Доларова афера

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

Доларова афера

Невже ж йдеться про сенсаційну аферу, головною дійовою особою якої був спритний спекулянт-аферист, вірніше — просто злодій?

Слово «сенсаційна» для афери, про яку піде мова — дуже делікатне.

Зрештою, читач сам зможе підібрати найкраще окреслення, коли з рядків цієї статті дізнається, що мова йде про небуденного спеціаліста чорних ринків міжнародного масштабу, фальшівника доларів, про людину, яка ще й тепер претендує на становище керівника української націоналістичної закордонної «політики».

…Так, саме Лебедь Микола. Цей «Ярополк окаянний», послухавшись нашіптувань свого безглуздого розуму, дописав до сторінок «історії» оунівського табору нові ганьблячі рядки, як ініціатор створення друкарні фальшивих доларів.

Подумати тільки: 3Ч ОУН — така «політична» організація— і фальшівня доларів!!!

…А в тім, чи це може викликати здивування, коли «політичні» горизонти 3Ч ОУН спрямовувались такими «політичними» ділками, як Лебедь Микола — цей майстер темних справ, який не раз доводив націоналістичний табір до грандіозних скандалів.

Як відомо, секретар закордонних справ УГВР і провідник референтури закордонних зв’язків ОУН Микола Лебедь, зв’язавши в останні місяці окупації України «самостійну» політику ганебним союзом з фашистською військовою розвідкою — Абвером, як п’яте коліща до розбитого воза конаючого гітлерівського Райху, ледве сам зі своєю ріднею і своїм штабом докотивсь на цьому коліщаті до вічного міста — Рима.

І це коліща, гнане подувом нелюдського жаху, зупинилось аж на порозі Ватікану.

У Ватікані знайшлися високі протектори, які наділи лебедеве коліща на вісь «надійнішого» воза американської політичної розвідки, хай уже не як п’яте, але як… надцяте, проте на «почесній» для націоналістичного табору осі, на якій ще й до сьогодні воно крутиться поряд з коліщатами недобитків білогвардійщини і керенщини… У перших повоєнних місяцях і роках Лебедь дуже частенько робив «політичні» вилазки до Мекки націонал-соціалізму— до Мюнхена (це місто провідник усієї ОУН Бандера і ЗП УГВРівці чомусь обрали як постій для себе і «проводу» та як центр усієї антирадянсько! діяльності).

…Вже давно ні для кого не є таємницею те, що саме стало кісткою незгоди, а пізніше — і постійних сварок між Бандерою та Лебедем.

Звичайно, не треба знати всіх подробиць, щоб зрозуміти, що основною причиною тієї незгоди, яка призвела до чергового розколу націоналістичний табір, були не якісь ідеологічно-програмові чи політичні розходження — кісткою незгоди була боротьба за право бути першим і єдиним репрезентантом «інтересів воюючої» (?) України перед американською політичною розвідкою. Так само як основною причиною першого розколу націоналістичного табору була оскаженіла гризня за право репрезентації таких же «інтересів» перед гітлерівцями. Висвітлення тодішнього становища не є темою цієї статті. Але все ж для кращого розуміння виникнення доларової афери доведеться бодай коротко пригадати деякі факти минулого.

Бандері, а ще більше Стецькові було дуже не на руку, що справами закордонної політики (читай: зв’язків з розвідками) відав… Микола Лебедь, який завжди міг послатися на свої повноваження, як секретаря закордонних справ, і діяти без контролю Бандери.

Виходило так, що до Лебедя, як до керівника референтури закордонних зв’язків ОУН, Бандера ще міг мати розгін, але як до секретаря закордонних справ УГВР — вже ні.

Отож Стецько, який сам мріяв зайняти місце Лебедя в УГВР і таким чином керувати зв’язками з чужими розвідками, намовляв Бандеру взяти Лебедя на хитрощі. Вони запропонували йому стати оперативним провідником 3Ч ОУН нібито задля того, щоб замортизувати розкол, який уже з величезною швидкістю назрівав в ОУН. Насправді ж вони мріяли відгородити Лебедя від «зовнішніх» зв’язків, передавши їх Стецькові.

