можна на власні очі побачити у музеях.

Російський історик В. Ключевскій починає свою лекцію «Петр Великий, его наружность, привычки, образ жизни и мыслей, характер», – багатозначними словами:

Пєтр Вєлікій за своїм духовним складом був одним із тих простих людей, на яких досить поглянути, щоб їх зрозуміти.

(В. О. Ключевский, Сочинения, Москва, 1958, т. 4, с. 29)

Це трохи нагадує нам плідну думку В. В. Розанова, який десь написав, що:

Поглянеш на російську людину гострим очком… Погляне вона на тебе гострим очком… І все зрозуміло. І не треба жодних слів. Ось чого не можна з іноземцем.

(В. В. Розанов, Сочинения, Москва, 1990, с. 30)

Однак, саме з цим – «поглянути», тут могли виникнути й проблеми. Бо, пригадаємо досить цікаве спостереження Я. Номена, автора «Записів Я. К. Номена про перебування Пєтра Великого у Нідерландах 1697/98 та 1716/17» (є російський переклад, Київ, 1904), де автор із нідерландською докладністю зібрав усе, що тільки було можливо, мало не вичерпав тему. Виявляється (такий випадок стався й у Нідерландах), цар не виносив, коли йому дивилися просто у вічі, будь-хто, навіть незнайомі. Та незмінно з цього приводу зривався до бійки.

Фахівці з етології – Н. Тінберґен, Дж. Адамсон та інші, відмічають, що вдивляння просто в очі пробуджує агресивність у людиноподібних мавп. Так, чи не належав був цар московський саме до тієї не вистачаючої «проміжної ланки», представників якої учені всього світу так гарячково шукали після Ч. Дарвіна?

До речі, московський цар був і скорий до биятики, нічим оті сучасні супермени з американської кіно-халтури, готові затопити до пики з нагоди і без нагоди; як тільки щось хоч трохи не так.

Перебуваючи в Полоцьку навесні 1705 та нишпорячи містом, цар потрапив, разом із невеличким супроводом, – до уніатського кляштору, де в каплиці побачив незнайомий образ. Там було чотири ченці, та він і спитав, – хто це? Один із них лагідно пояснив, що то є святий Йосафат Кунцевич, прилічений до святих за те, що був земляками царя убитий за віру. Цар кинувся був до бійки, але ченці були добрі хлопці, та добряче натовкли пики цареві з його холуями, поки трьох із них вбили, а четвертого захопили та повісили (створивши, можливо, іще одного святого).

Полоцький уніатський єпископ Кунцевич був 1622 розірваний на шматки у Вітебську на вулиці розлюченим православним натовпом. Московська пропаганда приписувала йому закриття православних церков та тортурування священників (!), які не бажали переходити до уніатства. Втім, як він міг це робити, не маючи відповідних силових структур, – якось не пояснюється.

Незрідка цитований нами історик Н. І. Костомаров – зауважив колись, ніби:

Добродуха природа невігласної російської людини за своєю якістю менше, ніж будь-чия, була схильною до нетерпності – потрібне було письменне невігластво, аби збудити в ній фанатизм.

(Н. И. Костомаров, Исторические произведения, Київ, 1989, с. 329)

Можливо, воно в принципі й так, але… Чи отой натовп у Вітебську мав у собі аж таку силу письменних? – важко повірити…

Але, продовжимо. Інший російський історик доповідає:

…Пєтр дивився на всіх жваво та самовпевнено, та йому не сиділося на місці. Згодом це враження псувалося слідами сильного нервового збурення, причиною якого був або дитинчий переляк підчас кривавих кремлівських сцен 1682 р., або надто часто повторювані пиятики, що надломили здоров’я ще не зміцнілого організму, а ймовірно, що те й друге разом. Дуже рано, вже на двадцятому році, у нього стала трястися голова та на красивому круглому обличчі у хвилини роздумів або внутрішнього хвилювання з’являлася судома, що його потворила.