Лебедеві, який на початку назрівання конфлікту між Бандерою і ЗП УГВРівцями грав роль миротворця, випадало бодай робити вигляд, що він згодний таку пропозицію взяти як основу до виходу з імпасу. Він навіть зразу прийняв цю пропозицію і приступив до виконання обов’язків оперативного провідника, але коли мова зайшла про передачу його повноважень по «зовнішніх» зв’язках, то він зробив з цього предмет грубих торгів… Докладніше — стосовно своїх повноважень, як секретаря закордонних справ УГВР, він не погоджувався навіть на будь-яку дискусію, а торгувався тільки довкола повноважень керівника референтури закордонних зв’язків.

Звичайно, Лебедь, з свого боку, хотів перехитрити і Бандеру, і Стецька. Бажаючи тримати за собою ласий шматок — керівництво зв’язками з американською та іншими розвідками, — він не був далекий від того, щоб стати свого роду диктатором 3Ч ОУН, скориставшись із самого конфлікту

Ці грубі торги і хитрування Бандери, Стецька і Лебедя впадали в очі всім, хто в будь-якій мірі мав до них відношення.

Наслідком таких обопільних хитрувань, як відомо, був кінець кінцем не тільки конфлікт, але й величезний розрив між Бандерою і Лебедем.

Напередодні того, як Лебедь зрозумів, що йому не вдасться перехитрити Бандеру та Стецька, і він уже готувався зректися поста оперативного провідника, я мав з ним розмову. Між іншим, я поставив йому запит, чому він береться таке робити, коли сам знає, що його згода залишиться оперативним провідником — це, по суті, чи не єдиний шанс, щоб не допустити до розколу?

Лебедь єхидно відповів, що Бандера хоче, щоб він, Лебедь, за пост оперативного провідника заплатив зреченням від керівника «зовнішньою» політикою, а це — надто велика ціна за врятування єдності.

Саме за цей невеличкий проміжок часу, коли Лебедь, бажаючи перехитрити Бандеру, виконував функції «оперативного провідника», він приступив до втілення своїх темних помислів.

Сливе чи не першим наказом Лебедя було доручення тодішньому господарчому теренового «проводу» в Німеччині Балієві закупити на чорному ринку для нього партію кокаїну та інших наркотиків, які Лебедь сам збирався перевезти в літаку американської розвідки як «дипломатичну пошту» до Рима.

Як відомо, Лебедь і Гриньох літали американським літаком з Мюнхена до Рима в товаристві Новака — свого шефа з американської політичної розвідки.

Тоді тільки я та ще деякі члени служби безпеки 3Ч ОУН врятували від нечуваної компрометації націоналістичний табір, дізнавшись випадково, що агенти кримінальної поліції в Мюнхені тільки й чекають того моменту, коли Балій принесе гроші за замовлену партію наркотиків, щоб його зловити на гарячому

До речі, тоді Лебедеві не пощастило перевезти до Рима наркотики, зате іншим разом він перевіз туди цінне брильянтове кольє, яке забрав від «заарештованого» «службою безпеки» члена ОУН Чижевського Демида і на очах обурених цим с-бістів сховав у свій «міністерський» портфель. А відібрані у іншого «арештованого» Миколи Мурашка коштовні поштові знаки із зображенням Дольфуса та інше — теж пустив на чорний ринок Рима.

Те ж саме було і в Братиславі в останні місяці війни, де, поряд з співпрацею з Абвером, Лебедь організовував масову купівлю-продаж польських злотих, американських доларів, золота, брильянтів та під-фальшованих гестапо фунтів стерлінгів; таке він продовжував робити і в перші роки після закінчення війни у Римі, Австрії та Мюнхені.

Це він, Микола Лебедь, винуватець у смерті члена ОУН Костюка Романа, який загинув від кулі австрійського прикордонника. Це він не раз посилав його з Мюнхена через кордон до Австрії займатися контрабандою, щоб поповнити свої особисті фонди.

Це Лебедь Микола, як оперативний провідник, дав наказ тодішньому керівникові «технічного звена» Васьковичеві Осипові організувати (у великій таємниці від усього членства) нелегальну друкарню фальшивих доларів у Мюнхені на Фюріхштрассе. І Васькович втілив у життя злочинні помисли Лебедя, зреалізувавши їх продовж півтора чи двох років, спершу під керівництвом самого таки Лебедя, а пізніше — вже під керівництвом і наглядом Тюшки та за відомом Бандери.

Таким чином, факт лишається фактом: це Микола Лебедь надав 3Ч ОУН, які весь час претендували бути політичним керманичем усієї української еміграції і навіть репрезентувати перед чужинцями «інтереси» українського народу, хотіли цього їх члени чи ні, — тавро фальшивомонетчиків — підроблювачів доларів.

Для чого було потрібно Лебедеві зв’язувати ОУН з фальшуванням доларів саме тоді, коли якраз відчинилися джерела, які повинні були справжнім доларовим потоком вливатися в кишені ОУН і коли ще «золотий, брильянтовий фонд» ОУН не був розкрадений?

Мимохіть напрошується думка: мабуть, Лебедь уже тоді передбачав, що фальшиві долари — його дітище — стануть йому в пригоді у вирішальний момент, як ніж, якого він вбив-таки в спину планам Бандери.

На фоні тільки цього останнього факту (про який докладніше буде сказано далі) хіба не вимальовується справжнє обличчя цього «проводиря», духовного батька бандерівської підпільної друкарні фальшивих доларів!

Другий акт доларової афери розігрався вже у 1948 році — тоді, коли насправді дійшло до розриву між Бандерою і Лебедем, тобто між 3Ч ОУН і ЗП УГВР.

На той час Бандера, не потрапивши викинути Лебедя і Гриньоха з крісел обер-резидентів американської політичної розвідки, робив різні кроки, щоб позбавити їх грунту під ногами.

А щоб насолити політичній розвідці, яка взяла їх обох під свої опікуючі крила, Бандера вирішив доручити своїм представникам налагодити зв’язки з американською військовою розвідкою.

На той час представники Бандери могли дістатися до військової розвідки тільки через колишніх «союзників» Бандери — офіцерів гітлерівського Абверу, більша частина якого після війни, як відомо, увійшла із своїми штабами, відділами і, що головне, агентурою… як складова, притому ядрова частина, в лави американської військової розвідки.

Своїм головним представником в торзі з розвідкою Бандера, за порадою свого побратима Тюшки Осипа, призначив Марійку Рибчук, яка на той час була вже дружиною судді 3Ч ОУН. Він доручив їй заступати інтереси 3Ч перед головним резидентом американської військової розвідки, колишнім офіцером гітлерівського Абверу Голіном.

В цьому може й не було б нічого дивного, коли б не враховувати того, що Марійка Рибчук була агенткою Голіна ще під час війни, а після війни стала його «оком і вухом» в середовищі 3Ч ОУН, вступивши за його дорученням у члени 3Ч. Вона навіть вийшла заміж за одного з чолових бандерівців — доктора Рибчука, добившись не тільки титулу «фрау доктор», але й доступу до найінтимніших таємниць в оточенні Бандери.

Таким чином, цей бандерівський «дипломат» у спідниці здійснив, як здається на перший погляд, неможливе — в одній особі вмістив дві: як резидентка Голіна — Рибчук заступала його інтереси перед Бандерою і проводом 3Ч, як представник Бандери — репрезентувала його і провід 3Ч, їх «інтереси» перед Голіном і американською військовою розвідкою.

За рештки краєвих звітів, одержаних по війні від Шухевича з України, які були в розпорядженні Бандери і які ще Лебедь не встиг перепродати американській політичній розвідці, «фрау доктор» приносила долари від Голіна, затримуючи собі тільки скромних 10 відсотків (як було зазначено в «договорі» між нею і Бандерою). Проте ці звіти були застарілі. Треба було спішно готувати кандидатів на розвідників, які могли б забезпечити американців новою розвідочною інформацією. За кожного кандидата, якого Голін мав дістати, «фрау доктор» обіцяли платити окремо солідний куш.