(В. О. Ключевский, Сочинения, Москва.1958, т. 4, с. 30)

Що до того трясіння головою – властивості глибоких старців, то – що ж, треба було іще замолоду поменше пиячити. Бо, нам важко навіть уявити собі, яке сміття він збирав навкруги себе. Наведемо уривок, знову ж, з досить стриманого в присудах російського історика, який чимало додає до образу царя. Ідеться про перший закордонний виїзд Пєтра (1697–1698), коли він спочатку працював певний час на корабельнях у нідерландському Саардамі, а потім – із супроводом, подався до Англії за морською наукою. Отже:

У Дептфорді Петру з усім почтом відвели приміщення у приватному будинку поблизу корабельні, обладнавши його за наказом короля як годиться для високого гостя. Коли по трьохмісячному перебуванні цар та почет виїхали, домовласник подав – куди слід, рахунок, кошторис на збитки спричинені гостями, які виєхали. Жах охоплює, коли читаєш цей лист, навряд чи з перебільшеннями. Долівка та стіни були запльовані та забруднені слідами веселощів, меблі поламані, занавіски обірвані, картини на стінах порвані, бо слугували ціллю для стрільби, травники в саду були так витоптані, наче там марширував цілий полк у залізних чоботах. Усіх пошкоджень було нараховано на 350 фунтів, до 5 тисяч карбованців на наші гроші, за тодішнім відношенням карбованця до фунта стерлінгів. Видно, що виправлені на Захід за його наукою московські учні не подумали, як себе поводити в тамішніх обставинах.

(теж там, с. 26)

Останні слова наводять на думку, що поводити себе у подібний спосіб вдома, автор, можливо, вважав би за щось звичайне. Втім, цей рахунок за витоптані травники та обригані виметами килими, – не так уже й великий, як узяти до уваги, що вся виправа стала в «нє мєнєє 2,5 млн. рублей на наші деньгі». Оскільки ж цей недоумок узяв із собою не пів-Росії та навіть не пів-Москви, – виникає запитання: куди можна було розтринькати стільки грошей?

Що ж до полохливості Пєтра, яка спонукала його, переодягшись волоцюгою панічно тікати від Нарви так і не побачивши на власні очі живого шведа, то її причиною дійсно міг бути стрілецький бунт 1682, коли йому було тільки десять років: вік чи не найбільш вразливий. Він, цей бунт, розпочався зі смерті царя Фєдора 7 травня 1682 та розтягнувся до осені.

Причини були досить звичайні – заборгованість у виплаті грошей та використання стрільців як звичайної «робочої сили» на побудові полковницьких дворів. До всього цього сучасник може віднестися й без розуміння: як то так? – адже й досьогодні російській армії своєчасно не сплачують, і зараз її солдатів використовують на побудові та обслуговуванні генеральських дач, але ніхто, наче, від цього не бунтує.

Однак, самі бачите, сьогодні не бунтують, а тоді – бунтували. Розуміють сьогоднішні люди труднощі своєї розікраденої держави…

Стрільці тоді спромоглися вдертися до Кремля, чимало там набешкетували, поґотів, хтось пустив плітку, ніби Іван Наришкін, брат матері Пєтра, – задушив царевича Івана. Можна зрозуміти, що довелося їм пережити впродовж кількох місяців. Втім, на стрільцях він іще помститься.

Потім, коли 1698 він вимушений буде терміново повернутись з-за кордону з причини нового стрілецького бунту, – він сам буде вести слідство та власноруч виконуватиме й обов’язки ката. В цьому він наслідував Івана IV, для якого це теж було гоббі, що стало фахом. Мабуть саме з цього часу, – він вважався й неперевершеним знавцем катівсько-тортурної справи. Про ці його обдарування та досягнення можна було би написати цілу окрему книгу.