Саме тоді назріла конечність висилки зв’язкових до Шухевича. Отже, Бандера задумав сполучити «необхідне з корисним», тобто за кожного зв’язкового витягнути у Голіна ще додаткового баришу.

Але слід зауважити, що висилка зв’язкових у край належала до компетенції референта крайового зв’язку. На той час Бандера доручив мені керівництво референтурою крайового зв’язку при проводі 3Ч. Через те йому не залишалось нічого іншого, як відкрити мені всі таємниці, що стосувались його зобов’язань по відношенню до «фрау доктора» та Голіна.

Звичайно, я, вірний своїм переконанням, зложив протест проти такої ганьблячої співпраці. Але мій голос був голосом волаючого в пустелі, та ще й Бандера спритно заатакував мене аргументами, які тоді виглядали досить слушними. Він виклав справу так, ніби провід 3Ч мусив на той час більше, ніж будь-коли, побудувати постійно діючу зв’язкову лінію до проводу ОУН в краю і, отже, мусив вислати туди вишколених радистів з потрібною радіоапаратурою тощо. А все це вимагало відповідного технічного спорядження, яке могли дати тільки американці, і… гроші, гроші, гроші.

Сам Бандера змалював мені катастрофічний стан каси. Я знав, що на висилку людей до краю я не вижебраю від нього ні сантима. А в той час я був того переконання, що потреби ОУН вимагають щоб зв’язкова лінія була чинна, щоб зв’язкові пішли до краю. Мені нічого не залишалось робити, як погодитися з ним.

Все ж таки я добився від Бандери запевнення, що Марійка Рибчук не матиме права виступати перед Голіном, як офіційний представник 3Ч, а як приватна резидентка… і що члени, які будуть представлені на вишколи до Голіна, насправді ніколи не підуть в край як американські шпигуни. Але це були тільки запевнення і нічого не варті обіцянки, які він і не думав виконувати. Йому потрібні були гроші на купівлю рибної фірми в Аугсбургу, щоб нею заткнути пельку чоловікові своєї невідступної наложниці Марійки Мицик-Гарабач.

…Так! Адже всі гроші, які передавала «фрау доктор», Бандера наказав передавати Євгенові Гарабачеві, якого встиг призначити фінансовим референтом на місце Климишина. Гарабач купив на них на своє ім’я торговельну фірму, яка носила назву «організаційної». Проте, минуло небагато часу, як цей дипломований злодій «догосподарювався» до того, що фірма стала перед банкрутством. Для виходу з цього положення Бандера загарбав для Гарабача навіть і ті всі гроші, які дав Голін на висилку групи розвідників до краю. Ці долари Гарабач зачислив на своє особисте конто, як аліменти для старшого синка, який, як перешіптувались, мав на борідці таку саму ямку, як і у провідника усієї ОУН. А фірма все ж пішла з молотка, залишивши 3Ч ОУН ще й борги, пороблені Гарабачем.

Зв’язковим, які йшли на Україну, Бандера влаштував у лісі прощальну відправу, «обдарував» їх двогодинною «патріотичною» промовою, потиснув кожному руку і наказав начальникові своєї особистої охорони Банясові Михайлові дати кожному по пачці фальшивих доларів.

А коли за короткий час після того, за доносом Лебедя і Гриньоха, американці організували засідку на кордоні на цих зв’язкових, коли при арештованих були знайдені фальшиві долари і Бандера опинився віч-на-віч перед небувалим скандалом, він наказав мені: «Все мусить закінчитись на вас!» Іншими словами, я повинен був брати на себе всю відповідальність за друкування фальшивих доларів, притому в друкарні, про існування якої я навіть не підозрював… Повинен був іти далі в життя з ганьблячим тавром кримінального злочинця, фальшівника доларів.

…Чи ж не «геніальний» вихід з претяжкого стану, гідний справжнього провідника всієї ОУН?..