Тоді в Німеччині, хоч і в меншому ступені ніж у Росії, зберегалися деякі середньовічні види покарання; таким було колесування. Кажуть, перебуваючи в Кеніґсберзі, російський цар зацікавився подібною процедурою та попрохав показати. Йому на це відповіли, що Schade (шкода), але нема на цей час засудженого. Тоді він запропонував стратити в подібний спосіб кого-небудь зі свого супроводу, але педантичні німці й на це не погодились: й на це, мовляв, потрібний судовий вирок. Російський цар був ґрунтовно розчарований. Бо, катівська справа, це було саме те, що він любив та умів.

* * *

Щодо його майстерства в ремеслах – ходили й ходять леґенди, але леґендами вони й є. Бо, цар хапався за все, надихаючи підданих, але сам робити щось як слід – безумовно не міг. Бо, оволодіння будь-якою справою потребує не поспіху, а терпіння та систематичності. Чого в нього, як свідчить нам російський же історик – не було: «йому не сиділося на місці».

Вважаючи цю рису важливою, він підкреслює її й далі:

Багаторічний невпинний рух розвив у ньому рухливість, потребу постійної зміни місць, хуткої зміни вражень. Квапливість стала йому звичкою. Він завжди й у всьому поспішав.

(теж там, с. 31)

Є доволі очевидним, що поспіхом можна зробити що завгодно, та лише не щось добре та тривке. Тому ці слова слід тлумачити й як присуд хоч може й мимовільний, для всієї діяльності цієї людини.

Але, разом із тим він твердить, ніби:

Успіхи в ремеслі надали йому велику впевненість щодо вправності своєї руки: він вважав себе і досвідченим хірургом і добрим зубним лікарем. Бувало, близькі люди, на щось хворі, що вимагали хірургічної допомоги, жахалися думки, що цар провідає про їхню хворобу та з’явиться з інструментами, запропонує послуги.

(теж там, с. 32)

Оволодіння будь-якою майстерністю, підкреслимо ще раз, потребує, вимагає посидючості та ретельності, неможливо без системи та якоїсь, бодай початкової освіти. А, як це добре відомо, юність Пєтра – вік, коли саме й набувають цих знань, – протекла у пиятиках та гульні в цілком певної репутації кублі, яке утримував у Німецький слободі шахрай і пройдисвіт, французький педераст Франц Лефорт, зроблений згодом адміралом та ще, Бог відає, чим. Де вже тут було набувати освіту; а хоч і розвивати систематичність. Той же російський автор відверто повідомляє нам, що:

До нас дійшли учбові зошити Пєтра із задачами, ним вирішеними та поясненнями, що писані його ж рукою. Із цих зошитів бачимо, насамперед, як кепсько був навчений Пєтр грамоті: він пише неможливо, не дотримується правил тодішнього правопису, з трудом виводить літери, не вміє розділювати слів, пише слова за вимовою, між двома приголосними стало підозрює твердий знак: всегъда, сътърелять, възяф. Він погано вслуховується до незрозумілих йому математичних термінів: додавання additio він пише то «адицое» то «водіция». І сам учитель був не спритний математик; у зошитах зустрічаємо задачі, ним же й вирішені, та у задачах на множення він не одного разу припускається помилок.

(теж там, с. 15)

Отже, дозволимо собі полишити байки про всезнаючого та всеуміючого царя тим, для кого вони й призначені: повним дурням. Хоч він і за все хапався, та до всього ліз.

* * *

Але, є за цією недолугою людиною в російській історії іще одна велика слава: всебічного реформатора. Мовляв, дикій країні – відкрив (чи прорубав? – різно кажуть) – «вікно до Європи». Одне слово, цивілізував дику (чи напівдику) Росію. А, чи це дійсно так? Щоб побачити що то було за «вікно», та до чого зводилося, знову наведемо добірку посилань з того ж таки історика.

Військова реформа була першочерговою перетворювальною справою Пєтра, найбільш довгою та найбільш важкою як для нього самого, так і для народу. Вона має дуже важливе значення в нашій історії; це не просто питання державної оборони: реформа справила глибоку дію й на склад суспільства й на подальший хід подій.

(теж там, с. 64)

Тут визнається, більш-менш відверто, що першою причиною реформи стали чергові потреби російської агресії («питання державної оборони» – їхньою езопівською мовою). З оберненням цієї агресії в бік Європи, яка воювала, випереджаючи Росію на століття, модернізація стала невідкладною необхідністю. Не будь Пєтра, це провів би хтось інший. Бо, той рівень агресії, з яким були завойовані мирні та роз’єднані народи Сибіру, – був уже далеко недостатній проти цивілізованої Європи. Втім, і тут були деякі провали. Досить пригадати хоча би оті півтора століття героїчного протистояння агресорам Коди – держави хантів і мансі.

Підтверджує таку точку зору й історик:

Війна вказала порядок реформи, надала їй темп та самі прийоми. Перетворювальні заходи слідували один за одним у тому порядку, в якому викликали їх потреби, нав’язані війною.

(теж там, с. 62)

Осучаснення армії, потрібне для агресії проти Європи, тягне за собою й розвиток виробництв, які мають потреби цієї армії обслуговувати. Десь на все це потрібно брати гроші, тому:

Війна була головним рухаючим важелем перетворювальної діяльності Петра, військова реформа – її початковим моментом, устрій фінансів – її кінцевою ціллю.

(теж там, с. 63)

Війна потребує грошей, потребує постійного постачання, резервів, матеріальної частини. А з цим було – чи не найгірше. Цар потурав, зокрема, побудові суконних фабрик, розраховуючи на те, що вони мають прийняти на себе постачання сукна на однострої, але… так до кінця життя цієї цілі й не досягнув. Приходилося закуповувати й це за кордоном; а все це – гроші.

Впродовж всього царювання Пєтра сухопутна армія росла та дорожчала, і до 1725 р. витрати на неї виросли більше, ніж у п’ятеро, перевищивши 5 млн. тодішніх рублів, а на флот уходило 1,5 млн. рублів; в сумі це складало 52–58 млн. рублів на наші гроші (на кінець XIX ст., О. Б.), не менше від 2/3 тодішнього бюджету доходів.

(теж там, с. 69)

Не дивно, що під кінець цю армію прийшлося розквартировувати по всій країні, по так званих «полкових слободах», – своєрідна самоокупація. Від цього один крок до майбутніх «воєнних посєлєній» Аракчєєва, за Ніколая I. Тут наш автор дещо не витримує, пишучи про це не без певної досади:

Створити звитяжну полтавську армію та під кінець перетворити її на 126 розбещених поліційних команд, розкиданих по 10 губерніях серед заляканого населення, – в усьому цьому не впізнаєш перетворювача.

(теж там, с. 99)

Осучаснена та відповідно збільшена для потреб агресії армія, – вимагає й сталого забезпечення: постачання того чи іншого. Значить – потрібна до неї й промисловість.

Пєтр I полишив після себе 233 фабрики та заводи по самих різних галузях виробницта. Найбільш турбували його виробництва, пов’язані з військовою справою, полотняне, парусинне, суконне: в 1712 р. він передписав так поставити сукняні фабрики, щоб через п’ять років можна було «не купувати мундіру заморського», але по кінець життя не досяг цього.