Але чи зумів він цим наказом, даним мені, уникнути того колосального скандалу, справжнім автором якого був Микола Лебедь і в роздмухуванні якого Лебедь був особисто заінтересований?..

Ось яким лицемірним способом використав своє дітище — фальшиві долари — цей «Ярополк окаянний» під час гризні за місце першого обер-резидента американської розвідки.

Про підготовку і відхід кур’єрів на Україну Лебедь докладно знав і був навіть інформований, незважаючи на явні розходження та конфлікт з Бандерою. (До речі, підбір кур’єрів та їх підготовку спочатку здійснювали його прихильник Антонович, який до мене очолював крайовий зв’язок, і Пришляк. Перебираючи референтуру, я перебрав і цих зв’язкових від Антоновича).

Підготовляючи відхід цієї групи на Україну, я особисто вважав своїм обов’язком не тільки інформувати секретаря закордонних зв’язків УГВР та голову Ради ОУН Миколу Лебедя про відхід групи, а навіть просив його про деякі практичні поради.

Сам Бандера не тільки не противився тому, але навіть доручив був мені зажадати від Лебедя бодай часткової участі у фінансуванні відправки кур’єрів з каси ЗП (на той час Бандера вже встиг конфіскувати на користь Гарабача всі долари, отримані від Голіна на висилку групи).

Лебедь знав також про те, що відхід групи кур’єрів у край є необхідним хоча б для того, щоб попередити Шухевича про те, що йому безпосередньо може загрожувати небезпека з боку його зв’язкової Дідик Галини — псевдо «Анна», яка могла бути під обсервацією радянських органів державної безпеки, як про це ми мали відомості. Та що йому було до Шухевича! Адже про ставлення Лебедя до Шухевича знають багато членів ОУН…

Спершу Лебедь погодився допомогти фінансувати кур’єрів і дав навіть мені деякі свої поради. Але в останні хвилини він виразно змінив своє ставлення відносно допомоги і порадив Бандері вийти з важкого положення шляхом випосадження зв’язкових фальшивими доларами.

Бандера, захлиснутий хвилею фінансової катастрофи, схопив спритно піднесену Лебедем соломинку і впровадив його пропозицію в життя. А Лебедеві тільки цього й треба було. Йому зовсім не випадало, щоб першими на Україну добилися представники від Бандери, що все ж таки було б доказом того, що Бандера має зв’язки з рештками підпілля на Україні.

Лебедь і Гриньох нишком почали вживати всіх можливих заходів, щоб не допустити до відходу цю групу. Лебедь навіть вдався-був до найбільшої підлоти, якої тільки можна було від нього сподіватися.

Маючи на меті залякати мене і добитися того, щоб я відмовився від допомоги Бандері у висилці зв’язкових на Україну, мене було повідомлено через Бутковського Івана — псевдо «Гуцул», що Лебедь попередив керівника рештків підпілля на Україні Шухевича, щоб той дав наказ розстріляти цих зв’язкових, як чужих агентів.

Коли ж цей шантаж не вдався, Лебедь пустив у хід Антоновича і Пришляка, щоб, використавши їхнє попереднє знайомство і впливи на деяких зв’язкових, посіяти серед них зародки розброду.

А коли група все ж відійшла в напрямі кордону, Лебедь і Гриньох поспішили зробити донос американцям про те, що група випосаджена фальшивими доларами і що я, як безпосередньо відповідальний за висилку групи, допустився обману супроти американської розвідки.

Як же ж аргументували мій «обман»?

А ось як. Підло донесли американцям, що я, висилаючи групу, казав зв’язковим присягати на те, що вони не будуть збирати в краю розвідочних матеріалів і не будуть виконувати ніяких доручень шефів американської військової розвідки (насправді я таке зробив). Але це явно йшло врозріз із зобов’язаннями, взятими Бандерою.

І обидва ці високопоставлені мужі добилися свого: вони діждалися компрометуючого весь націоналістичний табір процесу над схопленими членами групи за наявність у них фальшивих доларів, тих самих доларів, духовним батьком яких був саме Микола Лебедь.