(теж там, с. 120)

Чимало грошей уходило в пісок з нерозважливо розпочатими новобудовами, хоча би з тим же Пєтєрбурґом. Місцеві фіни попереджали Пєтра про те, що вся місцевість наражена на регулярні повені, спричинені нагонкою води з моря циклонами. Але цар не послухався та здійснив свою дурість, прирікши на століття мешканців міста на оті повені. По тому, більше ніж через століття, Росію навідує француз із емігрантів – Альфред де Кюстен, аби подивитись на реномований зразок самодержавного правління. Та, за його ж зізнанням – капітально розчаровується, – приїздить монархістом, а від’їздить «переконаним прибічником конституції»; про що й пише книгу «Росія в 1839 році». Де, між усім іншим, – стверджує й повну безглуздість побудови столиці. Але, великодержавний патріот В. Бєлінскій, якого нам завжди підсовували як «рєволюціонного дємократа», – відповів йому, що «город сєй» є заснований «волєй Пєтра» та всупереч законам природи: «Воля одного чєловєка побєділа і самую пріроду» – писав він. Оскільки тут під «однім человєком» розумівся, скажімо, ніяк не «дворовий чєловєк князя Н.», то… Ви розумієте.

Немало при цій новобудові було укладено до болот і людських життів. Скільки саме? – та хто ж це рахував. У Росії життя простої людини й досі нічого не варте.

Як слушно свідчить історик:

Навряд чи знайдеться у військовій історії побойовисько, котре вивело би зі строю більше бійців, ніж скільки лягло робітників у Пєтєрбурзі та Кронштадті.

(теж там, с. 125)

Додамо, як хто не знає, що туди зайняли й українських козаків, які віддали перевагу єдиновірцям перед басурманами – шведами: там їх теж полягло з кілька десятків тисяч (хто ж знає, скільки саме?). Бажанням царя – придурка нема перепон, та:

Пєтр уже славився, як правитель, котрий, раз щось задумавши, не пожалкує ні грошей, ні життів. Робітників, що загинули при побудові гавані поблизу Таганрогу, яку потім зруйнували за угодою з турками, нараховували сотнями тисяч, імовірно, з перебільшеннями. Те саме розповідали і про балтицькі гавані.

(теж там, с. 126)

Таганрог – це Україна, отже – й сотні тисяч життів…

Однак, хоча численні труднощі, пов’язані з побудовою Пєтєрбурґу та Кронштадту, пощастило якось подолати, вгативши купу грошей, а ще більше людських життів, – як порти вони не були варті ламаного шеляга; хоч власне на це й будувалися. Вони були надто мілководні, як і весь східний Балтик, надто прісноводні (від Неви), що шкодило тодішнім дерев’яним суднам та й замерзали рано та надовго. Марно витративши на подолання всього цього (а – як?) іще чимало грошей, цар приглядає собі досить добрий, а головне – глибокий рейд за десяток кілометрів перед естонським Ревелем (Таллінн), в затоці Роґер (Роґервік). Але, не без недоліку – відкритий дужим західним вітрам, що бувають у тилах циклонів або оклюзій. Ну, що ж, і це не перепона – можна побудувати відповідний мол. Іще раз довівши, що воля монарха – понад усе. Однак, виявилося, що не завжди.

Про це історик пригадує у таких словах:

Навезли неймовірну кількість колод, спустошивши ліса Ліфляндії та Естляндії (Латвії та Естонії, О. Б.), наробили здоровенних ящиків, заповнили їх камінням та опустили на глибоке дно рейду; але буря розкидала споруду. Роботу повторювали, але так само невдало, отже врешті страшенно дорогу справу було кинуто.

(теж там, с. 126)

До речі, зазначимо й це, – російський цар, як і його далекі наступники, совєцькі придурки з Політбюро, – дуже палився рити канали. Він задумав їх аж шість, але за все життя встиг побачити лише один. Наливав би, мабуть, і оті ідіотичні «моря», якби таке щось було технічно можливо у ті часи.

* * *

Часто мелють щось про законодавчу діяльність Пєтра, мовляв, – він і в цьому створив нову країну; зі стану дикості привів країну мало не до правового стану. Але, історик і в цьому розчаровує нас. Вважає, що й у цьому його підопічний був не на висоті. Він стверджує, що:

У XVIII ст. простор, наданий землевласникам слабкими або своєкорисними урядами династії, допомагав пануючим класам, користуючись народним збідненням, через господарські оборудки – пом’якшувати утисливі для них видів холопства та навіть закріпостити більшу частину вільного селянства.

(теж там, с. 105)

А тому, власне:

Законодавство Пєтра не пішло прямо проти цих, шкідливих для держави холоповласницьких прагнень, навіть загнало до кріпацької неволі цілі розряди вільних осіб і урівнювало всі види неволі близько до повного холопства. Так воно відкидало суспільство далеко назад, до здавна відомої на Русі греко-римської норми: «Рабство є неділиме, стан раба не допускає жодних порізнень; про раба неможливо сказати, більше чи менше він є раб».

(теж там, с.105)

Отже, це жодні не реформи, а танцювання в тому ж рабському колі. З іще більшим стисненням останнього. Росія – то лише агресія і рабство; рабство і агресія, – нічого більше.

Розбираючи механізми та наслідки пєтровських реформ, спрямованих тільки й виключно на досконалення, модернізацію традиційних московських методів агресії, того, на чому трималась московська держава, – неможливо, гріх проминути й ті засоби поповнення державного бюджету, яких вимагали витрати на неймовірно вирослу армію. Імператор іще тоді добре розумів (як це розуміють і зараз), що в цьому ніяк не слід покладатися на скоробагатьків, а – навпаки, обдирати якомога більше саме бідняків. Тут ми зтикаємося з чимось до болю знайомим, бо є речі, які не міняються. Бо Росія завжди була та буде Росією: час на неї не діє. Змінюється лише її оточення. Російський історик пише з цього приводу, дослівно:

За кошторисом 1710 р. передбачений півмільйонний дефіцит постановлено було покрити додатковим збором по «полтінє» (4 рублі на наші гроші) з тяглового двору: це був за Пєтра, як і перед ним, звичайний вид унутрішнього кредиту – позика безвідсоткова та не до повернення; іншого виду не було, тому що до казни ніхто не мав довіри ні вдома, ні за кордоном.

(теж там, с. 128)

А до того, додається ще й суб’єктивний погляд царя на справи:

Пєтр розумів заощадження народних сил по-своєму: чим більше різати вівці, тим більше вовни повинна давати овеча отара.

(теж там, с. 128–129)

Одне слово:

На російського платника він дивився самим життєрадісним поглядом, вбачаючи в ньому невичерпний запас усіляких податних внесків.

(теж там, с. 136)

Але в своєму оптимізмі не поступався, як бачимо, нашим сьогоднішим благодійникам. До останнього засобу – фальшивомонетництва – карбування в державі полегшеної монети, – реформатор вдасться наприкінці свого царювання.

З метою вимислення все нових і нових податків, реформатором був створений цілий інститут «прібильщіков», які й мали винаходити все, можливе й неможливе, – для подальшого збагачення казни: податки та побори. Їх тепер стягувано за все: за землю, за двір, за лазню, за воду, за худобу, за дрова, за димохід. Аж до славетного податку на вуса та бороди. Щоправда, цей останній сплачували лише вільні. Раб – селянин мав бороду задарма, сплачуючи за неї всього копійку при в’їзді до міста, та копійку ж при виїзді.

З «інородцєв» же брали податки навіть за шлюб або народження дитини. Як пише з цього приводу історик:

Треба тільки дивуватись, як могли «прожєктєри» і «прібильщікі» проґавити податок на похорон.

(теж там, с. 132)

Цар, в інтересах «російского царства вєлікого», всіляко потурав доносам, та за нього руські люди клопоталися доносячи одне на одного – нічим потім за совєтів. При цьому з часом пільги доносителеві, легальні та законні, – нарощуються. Від наслідування 1/3 майна (2/3 – цареві), та аж до… Дійшло того, що був прийнятий закон, за яким доносчик на «злоумишлєнніка», скажімо – «дворовий чєловєк» генерала або сенатора, коли донос був визнаний правильним, – мав право не лише на все майно «прєступніка», але й на його чин та звання. Тобто, звичайний мужик міг стати таким шляхом генералом же або сенатором. Так, чи хіба це не верх царської дурості?