Чи на тому скінчилась доларова афера? О, ні!

Бандера, зваливши весь вантаж ганьби і відповідальності на мене та Баняса, не хотів розставатися з думкою про те, що скарб, захований у фальшивих доларах, втрачений для нього.

Замість того, щоб негайно доручити знищити друкарню фальшивих доларів та весь запас вже надрукованих доларів і тим самим затерти всі сліди цього нечуваного злочину, він наказав Климишину пустити їх в обіг.

Климишин радо взявся виконувати доручення Бандери, мріючи про великий заробіток для себе. Але Климишин— хитрун. Робити це сам він не наважився і в свою чергу доручив продавати фальшиві долари провокатору Яблоневі, який, розпихаючи ці долари наліво й направо, розповсюджував водночас чутки про те, що 3Ч ОУН — фальшівник доларів.

Американська кримінальна поліція то тут, то там фіксувала появу на «чорному ринку» фальшивих доларів, ідентичних до тих, які були знайдені при арештованих зз’язкових. Назрівав черговий скандал. Навіть Климишин занепокоївся. Але Бандера поспішив його запевняти, що, на випадок провалу, вся відповідальність знову впаде на мене, бо мені Бандера наказав брати за все відповідальність на себе.

Арештувавши зв’язкових і знайшовши при них фальшиві долари, американці піддали їх страшним тортурам. Один з них не витримав і розповів усе, як було. Він сказав, що Баняс вручав їм долари в присутності Бандери. Не міг він тільки назвати мого прізвища, бо не знав його точно і перекрутив його так, що офіцер американської кримінальної поліції зрозумів, що йдеться про Мацейка, виконавця атентату на польського міністра Перацького.

Цей офіцер аж руками сплеснув, що є нагода покарати «великого злочинця». Зачалися розшуки і гонитва. Згаданий зв’язковий погодився допомогти американцям зловити Баняса і Мацейка. Він припровадив американців у студентський гуртожиток на Фюріхштрасе, де він якийсь час перед своїм відходом на Україну проживав зі своїми друзями. Але там Баняса і Мацейка не було.

Американські криміналісти прийшли й до хати Баняса. Не заставши його, переказали, щоб він зголосився до них добровільно, бо вони його все одно зловлять. Переляканий на смерть перспективою сісти у в’язницю й втратити назавжди право на виїзд за океан, Баняс залементував переді мною і Бандерою, що він — невинна жертва, що йому не залишається нічого іншого, як піти і зголоситися до американців, і що він потрапить виплутати з біди і себе й Бандеру.

Бандера схопився за цю ідею і дозволив Банясові піти віддатися в руки американської кримінальної поліції, але під умовою, що він вигородить Бандеру, зваливши всю вину за фальшиві долари на мене. Так і сталося. Баняс пішов… Але хитрий охоронник Бандери розраховував, що наступив щасливий для нього момент блиснути своїми «дипломатичними якостями» перед американцями і налагодити при цій нагоді зв’язки з ними від імені проводу ОУН. Він зарекомендував себе перед американською кримінальною поліцією… аж сотенним УПА, заявивши, що прийшов вести переговори від імені проводу ОУН. Проте американський офіцер, привітавши пана «сотника» кількома ляпасами, стусанами в живіт і у недипломатичну частину тіла, зарепетував про Мацейка. Та коли Баняс відрекомендувався ад’ютантом Бандери, пан офіцер приступив до «переговорів».

«Переговори» почалися з того, що «дипломат» Баняс розповів усе, як і домовився з Бандерою. Він заявив, що Бандера нічого не знав про фальшиві долари, що цей Мацейко обдурив і його і всіх, забравши собі правдиві долари, а зв’язковим давши фальшиві.

Ці «дипломатичні переговори» закінчилися тим, що Баняс підписав документ, щоправда від свого імені, про співпрацю з американською кримінальною поліцією і зобов’язався допомогти зловити Мацейка та викрасти «його» друкарню фальшивих доларів.

Обидві сторони були надзвичайно вдоволені і розсталися друзями.