Бо цей закон прямим текстом свідчить, що у тодішній Росії, для обійняття самої високої посади – не було потрібно нічого. Ні звань, ні освіти; навіть того, що завжди вважалося за синонім цього всього, – родовитості. Нищівне свідоцтво.

Разом із тим, наш автор меланхолійно зауважує, що:

…казнокрадство і хабарництво сягнули розмірів, небувалих раніше, – хіба тільки після…

(теж там, с. 197)

* * *

Але, що ж там іще полишилось нам від отих прославлених брехливою офіційною історією «пєтровскіх реформ»? – ага, реформа освіти. Що до неї, то наш історик теж не надто нею запалюється, ставиться радше скептично. Бо, насправді:

Укази 1714 р. уводили до історії російської просвіти цілком новий факт: обов’язкове навчання «мірян». На кожну губернію призначено було всього по два вчителі, що вивчили географію та геометрію. «Цифірь», початкова геометрія та деякі відомості з закону Божого, вміщені до тодішніх букварів, – от і весь склад початкового навчання, визнаний достатнім для цілей служби; поширення його пішло би на шкоду службі.

(теж там, с. 79)

Останнє, з точки зору реформ, бринить особливо взрушуюче. Отже, як бачимо, сам імператор, не надто переобтяжений освітою, остерігався переобтяжувати нею й своїх підданих.

В цьому – освіті, як і у всіх військових авантюрах царя, не обійшлося (поґотів, просто нічого не вийшло би) – без українців.

Бо, як написав колись вірний апологет Пєтра:

Перенесення київської вченості до Москви було важливішою подією в історії російської освіченості XVII століття.

(Н. И. Костомаров, Исторические произведения, Київ, 1989, с. 313)

Він, щоправда, має тут на увазі освіченість богословську, але те саме стосується й будь-яких галузей освіти; без найменшого виключення.

Отже, у розгляді та оцінці цієї, мало не першої в російській історії особи, ми дійшли певного кінця. Висновки може зробити читач. Хіба що, заради контрасту та читацької ж розваги, – наведемо опінію особи, яка в Росії в своїй галузі принаймні, та з так само крихкими підставами, – вважається не меншою від Пєтра на троні: поета А. Пушкіна. Наділеного не тільки й не стільки поетичним даром, доволі скромним, – як усе отією ж, одвічно російською «лєгкостью в мислях нєобикновєнной», не чужим котрій був, як ми вище переконалися, його сталий улюбленець – «вєлікій рєформатор»; та – з не меншими амбіціями. Отже, милуйтеся:

Самодержавною рукою

Он смело сеял просвещенье,

Не презирал страны родной:

Он знал ее предназначенье.

То академик, то герой,

То мореплаватель, то плотник,

Он всеобъемлющей душой

На троне вечный был работник.

З кінцем пєтровського царювання співпадає знаменна історична подія. Року 1721 з мапи Європи зникає одна держава та з’являється друга: замість царства Московського – Російська імперія. Важко було би проти цього щось заперечити, якби не назва. Бо, Россія – то не більше, як візантійська (або латинська) назва Русі (або – України). Але, треба ж якось називати й Україну, та вона перейменовується на Малу Росію, або Малороссію; цей термін – теж крадений, та займаний з одного з документів Болеслава Мазовецького, відносно дещо іншого терену. Тоді ж, природно, з’являється й нечувана перед тим Велікороссія.

А все це, разом, є вже беспрецедентне історичне шахрайство. Бо, з остаточним позбавленням України незалежності, – агресором присвоюється її колишня назва; а значить – присвоюється і вся історія. Злочин зі злочинів; останній злочин «реформатора».