Баняс, повернувшись з «переговорів», розповів щиро про все Бандері й мені. Я, посміявшись в душі над наївністю цього дипломата, який намагався використати доларову аферу для зав’язання справді дипломатичних зв’язків з американцями для проводу 3Ч ОУН, дозволив йому «доносити» кримінальній поліції на себе все, що він «потрапить» про мене рознюхати.

Бандера ж, явно вдоволений з того, що Банясові майже пощастило вигородити його і зіпхнути всю вину на мене, наказав мені відправити свого начальника охорони на той світ. Я ще раз повторюю: наказав мені фізично знищити Баняса. Ще й зазначив, що треба негайно заткнути йому рота навіки, бо, мовляв, Баняс перетягнув мірку даних йому повноважень і йому не можна вірити, чи він насправді не захоче зрадити мене, а то й самого Бандеру, і що взагалі Баняс забагато вже знає, чого не повинен був знати.

Бандера, спробував схилити мене до свого чергового злочину, проговорився, що Баняс, знаючи його таємницю (я повинен був зрозуміти: таємницю про фальшиві долари), завжди зможе використати її навіть для шантажу проти Бандери. Але тут-то Бандера і справді зрадився з своїми інтенціями. І я, вже не вагаючись, відповів Бандері: «Саме тому, що Баняс знає вашу таємницю, добре було б, якби ви особисто не давали наказу про його фізичну ліквідацію»…

Не знаю, чи з мого тону, чи з погляду очей, чи зі змісту моєї відповіді, Бандера зрозумів, що я не маю на думці таємниці про участь Бандери в доларовій афері. Він замовк, але був вражений тим, що і я знаю ту, другу його таємницю, про яку, як він думав, знає тільки Баняс…

А яка ж ця друга таємниця Бандери, що задля неї Бандера захотів зігнати Баняса зі світу? Її історія коротка. Баняс і хлопці з охорони Бандери були свідками співжиття Бандери з його дружиною Славою. Вони не раз з обуренням розповідали мені, як провідник усієї ОУН бив свою дружину, а то й штурхав її в живіт тоді, коли вона була вагітна.

Один з хлопців, покинувши свій пост охоронця Бандери, прямо мені заявив, що він волить, щоб його розстріляли, але він не може дивитися на знущання Бандери над жінкою.

Коли жінка Бандери поїхала до родильного будинку родити третю дитину, Баняс віддав свою власну дружину в няньки до малих дітей Бандери. Того ж самого дня, коли вірний слуга Бандери повіз його дружину до родильного будинку, Бандера намагався зґвалтувати жінку Баняса, яка про все розповіла своєму чоловікові. Баняс, в свою чергу, з сльозами на очах, розповів цю таємницю мені.

В першій хвилині я хотів послати своїх хлопців, щоби відбити раз і назавжди Бандері охоту донжуанити. Думав навіть передати цю справу організаційному суду. Але сліпі й наївні побоювання за компрометацію інституції проводу всієї ОУН, а не Бандери, як особи, — взяли верх. Я так і сказав Банясові, і він погодився зі мною. Я порадив йому бути самому суддею над Бандерою, заборонивши говорити будь-кому про це.

І Бандері довелося пережити одну з найстрашніших ночей… Баняс бичував його жахливо… Здається, ще ніхто так не змалював його портрет, як провідника і як людини, як це зробив Баняс. Проте Бандера залишився Бандерою. Він чекав тільки нагоди, щоб помститися над Банясом.

Таку нагоду створила доларова афера. І тільки те, що «друга таємниця» Бандери була відома ще й мені, врятувало життя Банясові.

Розміри газетної статті не дозволяють продовжувати розповідь про всі ці події. Я хотів лише допомогти тим, хто ще тримається націоналістичних закордонних організацій, побачити дійсне обличчя вождів і вожденят, побачити їх такими, якими вони насправді були і залишилися.

М. В. Матвієйко. Чорні справи 3Ч ОУН. К, 1962, стор. 44–62.

Данный текст является ознакомительным фрагментом.